8.2. Основні напрями розвитку вітчизняної морфології, фізіології та патологічної фізіології, медичної генетики.

Удосконалення мікроскопічної техніки дало можливість вивчати органи і системи аж до мікроскопічного рівня, що сприяло інтеграції нормальної і патологічної анатомії з гістологією. Сповільнена мікрокінозйомка дозволила документально реєструвати процеси життєдіяльності в динаміці. Розвиваючи кращі традиції вітчизняної морфології, анатоми і гістологи вивчали будову тканин, органів і систем організму у взаємозв'язку з їх функціями, основним результатом чого стало створення функціональної морфології. Завдяки застосуванню новітніх методів дослідження і експерименту В.М. Тонков і його учні встановили значення регуляторних механізмів нервової системи в розвитку судинних колатералей, досліджуючи також судинну іннервацію. Г.М. Іосифов і його учні (Д.А. Жданов та ін.) детально вивчили анатомію лімфатичної системи, провели рентгеноскопію грудної протоки з допомогою ін'єктування у живої людини. О.Г. Гурвич відкрив слабке ультрафіолетове (мітогенетичне) випромінювання і створив теорію так званого біологічного поля.

До числа творців і найбільших представників гістофізіологічного і експериментального напрямку в радянській гістології належали Б.І. Лаврентьев, О.О. Заварзін, Б.А. Довго-Сабуров. Вони описали різні інтероцептори кровоносної, лімфатичної та інших систем. Широке впровадження електронної мікроскопії, гісто - і цитохімічних методів дозволило отримати нові дані про субмікроскопічну будову тканин. Важливі морфологічні дослідження внутрішньо-серцевої нервової системи були виконані вітчизняними морфологами І.М. Догелем, С.Є. Михайловим і В.П. Воробйовим.

Найталановитішим представником Харківської анатомічної школи вважається Володимир Петрович Воробйов (1876-1937). Під час навчання на медичному факультеті Харківського університету В.П. Воробйов виконав декілька актуальних наукових робіт, зокрема «Судини сухожиль», «Вивихи кісток зап'ястка» і «До порівняльної анатомії воріт печінки», які були відзначені нагородами. Після захисту дисертації на тему «Іннервація сухожиль людини» В.П. Воробйов отримав ступінь доктора медицини. Очолюючи кафедру анатомії Харківського університету, він переважно досліджував анатомію нервової системи і розвинув функціонально-анатомічний напрям, заснувавши велику школу функціональної динамічної анатомії. Став дійсним членом АН УРСР. Вчений став автором нового напряму макро- і мікрометодики досліджень у нормальній анатомії, що дало змогу встановити нові закономірності будови нервової системи; розвинув вчення про цілісність організму; розробив стереоморфологічні методи препарування та нові ефективні способи бальзамування.

В.П. Воробйов створив перший вітчизняний 5-томний «Атлас анатомії людини», а також залишив багато оригінальних наукових праць, підручників і посібників з анатомії, зокрема: «Нерви шлунку собак», «До топографії вузлів і стволів на серці людини», «Диференційне забарвлення спинно-мозкових і симпатичних нервів», «Гіпотеза про роль лімфоїдної тканини в травній трубці людини й тварин» та ін.

Олексій Іванович Абрикосов (1875-1955) - російський і радянський медик-патологоанатом, академік організував Московське товариство патологів, був почесний його головою. На початку 1950-х років піддавався репресіям: у 1951 р. О.І. Абрикосов і його дружина були усунені від роботи в Кремлівській лікарні у зв'язку з так званою «справою лікарів-шкідників».

О.І. Абрикосов - автор понад 100 опублікованих наукових праць, присвячених головним чином туберкульозу легенів, патологічній анатомії симпатичних нервових вузлів, м'язовим пухлинам, морфології алергії, проблемам сепсису. До числа основних робіт О.І. Абрикосова належать: «Про перші анатомічні зміни в легенях при початку легеневого туберкульозу», «Патологічна анатомія порожнини рота і зубів», «Патологічна анатомія симпатичних гангліїв». Відомі роботи Абрикосова про так звані жирові гранульоми, з морфології алергії. О.І. Абрикосов - автор ряду підручників і посібників: «Техніка патологоанатомічних розтинів трупів»; «Основи загальної патологічної анатомії»; «Основи спеціальної патологічної анатомії»; «Спеціальна патологічна анатомія». Вчений був редактором журналу «Архів патології», віце-президентом Академії медичних наук СРСР, почесним членом Українського товариства патологів, дійсним членом Міжнародної асоціації клінічних патологів у Лондоні, почесним доктором Афінського університету, членом-кореспондентом Польської академії наук.

Основні праці радянського патологоанатома Володимира Тимофійовича Талалаєва (1886-1947) присвячені проблемі ревматизму. Він вивчав і незалежно

від Л. Ашоффа описав гістогенез ревматичної гранульоми в оболонках серця (так звана гранульома Ашоффа - Талалаєва), встановив циклічність тканинних змін при ревматизмі (три фази їх розвитку), створив клініко-анатомічну класифікацію ревматизму. Монографія В.Т. Талалаєва «Гострий ревматизм» відзначена премією Міжнародної антиревматичної ліги. Інші праці вченого присвячені морфології сепсису, сенсибілізації та алергії, жовчнокам'яній хворобі, крупозній пневмонії та ін. В.Т. Талалаєвим розроблений пластичний метод виготовлення анатомічних препаратів, який знайшов широке застосування у музейній практиці.

Найближчим соратником О.І. Абрикосова був Анатолій Іванович Струков (1901-1988) - один із провідних радянських патологів. За конкурсом А.І. Струков був обраний завідувачем кафедри патологічної анатомії Харківського медичного інституту, потім працював у Москві. Найбільш глибоке висвітлення в роботі вченого отримали проблеми патологічної анатомії та патогенезу туберкульозу, захворювань легенів, атеросклерозу, гіпертонічної хвороби та інфаркту міокарда, ревматизму і хвороб сполучної тканини. У книзі «Форми легеневого туберкульозу в клініко-анатомічному висвітленні» він запропонував нову клініко-анатомічну класифікацію туберкульозу, описав ранні ознаки туберкульозу легень, простежив динаміку розвитку захворювання. Застосовуючи нові методи дослідження, в тому числі електронну мікроскопію, він значно доповнив і поглибив характеристику тканинних змін при туберкульозі.

Вчений опублікував близько 300 наукових робіт, у тому числі 7 монографій, 3 підручники патологічної анатомії, 2 навчально-методичних посібники, зокрема: «Форми легеневого туберкульозу в морфологічному висвітленні», разом з А.Г. Бегларяном - «Патологічна анатомія і патогенез колагенових хвороб», разом з І.М. Кодоловою - «Хронічні неспецифічні захворювання легенів», «Патологічна анатомія».

За великі заслуги в розвитку радянської охорони здоров'я та медичної науки вченому присвоєно звання Героя Соціалістичної праці. А.І. Струков був почесним членом кількох зарубіжних наукових товариств, головним редактором Державного видавництва медичної літератури, членом президії і академіком-секретарем АМН СРСР, заступником голови Всесоюзного наукового товариства патологоанатомів, головним редактором журналу «Архів патології».

У розвиток найважливіших проблем нормальної та патологічної фізіології, геронтології, ендокринології, онкології зробив величезний вклад видатний вчений Олександр Олександрович Богомолець (1881-1946). Олександр Богомолець навчався у Київському університеті імені св. Володимира і в Одесі на медичному факультеті Новоросійського університету. Першу наукову роботу опублікував на другому курсі університету - «До питання про будову і мікрофізіологію бруннерових залоз». На кінець навчання Олександра Богомольця в Одеському університеті в його послужному списку нараховувалося п'ять наукових робіт. Він працював під керівництвом передових учених того часу: В.В. Підвисоцького, О.Ф. Маньківського, Л.О. Тарасевича, М.Г. Ушинського і В.В. Вороніна. В Імператорській військово-медичній академії (Петербург) захистив докторську дисертацію «До питання про мікроскопічну будову і фізіологічне значення надниркових залоз у здоровому і хворому організмі» і став наймолодшим у Російській імперії доктором медицини - у 28 років. Був відряджений на стажування в Париж на кафедру фізіології в Сорбонні. Після повернення О.О. Богомолець був призначений професором медичного факультету Саратовського університету, де разом із своїми учнями і послідовниками створив кафедру патофізіології -нової галузі в медичній науці, а також очолив саратовські Вищі жіночі медичні курси. Під час громадянської війни він був старшим епідеміологом Саратовського губернського відділу охорони здоров'я та консультантом-епідеміологом санітарного відділу Південно-Східного фронту Червоної Армії. У 1918 p., продовжуючи завідувати кафедрою в Саратовському університеті, професор Богомолець створив перший у Росії медичний науково-дослідний заклад - Державний інститут мікробіології та епідеміології Південного Сходу Росії («Мікроб»). 1923 року в Саратові вчений організував першу в СРСР протималярійну лабораторію. Олександр Богомолець розпочав роботу над першим у світі підручником з патофізіології, і з «Короткого курсу патологічної фізіології», опублікованого в 1921 році, підручник у підсумку розрісся до п'ятитомника. За цю роботу Олександру Богомольцю була присуджена Сталінська премія. В 1934 році одна з редакцій посібника вийшла українською мовою.

В Саратові Олександр Олександрович Богомолець зробив також свій найважливіший винахід - імунну антиретикулярну цитотоксичну сироватку, яка пришвидшувала заживления ран і активізувала імунну систему людини. «Сироватка Богомольця» успішно застосовувалася для лікування інфекційних хвороб і переломів. Під час Великої Вітчизняної війни вона мала особливий попит у радянських польових та евакуаційних госпіталях.

У 1923 р. з ініціативи О.О. Богомольця та С.С. Халатова кафедри загальної патології медичних факультетів університетів були перейменовані в кафедри патологічної фізіології, і саме з цього часу патологічна фізіологія існує як самостійна навчальна і наукова дисципліна.

В Москві 0.0. Богомолець створив відділення експериментальної патології в Інституті з вивчення вищої нервової діяльності; взяв участь у створенні першого у світі Інституту гематології та переливання крові, де під його керівництвом була розроблена унікальна методика консервації донорської крові, яка й досі застосовується практично без змін. Тоді ж вчений та його учні встановили універсальний донорський характер першої групи крові. Цим інститутом Богомолець керував до 1931 року - вже будучи президентом Академії наук УРСР. В Москві Олександр Богомолець створив також онкологічну лабораторію при Московському міськздороввідділі і взяв активну участь у створенні Інституту функціональної діагностики і експериментальної терапії. У цей період ним були написані праці «Вступ до вчення про конституції та діатези», «Криза ендокринології», «Загадка смерті», «Про вегетативні центри обміну», «Набряк. Нарис патогенезу», «Артеріальна гіпертонія. Нарис патогенезу». У Москві О.О. Богомолець значно переробив і розширив підручник «Патологічна фізіологія».

В 1930 році він був обраний президентом Академії наук УРСР. Переїхавши з групою учнів до Києва, створив Інститут експериментальної біології та патології, Інститут клінічної фізіології.

В Києві Олександр Богомолець заснував «Фізіологічний журнал» АН УРСР. У 1941 році, за кілька місяців до початку війни, О.О. Богомолець створив Київський диспансер боротьби з передчасною старістю. На його базі пізніше був утворений Інститут геронтології. За два роки до створення диспансеру академік випустив брошуру «Подовження життя». В ній він науково обґрунтовував можливість і реальність тривалості людського життя протягом 100 і більше років. Як і IX Мечников, він вважав, що людина за своєю природою може жити 125-150 років; старіння, що наступає у 60-70 років -передчасне і зумовлене несприятливими умовами життя та захворюваннями. В підсумку, О.О. Богомолець перетворив Київ на один із найпрестижніших наукових центрів СРСР.

Олександр Богомолець очолював Академію наук УРСР в нелегкі роки сталінських репресій. Порятунком від лап НКВС йому були зобов'язані відомий український демограф Михайло Васильович Птуха, основоположник української економічної географії Костянтин Григорович Воблий, математик Микола Митрофанович Крилов, фізик-ядерник Олександр Ілліч Лейпунський, який створив перший в СРСР ядерний реактор на швидких нейтронах. Олександр Богомолець також зміг, хоча й не надовго, затримати арешт видатного українського історика і сходознавця Агафангела Кримського. Громадянський подвиг академіка О.О. Богомольця стає зрозумілим ще й тому, що він і сам був на волосок від загибелі. Причиною тому була його «неблагополучна» з точки зору походження рідня: двоюрідний брат, - Вадим Михайлович Богомолець був генерал-хорунжим Української Держави при гетьмані Павлі Скоропадському.

З початком війни Академія наук УРСР була евакуйована до Уфи. Там Олександр Богомолець провів масову реорганізацію української науки для потреб воєнного часу. Разом з академіком М.Н. Бурденком створював Академію медичних наук СРСР. За видатні досягнення в галузі охорони здоров'я країни за скрутних умов воєнного часу Олександру Олександровичу Богомольцю було присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. Навесні 1944 року він повернувся до Києва, де очолив роботу з відновлення Академії наук УРСР.

Праці академіка О.О. Богомольця сприяли розвиткові практично всіх галузей патологічної фізіології. Вони стосувалися питань ендокринології, порушення обміну речовин, імунітету й алергії, раку, патології кровообігу (зокрема гіпертонії), патогенезу шоку, механізму дії переливання крові, старіння організму тощо. Основною ідеєю багатьох праць вченого є висунуте ним положення про те, що виникнення, перебіг і кінець захворювання залежать не тільки від причини, яка викликала хворобу, а й від здатності організму до опору, тобто від його реактивності. Остання, на думку академіка, зумовлюється станом нервової системи і сполучної тканини. Олександр Олександрович Богомолець створив учення про фізіологічну систему сполучної тканини, до якої включав різноманітні сполучнотканинні клітини та міжклітинні утворення. Він вважав, що така система виконує в організмі кілька функцій: захисну (фагоцитоз і утворення антитіл), пластичну (загоювання ран, виразок, зростання переломів кісток та ін.) і трофічну (участь в обміні речовин). Пізніше Р.Є. Кавецьким було показано взаємозв'язок між нервовою системою і сполучною тканиною.

Вчений докладно вивчив механізми розвитку анафілактичного і гемотрансфузійного шоку і створив так звану колоїдо-клазичну теорію шокових станів, в якій головну роль відводив змінам фізико-хімічного стану колоїдів тканин і блокаді внутрішньоклітинного комплементу.

Олександр Олександрович Богомолець - автор учення про взаємодію пухлини і організму, яке змінило тогочасні погляди на ріст пухлин.

Після смерті О.О. Богомольця через певні ідеологічні кампанії в радянській науці проти генетики, фізіології та патофізіології розвиток його вчення було загальмовано, фактично припинила існування і його наукова школа.

Засновані академіком Богомольцем інститути відновили свою роботу лише після смерті Сталіна.

В Інституті фізіології АН УРСР (тепер Інститут фізіології ім. О.О. Богомольця HAH України) працювало багато визначних дослідників, які пізніше очолили створені нові наукові заклади і плідно працювали в них. Творцем одного із найважливіших напрямків у патофізіології був академік Микола Миколайович Сиротінін, який заклав основи вчення про гіпоксію (кисневе голодания організму) і про адаптацію до неї.

Фізіологічний напрямок медицини проявився у розробці та широкому застосуванні експериментальних моделей захворювань. Так, наприклад, М.М. Анічков і С.С. Халатов, створивши експериментальну модель атеросклерозу, виявили роль порушень ліпідного обміну, зокрема обміну холестерину, у розвитку цієї патології.

Значний вклад у розвиток ідей нервізму в патології (особливо дистрофічних змін) зробив О.Д. Сперанський і його учні B.C. Галкін, О.М. Чернух і С.М. Павленко, які досліджували значення нервової системи в патогенезі та процесах одужання (саногенез). Є.А. Мойсеевим, В.М. Чернігівським, С.В. Анічковим, В.В. Ларіним та ін. були виявлені рефлексогенні зони, що відіграють роль у регуляції кровообігу, дихання та інших функцій. Радянські патофізіологи зробили великий вклад у вивчення проблеми запалення (В.В. Воронін, І.Г. Савченко та ін.). Було встановлено роль нервової системи у розвитку гарячкових станів, значення екзогенних і ендогенних пірогенів та їх вплив на гіпоталамічні центри терморегуляції.

Важливе місце в дослідженнях радянських патофізіологів займали патофізіологія кровообігу, а також праці, присвячені загальному вченню про хворобу (А.Д. Адо, П.М. Веселкін, І.В. Давидовський, О.Д. Сперанський та ін.): проблемам передхвороби, одужання і стресу. Виникла галузь досліджень -патофізіологія термінальних станів. Під керівництвом В.О. Неговського проведено вивчення основних закономірностей вмирання і оживлення організму. Використання цитологічних методів у патофізіології призвело до виникнення нового її розділу - патофізіології клітини. Л.С. Штерн висунула концепцію про гематоенцефалічний бар'єр, яка дозволяє пояснити ряд патологічних реакцій і дію лікарських засобів.

Вагома роль у становленні і розвитку електрофізіології пов'язана з ім'ям академіка АН УРСР Василя Яковича Данилевського (1852-1939) - видатного українського біолога, фізіолога, гістолога. Після захисту докторської дисертації у Харківському університеті В.Я. Данилевський працював у кращих фізіологічних лабораторіях Німеччини, Швейцарії й Франції. Повернувшись на батьківщину, він працював професором кафедри фізіології Харківського університету та медичного інституту. В організованому з його ініціативи в 1910 році Харківському жіночому медичному інституті В.Я. Данилевський займав посади ректора і завідувача кафедри фізіології. Зусиллями В.Я: Данилевського невелика лабораторія, в якій він працював над проблемою виготовлення органопрепаратів, була реорганізована в 1927 р. на Органотерапевтичний інститут (згодом Український НДІ ендокринології та хімії гормонів). Світову славу ще молодому вченому принесли блискучі дослідження фізіології центральної нервової системи (установив наявність у головному мозку кіркових центрів, які регулюють діяльність внутрішніх органів), електрофізіології (першим у Росії провів досліди з реєстрації біоелектричних явищ у головному мозку собаки), ендокринології, гістології. Одним із перших почав вивчати фізіологічні аспекти гіпнозу у людини і тварин. З ім'ям В.Я. Данилевського-мікробіолога пов'язано відкриття збудників багатьох хвороб людини, спричинених найпростішими (кровопаразитами). Він був нагороджений міжнародною премією ім. Монтіона Паризької академії наук за відкритя збудника малярії у птахів та визначну роль у встановленні етіології цієї хвороби. Данилевський відомий також як один із засновників (разом із братом О.Я. Данилевським) першого в Росії фізіологічного видання «Физиологический сборник», редактор журналів «Вестник медицины», «Врачебное дело». Наукова спадщина вченого становить понад 200 праць.

У післявоєнні роки на кафедрі фізіології людини і тварин Львівського університету працювали Г.М. Никифоровський, І.В. Шостаковська та ін. їхні дослідження присвячені порівняльній фізіології вищої нервової діяльності, фармакології умовних рефлексів, вивченню механізмів регуляції діяльності травних залоз тощо.

В Київському університеті наступником В.Ю. Чаговця був член-кореспондент АН УРСР, доктор біологічних наук, професор А.І. Ємченко. Він та його співробітники (В.П. Глаголєв, В.О. Дибенко, П.Д. Харченко) вивчали умовно-рефлекторну діяльність тварин, проблеми сенсорної фізіології, регуляторні впливи гіпоталамуса на серцево-судинну та лімфатичну системи. А.І. Ємченко у співавторстві з академіком Д.С. Воронцовим видав перший український підручник «Фізіологія людини і тварин».

Г.В. Фольборт - академік АН УРСР, учень і близький соратник І.П. Павлова у 1926-1946 роках завідував кафедрою нормальної фізіології Харківського медичного інституту, був професором Київського медичного інституту. Основні праці Г.В. Фольборта стосуються проблем вищої нервової діяльності, травлення, фізіології стомлення і відновлення. Встановлені ним основні закономірності процесів виснаження і відновлення дозволили теоретично обгрунтувати раціональні режими діяльності різних систем організму.

П.Г. Богач, який очолював Науково-дослідний інститут фізіології Київського університету, разом зі своїми співробітниками зосередив дослідження на вивченні ролі різних структур головного мозку в регуляції вегетативних функції травного каналу, біофізики м'язового скорочення.

Праці Р.Є. Кавецького, українського патофізіолога-онколога, академіка АН УРСР, директора Київського науково-дослідного інституту експериментальної та клінічної онкології присвячені питанням експериментальної і теоретичної онкології, патофізіології. Йому належить пріоритет у створенні концепції про взаємодію пухлини й організму та про фактори антиканцерогенезу.

Український ендокринолог та патофізіолог, академік, організатор і директор Інституту ендокринології та обміну речовин В.П. Комісаренко - автор понад 300 наукових праць, в тому числі десяти монографій. Праці В.П. Комісаренка присвячені проблемі механізму дії гормонів на організм, основні з них: «Гормоны коры надпочечников и их роль в физиологических и патологических процессах организма», «Спленин», «Ингибиторы функции коры надпочечных желез», «Молекулярные механизмы действия стероидных гормонов». В.П. Комісаренко є засновником української школи ендокринологів: підготував 25 докторів та 45 кандидатів наук.

У 1966 р. Інститут фізіології ім. О.О. Богомольця АН УРСР (тепер Інститут НАН України) очолив Платон Григорович Костюк - академік НАН України, АН СРСР, Герой України. П.Г. Костюк разом із співробітниками інституту (П.М. Сєрков, В.І. Скок, М.Ф. Шуба та ін.) проводив фундаментальні дослідження клітинних механізмів діяльності нервової системи. Напрямом його наукових досліджень була нейрофізіологія (синаптичні процеси у спинному мозку) та клітинна біофізика (структура та функція іонних каналів, мембранні рецептори). П.Г. Костюк був головою Українського товариства фізіологів ім. І. П. Павлова, працював головним редактором журналу «Нейрофізіологія», співредактором Міжнародного журналу Neuroscience.

Розвиток біохімії в Україні пов'язаний з ім'ям О.В. Палладіна, який у 1925 року організував Український біохімічний інститут у Харкові (з 1931 р. - у Києві). О.В. Палладій зі співробітниками вивчав вплив різних харчових раціонів на хімічний склад м'язів під час фізичної роботи. О.В. Палладіним, Г.Є. Владимировим та їхніми учнями виконані фундаментальні дослідження хімізму нервових процесів, зокрема, умовного збудження, різних видів внутрішнього гальмування та ін.

Основоположником радянської фармакології був М.П. Кравцов - автор праць, присвячених вивченню дії лікарських речовин на організм, залежності фармакологічного ефекту від дози або концентрації речовини, комбінованої дії речовин, звикання тканин до отрут. З кінця 30-х років роботами М.А. Красильникова, що вивчав поширення в природі актиноміцетів, наступними роботами З.В. Єрмольєвої, Г.Ф. Гаузе було покладено початок розвитку виробництва антибіотиків. Вітчизняний препарат пеніцилін був отриманий у 1942 p. З.В. Єрмольєвою і Т.І. Балезіною. Надалі було виділено ряд нових антибіотиків, що мають різну дію (С.М. Навашин та ін.). У результаті багаторічних наукових досліджень були отримані і впроваджені в медичну практику психотропні засоби, ліки для попередження і лікування серцево-судинних захворювань, протипухлинні та інші фармакологічні препарати.

Дослідження в галузі загальної та медичної генетики інтенсивно проводилися в нашій країні з початку XX ст. У 20-3 0-і роки в СРСР склалися найбільші в світі генетичні школи: М.І. Вавілова, М.К. Кольцова, Ю.А. Філіпченка, Л.С. Серебровського; були відкриті кафедри генетики, генетичні лабораторії в різних інститутах, виконані фундаментальні дослідження, які отримали світове визнання і не втратили свого значення до теперішнього часу. У 1932 р. в Москві з ініціативи С.Г. Левіта був організований Медико-генетичний інститут, де були правильно ідентифіковані перші 10 пар хромосом людини (М.С. Навашин), запропонований і розроблений метод культивування лейкоцитів крові для вивчення хромосом людини.

Українську академію наук, в якій розгорнулись генетичні дослідження, було створено в 1918 р. У цей період генетика плідно розвивалась в Київському університеті зусиллями плеяди видатних учених: С.Г. Навашина, СЮ. Кушакевича, 1.1. Шмальгаузена. У 1912 р. С.Г. Навашин відкрив супутників хромосом - невеликі тільця, прикріплені до хромосоми. Патофізіолог В.К. Ліндеман дані щодо успадкування хвороб висвітлив у своєму двотомному підручнику «Загальна патологія» та курсі популярних лекцій «Спадковість і мінливість як причина хвороб». Учнем В.К. Ліндемана був патолог-експериментатор О.А. Кронтовський - один із засновників медичної генетики в Україні. У Києві було створено Комісію з експериментальної біології і генетики при УАН для координації всіх генетичних досліджень, що здійснювались в Україні, роботу якої очолив визначний зоолог, ембріолог 1.1. Шмальгаузен. У складі комісії працював генетик, ботанік, географ, творець сучасних наукових основ селекції М.І. Вавілов. У 1921 p. 1.1. Шмальгаузен створив в Київському університеті кафедру механіки розвитку, на якій генетика стала обов'язковим для вивчення предметом.

Успішний розвиток генетики в СРСР було перервано у 30-х роках, коли Т.Д. Лисенко разом з 1.1. Презентом та ін. став пропагувати уявлення про генетику як «буржуазну лженауку». Це положення, яке здобуло офіційне визнання, послужило підставою для розгрому генетичних досліджень у нашій країні, що призвело до їх суттєвого відставання від рівня розвитку світової генетики. Новий підйом генетичних досліджень в СРСР розпочався в 60-і роки.

У 1956 р. в інституті біофізики АН СРСР була заснована лабораторія радіаційної генетики на чолі з Н.В. Тимофєєвим-Ресовським. У 1957 р. в Сибірському відділенні АН СРСР (м. Новосибірськ) був створений інститут цитології і генетики, який очолив М.П. Дубінін. У 1961 р. в Інституті молекулярної біології була заснована лабораторія, в якій були розгорнуті дослідження структури і зміни хромосом в клітинах людини. У ряді установ АМН СРСР, МОЗ СРСР і міністерств охорони здоров'я союзних республік були організовані лабораторії та відділи, де проводилися дослідження з клінічної генетики - у 1980-х роках більш, ніж у 80 установах країни.

Медико-генетичні дослідження в нашій країні розвиваються за трьома основними напрямками: генетика людини і спадкові хвороби; цитогенетика людини та хромосомні хвороби; експериментальна генетика. На підставі генетичних досліджень поліпшені методи діагностики та лікування багатьох спадкових хвороб. З 60-х років все більша увага приділяється розвитку фундаментальних досліджень фізіологічних і патологічних процесів, що відбуваються на клітинному і молекулярному рівнях; проводиться інтенсивна розробка нових підходів при вивченні тонкої будови хромосом людини, зокрема функціональної морфології.

Запитання і завдання

1. Назвіть особливості розвитку вітчизняної морфології у XX ст.

2. Які проблеми анатомії переважно досліджував В.П. Воробйов?

3. Вкажіть розділи патологічної морфології, висвітлені у наукових працях О.І. Абрикосова.

4. Визначте особистий внесок В.Т. Талалаєва у розвиток патологічної анатомії.

5. Яке значення робіт А.І. Струкова для розвитку медичної науки?

6. Які науково-дослідні медичні заклади були створені О.О. Богомольцем?

7. Доведіть на конкретних прикладах значення праць О.О. Богомольця для розвитку найважливіших проблем вітчизняної і світової медицини.

8. Назвіть найважливіші дослідження наукових шкіл України в галузі нормальної та патологічної фізіології та внесок відомих вчених.

9. Які дослідження В.Я. Данилевського принесли йому світову славу? 10.Що Ви знаєте про розвиток радянської біохімії та фармакології? П.Коли був організований Медико-генетичний інститут?

12. Як розвивалась медична генетика в СРСР і Україні?

13. Назвіть видатних українських вчених-генетиків.

14. Чому розвиток генетики в СРСР було перервано у 30-х роках?

15. Вкажіть основні напрямки розвитку медико-генетичних досліджень у нашій країні.