57. Охарактеризуйте епоху «застою» у срср (1964-1985 рр.).

У жовтні 1964 р. Пленум ЦК КПРС звільнив Хрущова від обов’язків першого секретаря й члена Президії ЦК (так протягом деякого часу називалося Політбюро). Колишній лідер був обвинувачений у «суб’єктивізмі й волюнтаризмі». Народ і партійний апарат сприйняли відставку «дорогого Микити Сергійовича», що ще недавно звеличувався у пресі і з трибун, спокійно й навіть із задоволенням. Першим секретарем ЦК КПРС був обраний Л. І. Брежнєв, Головою Президії Верховної Ради СРСР — М. В. Підгорний, головою Ради Міністрів призначений О. М. Косигін. Нове керівництво країни виступило за проведення економічної реформи. Її здійснення пов’язується з ім’ям О. М. Косигіна. Суть реформування полягала в упровадженні економічних важелів управління підприємствами, уведенні госпрозрахунку. Передбачалося зменшити кількість запланованих показників, виробити індивідуальний підхід до оплати праці, здійснювати заохочення працівників за рахунок доходів від прибутку. Це була чергова спроба домогтися стимулювання промислового й сільськогосподарського виробництва без зміни основ адміністративно-командної системи управління й відмови від позаекономічного примусу. Упровадження нових методів господарювання в перші роки давали позитивні результати. Однак протягом 70-х — першої половини 80-х рр. в економіці країни все більшою мірою спостерігалися застійні явища, зниження темпів розвитку. Практично всі керівні посади — від голови колгоспу, директора школи до міністра — людина могла обіймати тільки за рішенням партійної організації. Доля країни залежала від армії чиновників, багато хто з яких були партійними й комсомольськими висуванцями, що не мали належної професійної підготовки. Разом з тим для багатьох ставало очевидним, що без зміни самої економічної системи, без включення економічних стимулів заохочування до праці досягти перелому в економіці неможливо. При цьому «матеріальні стимули», які вводилися реформою 1965 р. не могли стимулювати робітників, тому що становили лише 3 % від їхньої заробітної плати. Важливою ознакою політичного життя 1970-х років було формування культу особи Л. Брежнєва, що мав на останньому етапі його життя гротескний характер через безмірне звеличування особи генерального секретаря. Його захоплення нагородами (Брежнєв мав 220 радянських і закордонних орденів і медалей) увінчалося 5 зірками Героя Радянського Союзу, званням Героя Соціалістичної Праці, орденом «Перемога» та ін. Не сприяла підтриманню авторитету Л. Брежнєва й трилогія мемуарів («Мала земля», «Відродження», «Цілина»), написана спритними літераторами від імені генерального секретаря ЦК КПРС. Члени родини Л. Брежнєва були причетні до кримінальних оборудок. Авторитет лідера партії й країни катастрофічно впав. Однак не варто шукати корені «застою» тільки в діяльності Л. Брежнєва. Деградувала сама суспільно-політична та соціально-економічна система, яка й породила «брежнєвщину». Проведення «косигінської» реформи засвідчило, що економічне реформування радянської системи неможливе без політичного, без демократизації органів влади та управління, без реального державного суверенітету республік. У 60-70-х роках XX ст. виникла нова форма протесту — дисидентство, яке за своєю природою було духовним, інтелектуальним і моральним спротивом закостенілості радянської системи. Найактивнішими учасниками дисидентського руху були творча інтелігенція, духовенство та віруючі, представники різних національностей. Дисидентство як соціальний рух мало дві течії — помірковану та радикальну. Учені визначають такі етапи дисидентського руху в СРСР: