3. Виробничі ресурси. Обмеженість ресурсів та проблема економічного вибору. Крива виробничих можливостей.
Виробничі ресурси поділяються на відтворювані та невідтворювані. До відтворюваних виробничих ресурсів належать ті, що створюються і відновлюються природою(водні басейни, грунт, флора, фауна) та суспільством (засоби виробництва). До відтворюваних одночасно і природою, і суспільством належать трудові ресурси: люди з’являються на світ як біологічні істоти і набувають у суспільстві необхідних знань і навичок для виробничої діяльності. До невідтворюваних належать корисні копалини, що споживаються як сировина. Крім того, час відтворення деяких ресурсів є таким тривалим, що їх можна віднести до невідтворюваних – знищені чорноземи, вирубані ліси, забруднені водойми. Виробничі ресурси є обмеженими абсолютно і відносно. Деякі види ресурсів, насамперед невідтворюваних, обмежені самою природою, а отже раніше чи пізніше настане час їхнього вичерпання. Обмеженість ресурсів певною мірою відносна, адже вона зумовлена рівнем потреб споживачів. Обмеживши потреби, можна відносно зменшити і обмеженість ресурсів.
Обмеженість ресурсів визначає певний напрям економічної поведінки виробників, а саме: пошук раціональних способів використання наявних ресурсів і залучення нових, аналіз альтернативних варіантів їх використання. Головними критеріями у виборі варіанта використання ресурсів є досягнення повного використання ресурсів і повного обсягу виробництва. Наявність варіантів у використанні ресурсів, якими володіє суспільство за певного рівня техніки і технології, зображують кривою виробничих можливостей.
|
Якщо виробничі можливості використовуються неповно, то крива виробничих можливостей зміщується ліворуч. Якщо, навпаки, суспільство досягає нової межі у використання наявних ресурсів або залучає нові, то крива зміщується праворуч. |
Економічний зміст власності. Типи, види і форми власності. Власність в умовах сучасної України.
Власність – це сукупність відносин між суб’єктами господарювання з приводу привласнення засобів виробництва та його результатів. Власність виражає відносини між людьми з приводу привласнення речей. Привласнення – процес, що виникає у результаті поєднання об’єкта і суб’єкта привласнення, тобто це конкретно-суспільний спосіб оволодіння річчю. Категорія „привласнення” породжує свій антипод – категорію „відчуження”. Відчуження – це позбавлення суб’єкта права на володіння, користування і розпорядження тим чи іншим об’єктом власності. Відносини власності виявляються через суб’єкти та об’єкти власності. Об’єкти власності – це все те, що можна привласнити чи відчужити. Суб’єкти власності – це персоніфіковані носії відносин власності.
Власність має і правовий аспект, виступаючи як юридична категорія. Право власності – це сукупність узаконених державою прав та норм економічних взаємовідносин фізичних і юридичних осіб, які складаються між ними з приводу привласнення і використання об’єктів власності. Право власності визначається ще з часів римського права трьома основними правомочностями – володіння, користування і розпорядження. Це так звана тріада власності. Володіння виражає відносини, пов’язані з наявністю у того чи іншого суб’єкта об’єктів власності з господарським володінням ними. Користування виражає економічні відносини власності з приводу виробничого чи особистого використання корисних властивостей її об’єктів відповідно до функціонального призначення останніх. Розпорядження дає можливість самостійно вирішувати долю певного об’єкта (використовувати, продавати, обмінювати тощо) або делегувати таке право іншим суб’єктам ринкової системи.
Найскладнішою проблемою економічної науки є проблема форм власності. Існують два підходи до класифікації форм власності: вертикально-історичний і горизонтально-структурний. Вертикально-історичний підхід визначає історичні форми власності: первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична. Горизонтально-структурний підхід визначає класифікацію економічних форм власності, а також її види і типи. Існує два типи власності: приватна і суспільна.
Приватна власність – це такий тип власності, коли виключне право на володіння, користування і розпорядження об’єктом власності та отриманням доходу належить приватній (фізичній чи юридичній) особі. Приватна власність буває двох видів – індивідуально-трудова і з найманою працею. Індивідуально-трудова приватна власність виступає у двох формах – одноосібна і сімейна. Приватна власність з найманою працею виступає у таких формах: індивідуальна із застосуванням найманої праці, партнерська, корпоративна (акціонерна).
Суспільна власність означає спільне привласнення засобів виробництва і його результатів. Суб’єкти суспільної власності відносяться один до одного як рівноправні співвласники. Суспільна власність існує у двох формах: державній і колективній. В свою чергу державна форма власності має такі різновиди: загальнодержавна і муніципальна (комунальна). Колективна форма власності має такі різновиди: власність колективу підприємства, кооперативна, власність громадських організацій, власність релігійних і культурних організацій.
Змішана власність поєднує різні форми власності. У розвинених країнах з метою забезпечення ефективнішого функціонування виробництва відбувається процес об’єднання підприємств різних форм власності, однак за умови збереження кожною із них своєї базової якості. У результаті створюються комбіновані форми власності: концерни, трести, холдинги, фінансово-промислові групи.
Впродовж усього радянського періоду в Україні безроздільно панувала державна власність. На початку 1990-х років частка державної власності становила 88%, колгоспно-кооперативної – 11% (включно з житловими кооперативами) і власність громадян – близько 1%.
Одержавлення власності призвело до наростання негативних тенденцій у розвитку національної економіки. Державні підприємства не були зацікавлені у використанні нових досягнень науки і техніки. Відсутність конкуренції усунула стимули до підвищення якості продукції й зниження витрат виробництва. Державні органи безроздільно командували колгоспами, визначали структуру виробництва й напрями використання виробленої продукції, основна частина якої надходила державі за встановленими цінами. Тому ефективність економіки знижувалася. Усе це поставило на порядок денний питання про реформування відносин власності в Україні через її роздержавлення і приватизацію. Роздержавлення і приватизація – це форми, які забезпечують критичну масу інституціональних змін, що виявляються в зміні домінанти державного сектору економіки приватним сектором.
Реформування відносин власності в Україні призвело до:
1) відновленні інституту приватної власності (ЗУ „Про власність” 1991);
2) Конституція України визначила приватну, державну та комунальну форми власності;
3) відповідно до ЗУ „Про власність” у межах державної власності розрізняють загальнодержавну та комунальну власність;
4) Закон виділив право інтелектуальної власності, головним об’єктом якої є інформація;
5) переважного розвитку набула корпоративна форма власності.
В Україні в результаті реформування відносин власності на основі роздержавлення і приватизації склалися і закріпилися такі форми власності: приватна, колективна і державна. Допускається також існування змішаних форм власності, власності інших держав, власності міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав. На 2004 рік за основними засобами приватна власність становить – 45,2% , державна (загальнодержавна і комунальна) – 54,8% , власність. В 2005 році за кількістю промислових підприємств приватна власність становила 92,5%, а державна 7,5%.