8.3. Феофан Прокопович

Феофан Прокопович (1681-1736 pp.) - видатний державним, і церковний діяч першої половини XVIII ст. Народився у Києві. Вчився, а потім був викладачем Києво-Могилянської академії. Зго­дом був викликаний Петром І до Москви, а з 1721 р. - до Петер­бурга. Брав активну участь у політичному житті та здійсненні цер­ковної реформи. З 1721 р. до кінця життя був віце-президентом Синоду.

У ранніх творах Ф. Прокоповича, написаних у Києво-Могилянській академії, містяться ідеї зміцнення світської центральної влади, її незалежності від церкви, які пізніше буди розвинені у практиці "Слово про владу і честь царську". У трагікомедії "Воло­димир" (1705 р.) Прокопович торкнувся питання про відносини держави та церкви і висловився за зверхність світської влади над церковною. В образі великого князя-реформатора Київської Русі Володимира Святославича автором твору втілено риси "великого реформатора" Росії Петра 1, а в сатиричних образах поганських жерців - користолюбиве і консервативне російське духовенство.

У першій промові, виголошеній у Софійському соборі на честь приїзду царя до Києва 1706 p., Прокопович прославив Петра І за прагнення прогресу в культурі; у другій промові, коли після пере­моги над шведами під Полтавою 1709 р. Петро І відвідав Київ, Прокопович прославив військові подвиги Петра І і засудив І. Ма­зепу (1687-1708 pp. - Гетьмана України) за перехід на бік шведсь­кого короля. Принагідно зауважимо, що всі праці Прокоповича пронизані ідеалізацією особи Петра 1 і водночас турботою про політичну та військову могутність Росії.

У петербурзький період життя Ф. Прокопович створив "Ро­довідний розпис великих князів і царів російських до государя Петра І" та відредагував "Історію імператора Петра Великого від народження його до Полтавської баталії включно". У цих працях, а також у трактаті "Правда воді монаршої" він вихваляв Петрові перетворення і обстоював необмежену монархію, вважаючи її найкращим "способом правління".

Виходячи з нагальних потреб Російської держави петровських часів, він створив перший варіант теорії освіченого абсолютизму, застосувавши теорію природного права і громадського договору. Відповідно до тогочасних теорій західноєвропейських авторів, Прокопович стверджував, що спочатку був природний стан, потім договір про створення "громадської спілки", яка утворює держав­ну верховну владу.

Народ не має права розірвати цей договір, бо то є беззаперечно непорушна божа воля. Верховним носієм державної влади може бути лише освічений правитель, він виший усix суспільних за­конів, йому все дозволено, оскільки йому тільки й відома "загаль­нонародна користь".

Народ, наголошував Прокопович, не має права навіть похвали­ти монарха. Дозволити це означає дозволити народу судити дії монарха. Тому народ має терпіти і норовливого царя.

Водночас теорія Прокоповича сприяла утвердженню пріорите­ту світського начала в суспільстві, подоланню опору боярських і церковних кіл процесам централізації державної влади. Вона тео­ретично обґрунтовувала ліквідацію боярської думи і волі патріар­ха v світських справах.

З гордістю Прокопович наголошував на просуванні Росії в роз­витку науки, мистецтва, ремесел, мануфактур, зростання її міжна­родного престижу. "Підняла голову Росія, світла, сильна, другом шанована, ворогам страшна". Ф. Прокопович присвятив багато творів висвітленню проблеми возз'єднання України з Росією, Кри­тикуючи насильне запровадження в Україні унії і католицизму як експансіоністської політики Ватикану та єзуїтів ("Опис ієзуїтів", "Про Флорентійський собор" та ін.), він вбачав єдиний вихід з по­неволення у возз'єднанні України з централізованою Російською державою, якій провіщав славне і велике майбутнє.

За словами Г. Плеханова, "найпліднішим і найталановитішим публіцистом епохи перетворень" Ф. Прокопович став сполучною ланкою між українською і російською політико-правовою дум­кою, істотно вплинув на (учасників і наступників.