Іі. Види апостольської літератури.

Найстаршим серед апостольських письмен є перший лист до Колосян (бл. 51-52 рр. в Коринті). Далі слідують послання до Галатів, Коринтян, Филип’ян, Филимона і Римлян. З цього розуміємо, як повстають християнські твори: заради практичних актуальних питань. Листування допомагає підтримувати зв’язок між християнами, які дуже швидко поширювалися по всій території імперії. Важливим фактором популярності і поширення апостольських листів є те, що вони є викладені за усіма правилами листування.

Близько 70 року зароджується інший вид апостольської літератури - Євангеліє. Євангелія виникають із потреби зберегти і поширювати автентичну Христову благовість. Цьому спричиняється також те, що християни розчаровуються в близькому приході Ісуса Христа, то мало-по-малу помирають наочні свідки і апостоли. Серед християн повстає небезпека втрати автентичне свідчення про особу Ісуса Христа. Близько 70 в лоні Великої Церкви складає свою Євангелію ап. Марко, бл. 80 р. – Лука, між 90 і 95 в одній із юдео-християнських спільнот - Матей, бл. 100 – Іван. Мета авторів чотирьох Євангелій не є хронологія життя Ісусу Христа, а передати зміст Його проповідування, так, як цього вимагали спільноти, до яких вони адресували свої євангелія. Тому Марко старається передати таїнство Месії («голос вопіющого»); Матей бажаючи показати, як Старий Завіт виповнюється в Новому Завіті, чітко виявляє «древність» Ісуса, його зв’язок із патріархами; Лука, як сам пише, бажає передати для поган точну історію Христа; Іван говрить про космічний вимір Месії, про Слово, його божество.

Розділ 1. Апокрифи Вступ. Формування біблійного канону.

Біблійні апокрифи не належать властиво до Патрології, а до історії християнської біблійної літератури. Проте заради виняткового значення апокрифів частково розглянемо їх, бо по-перше, традиція та богослов’я святоотцівської літератури є тісно переплетена із літературою перших християн, а по-друге, апокрифи дозволяють нам краще пізнати історично-культурне підґрунтя Святих Отців.

А. Новий Завіт і новозавітні апокрифи.

Потрібно було декілька століть, щоби Новий Завіт набув сучасного канону 27 книг («канон» – метр, розмір, критерій). Критерії «канонічності»: 1. апостольське походження (Псевдо Діонісій); 2. поширення і вживання по Церквах. Потреба визначення новозавітного канону виникнула в ІІ ст., коли численні гноститичні секти виступили із своїми варіантами «святих книг», яким приписували апостольське походження. Повстала потреба визначити і закрити канон Нового Завіту. Це був довгий процес, що в основній своїй частині склався вже вкінці ІІ ст. Найстаршим каноном вважається «канон Мураторі» складений в Римі близько 200 р. Цей канон був відкритий 1740 р. священиком Людовіком Антоніо Мураторі в Амброзіанській бібліотеці в кодексі із VIII ст. Канон містить 22 книги (не вистачає: Євреїв, І і ІІ Петра, Якова, одне послання від Івана). Остаточного розміру новозавітний канон набуває в 367 р. в 39-му пасхальному листі св. Анастасія Великого. На Заході повний канон перший раз перечислюється в другій частині «Decretum Gelasianum» за Папи Дамаса (366-382).

Із фіксацією канону Нового Завіту пов’язана поява великого числа апокрифів. Апокрифи – це є писання, що за своїми назвами, змістом та формою нагадують канонічні книги Святого Письма і приписують собі апостольське походження. Назва «апокриф» (гр. ’απóκρυφος - секретний, прихований) походить із середовища гностиків - найпоширеніших єретиків перших століть Церкви. Вони приписували собі «секретне», «апокрифічне» знання, і тому їх писання називаються «апокрифи». Проте не обов’язково апокрифи походили від гностиків. Багато із апокрифів містять у собі відносно прийняті елементи для християнської науки та культу (напр. у маріології).

Залежно від того як апокрифи відносяться до канонічних книг Нового Завіту, їх можна поділити на такі групи,:

1. апокрифи, що задля задоволення простолюдної цікавості мають за мету доповнити чи краще висвітлити канонічні твори (напр. дитинство Марії і Христа, діяння апостолів);

2. апокрифи, котрі конкурують із канонічними книгами, щоби узаконити помилкові доктринальні погляди окремих груп чи сект, звичаї і локальні традиції;

3. книги, які приписуючи собі апостольський авторитет, хочуть розв’язати актуальні питання апологетики чи богослов’ї.

Wilhelm Schnemalcher поділяє новозавітні апокрифи згідно поділу канонічних книг: апокрифічні Євангелія; псевдоепіграфічні листи; апокрифічні діяння апостолів; апокрифічні апокаліпсиси.