Схемотехника / Мультимедія / Сайти / Віртуальний музей / ukrainiancomputing.org / DIFFERENT / KTbook8_u

Малиновський Б.М. Немає нiчого дорожче.Кiбернетична технiка Мапа музею

Iсторiя розвитку iнформацiйних технологiй в Українi

Книги автора

Змiст English      Русский "Нет ничего дороже..."

Борис Малиновський К: Горобец, 2005. -336с: 200 iл. ISBN 966-8508-04-1.

Видано росiйською мовою

"Хто має право писати свої спогади?

Кожен... Для того, щоб писати свої спогади, зовсiм не потрiбно бути нi великим мужем, нi знаменитим лиходiєм, нi державною людиною, - для цього досить бути просто людиною..."

Олександр Герцен Дорога в пiвстолiття Вiхи моєї бiографiї Перший роздiл "Дорога в пiвстолiття" iз книги Бориса Малиновського "Нет ничего дороже..." (Продовження)

Iнтелектуальна кiбернетична технiка Коли готував цей роздiл книги, випадково включив телевiзор, почув прiзвище Непобедимий, i встиг додивитись передачу про НДI точного машинобудування в Климовську. Показували музей зi зразками зброї, розробленої в iнститутi. Пояснення давав директор iнституту головний конструктор, розроблених в iнститутi ракетних систем Сергiй Непобедимий.

Менi давно хотiлося побувати в м.Подольске пiд Москвою й вiдвiдати Державний архiв Великої Вiтчизняної вiйни. Я сподiвався, що там можна знайти офiцiйнi документи, пов'язанi з обставинами й мiсцем загибелi мого старшого брата 15 грудня 1943 р.

В 1978 р. у Київ приїхали представники цього тодi закритого НДI. Iнститут був створений у грiзнi роки вiйни (1942 рiк!) з метою забезпечення Червоної Армiї новими видами озброєння. За тридцять iз зайвим пiслявоєнних рокiв цей iнститут пройшов великий шлях i створив кiлька поколiнь ручної ракетної зброї всiлякого призначення - для поразки бронетанкової й авiацiйної вiйськової технiки, а також i ряду iнших. Коротко про це нам сказали представники НДI. Пiзнiше, в 90-х роках минулого сторiччя, я довiдався з газет, що М.С.Горбачов бездумно (помилково, у запалi роззброювання, на вимогу Заходу) дав згоду на знищення тiльки що створеної в iнститутi нової, найбiльш досконалої на той час системи ракетної зброї нового поколiння. Ракетники, якi довiдалися про це рiшення також з газет, обурилися, про що я й прочитав в однiй з газет. Називалося й прiзвище керiвника iнституту й головного конструктора системи - Сергiй Непобедимий. Його прiзвище я почув i запам'ятав ще пiд час першої розмови iз представниками НДI.

Завдання, поставлене тодi перед нами представниками НДI, показалося нам не простим, але цiкавим - треба було створити цифровий пристрiй для розпiзнавання рухомих цiлей (танки й iн.). Подiбнi пристрої в НДI вже були розробленi, але вони мали бiльшi габарити й вагу оскiльки в них використовувалися аналоговi засоби обробки iнформацiї. У В.П.Боюна, мого колишнього аспiранта, а в цей час уже доктора наук, був вiдмiнно пророблений науковий задiл i експериментальне пiдтвердження про можливiсть вирiшити це завдання. Ми поїхали з ним у Климовськ. Ознайомилися на мiсцi зi станом справ, зустрiлися з головним конструктором систем, якi ранiше були розробленi пiд його керiвництвом. Пiдписали угоду про спiльну розробку цифрового пристрою розпiзнавання спецiальних об'єктiв, що рухаються.

Перед вiд'їздом я звернувся iз проханням допомогти, знайти в Подiльському архiвi матерiали про загиблого брата й передав усе, що знав про нього. Незабаром з Архiву був отриманий лист. Повiдомлялося, що виконуючи бойове завдання пiд час наступу наших вiйськ пiд м.Невель, командир танка Т-34 Малиновський Лев Миколайович був смертельно поранений 15 грудня 1943 р. Посмертно нагороджений орденом Вiтчизняної вiйни першого ступеня. Похований окремою могилою поблизу села Пильки пiд м. Невель. Лист зберiгається в мене...

Робота iз НДI машинобудування велася нами кiлька рокiв i досить успiшно. Були створенi iнтелектуальнi системи вiдеоспостереження: круговий огляд, спостереження за об'єктом. Велику роль зiграло застосування ВIС - з'явилася можливiсть iстотно зменшити розмiри й вагу приладiв, використовуваних у переносних установках. Пiсля розпаду СРСР спiльна робота iз НДI точного машинобудування припинилася. Не виключаю, що в ракетнiй системi, помилково пiдданої знищенню, були використанi й нашi роботи.

До напрямку робiт вiддiлу, про який я пишу, стосуються й дослiдження, проведенi в iнтересах Горьковського НДI радiосистем МПЗЗ. Мова йде про методи й засоби цифрової обробки сигналiв. Вони були досить успiшно використанi М.В.Семотюком при створеннi бортових цифрових систем радiозв'язку нового поколiння.

Згаданi вище роботи варто доповнити також рядом унiкальних, перших у вiтчизнянiй i свiтовiй практицi цифрових систем дiагностики плазми й керування її параметрами й положенням у термоядерних установок типу ТОКАМАК: "У-2М", "Туман ЗМ" (фiзико-технiчний iнститут i НДI електрофiзичної апаратури, Ленiнград) i "Т-15" (Iнститут атомної енергiї iм. I.В.Курчатова, Москва). Цi роботи виконувалися в рамках двох мiжнародних програм. Роботи виконувалися пiд керiвництвом В.Ф.Губарєва, Ю.I.Самойленко й В.П.Боюна.

Досить iстотною за масштабом виконаних дослiджень стала робота зi створення мiкропроцесорної пiдсистеми реального часу в складi макроконвеєрного обчислювального комплексу для аерогiдродинамiчних дослiджень в ЦАГI (м.Жуковський). У нiй були використанi результати теоретичних дослiджень В.П.Боюна, пiдсумованi в його книзi "Динамическая теория информации. Основы и приложения" (2001 р.). Я дуже радий тому, що Вiталiй Петрович прийняв у мене вiддiл керуючих машин i успiшно розвиває напрямок, що я назвав, як я вже писав - "iнтелектронiкою" або "iнтелематикою" - iнтелектуальною автоматикою, i який, у цей час уливається в потужний потiк iнформацiйних технологiй.

Я залишався керiвником вiддiлення до 1988 р. Звiльнившись вiд досить вiдповiдальної роботи й поправивши здоров'я пiсля iнфаркту, я зумiв знайти "другий подих" - пiдготував серiю книг по iсторiї комп'ютерної науки й технiки в колишньому СРСР i Українi. Сподiваюся встигнути закiнчити й цю книгу - на добру пам'ять соратникам по роботi й тим, хто хотiв би повнiше довiдатися про наш загальний внесок у вiтчизняну науку й технiку.

Спiзнiле одкровення Узимку 1978 р. я повернувся iз санаторiю в Трускавцi i з подивом довiдався, що два вiддiли переданi з нашого вiддiлення новоутвореному вiддiленню теорiї ЕОМ i фiзико-технологiчних основ мiкроелектронiки. До них доданi два математичних вiддiли з iнших вiддiлень. Нiяких пояснень вiд дирекцiї, крiм скупих слiв наказу по iнституту, я не одержав. Запитувати теж не став. Прийняте рiшення, звичайно, було заздалегiдь погоджене з В.М.Глушковим. У принципi, я нiчого не мав проти створення нового вiддiлення - треба, значить треба. Але справа була не в тому, що з'явилося нове вiддiлення, а як воно було органiзовано - не рахуючись зi мною, як керiвником вiддiлення кiбернетичної технiки, iз ученою радою вiддiлення.

Однак знову вийшло за вiдомим прислiв'ям. Коли цi два вiддiли пiшли, наше вiддiлення стало бiльш керованим, дослiдження бiльш цiлеспрямованими. Про це говорилося на вченiй радi вiддiлення, на якiй я виступив, буквально наступного дня пiсля повернення з Трускавця, з доповiддю про кiбернетичну технiку як важливий науково-технiчний напрямок1. Через пiвтора чи два роки новоутворене вiддiлення було розформовано розпорядженням самого В.М.Глушкова, i обидва вiддiли повернулися назад до нас.

Вiдчувши, мабуть, допущену несправедливiсть стосовно мене, Вiктор Михайлович - це було роки за три до його смертi - вирiшив її виправити.

Я тiльки приїхав з Угорщини i прийшов до Вiктора Михайловича розповiсти про пiдсумки минулої в Будапештi конференцiї з мiкропроцесорної технiки. Менi було вiдомо, що майже мiсяць назад в Академiї було прийняте рiшення про вибори нових дiйсних членiв i членiв-кореспондентiв по ряду спецiальностей. Вакансiй, близьких до обчислювальної технiки не було. Вибори починалися через два днi. Зайшов до Вiктора Михайловича винятково, так сказати, з мiкропроцесорних справ.

Не дослухавши, Вiктор Михайлович раптом перервав мене:

- У вiддiленнi фiзико-технiчних проблем енергетики є вакансiя академiка по автоматизацiї вимiрiв. Ви багато займалися цiєю проблемою. Йдiть прямо зараз до Пухова i домовтеся з ним як устигнути пiдготувати необхiднi документи. - I вiдразу додав:

- Узагалi ж мало знайдеться директорiв, що мають смiливiсть i мужнiсть пiдтримувати своїх суперникiв!

Пам'ятаю, я навiть розгубився, почувши таке несподiване визнання, потiм мимоволi розсмiявся, щось сказав i постарався швидше пiти з кабiнету Вiктора Михайловича. Якщо i була в нас у чомусь схожiсть, так це в датах народження. Обоє з'явилися на свiт 24 серпня (я на два роки ранiше - у 1921 роцi). Повернувшись додому, ще пiд враженням слiв Вiктора Михайловича, сказав дружинi: - менi нiяких нагород i звань не треба - В.М.Глушков назвав мене своїм суперником!

Ранiше Вiктор Михайлович говорив менi, що я працюю на рiвнi академiка, що я першим можу претендувати на вакансiю академiка на чергових виборах, але конкретних намiрiв у нього ранiше не виникало. Цього разу було по-iншому, i я набрав потрiбну кiлькiсть голосiв, але мiй конкурент одержав на голос бiльше i був обраний вiн, а не я.

I все-таки фраза про суперництво вирвалася у Вiктора Михайловича не випадково. Ще в дитинствi, у силу своєї обдарованостi, вiн звик бути у всьому першим. Якщо щось не виходило вiдразу, то в нього вистачало характеру, терпiння i розуму, щоб одержати бажаний результат. Звичка перейшла в нескориме прагнення перемагати: кращий школяр, кращий студент, учений-першовiдкривач, перший серед iнститутських "моржiв" i т.д. i т.п.

Природно, що в першого з'являлися суперники. Звiдси загострене прагнення розпiзнати, хто стоїть на шляху, i знайти можливiсть їх перевершити. У тому числi i тодi, коли це були лише уявнi суперники, як трапилося зi мною. Таку рису в характерi В.М.Глушкова я довгий час не брав до уваги. Тiльки майже 20 рокiв потому, осмислюючи його фразу, сказану менi в поривi одкровення, - "не кожен директор має смiливiсть i мужнiсть пiдтримувати своїх суперникiв", - я зрозумiв, що стояло за цими словами, чому пiсля перших трьох рокiв тiсної, воiстину дружньої спiльної роботи вiн круто змiнив своє ставлення, порахувавши, що з мене може вирости суперник. Швидше за все, ця думка була йому пiдказана i тiльки тодi потрапила на благодатний грунт. Мої старання допомогти йому в органiзацiйнiй роботi перетворилися, зважаючи на все, у моє прагнення зайняти директорське крiсло. Так народжувався уявлюваний суперник, з яким треба було бути дуже обережним, а краще просто забрати з дороги, що i було, без пояснень, зроблено.

Коли в 1964 роцi я вже не був його заступником, але в Iнститутi кiбернетики АН УРСР могли з'явитися двi Ленiнськi премiї - за створення теорiї цифрових автоматiв (В.М.Глушков) i за розробку та застосування КМШП "Днепр" (Б.М.Малиновський та iншi) були прийнятi заходи, щоб усiляко пiдтримати одну роботу, нехай навiть за рахунок другої, що також було зроблено.

У наступному, пiсля мого зняття з посади заступника директора з наукової роботи знайшлася зручна можливiсть вiдсторонити мене вiд виконання укладеного мною договору з МIНПРИЛАДОМ по розробцi нової бiльш досконалої керуючої машини, що також було здiйснено.

Лише побачивши, що я переключився на застосування КМШП "Днепр" i вже не став являти собою небезпечного суперника, Вiктор Михайлович запропонував менi зайнятися докторською дисертацiєю, за що вiддаю йому належне.

У свiтлi сказаного, менi стала зрозумiла його несподiвана реплiка в день вручення йому першого ордена, коли iнститут вiдзначав своє десятилiття. Вiн не преминув, проходячи повз мене (я був разом iз дружиною), сказати, показуючи на тiльки що вручений орден Ленiна:

- Тепер у мене теж є!

В роки вiйни я був нагороджений двома орденами i, мабуть, його це в якiйсь мiрi, теж зачiпало. У наслiдку кiлькiсть нагород В.М.Глушкова стала, iмовiрно, бiльше нiж у кого-небудь в Академiї.

Але крiм мене - мiфiчного суперника, зважаючи на все, у нього були i реальнi, перевершити яких було, практично, неможливо. Масло у вогонь у цьому випадку пiдливали "iнформатори", що, на жаль, були не завжди об'єктивними у своїх оцiнках. Це торкнулося С.О.Лебедєва i Б.Є.Патона, про що вище я сказав кiлька слiв. До речi, вiдразу ж вiдзначу, що вони обоє, стосовно В.М.Глушкова, поводилися протилежним чином. Може бути тому, що в дитинствi i юностi вони не були вундеркiндами i невтримного бажанням бути перед усiх не мали.

Я не хочу i не маю можливостi докладно розповiсти про взаємини цих видатних особистостей мiж собою, i обмежуся лише вищесказаним. Усього не охопиш, та й навiщо, оскiльки це не впливає на головне - найвищi успiхи в науковiй творчостi.

Так чи iнакше, не пiдозрюючи справжньої причини "охолодження" до мене, уже починаючи з питання - "Хто в нас директор?" - я вiдчув, що в будь-який час можу потрапити пiд дамоклiв меч його незрозумiлої пiдозрiлостi, умiло пiдiгрiваємої аматорами "iнформувати" Вiктора Михайловича.

Крiм мене, через неiснуюче суперництво, страждав у якiйсь мiрi i керований мною колектив. Результати, отриманi у вiддiленнi, не рiдко оцiнювалися через зменшувальне скло. Досить прочитати книгу письменника Ю. Мушкетика, про яку говорилося вище, що пiдводить пiдсумок життя i творчостi В.М.Глушкова за 25 рокiв його перебування в Києвi, щоб переконатися в майже повнiй вiдсутностi в книзi яких-небудь результатiв роботи вiддiлення кiбернетичної технiки.

Запам'ятався i такий, розiграний як по нотах, "спектакль", зв'язаний з висуванням моєї кандидатури секретарем парткому iнституту. Таку пропозицiю зробив !!Аркадiй Євгенович Степанов, який йшов з цiєї посади, спiвробiтник вiддiлу Г.Є.Пухова. Йшов 1970 рiк, i в iнститутi обговорювалася пропозицiя Вiктора Михайловича розгорнути на базi iнституту i СКБ Кiбернетичний центр АН УРСР. На засiданнi парткому мою кандидатуру одноголосно пiдтримали. Ранiше кiлька рокiв я був вiдповiдальним за виробничу роботу.

Через кiлька днiв партком i дирекцiя вирiшили провести спiльне засiдання й остаточно вирiшити питання про нову кандидатуру секретаря парткому. Вiв засiдання А.Є.Степанов. Вiн повiдомив про рiшення парткому, назвав моє прiзвище.

- Гарна кандидатура, - першим вiдгукнувся Вiктор Михайлович.

- А можна задати Вам питання, - звернувся до нього Кирило Олександрович Iванов-Муромський, один з керiвникiв вiддiлiв iнституту, - Ви говорили, що намiчається створення Кiбернетичного центру з декiлькох органiзацiй i в його складi буде iнститут обчислювальної технiки?

- Так! - вiдповiв Вiктор Михайлович.

- I Малиновський буде, iмовiрно, директором iнституту? - Продовжував Iванов-Муромський.

- Звичайно!

- Але якщо так, Малиновського не можна обирати секретарем парткому!

- Так, це вiрно, ми про це якось не подумали.

Питання про мою кандидатуру без всякого обговорення зняли.

Пiсля засiдання я випадково зустрiв Iванова-Муромського i вирiшив довiдатися:

- Кирило Олександрович! Хто пiдказав Вам задати це питання?

- С2.

Пропозицiя про створення Кiбцентру залишилася на рiвнi обговорення. Але цiль була досягнута.

Через два мiсяцi мене призначили керiвником комiсiї з розгляду скарги одного з спiвробiтникiв Iванова-Муромського, що обвинуватив керiвника вiддiлу в якихось "грiхах". У цей час Кирила Олександровича жорстко критикувала дирекцiя i за iншi недолiки. Розiбравшись по сутi справи, комiсiя порахувала обвинувачення неспроможними. Про це я сказав Кириловi Олександровичу.

- Я думав, що Ви помститеся менi за те пiдказане менi питання. Саме на це розраховували, призначаючи Вас керiвником комiсiї! Але Ви поступили дуже шляхетно! - Зрадiв Кирило Олександрович.

Звичайно, мене зачiпали такi "превентивнi" мiри з метою обмежити моє неiснуюче бажання впливати на рiшення питань в iнститутi, але я намагався не звертати на це увагу i розраховував у першу чергу на себе i на активну пiдтримку спiвробiтникiв вiддiлення кiбернетичної технiки.

Що стосується Вiктора Михайловича, то я хочу пiдкреслити, що всi роки був уважний до нього, усiляко пiдтримував, незважаючи на нелегкi iспити, якi випали неiснуючому "супернику".

Чому ж я не реагував на таке поводження Вiктора Михайловича, наприклад, не пiшов з iнституту або зробив щось iнше? По-перше, за шiсть рокiв очного i заочного спiлкування з С.О.Лебедєвим (ще до появи В.М.Глушкова) я твердо увiрував у майбутнє цифрової обчислювальної технiки i зв'язав з нею все моє подальше життя. По-друге, неординарна особистiсть Вiктора Михайловича зробила на мене незгладиме враження. Коли час дозволив менi зрозумiти особливостi його характеру, що-небудь змiнювати було вже пiзно, тим бiльше, позбувшись вiд зайвих пiдозр, вiн став активнiше пiдтримувати мене, про що сказав сам. Так чи iнакше, Вiктор Михайлович на всьому протязi спiльної роботи не мiг не рахуватися з моїм "умiнням працювати" (його слова!), моїм старанням вiддати усього себе розвитку вiддiлення кiбернетичної технiки, моїм щирим бажанням допомогти керованому їм iнституту. Нарештi по-третє, мною було вкладено дуже багато зусиль в органiзацiю ОЦ АН УРСР, у першу чергу в дуже значиму на той час роботу зi створення КМШП "Днепр". Пiдсумовуючи, можу сказати, що назавжди зберiг почуття вiдповiдальностi i причетностi до розвитку i збереження авторитету iнституту i самого Вiктора Михайловича.

В останнє десятилiття життя Вiктор Михайлович цiлком, як i в найпершi роки, покладався на мене - я маю на увазi роботу з керiвництва вiддiленням кiбернетичної технiки. Будучи директором найбiльшого науково-дослiдного iнституту, науковим керiвником чи консультантом багатьох наукових рад i комiсiй у Москвi й iнших мiстах, часто буваючи у вiдрядженнях за рубежем, майже щодня спiлкуючись iз представниками преси, вiн мав, буквально, нелюдське нервове i психологiчне навантаження. Буваючи в Москвi, а вiн був тут дуже часто, вiн зустрiчався з багатьма, у тому числi високопоставленими особами, що зверталися до нього за порадою i допомогою з питань дуже складних, зв'язаних не тiльки з кiбернетикою, але i з розвитком країни в цiлому.

Згадую як увечерi я зайшов до нього на московську квартиру на вулицi Горького (вона була видiлена спецiальним рiшенням) i побачив його стомленим до межi. Страшний головний бiль заважав йому говорити. А матерiали, що я йому принiс, необхiдно переглянути, щоб використовувати наступного дня.

На жаль, деякi важливi дiловi зустрiчi iнодi завершувалися прийнятими в той час коньячними узливаннями. Якось на одну з них, крiм Вiктора Михайловича, потрапив i я. I виявився бiлою вороною серед iнших. Наприкiнцi застiлля Вiктор Михайлович, бачачи мою непохитнiсть стосовно випивки i виручаючи мене, не стерпiв i сказав, чи то в жарт, чи то серйозно:

- Борис Миколайович! Я ж i за Вас п'ю!

Такi були часи.

Хотiв би сказати кiлька слiв про взаємини В.М.Глушкова з Борисом Євгеновичем Патоном, оскiльки менi довелося зштовхнутися з цим питанням, коли готував книгу про Б.Є.Патона.

Зважаючи на все, повне уявлення про президента Академiї у В.М.Глушкова складалося поступово - вiд деяких ревнощiв до розумiння, що Б.Є.Патон "президент за покликанням" (слова самого В.М.Глушкова). В першi роки на нарадах, проведених iз завiдувачами вiддiлiв, я не раз чув гнiвнi реплiки директора стосовно деяких рiшень президента. Але чим далi, тим їх ставало менше, а пiзнiше вони, узагалi, зникли. Пояснення цьому було досить просте. "Iнформатори-доброзичливцi", не раз пiдкидали йому неперевiрену негативну iнформацiю про намiри чи дiї президента. У першу чергу це стосувалося обсягу видiлюваних iнститутам бюджетних коштiв. У цих питаннях вiн був непримиренний, i мiг на засiданнi Президiї пiд час обговорення бюджетiв iнститутiв Академiї i присутностi Б.Є.Патона рiзко сказати:

- Знову всi кошти на будiвництво видiляються Iнституту електрозварювання! Б.Є.Патон на це не реагував, а доповiдач, що доповiдав про розподiл коштiв, спокiйно, але не без єхидства пояснював:

- Це кошти не бюджету, а мiнiстерств, що спiвробiтничають з Iнститутом електрозварювання!

Не знаю, чи дiставалося в цих випадках горю-iнформаторам, що переконали B.M.Гпушкова в непомiрних апетитах Б.Є.Патона, але завiдувачам вiддiлами Iнституту кiбернетики на наступний же день читалася грiзна нотацiя про те, що треба добувати грошi вiд мiнiстерств, а якщо їх не дають, то значить робота вiддiлiв того i коштує. До слова сказати, такi "розноси" допомагали i додатковi кошти iнститут став одержувати i не малi.

На наскоки i пiдозри В.М.Глушкова, що були в першi роки, Б.Є.Патон вiдповiдав... абсолютною пiдтримкою свого вiце-президента - у всьому i скрiзь!

В.М.Глушков став академiком АН СРСР (1964 р.), одержав Ленiнську премiю (1964 р.), ордени Ленiна (1967 i 1975 р.), Жовтневої революцiї (1973 р.), був нагороджений шiстьма (!) Державними премiями (СРСР i УРСР), трьома iменними премiями Президiї АН УРСР. У 1969 р. одночасно з Б.Є.Патоном став Героєм Соцiалiстичної працi. Авторитет В.М.Глушкова в країнi й у свiтi стрiмко рiс. Блискучий лектор, вiн побував з доповiдями з питань кiбернетики в бiльшостi великих мiст Радянського Союзу. Його обирають членом ЦК КПУ, депутатом Верховної Ради СРСР. Вiн стає керiвником Ради з обчислювальної технiки в Державному комiтетi з науки i технiки при Радi Мiнiстрiв СРСР. У 60-х роках висуває iдею створення Загальнодержавної системи керування економiкою країни (росiйською - ОГАС) i багаторазово зустрiчається по цьому питанню з керiвниками Радянського Союзу. Приклад з В.М.Глушковим показує ще одну рису характерну для Б.Є.Патона. Вiн не тiльки не побоювався "норовливих" академiкiв, у тому числi В.М.Глушкова, але всiляко пiдтримував їх, якщо вони були Вченими з великої букви.

"Колесо" життя "Колесо" мого життя почало рухатися 24 серпня 1921 року в селищi Лух Iванiвської областi. Коли я народився, селище бiльше походило на велике красиве село з декiлькома будинками мiського типу. Лух був вiдомий з XIII столiття, тодi вiн постраждав вiд татарської навали. Залишившись удалечинi вiд залiзничних дорiг, якi почали будуватися, вiн залишився селом, хоча якийсь час (до 1925 р.) називався мiстом. У першому отриманому мною паспортi мiсце народження так i називалося - мiсто Лух. Зараз Лух iменується селищем. Батько працював у селищi Лух вчителем, але жив у селi Вознесення в будинку своїх батькiв, кiлометрах в 10 вiд Луха. Роки через три родина батька переїхала в невелике мiсто Родники тiєї ж Iванiвської областi. До речi, у цьому мiстi батько Сергiя Олексiйовича Лебедєва ще до революцiї кiлька рокiв працював учителем.

Перший раз я побачив Лух, коли менi було рокiв десять. Батьку хотiлося побувати в рiдних мiсцях, i вiн узяв мене i мого старшого брата. Запам'яталася рiчка, що протiкає по окраїнi Луха i має таку ж назву, i... вiвсянi млинцi, якими почастували нас знайомi батька. Смутно пам'ятаю високий вал, що колись захищав Лух вiд полякiв.

З Родникiв, де я вперше в життi побачив єдиний у мiстi автомобiль i випадково залетiв лiтак типу У-2, наша родина переїхала в мiсто Iваново, де я закiнчив середню школу i був у 1939 роцi призваний в армiю.

Воєнна частина мого життя склала шiсть рокiв. Участь у Великiй Вiтчизнянiй вiйнi зайняла чотири роки, але здавалися вони нескiнченно довгими. Нашу частину - артилерiйський полк, озброєний могутнiми гаубицями, спочатку направили на границю з Фiнляндiєю. Слiдом за Нiмеччиною вона оголосила вiйну Радянському Союзу. Там я прийняв бойове хрещення - перший мiнометний обстрiл, що мiг бути й останнiм. Потiм перекинули в Прибалтику - у район Нарви. Нашi вiйська вiдступали. Боячись оточення, у серпнi 1941 року полк зняли з фронту i вiдправили у вiйськовi табори пiд мiстом Горьким. Могутнi гаубицi замiнили на далекобiйнi пушки. У жовтнi частина опинилася пiд Калiнiним (тепер Тверь), де мене, тодi сержанта, командира вiддiлення артилерiйської розвiдки, ранило осколком снаряда, коли знаходився на спостережному пунктi. Зиму пролежав у госпiталi в Тюменi. Потiм були запаснi полки (у Камишловi i Кiровi). У травнi опинився в артилерiйському полку 55-й стрiлецької дивiзiї на запам'ятавшомуся на все життя моторошними артилерiйськими обстрiлами, заливними дощами i 30-ти градусними морозами Пiвнiчно-захiдному фронтi (Демянськ, Стара Русса). За триста днiв постiйних невдалих наступiв дивiзiя понесла величезнi втрати. Частина загиблих дотепер ще лежать не в братських могилах, а в болотах пiвнiчно-заходу. Серед них мiг бути i я. Про все не розповiси. Але скiльки разiв дивився, як говорять, прямо смертi в очi! В один iз сiчневих днiв 1943 року мене врятувало... чудо. Випадково пiдняв голову догори i... побачив високо над собою двi чорнi точки. Мiни неслися прямо на мене. Унiкальний випадок - навряд чи хто-небудь бачив стрiмко пiдлiтаючу до жертви мiну. Встиг упасти. Виручив глибокий снiг. Потiм - Курська дуга, жорстокi бої пiд Понирями (не легше!). Успiшне форсування Десни, Днiпра, наш блискавичний наступ в Бiлорусiї, друге поранення, госпiталь у Мозирi. Повернення в частину (уже старшим лейтенантом, командиром 76 мм батареї), швидкоплиннi бої пiд Ригою, перекидання на баржах у капiтульовану Фiнляндiю - через Хельсiнкi на вiйськово-морську базу Поккала Удд. Там для мене закiнчилася вiйна. "Колесо" життя, потрапивши на початку вiйни на границю з Фiнляндiєю, накрутивши кiлька тисяч кiлометрiв, повернулося на фiнську землю.

* * * Наукова частина мого життя - якщо так можна сказати - виявилася вдалою на знайомство з ученими зi свiтовим iм'ям - С.О.Лебедєвим, В.М.Глушковим, М.М. Амосовим, Б.Є. Патоном. Доля зв'язала мене i з багатьма чудовими вченими Iнституту кiбернетики iменi В.М.Глушкова НАН України в першу чергу з тими, хто працював i працює у вiддiленнi кiбернетичної технiки. Їм присвячена книга. Про життя i дiяльнiсть деяких iз учених розказано в тридцяти п'яти нарисах. Серед них - два академiки, два члени кореспонденти, 21 доктор i 10 кандидатiв наук. У 1999 роцi, як уже писав, я мав честь вручити в Кембриджi диплом Почесного доктора НАН України творцю першої у свiтi ЕОМ з програмою, яка зберiгається в пам'ятi Морiсовi Уiлксу.

Першим на моєму шляху опинився С.О.Лебедєв. Вiн запропонував менi тему кандидатської дисертацiї i виступив опонентом по нiй. Вiн же запропонував брати участь у дослiдженнi можливостi застосування iмпульсних дiод-магнiтних елементiв у першому в континентальнiй Європi комп'ютерi "МЭСМ". Повторююся тому, що менi дуже хочеться зберегти пам'ять про цього чудового вченого i людину - основоположника вiтчизняного комп'ютеробудування. На його рахунку п'ятнадцять супер-ЕОМ створенi за двадцять рокiв, вiд лампових до самих могутнiх у Європi ЕОМ на iнтегральних схемах. Крiм книги, написаної мною до 90-рiччя вiд дня його народження, мною був пiдготовлений перший телефiльм про його дiяльностi, перший СД-диск i перший Iнтернет сайт (англiйською мовою) про роль С.О.Лебедєва в розвитку комп'ютерної науки i технiки. Я дуже радий, що книга i сайт принесли С.О.Лебедєву широку популярнiсть за рубежем.

Пiсля С.О.Лебедєва в 1956 роцi доля мене звела з В.М.Глушков. Як говорилося вище, вiн дуже вплинув на наступний етап моєї наукової дiяльностi, зв'язаний з розробкою i застосуванням першої в Радянському Союзi керуючої машини широкого призначення "Днепр". Саме вiн висунув iдею створення унiверсальної керуючої машини i запропонував менi здiйснити її. Вiктор Михайлович пiдтримав мене при захистi докторської дисертацiї. У 1993 р. я написав книгу "Академiк В.Глушков. Сторiнки життя i творчостi". Там багато чого сказано про нього. Книги були подарованi всiм учасникам ювiлейного урочистого засiдання АН УРСР, присвяченого 70-рiччю В.М.Глушкова. По книзi був написаний сценарiй телефiльму "Кiбернетик Вiктор Глушков. Погляд з майбутнього". Телефiльм демонструвався на урочистому засiданнi, був показаний по телебаченню i багаторазово в нашому iнститутi в днi народження Вiктора Михайловича. Телефiльм i книга були подарованi мною родинi Вiктора Михайловича. Як усяка людина, вiн мав свої людськi слабостi. Додам, що в якомусь iнтерв'ю вiн сам вiдзначив свої недолiки: не завжди справедливо ставився до спiвробiтникiв, гарячився. Але причиною цього, за його словами, було лише бажання допомогти справi.

Запам'яталася зустрiч з Вiктором Михайловичем восени 1981 року у вагонi потяга, що вiз його з Києва до Кремлiвської лiкарнi. У цей день я їхав у Москву на зустрiч з однополчанами. Коли пiдходив до вагону, побачив машину швидкої допомоги i тих хто виходив з вагона - А.О.Стогнiя, В.I.Скурихiна, В.I.Гриценко, В.А.Тарасова й iнших спiвробiтникiв iнституту. Я здогадався, що вони проводжали Вiктора Михайловича. Коли потяг рушив i пройшло хвилин десять, я вирiшив зайти в купе, де були Вiктор Михайлович i Валентина Михайлiвна. Вони пили чай, запропонували менi домашнiх пирiжкiв. Вiктор Михайлович запитав про якiсь мої справи. Виглядав вiн майже як звичайно. Завершуючи не дуже веселий вiзит, я згадав курйозний випадок двадцятилiтньої давнини.

- Пам'ятаєте, Вiктор Михайлович, - сказав я, - через рiк пiсля Вашої появи в Києвi ми з Вами їхали до Москви, i вночi, спросоння, я схопив чоловiка, що виходив з купе, i силою затяг усередину, вирiшивши, що це злодiй. А це були Ви! Тепер для Вас Валентина Михайлiвна буде бiльш надiйним супутником!

Коли, побажавши спокiйної ночi, я виходив з купе, Вiктор Михайлович попросив Валентину Михайлiвну пiдняти йому ноги. - Як боляче ти менi зробила! - почув я наповнений стражданням голос Вiктора Михайловича.

Ця зустрiч з Вiктором Михайловичем була останньою. Тодi не думав, що побачу його через три мiсяцi в Києвi, у конференц-залi Академiї, куди проститися з ним прийшли, здавалося, спiвробiтники всiєї Академiї наук.

* * * Я не буду повторювати результати своїх наукових дослiджень, про їх сказано ранiше. Нi в якому разi не хочу порiвнювати себе з iстинно талановитою людиною - Вiктором Михайловичем Глушковим - засновником Iнституту кiбернетики НАН України й основоположником iнформацiйних технологiй в Українi. Замiсть цього хотiв би навести власну оцiнку моєї дiяльностi, записану в зошитi для замiток на пам'ять ще майже 15 рокiв тому, коли пiсля iнфаркту я зумiв знову зайнятися роботою.

"1 липня 1990 р. Подумалося: добре, коли в людини є талант. Якщо вiн не погублений самим або чужими людьми - заздрiсникiв i дурнiв у нас вистачає - то життя, iмовiрно, цiкавiше. Точнiше - думаю, що в такої людини бiльше шансiв прожити довше, а то i вiчно. Вiчно в змiстi духовного слiду на Землi, вiдбитого в унiкальних художнiх картинах, великих музичних i лiтературних творах, видатних винаходах i вiдкриттях та iн.

Чи є в мене справжнiй талант? Упевнений абсолютно - немає! Мої деякi успiхи в життi зв'язанi з тим, що я всю, якщо можна так сказати, творчу частину життя намагався робити те, що здавалося менi корисним, без утоми, без облiку стану здоров'я, без особливої системи, але досить цiлеспрямовано. Така здатнiсть людини не втрачати часу пустопорожнє теж дає непоганi результати."

Думаю, що "непоганi результати" - це КМШП "Днепр", експонується в Державному полiтехнiчному музеї в Москвi i на моїй батькiвщинi - в селищi Лух Iванiвської областi в музеї iм. М.М.Бенардоса, злагоджена i результативна протягом тридцяти рокiв робота керованого мною вiддiлення кiбернетичної технiки, книги по iсторiї вiтчизняної комп'ютерної науки i технiки, що одержали визнання й у нас i за рубежем. Останнє випливає з того, що ряд книг з iсторiї створення перших комп'ютерiв у свiтi з'явилися в Нiмеччинi, Англiї, Iталiї, Австрiї, США. У них гiдне мiсце зайняли матерiали з моїх монографiй. От-от з'явиться в США в перекладi на англiйську мову моя улюблена книга "Iсторiя обчислювальної технiки в особах" - про комп'ютерних пiонерiв Радянського Союзу. Одержала визнання української наукової громадськостi книга про президента Нацiональної академiї наук "Академiк Борис Патон. Праця на все життя". Сподiваюся, що до цих книг додасться i ця, котру я закiнчую. Так що "слiд на Землi" усе-таки залишиться.

* * * Не можу не сказати кiлька слiв про Миколу Михайловича Амосова, що теж зустрiвся на моєму шляху.

Микола Михайлович був душею i серцем створеного мною неофiцiйного Клуба вчених (Клуба Амосова), що протягом останнiх 10 рокiв його життя регулярно два рази на мiсяць збирався в Будинку вчених НАН України. Його членами були дванадцять академiкiв, шiсть членiв-кореспондентiв, десять докторiв наук. Метою Клуба були зустрiчi з найбiльш компетентними людьми, щоб з перших рук одержати й обговорити iнформацiю про те, що вiдбувається в Українi. Зустрiчi почалися в 1994 роцi. Iм'я Амосова залучало дуже цiкавих гостей, тому кожна зустрiч була визначною подiєю i закiнчувалася жаркою вiдвертою дискусiєю, тон якiй задавав М.М.Амосов. Не випадково один з гостей (англiйський посол) сказав наприкiнцi зустрiчi:

- Не думав, що менi доведеться сидiти на такому "гарячому" стiльцi.

Члени Клубу активно брали участь в обговореннi тем i проблем, що пiднiмали гостi, i все-таки самим активним учасником зустрiчей був Микола Михайлович.

До 85-рiччя Миколи Михайловича йому подарували комп'ютер. Вiн дуже швидко освоїв роботу з ним, через Iнтернет став спiлкуватися зi своїми однодумцями за рубежем. Був пiдготовлений Iнтернет-сайт Амосова, що одержав велику популярнiсть (тисячi вiдвiдувань за день).

Цiкаво, що вiн категорично вiдмовлявся взяти комп'ютер, як занадто дорогий подарунок, i лише пiсля довгих домовленостей погодився. А потiм активно використовував його при пiдготовцi своїх книг. В усьому цьому йому активно допомагала Вiра Борисiвна Бiгдан, моя дочка.

Члени Клуба стали свiдками творчого i фiзичного злету М.М.Амосова. В цi роки з'явилися його книги: "Преодоление старости", "Голоса времен", "Энциклопедия Амосова", "Размышления об обществе, будущем и об Украине", "Здоров'я", "Эксперимент (омолодження через великi фiзичнi навантаження)", "Родителям о детях", "Мысли и сердце" (перевидання), "Мировоззрение", "Идеология для Украины".

Неймовiрною напругою фiзичних i духовних сил вiн буквально вирвав у природи ще десять рокiв активного творчого життя.

Пiд його керiвництвом були виконанi дослiдження зi штучного iнтелекту, роботам, нейронної ЕОМ. Його книги, i не тiльки книги, а i статтi у провiдних перiодичних виданнях, його виступи перед великими аудиторiями викликали величезний iнтерес своєю вiдвертiстю - про що б вiн не писав або говорив - про себе, про роботу хiрурга, про недолiки нашого суспiльства - усе ставало помiтною подiєю, що впливає на наше життя, що надихає своєю правотою, щирiстю, переконанiстю.

I так вiн трудився до останнього дня свого життя.

По Iнтернету вiн зв'язувався з усiм свiтом, i свiт вiдповiдав йому численними листами, вiдгуками про його книги, теплими словами подяки за усе зроблене їм для людей.

12 грудня 2002 року Миколи Михайловича не стало... Важко в це повiрити... Всього за шiсть днiв я був у нього дома i передав касету з поздоровленнями з днем народження вiд членiв Клуба. Здавалося, вiн не мiняється з часом, буде жити i жити, даруючи людям розумнi книги, iнтерв'ю з животрепетних питань, допомагаючи своїм оптимiзмом, добрими радами, прямотою i вiдкритiстю своїх неординарних поглядiв на життя, суспiльство, наше майбутнє.

* * * Ще кiлька слiв хотiлося б сказати про Бориса Євгеновича Патона. У моїй книзi "Академiк Борис Патон. Праця на все життя"4 (Київ. Наукова думка. 2002. 339 с. iл.) докладно описанi його життя i творчiсть. Я мав щастя не раз розмовляти з ним, коли готував книгу. Це воiстину унiкальна людина i, щоб добре дiзнатися про нього, треба хоча б прочитати мою книгу. Ще краще - зустрiтися з ним, якщо повезе. Слава богу, вiн живе i здраствує. Його кредо, передане в спадщину - "праця на все життя". Минуле пiвстолiття - свiдок цьому. У третiй частинi книги "Очима очевидця" показана його визначальна роль у збереженнi Академiї.

Про таких людей як Б.Є.Патон, С.О.Лебедєв, В.М.Глушков, М.М.Амосов чудово сказано у книзi Н.В.Гончаренко "Генiї в мистецтвi i науцi" (М., 1991 р. - С. 379): "Можна до межi iнтенсифiкувати своє життя, об'їхати кiлька разiв навколо свiту, вiдвiдати найбiльшi мiста свiту, перечитати максимальну кiлькiсть лiтературних i наукових шедеврiв, спiлкуватися з найцiкавiшими сучасниками, взяти активну участь у найвидатнiших подiях столiття, тобто продовжити своє життя як би усередину, в глибину, в ширину, але воно все-таки залишається тiльки одним, час для якого природа вiдпустила не дуже щедро. Так, у всякому разi, здається людям. I чи створив ти щось велике i довговiчне або тяг сумовиту рутину конторського службовця, ти мiг збагатити або знебарвити лише одне своє життя, за межами якого - абсолютна рiвнiсть однакового небуття для усiх. Генiй глибше iнших усвiдомлює це i, не пiддаючись пробi скептичного - "який сенс надривати свої сили", - намагається шляхом неймовiрної творчої працi вкласти в одне життя багато, збагативши його змiстовнiсть."

* * * Десь у 1970 роцi мене потягнуло в рiднi мiсця, i я з родиною, на "Волзi" проїхав по мiстах "Золотого кiльця", а потiм вирiшив вiдвiдати Лух, Вознесення i Родники. За минулi три десятки рокiв усе, звичайно, змiнилося. Лух запам'ятався товстим шаром пилу, що лежав на дорозi, яка проходить через центр мiстечка. Нiяких емоцiй вiд вiдвiдування мiста, де народився, у мене не було, хотiлося швидше виїхати i позбутися пилу, який проникав всюди. Село Вознесення й обрадувало i засмутило - багато чого з первозданної природи, що оточувала його, збереглося, але красива церква була в роки вiйни розiбрана по цеглинцi на фундаменти будинкiв, грубки й iнше. Мiсто Родники запам'яталося вулицями, на яких для дорожнiх покрить замiсть асфальту використовували шлак, що було дуже незручно для машин i пiшоходiв.

Напевно, цими враженнями вiд рiдних мiсць я б i обмежився. I все-таки не даремно говорять: "Випадок малоймовiрний, але щедрий". I вiн вiдбувся. У 1999 роцi, коли я став готувати книгу про Бориса Євгеновича Патона, у Президiї Академiї менi показали зiбранi за багато рокiв фотографiї, знятi пiд час численних поїздок президента по Українi i за рубежем i присланi йому пiсля повернення. Узявши перший конверт, я побачив на ньому зворотну адресу, де був зазначений... Лух! У листi, адресованому Б.Є.Патону, говорилося, що посилаються знiмки, що були зробленi пiд час вiдвiдування Луха делегацiєю вчених, що приїхала з Iванова, де проходили ювiлейнi збори Росiйської академiї наук, присвяченi 100-рiччю з дня народження винахiдника дугового зварювання Миколи Миколайовича Бенардоса, який довгий час жив у родовому маєтку його матерi поблизу Луха. Делегацiя учасникiв ювiлейних зборiв, у яку входили президенти АН СРСР О.П.Александров i АН УРСР Б.Є.Патон i ряд iнших вiдомих учених приїхали в Лух на вiдкриття музею iменi М.М.Бенардоса i встановленого в селищi Лух пам'ятника основоположнику дугового зварювання. Там i були зробленi цi фотографiї. На жаль, у конвертi нiяких знiмкiв не виявилося. Я послав листа у Лух iз проханням надiслати фотографiї i з нетерпiнням чекав вiдповiдi. Автором знiмкiв виявився вчитель iнформатики однiєї з лухських шкiл Юрiй Михайлович Фокiн. Вiн надiслав фотографiї, розповiв про створений у селищi Лух музей iменi М.М.Бенардоса i про те, як перетворився Лух при пiдготовцi до 100-рiччя М.М.Бенардоса: дороги в мiстечку були заасфальтованi, побудоване прекрасне шосе, що з'єднало Лух з Iвановом, багато будинкiв вiдремонтованi. У свою чергу, я надiслав йому (i для шкiльної бiблiотеки) кiлька книг "Iсторiя обчислювальної технiки в особах". Велику лепту в благоустрiй Луха внiс спiвробiтник Iнституту електрозварювання iм. Є.О.Патона Олександр Миколайович Корнiєнко. Вдячнi луховчанi присвоїли йому звання почесного громадянина мiста Луха.

Напевно, на цьому все б i закiнчилося, якби стараннями О.М.Корнiєнко в селищi Лух, а точнiше в музеї iм. М.М.Бенардоса не довiдалися б про свого земляка.

Керiвництво музею М.М.Бенардоса звернулося в Московський полiтехнiчний музей iз проханням передати наявний у них другий екземпляр КМШП "Днепр" цьому музею. Для маленького мiстечка показалося престижним зберегти пам'ять про уродженця Луха, єдиного на мiстечко члена-кореспондента, що створив, до того ж першу в СРСР напiвпровiдникову керуючу машину широкого призначення КМШП "Днепр".

От i вийшло, що почавши багато рокiв тому рух у селищi Лух, "колесо" мого життя, пройшовши малопомiтними дорогами дитинства i юностi, прокотилося по заповненими смертями дорогам вiйни, пiввiку котилося усе далi i далi по кам'янистих стежках науки, маючи вже серйознi поломки, не знаючи чим усе це закiнчиться. Нарештi доля зробила вибiр, зупинившись на краєзнавчому музеї iменi М.М.Бенардоса в селищi Лух, в якому вирiшили зберегти пам'ять про свого земляка. А щоб закрiпити цей вибiр остаточно, музей привiз у Лух мої книги й установив у музеї КМШП "Днепр". Я сердечно дякую директору музею Галинi Iванiвнi Ширшовiй за увагу, проявлену до свого земляка.

Чому ж КМШП "Днепр" з'явилася в селищi Лух, а не в Києвi на своїй iсторичнiй батькiвщинi? Ще за три роки до передачi КМШП "Днепр" у Лух, я рекомендував Державному полiтехнiчному музею в Києвi установити в ньому КМШП "Днепр". Московський полiтехнiчний музей, маючи два екземпляри цiєї машини i з огляду на мою велику допомогу в роботi музею, погодився передати в Київ один екземпляр КМШП "Днепр", про що я вiдразу ж сповiстив київський музей. Моя пропозицiя була прийнята з ентузiазмом, але на цьому усе закiнчилося, а, точнiше, уже три роки робляться слабкi спроби переправити машину в Київ. Виявилося, що на це немає коштiв, i багато iнших причин.

Коли музей iменi М.М.Бенардоса захотiв привезти КМШП "Днепр" у Лух, я подзвонив про це директору київського музею Леонiдовi Олександровичу Гриффину i запитав, як менi дiяти.

- Нехай вони беруть машину, ми не зумiли це зробити ранiш, не зумiємо i зараз. - Такою була вiдповiдь.

Звичайно, шкода! Не зумiли зберегти "МЭСМ", не подбали про першу в СРСР напiвпровiдникову керуючу машину широкого призначення.

Але, як говорять - немає худа без добра - другий екземпляр КМШП "Днепр" уже не зберiгається в запаснику Державного полiтехнiчного музею в Москвi, а став експонатом у Краєзнавчому музеї iменi М.М.Бенардоса в селищi Лух. На прохання музею до неї додалися мої книги по iсторiї розвитку комп'ютерної науки i технiки, книги про мою участь у Великiй Вiтчизнянiй вiйнi, копiя мого листа канцлеру Нiмеччини Колю в зв'язку з 50-рiччям нападу гiтлерiвцiв на Радянський Союз (я послав йому свою книгу "Участь свою не выбирали", видану до цiєї дати) i копiя його вiдповiдi до мене. Сподiваюся, що в музеї з'явиться i ця книга, яку я все-таки встиг закiнчити. Для мене такий поворот подiй став буквально символiчним -"колесо" мого життя докотилося до мiсця, де колись батько засмучено сказав моїй мамi: "Ну, от, народився ще один хлопчисько". Батько мав пiдставу сказати цi слова - я був третiм сином. Але вийшло так, що старший син не дожив до двох рокiв, середнiй був убитий на вiйнi, а народжена пiсля мене сестра загинула в 32 роки через помилковий дiагноз лiкаря.

Важкi удари долi, що випали на долю батькiв не були виключенням. Майже кожна родина того часу понесла подiбнi втрати.

У мене, крiм трьох уже дорослих дiтей, ростуть п'ять славних онукiв i є навiть правнук. Родове дерево, на якому безжалiсно було пiдрублено основне гiлля, усе-таки зазеленiло.

Оглядаючись на минуле В даний час, оглядаючись на минуле, хотiв би додати, що поява кiбернетичної технiки, також як i обчислювальної технiки (у розумiннi того часу) стосується певного iсторичного перiоду. Згодом обчислювальна технiка переросла в Computer Science - науку про комп'ютери (термiн, прийнятий у США) i в iнформатику (термiн, прийнятий у Європi).

З огляду, що кiбернетична технiка призначалася для замiни частково або цiлком людини в рiзних автоматичних системах, можна було б дати для неї бiльш удалу назву, наприклад, "системотехнiка", "iнтелектуальна електронiка" чи "iнтелектронiка" (до речi, першим, хто ввiв це словосполучення, став польський письменник фантаст Станiслав Лем). Однак розвиток мiкроелектронiки виключив цю необхiднiсть, оскiльки привiв до iстотних змiн у кiбернетичнiй технiцi, злиттю її i багатьох iнших напрямкiв комп'ютерної науки i технiки в єдиний комплекс iнформацiйних технологiй, що i вiдбулося наприкiнцi XX столiття.

Разом з тим кiлька десятилiть, зв'язаних зi становленням i розвитком кiбернетичної технiки, залишаться важливим iсторичним етапом, гiдним вивчення i пам'ятi.

Чи знадобляться моїм колегам по роботi, а також молодому поколiнню, що вступає в життя, мої спогади? Вони вже зараз стають iсторiєю. I чим далi, тим менше вони будуть хвилювати серця, викликати спiвпереживання, - така природа людини.

Але чи значить, що спогади, якi вiдбили досвiд мого життя, переходячи з рук у руки, вiд одного поколiння до iншого, будуть знецiнюватися?

Нi! Скорiше навпаки! Для добрих, для справжнiх Людських рук вони стануть ще дорожчими!

1Доповiдь була зроблена 13 жовтня 1978 р. Зберiгся повний текст доповiдi на 22 сторiнках. Частково його розмiщено вище.

2Один iз заступникiв з науки В.М.Глушкова. Вiдповiдь К.О.Iванова-Муромського залишаю на його совiстi. Перепитати не можу - через декiлька рокiв вiн помер.

3А також росiйською мовою: Б.Н.Малиновский. Борис Патон - труд на всю жизнь. М.: ПЕР СЭ. 2002. 271 с. ил.

Борис Малиновський "Нет ничего дороже..."

К: Горобец, 2005. -336с: 200 iл. ISBN 966-8508-04-1

© Б.Н.Малиновский, 2005

Переклад з росiйської Тамара Малашок | Про музей... | Мапа музею |

| Iнформацiйнi технологiї | Розумова машина | Перший в континентальнiй Європi комп'ютер |

| Вiд кiбернетики до iнформацiйних технологiй |

| Керуючi ЕОМ промислового призначення | Комп'ютери для пiдводних човнiв та кораблiв |

| Першi бортовi комп'ютери для ракет |

| Українська ледi Лавлейс | Першi кроки в мiкроелектронiцi | Мiкроелектроннi технологiї. Минуле та майбутнє |

| Хiрург, кiбернетик, письменник |

| Унiкальнi комп'ютери |

| Первiсток комп'ютеробудування - НВО "Електронмаш" |

| Фотогалерея | Книжки |

| Хронологiя розвитку обчислювальної технiки в Українi |