8.3. Ноологічна творчо-діяльнісна модель пізнання і смислотворча активність людини

У сучасній науці можна виділити особливий епістемологічний феномен так званого експериментального діалогу людини з природою. У цьому пізнавальному процесі людина сподівається отримати відповіді на свої питання шляхом інформаційно-енергетичного прилучення до об’єктів пізнавальної та діяльнісної активності, оскільки вона у своєму космологічному, природно-космічному вимірі та природа у своїх інтелігібельних проявах і закономірностях можуть розглядатися як структурні компоненти цілісного (спільного) інформаційно-енергетичного процесу, природно-біологічного синергетизму. Тут людина цілком спра­ведливо надіється на отримання відповіді на свої питання про можливі варіанти розвитку синергетичного процесу. При цьому з’ясову­ють­ся потенціальні можливості здійснення природних процесів при втручанні людини в таємниці природи і світу. Здійснюються різні оцінки об’єктивної реальності та результатів її трансформації. Тут вивчається можливе як предмет експериментальної реалізації, що дозволяє зблизити наукову й інженерно-творчу діяльність, узгоджуючи гносеологічні категорії та проектні інженерно-технічні рішення. Викладені принципи пізнання синтезують евристичні парадигми людської діяльності, які складають істотні елементи сучасного наукового мислення. У цьому напрямі розвиваються сучасна кібернетика, синергетика, соціобіологія, вчення про біосферу і техносферу Землі, дослідження, пов’язані з антропним принципом у космології та ін.

Розглянемо дещо детальніше одну ноологічну модель пізнання, в якій яскраво виражається творчо-вольова і смислотворча активність людини. Ця модель будується на засадах християнської епістемології та називається творчо-діяльнісною моделлю пізнання.

При цьому ми торкнемося православного синергетизму – творчої співпраці людини з Богом у пізнанні й освоєнні світу в радості та надії. Цікаво, однак, що боголюдський творчо-діяльнісний підхід у пізнанні був історично першим. Таке пізнання повинно спрямовуватися, насамперед, на осягнення буттєвої мудрості, прилучення до неї, що вимагає, передусім, споглядання і смирення. Ці принципи не були безпідставними, бо ми отримали відповідь на таке питання Ісуса Христа: “Яка користь людині, як світ цілий здобуде, а занапастить власну душу?”.

Духовно-практична людська діяльність має свої моральні межі й етичні цілі, якими не вільно грубо нехтувати. Практика не є небезпечною. Наслідки окремих видів сучасної діяльності та пізнавальної практики людства є неперевершено жахливими й антилюдськими, тому що людина завжди у своїй діяльності викликає сили більш могутні, ніж її інформаційно-енергетичні можливості. Це стосується, передусім, руйнуючої здатності сучасної зброї масового знищення людей, безбожних концептуальних побудов марксизму, фрейдизму та ін. Руйнівні сили, що породжуються людською думкою і людською практичною діяльністю, захоплюють у свою орбіту сили темряви і зла видимих і невидимих світів.

Окрім цих побіжно окреслених негативів діяння і пізнання людини в земному світі гріхопадіння, нам слід розглянути позитивні аспекти, що складають сутність творчо-діяльнісної моделі пізнання. Дійсно, неможливо припустити цілковиту пасивність суб’єкта в пізнанні. Суб’єкт не є дзеркалом, що відображає об’єкт. Суб’єкт – це творчо-вольова і смислотвоча особистість. З аналізу структури доцільної людської пізнавальної активності та діяльності випливає, що духовно-розумне, духовно-теоретичне і духовно-практичне освоєння світу людиною включає в себе не лише суто інформаційно-енергетичну (або, грубо кажучи, відображальну) діяльність, пов’язану з одержанням інформації про світ і людину, але й різноманітні форми творчості, діяльність в ідеальному конструюванні та проектуванні нових предметних реалій світу людської культури і цивілізації з надією на їх реалізацію. Отже, суб’єкт пізнання – це, передусім, суспільно-історична істота, наділена свідомістю, здатна до цілепокладаючої, предметної, творчої діяльності.

Пізнання відкриває і створює смисли, створює порядок із безпорядку. Все пов’язано з активністю людського духа. У пізнанні щось зростає, щось додається до дійсності та через це нове нарощується і зростає смисл у світі. Отже, пізнання має творчий і організуючий характер. Пізнання підпорядковує світ людині й теоретично, і практично, підпорядковує людській творчості та праці. У цьому смислі ми говоримо про духовно-практичне освоєння світу і творчо-діяльнісну модель пізнання.

Ноологічний суб’єкт пізнання є активним у двох відмінних напрямах. По-перше, він активний у процесі творчо-вольової об’єктивації, яка створюється творчо-вольовим суб’єктом у радості та надії. У цій об’єк­ти­візації реалізується орієнтація людини у світі, хоча в ній і не розкривається таємниця людської екзистенції, життя-пізнання людини. Але в ній людина, суб’єкт пізнання підпорядковує собі світ природи і техніки. Вся техніка, вся техносфера Землі є переважно результатом такого об’єктивного пізнання, є реалізацією, по суті, творчо-діяльнісної моделі пізнання. І саме через те, що відбувається процес об’єктивації, як зазначав Бердяєв, не можна говорити про пасивне вторгнення об’єкта в суб’єкт. Звідси можна зробити висновок про те, що ніби-то світ об’єктивації не є “об’єктивний світ”. Об’єктивований світ є реальним світом наших речей, світ певного ступеня реальності та певного ставлення до нашого земного буття.

Є й інші шляхи орієнтації суб’єкта у світі, шляхи екзистенціальної філософії, шляхи духовного пізнання. Тут не відбувається об’єкти­ва­ція. Тут суб’єкт – людина – пізнає не об’єкт, а існування й екзистенцію людини, що, у свою чергу, приводить суб’єкта пізнання до осягнення духовного в собі самому, а також до богопізнання. Цей шлях пізнання є активним, духовно-розумним, смислотворчим і творчо-вольовим, із творчо-діяльнісним пізнанням. Але тут активність і творчість іншої якості. У цій активності можна осягнути в божественному світлі й наш об’єктивний світ. На цьому шляху пізнання розкривається смисл і надія світу, смисл існування людини і буття через Боже Буття, через божественні смисли, через Христові Одкровення для нашої надії та радості. Отже, творчо-вольова активність у пізнанні природи, в конкретно-науковому пізнанні та в науках про дух є істотно відмінними.

У науках про природу активність пізнання виражається в об’єкти­вації та в підпорядкуванні пізнання стрункій формально-логічній, логіко-мате­мА­тич­ній і фізико-математичній думці. Ця активність привела до створення розгалуженого фізико-математичного, формально-логічного, кібернетично-інформаційного універсуму сучасного конкретно-науко­во­го знання і пізнання. Усі ці процеси, методи, гносеологічні ситуації в сучасній науці вивчаються логікою і філософією сучасного наукового пізнання.

Активний характер конкретно-наукового пізнання природного світу виражається, передусім, у практичному, технічному діянні людини і людства на природу, на біосферу Землі. Людський дух організує матерію. Але на нижчих ступенях духовно-практичного освоєння світу це пізнання перетворюється в тяжку працю, а тому праця, людська виробнича діяльність важливі не лише з боку соціальної значущості, але й із боку пізнавальної. Тут виникає пізнавальна проблема практики, пізнавальна значущість практики. Роль практики в пізнанні можна надто перебільшити, як це зроблено в марксизмі. Ця роль практики в пізнанні створюється атеїстичним матеріалізмом. Тут абсолютизується творчо-ді­яльнісна модель пізнання, оскільки забувається чи нехтується той принцип, що людська праця, виробнича і науково-практична діяльність має свої духовні засади, своє духовне обґрунтування. Праця є духовним явищем, духовним феноменом, а не матеріально-виробничим.

Розгляд творчо-діяльнісної моделі пізнання свідчить, що в науках про дух, у філософії духа активність пізнання особистості спрямовується до осягнення смислу буття. Тут дух активний і тоді, коли він зрікається світу у своєму неземному спогляданні, як і тоді, коли він перетворює світ своєю діяльністю; активність духа означає, що він зміцнює себе у спогляданні, вкорінюючи себе у Вічності, входячи у Вічне Божественне Тепер. Дух є суб’єктом і його сутність також розкривається в суб’єкті. Бог як Дух виступає також як Суб’єкт, як Вічна Божественна Активність, як Активний Логос – Син Божий, через якого створюються видимі та невидимі світи. Пізнання має творчо-вольовий характер, тому що екзистенціальний духовний суб’єкт привносить у пізнання елемент свободи. У духовному пізнанні свобода і надія, любов і радість, розум і віра споріднюються в синергетичному діянні з Божественним Логосом, зі Смислом світу, з Абсолютною Волею. Тут пізнання виступає як боголюдський процес. У цьому пізнанні свобода і надія просвітлюються Христовим світлом. Тут свобода споріднюється з любов’ю, надією і радістю. А те пізнання, яке не споріднюється з Божою Любов’ю, перетворюється у волю до володарювання, до панування, і в такому пізнанні проглядається демонічність.

Діяльність людини і людства проходить цілу низку формоутворень або ступенів. Людська діяльність у широкому контексті вивчається в соціальній філософії. Як духовно-розумна істота людина має, перш за все, мислити і діяти, діяти і мислити. І тому соціальна філософія виходить зі споконвічної єдності слова, думки та діла як первісного принципу пояснення специфіки соціального буття. Завдяки своїй творчо-вольовій активності людина підноситься над природною необхідністю, перетворюючи природу і створюючи особливі, неприродні реальності. Важливу роль у цьому процесі відіграє духовно-розумна діяльність людини і людства, завдяки якій створюється світ культури, реалізується суспільне життя з його різноманітними формоутвореннями: мораллю, політикою, правом, мистецтвом, наукою тощо.

У рамках творчо-діяльнісної моделі пізнання ми можемо проаналі­зувати й оцінити сучасне науково-технічне пізнання і науково-технічну діяльність людини та людства. Активний характер, діяльні­сний характер так званого науково-технічного прогресу виражається, передусім, у практичному, технічному діянні щодо природи, у ство­ренні техносфери на Землі. Тут виникла нова реальність, відмінна від природної, від органічної й неорганічної реальності. Ми маємо справу з реальністю техніки, машин, автоматів, інженерно-технічних споруд, кібернетичних систем, комп’ютерів, роботів тощо.

У ноологічному аспекті виникає життєво важливе завдання духовного осмислення сутності цієї нової реальності, тому що людська душа недостатньо пристосована до влади техніки, до повсюдного технократизму. У технічній цивілізації змінюються масові виміри буття людей. Здійснюється “прискорення часу”, має місце швидкоплинність подій і явищ, які людина не встигає належним чином оцінити, прослідкувати і часто не в змозі своєчасно опам’ятатися. Часто-густо люди гинуть від аварій технічних систем, від технічних катастроф і т. ін. Відбувається послаблення активності людського духа, що призводить до панування бездуховності та руйнації людини.