2.4. Платон і Аристотель. Біологічні погляди Теофраста. Іv-ііі століття до н.Е.

В ІV-ІІІ ст. до н.е. матеріалістичній "лінії Демокрита" була протипоставлена ідеалістична філософська система Платона (18) (427- 347 до н.е.). Вона залишила глибокий слід в історії філософії й науки. Згідно вчення Платона, матеріальний світ - сукупність виникаючих і перехідних речей - є недосконалим відбиттям ідей, що осягаються розумом, ідеальних вічних прообразів предметів, які сприймаються почуттями. Світ ідей, за Платоном, є мета й разом з тим причина матеріального світу. Із цих поглядів Платона, які становлять основу його філософської системи об'єктивного ідеалізму, народилося уявлення про кінцеві, або цільові причині, що одержало розвиток у філософії Аристотеля й неодноразово відроджувалося згодом в історії біології.

Біологічні погляди Платона, викладені ним у діалозі "Тимей", несуть на собі печатку його загальнофілософських поглядів. Життя, на думку Платона, почалося на Землі з появи людського роду. Творець світу, "деміург" (гр. demіurgos - майстер, ремісник), створив людину як саму досконалу істоту, яка найбільшою мірою наближається до божественного образу. Всі інші види живих істот виникли з людей як їхні недосконалі модифікації. Поряд із цими фантастичними ідеями Платон висловлює ряд цікавих міркувань про співвідношення між будовою різних органів і їх функцій. Наслідуючи від Алкмеона піфагорійську традицію, Платон надавав особливого значення мозку, який, за його словами, є місцеперебуванням вищої, безсмертної частини душі. Дві інші частини душі мають смертну природу й розташовані відповідно в серці й в області живота. Ці погляди Платона вплинули на вчення Аристотеля про три роди душі.

Спробу перебороти платонівський ідеалізм розпочав Аристотель (19) (384-322 до н.е. ) (був). Він наголошував на реальність матеріального світу і його перебування в стані постійного руху. Аристотель вперше розробив вчення про різні форми руху. На противагу ідеалістичній теорії Платона, він розвив сенсуалістичну теорію пізнання ( лат. sensus - сприйняття, почуття), відповідно до якої джерелом, основою й головною формою достовірного пізнання є відчуття, що переробляються потім розумом. У той же час Аристотель не уник коливань між матеріалізмом і ідеалізмом.

Аристотель протиставляв матерії, яку він вважав пасивною, активну нематеріальну форму, пояснюючи життєві явища з теологічної точки зору й припускаючи існування божественного "першого двигуна". Питання біології займають велике місце у творчості Аристотеля. В 4 великих й 11 малих біологічних трактатах Аристотеля з вичерпною повнотою охоплене все коло знань того часу про організми. Це дає повне право вважати його засновником біології як науки. У своїй творчості Аристотель широко користувався працями як сучасних йому грецьких філософів-натуралістів і лікарів, так і попередників.

У загальбіологічних уявленнях Аристотеля знайшов відбиття його філософський дуалізм (лат. dualіs - двоїстий, вчення, що виходить із визнання рівноправними двох першооснов, двох початків - духу й матерії, ідеального й матеріального). У всіх тілах природи Аристотель розрізняв дві сторони - матерію, що володіє різними можливостями, і форму, під впливом якої реалізується саме дана можливість матерії. За вченням Аристотеля, форма є одночасно причиною й метою перетворень, через які проходить матерія: форма представляє кінцеву целедіяльну причину, що існує поряд із залежними від самої матерії механічними причинами явищ, тобто поряд із природною необхідністю.

У розумінні явищ життя, Аристотель також ґрунтувався на зазначеному протиставленні матерії й форми. Зародок утворюється зі змішування сім’я самця з виділеннями самки. Останні утворюють матерію, тобто можливість виникнення зародка, але можливість ця може реалізуватися лише при впливі на матерію форми, яка походе з сім’я самця. У сім’ї, таким чином, закладений принцип розвитку, що, за Аристотелем, є не що інше, як душа. Її впливом Аристотель пояснював доцільність будови й життєдіяльності організмів. Межу доцільної діяльності душі встановлює, однак, матерія, що у силу природної необхідності може іноді здійснювати такі утворення, які суперечать меті, - так Аристотель пояснював виникнення потвор.

За Аристотелем, існують душі трьох видів: душа рослинна, або живильна, душа що відчуває й, нарешті, розум. Рослинам властива тільки живильна душа, тваринам більше того, душа, яка відчуває, людині крім двох перших притаманний розум.

Найбільший з біологічних трактатів Аристотеля - "Історія тварин". Тут після деяких попередніх відомостей про тварин дається спочатку опис зовнішніх і внутрішніх органів людини, що слугує як би введенням до порівняльно-анатомічного опису тварин. Далі розглядаються статеві відмінності у тварин, різні способи розмноження в яйцекладучих і живородних тварин і особливо розмноження в людини. Аристотель торкається строків спарювання у тварин, пише про статеве розмноження й самовільне зародження, про будівлю гнізд, відкладання яєць, розвиток курчати в яйці, про особливості розвитку риб і птахів, про тічку й вагітність. Стосуючись способу життя й поведінки тварин, Аристотель говорить про їхнє харчування (і, зокрема, про відгодівлю свійських тварин), описує місця їх перебування, пересування, зимову сплячку, линьку, турботу про потомство, психічні особливості, а також розглядає питання про сприятливі й несприятливі умови для життя.

У трактаті, що носить назву "Про частини тварин", Аристотель розрізняє в організмі однорідні частини, які згодом одержали назву тканин, і неоднорідні, тобто органи, що виконують ті або інші функції (око, рука й т.д.).

Третій біологічний трактат Аристотеля, має назву "Про виникнення тварин", присвячений ембріології тварин і людини. У ньому розглядаються також питання, пов'язані з походженням статі, спадкуванням ознак, виникненням виродливості і багатоплідності й з формуванням ознак у процесі постембріонального розвитку.

Для судження про біологічні погляди Аристотеля надзвичайно важливий останній із чотирьох його великих біологічних трактатів "Про душу". У ньому розглядаються відчуття, які сприймаються органами чуттів, розумова діяльність людини, питання про взаємовідносини між душею й тілом.

У працях Аристотеля нерідко зустрічаються посилання на малюнки, однак самі малюнки не збереглися. Посилаючись на свої малюнки, Аристотель настільки ясно описав, наприклад, протоки сечостатевих органів ссавців і пов'язані з ними судини, як це можна було зробити тільки у випадку анатомічних розтинів.

Аристотель мав уявлення про розходження між великими підрозділами тваринного світу й був знайомий з анатомічними, ембріологічними й фізіологічними особливостями такої, наприклад, групи, як ссавці. Він знав, що найголовнішими ознаками, що характеризують ссавців, є наявність у них органів повітряного дихання - легенів і гарячої крові; він знав, що вони живородючі, харчують дитинчат молоком і що плід, що перебуває в утробі матері, прикріплений до матки за допомогою пуповини й органа, що згодом було названий послідом. Аристотель знав також, що жодна із цих ознак, як правило, не зустрічається в риб. З огляду на всі ці особливості ссавців, Аристотель відокремив від риб групу тварин, відому під назвою кити (власне кити й дельфіни), і помістив її в безпосереднім сусідстві зі ссавцями.

Відзначивши живородіння як ознаку, що відрізняє ссавців від риб, Аристотель писав, що існує група риб - він назвав її селахе (акули й скати), яка характеризується здатністю її представників народжувати живих дитинчат. Йому було також відомо, що в однієї форми селахе - акули Галеос (лат. Galeus) - яйця прикріплюються до стінки матки за допомогою органа, подібного до посліду ссавців. Це спостереження Аристотеля довго вважалося помилковим і тільки в середині XІ ст. Йоганн Мюллер (20) підтвердив, що описання Аристотеля були дуже правильні.

Формально Аристотель не залишив класифікації тварин. Однак у його працях зустрічаються в достатній кількості визначення, що дозволяють відтворити те угруповання тваринних форм, що із правом можна розглядати як аристотелеву класифікаційну схему. Всіх тварин Аристотель ділив насамперед на тварин із кров'ю (енайма) і без крові (анайма). Перші відповідають хребетним, другі - безхребетним сучасної систематики. Енайма діляться на живородних (людина, кити й чотириногі) і яйцеродних, або яйцеживородних (птахи, яйцекладучі чотириногі, змії й риби), а анайма підрозділяються на тварин з бездоганними яйцями (головоногі, ракоподібні), з яйцями особливого роду (комахи, павуки, скорпіони) і на тварин, що утворюються з генеративного слизу, із бруньок або виникаючих мимовільно (молюски, крім головоногих, голкошкірі та ін.). Цікаві спроби Аристотеля виділити природні групи серед живородних чотириногих (ссавців) за наявності роздвоєних копит і різців тільки в нижній щелепі або за ознакою однокопитості, а також встановити поділ на хрящових й інших (костистих) риб.

У біологічних роботах Аристотеля звертає на себе особливу увагу його прагнення зіставити між собою різні живі організми. У ході цього зіставлення він прийшов до послідовного розташування живих істот по певній шкалі. "Драбина природи" Аристотеля представляє саму ранню спробу такого роду, до якої потім повернулися натуралісти вже в XVІІ-XVІІІст. Намічена Аристотелем послідовність тіл природи починається з неорганічних тіл і через рослини йде до прикріплених тварин - губкам і асцидіям, потім до голотурій і далі до вільно-рухливих морських організмів. Аристотель особливо підкреслював нечутливість переходів від однієї ланки такого ланцюга до іншого. Ця ідея, деталізована і надалі одержала найменування "драбини істот", відігравала важливу роль у біології XVІІІ ст.

Є відомості, що Аристотель займався не тільки зоологією, але й ботанікою, але його ботанічні праці не збереглися. Погляди й пізнання Аристотеля в цій області одержали розвиток у роботах його учня Теофраста (21) (370-285 до н.е. ) (був). Із праць останнього найбільше значення має "Історія рослин". Поряд з народними повір'ями й прикладними відомостями про лікувальні рослини, про спосіб їхнього збирання й застосування Теофраст повідомив також деякі дані про будову й розмноження рослин. Він уперше ввів у застосування терміни - плід, околоплодень, серцевина. Він розрізняв такі способи розмноження рослин, як самовільне зародження, зародження від насіння, від кореня, від бульби, від гілки, стовбура й черешка. Теофраст описав проростання насіння різних видів рослин, відзначив місця закладки в сім’ї кореня й стебла, виявив відмінності між однодольними (злаками) і дводольними (бобовими) рослинами, що виражаються не тільки в наявності однієї або двох сім'ядоль, але і в кількості й розташуванні коріння і стебла - багаточисельних у злаків і одиночних у бобових. Теофраст, як і інші античні автори, говорив про рослини чоловічої й жіночої статі, найчастіше відносячи їх до різних видів або приймаючи плодоносну рослину за жіноче, а безплідну за чоловіче. Однак тільки стосовно до фінікової пальми його розуміння відміностей між чоловічими й жіночими квітками і їхнього значення для розвитку плодів виявилося ближче до істини. Дозрівання останніх, пише він, має потребу в "підведенні чоловічої першооснови до жіночої", для цього необхідно, щоб квітковий пил "дерева-самця" потрапив на суцвіття "дерева-самки".