9.4. Обґрунтування рішень щодо запасів та ціноутворення

Вітчизняні підприємства інвестують кошти у запаси. У зв’язку з цим система планування й контроль придбання, виробництва та реалізації запасів значною мірою визначають успіх підприємства, особливо за умов нестабільної економіки та жорсткої конкуренції. Виходячи з цього, основна ціль управління запасами є своєчасні поставки запасів та мінімізація витрат, пов’язаних з їх замовленням та зберіганням.

Прийняття рішень щодо розмірів партії¹¹ виробництва продукції характернідля серійного виробництва продуктів. Метою оптимізації розміру партії є мінімізація загальної суми складських витрат, витрат на переналагодження та на оплату відсотків за капітал.

Одним з найпоширеніших методів управління запасами є метод економічного розміру замовлення – це кількість замовлених запасів, що забезпечує оптимальну комбінацію витрат на їх придбання та зберігання (табл. 9.5).

Таблиця 9.5. Складові витрат на придбання та зберігання запасів

№ з/п	Витрат на придбання та зберігання запасів	Склад витрат
1	Витрати на придбання запасів	Як правило, не є релевантними, оскільки вони не змінюються, за винятком випадків, коли при закупівлі великої кількості матеріалів або товарів покупцеві надають знижки
2	Витрат на замовлення запасів	Охоплюють витрати на оформлення документів і здійснення розрахунків, пов’язаних із замовленням
3	Витрати на виконання замовлення	Однакові для всіх варіантів створення запасів, не є релевантними, тому при визначенні оптимального розміру замовлення враховуються тільки додаткові витрати на розміщення замовлення
4	Витрати на переналагодження обладнання для випуску відповідної партії виробів	Зазвичай є релевантними витратами на замовлення запасів, виготовлених самим підприємством
5	Витрат на зберігання запасів	Витрати, пов’язані зі зберіганням матеріалів, готової продукції або товарів на складі. Релевантні витрати на зберігання запасів зазвичай включають: додаткові витрати на страхування запасів; додаткові витрати на утримання складських приміщень; додаткові витрати на обробку матеріалів; втрати внаслідок знецінення запасів; можливу втрату прибутковості інвестицій.
6	Витрат через нестачу запасів	Можливі витрати через відсутність достатньо ї кількості запасів для задоволення виробничих потреб або потреб клієнтів. Такі втрати містять: втрачені доходид від продажу; штрафні санкції за несвоєчасну поставку продукції замовникам; понаднормативні витратив наслідок заміни матеріалів дорожчими; втрати внаслідок простоїв тощо. Такі втрати не враховують при визначенні економічного розміру замовлення, але беруть до уваги при обчисленні моменту розміщення замовлень.

Отже, оптимальним розміром замовлення буде така замовлена кількість, за якої загальні витрати на замовлення і зберігання запасів будуть мінімальними. Чим більша кількість одиниць замовляється одночасно, тим менше замовлень необхідно зробити за рік, тобто зменшуються витрати на виконання замовлень. Однак, коли робиться менше замовлень, необхідно мати більший середній запас, що веде до збільшення витрат на зберігання запасів. Проблема полягає в тому, щоб знизити витрати на зберігання великих запасів порівняно з витратами на розміщення великої кількості замовлень.

Оптимальний економічний розмір замовлення можна визначити: табличним методом; графічним методом; за допомогою формули.

На практиці оптимальний обсяг замовлення найчастіше обчислюють за моделлю Баумоля:

Зопт	=		2 х П х Вз
			Взб

де З_опт – оптимальна потреба у запасах на певний період; П – загальна потреба в запасах; В_з – витрати на оформлення і виконання одного замовлення; В_зб – витрати на збереження одиниці запасів.

Формулу економічного розміру замовлення можна використати для визначення оптимальної тривалості виробничого циклу, коли витрати на налагодження обладнання здійснюють тільки один раз для кожної партії, що випускається. Витрати на налагодження обладнання містять додаткові трудові і матеріальні витрати, витрати на використання приладдя, час простою несправного обладнання. З метою визначення оптимальної кількості одиниць продукції, що має бути випущена в кожному виробничому циклі, необхідно збалансувати витрати на налагодження обладнання й витрати на зберігання запасів. Щоб використати формулу економічного розміру замовлення при визначенні тривалості виробничого циклу, у формулу замість витрат на виконання замовлення треба підставити величину на налагодження обладнання.

Використовуючи модель економічного розміру замовлення, слід враховувати, що ця модель базується на певних припущеннях, зокрема: потреба у запасах є сталою і відомою; витрати на замовлення є сталими і відомими; виробничі потужності і потужності для зберігання запасів необмежені. Оскільки на практиці ці припущення не завжди існують, модель економічного розміру замовлення часто застосовують у модифікованому вигляді, тобто з урахуванням конкретних умов поставок, зокрема у випадках коли:

• замовлення на продукцію чи матеріали можна робити тільки певними партіями (1 тонна, 1000 штук тощо);

• надаються знижки при закупівлі великими партіями;

• можливості підприємства щодо розміщення економічного розміру замовлення обмежені.

Ситуація, коли підприємства приймають або розміщують замовлення тільки певними партіями, часто зумовлена об’єктивними обставинами, зокрема особливостями виробничого процесу або пакування (наприклад, у одному ящику вміщується 24 пляшки). Таким чином, коли є певні обмеження щодо розміру замовлення, обчислення розміру замовлення може відрізнятися від моделі економічного замовлення. В цьому разі необхідно визначити річну сукупну вартість замовлення на рівнях, вищому та нижчому за оптимальний розмір замовлення.

Якщо постачальник надає знижки при закупівлі великими партіями, тоді витрати на оплату замовлення стають релевантними. З урахуванням диференціальних витрат на оплату замовлення вигідніше закупити більшу партію запасів, але за нижчої вартості.

На практиці потреба підприємства в певних видах запасів часто коливається від одного операційного періоду до іншого. Тож якщо запаси використовувалися швидше, ніж очікувалося, може виникнути брак запасів. Це може статися у разі зростання темпу споживання запасів або несвоєчасної поставки їх на підприємство. Наслідком браку запасів є втрата доходу від продажу й незадоволення споживачів.

Для мінімізації ризику браку запасів підприємство може мати резервний запас – буферний запас, що створюється на випадок збільшення попиту або часу виконання замовлення.

Створення резервних запасів призводить до додаткових витрат на зберігання запасів, які можуть бути значними. Тому резервні запаси є економічно вигідними лише тоді, коли витрати на їх зберігання не перевищують очікуваних втрат від запасів.

Очікувані втрати від нестачі запасів є добутком втрат від нестачі запасів та ймовірності виникнення такої нестачі. На практиці нестачі запасів може бути різною для різних періодів і обсягів діяльності.

Модель економічного розміру замовлення дає відповідь на запитання: скільки слід замовляти, але не забезпечує інформацію щодо моменту розміщення замовлення

Момент розміщення замовлення – момент, коли необхідно зробити замовлення для запасів, що визначений такими факторами: економічний розмір замовлення; час виконання замовлення; витрачання запасів упродовж періоду виконання замовлення.

Час виконання замовлення – проміжок часу з моменту розміщення замовлення до моменту надходження запасів.

Момент розміщення замовлення = Час виконання замовлення * Витрачання запасів на одиницю часу

У разі наявності запасу моментом розміщення замовлення є момент, коли обсяг запасів підприємства сягнув рівня, якого вистачить лише на час виконання замовлення плюс резервні запаси, які утримуються на сталому рівні як на кінець, так і на початок періоду. Якщо замовлення розміщується саме за такого рівня запасів, то коли це замовлення буде виконано, рівень запасів дорівнюватиме нулю. Для матеріалів моментом розміщення замовлення є момент, коли замовлення на придбання оформлене й надіслане постачальникові.

Однією з найскладніших систем управління запасами є модель планування потреб у матеріалах (ППМ) – це система управління безперервним процесом шляхом замовлень лише тих компонентів, які необхідні для забезпечення безперервності виробничого процесу. Це можуть бути замовлення як на компоненти, що закуповуються, так і на компоненти, що виробляються. У системі ППМ спочатку визначають кількість готової продукції та її розподіл та термінами виробництва, а потім визначають потребу в сировині й компонентах на кожній стадії виробництва.

За допомогою комп’ютера ця модель дає змогу пов’язати графіки закупки та виробництва, безпосередньо створюючи при цьому систему формування собівартості.

Важливо передумовою практичного впровадження системи ППМ є наявність необхідної інформації, а саме:

1. Графік основного виробничого процесу, що визначає кількість і час виготовлення готової продукції.

2. Граничні норми використання матеріалів, які визначають кількість і склад сировини та компонентів, необхідних для кожного виду продукції.

3. Дані щодо запасів для кожного субкомпонента, агрегату і деталі, зокрема інформації про наявну кількість їх, очікувані надходження на кількість запасів, що вже розподілена для виконання замовлень, але ще не списана з рахунку запасів.

4. Інформація щодо основних компонентів, що містить заплановані цикли запасів усіх видів матеріалів, які необхідно буде закупити, а також усіх субагрегатів і компонентів, які потрібно буде виробити самій компанії.

Модель економічного розміру замовлення можна застосувати у системі ППМ для визначення оптимальної кількості компонентів, що виробляються або закуповуються, і які необхідні для запланованого виробництва. Проте у цій ситуації слід бути уважним щодо розглянутих обмежень моделі економічного розміру замовлення. Зокрема, ця модельне не спрацює, якщо більшість компонентів залежні, тобто використовуються у виробництві кількох продуктів чи агрегатів, попит на які впродовж певного періоду коливається.

Розглянуті моделі управління запасами передбачають витрати на їх зберігання, облік, інвентаризацію тощо, які можуть бути доволі значними. Тому зростає кількість компаній, які застосовують систему «якраз вчасно», що передбачає відсутність стадії зберігання запасів шляхом організації своєчасних поставок на усіх стадіях діяльності.

Прийняття рішення щодо вибору оптимальної технології виробництва продукції здійснюють у тому випадку, коли різні технології забезпечують різні рівні матеріало-, праце- та фондомісткості виробництва.

Аналіз для вибору кращого варіанту рішення передбачає:

1) визначення маржинального доходу та суми прибутку за кожним варіантом;

2) розрахунок критичного обсягу виробництва і реалізації продукції;

3) визначення обсягу реалізації, при якому різні технології забезпечують однаковий прибуток.

Приклад 9.6

Підприємство має можливість вибору з двох альтернативних технологій виробництва, які забезпечують такі показники (табл. 9.6).

Таблиця 9.6. Характеристика альтернативних технологій виробництва

Показник	Технологія А	Технологія Б
Ціна реалізації продукції, грн. за одиницю	42	42
Змінні витрати на одиницю продукції, грн.	30	25
Постійні витрати за рік, грн.	50000	80000

Яка з наведених технологій є привабливою для підприємства, якщо плановий обсяг виробництва складає 7000 одиниць продукції?

Визначимо основні економічні показники для обох технологій (табл. 9.8).

Таблиця 9.8. Порівняльна характеристика альтернативних технологій виробництва

Показник	Технологія
	А	Б
Маржинальний дохід на одиницю продукції, грн.	12	17
Критичний обсяг реалізації (точка беззбитковості), одиниць	4167	4706
Очікуваний прибуток при виробництві 7000 одиниць продукції, грн.	34000	39000

Отже, технологія А забезпечує нижчий рівень критичного обсягу виробництва, тобто при її запровадженні підприємство досягне прибутковості при меншому обсязі виробництва. Але при плановому обсязі виробництва (7000 одиниць) продукції більшу суму прибутку забезпечує технологія Б.

Однаковий рівень прибутку обидві технології забезпечать при такому рівні виробництва:

12х – 50000 = 17х – 80000

5х = 30000

х = 6000

При рівні реалізації 6000 одиниць продукції обидві технології забезпечують рівну суму прибутку – 22000 грн.:

12 × 6000 – 50000 = 22000 грн.,

17 × 6000 – 80000 = 22000 грн.

Таким чином, при обсязі виробництва до 6000 одиниць продукції більший прибуток забезпечує технологія А, а при більшому обсязі виробництва більш ефективною є технологія Б (табл. 9.9).

Таблиця 9.97. Прибутковість альтернативних технологій

Показник	Сума прибутку, грн.
	технологія А	технологія Б
Обсяг виробництва, одиниць:
5000	10000	5000
6000	22000	22000
7000	34000	39000

Для прийняття остаточного рішення щодо вибору технології виробництва необхідно враховувати можливі зміни попиту на продукцію.

Встановлення ціни на продукцію або послуги підприємства – одне з найважливіших управлінських рішень. Це також одне з найважчих рішень, оскільки доводиться раховувати фактори, серед яких визначальними є попит, дії конкурентів та витрати.

Рішення щодо ціноутворення є необхідною умовою здійснення підприємницької діяльності, оскільки прибутковість бізнесу безпосередньо залежить від установлення оптимальної ціни продажу за існуючих величини витрат, комбінації та обсягу продажу. Тому одне з основних питань управління діяльністю підприємства – встановлення ціни, яка б забезпечила задовільний рівень рентабельності.

Одним із найважливіших управлінських рішень є рішення щодо встановлення ціни на продукцію, роботи чи послуги, які реалізує підприємство. Ціна реалізації продукції залежить від рівня попиту на неї, цін конкурентів на аналогічну продукцію та рівня витрат на її виготовлення і реалізацію. При прийнятті остаточного рішення щодо ціни реалізації продукції треба враховувати довгострокову мету і поточні завдання підприємства, зокрема, такі, як забезпечення виходу підприємства на новий ринок, збільшення частки підприємства на ринку збуту, максимізація прибутку підприємства тощо. Для обґрунтування ціни реалізації продукції використовують дві основні моделі: економічну модель та модель ціноутворення на основі аналізу витрат (рис. 9.5)

Рис. 9.5. Основні моделі прийняття рішень щодо ціноутворення

Економічна модель ціноутворення ґрунтується на зіставленні витрат і доходів та визначенні такої ціни реалізації продукції, яка забезпечить підприємству максимальний прибуток.

Основним недоліком економічної моделі ціноутворення є необхідність здійснення значної кількості статистичних обмежень для встановлення залежності між ціною та обсягом реалізації продукції. Окрім цього, при встановленні ціни не аналізують витрати на виготовлення одиниці продукції і передбачають, що підприємство планує отримати максимальний прибуток. Однак це не завжди відповідає поточним завданням розвитку підприємства.

Суб’єкти підприємницької діяльності можуть обґрунтувати ціни на продукцію, роботи чи послуги, застосовуючи модель ціноутворення на основі аналізу витрат. У відповідності з цією моделлю спочатку визначають (калькулюють) витрати на виготовлення одиниці продукції (змінні виробничі, постійні виробничі, загальні виробничі та операційні тощо). Ціну одиниці продукції визначають за формулою:

Ціна одиниці продукції = Витрати + Націнка

Націнку встановлюють у відсотках до витрат на виготовлення продукції. Величина націнки залежить від виду витрат, які прийняті за основу її обчислення , і бажаної суми прибутку.

Націнка = Відсоток націнки х Витрати

Відсоток націнки встановлюють на підставі практики галузі, оцінки менеджера (яку націнку може витримати ринок) або необхідної норми прибутковості. Останній підхід найпоширеніший. Націнку можна розрахувати на базі: змінних виробничих витрат; повної виробничої собівартості; загальних змінних витрат; повних витрат.

Загальна формула визначення відсотка націнки має вигляд:

Відсоток націнки	=	Бажаний прибуток	+	Загальні витрати, не включені до складу базових
		Річний обсяг діяльності	х	Базові витрати на одиницю продукції

Відсоток націнки до змінних виробничих витрат:

Відсоток націнки	=	Бажаний прибуток	+	Постійні виробничі витрати + Операційні витрати
		Річний обсяг діяльності	х	Змінні виробничі витрати на одиницю продукції

Відсоток націнки до повної виробничої собівартості:

Відсоток націнки	=	Бажаний прибуток	+	Операційні витрати
		Річний обсяг діяльності	х	Повна виробнича собівартість одиницю продукції

Відсоток націнки до загальних змінних витрат:

Відсоток націнки	=	Бажаний прибуток	+	Загальні постійні витрати
		Річний обсяг діяльності	х	Загальні змінні витрати на одиницю продукції

Відсоток націнки до повних витрат:

Відсоток націнки	=	Бажаний прибуток
		Річний обсяг діяльності	Х Повні витрати на одиницю продукції

Основним недоліком формування ціни на основі витрат є ігнорування такого ринкового фактора як співвідношення попиту і пропозиції на продукцію, що може зумовлювати завищення або заниження ціни реалізації порівняно з ринковими цінами на аналогічну продукцію.

Застосовуючі методи, орієнтовані на витрати, визначають витрати, до яких додають націнку або розрахункову норму прибутку, і тим самим встановлюють ціну. Методи, за якими ціна орієнтована на попит, передбачають вивчення споживчого попиту на продукцію (товари) за різних рівнів цін і встановлення ціни на рівні, що оптимізує прибуток підприємства. Використання методів, за якими ціна орієнтована на конкурентів, зумовлює необхідність вивчення цінових стратегій конкурентів і встановлення величини ціни на певний відсоток вище чи нижче їх цін.

У разі встановлення ціни за принципом «витрати плюс» ціна продажу встановлюється на основі витрат підприємства, збільшених на певну величину націнки, яка відповідає запланованій нормі прибутковості. Обсяг продажу при цьому до уваги не береться.