Добавил:
Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Скачиваний:
0
Добавлен:
30.05.2020
Размер:
45.11 Кб
Скачать

В.М.Глушков - основоположник iнформацiйних технологiй в Українi та колишньому СРСР В.М.Глушков - основоположник iнформацiйних технологiй в Українi та колишньому СРСР

Мапа музею

Iсторiя розвитку iнформацiйних технологiй в Українi English    Русский Вiктор Михайлович Глушков.

Життя та творчiсть. Iз книжок Б.М.Малиновського.

В них використанi розповiдi самого В.М.Глушкова.

Коментарi Б.М.Малиновського поданi курсивом.   "Талант i щасливий випадок можуть служити лише поздовжнiми брусами схiдцiв, по яких людина пiднiмається догори, але поперечнi щаблини, що утворять собою схiдцi, повиннi бути, у всякому разi, зробленi зi стiйкого мiцного матерiалу. Терпляча i постiйна напруга енергiї одне лише i може служити таким матерiалом. Нiколи не хапатися усього однiєю рукою за те, чому можна вiддатися всiєю своєю iстотою i нiколи не ставитися з кондачка до справи, за яку берешся, якою б незначною вона сама по собi не уявлялася" Чарльз Диккенс. "Давид Копперфiльд" Дитинство. Юнiсть. Першi кроки до науки Народився я 24 серпня 1923 року в Ростовi-на-Дону в сiм'ї гiрського iнженера Михайла Iвановича Глушкова. Батько родом iз станицi Луганської, розташованої на межi мiж Україною i Росiєю, мати, Вiра Йосипiвна Босова, iз станицi Каменської. Батько закiнчив Днiпропетровський гiрничий iнститут, мати працювала в ощадкасi. Ростов майже не пам'ятаю. Збереглося в пам'ятi, що iшли за Дон ловити чи то жаб, чи то риб.

У 1927-1928 роцi ми переїхали на шахту iм. Артема, бiля мiста Шахти, вона була найбiльшою у Донбасi i одна з найглибших. Пiсля "шахтинскої" справи всi iнженери були заарештованi. Батько i ще один спецiалiст спочатку виконували роботу за десятьох. Потiм поступово обросли помiчниками.

У 1929 роцi, коли на шахтi положення виправилось, батька перевели на роботу в трест у мiсто Шахти, i я став жити у цьому мiстi.

Читати навчився дуже рано. Моя бабуся по батьку Єфимiя Петрiвна, коли чекала народження онука, навчилася грамотi i читала менi книжки. Батько малював для мене картинки з вiршами. Очевидно, тодi я i навчився читати.

Перед школою я вже прочитав Уелса, Жюль-Верна та iншу науково-фантастичну лiтературу, але все-таки яскраво виражених схильностей у той перiод у мене не було.

У 1931 роцi, коли менi виповнилося вiсiм рокiв я поступив у школу. Навчання давалося менi без великих труднощiв, тому що ще з першого класу я звик прочитувати пiдручники заздалегiдь.

Тому пiсля занять у школi мiг займатися своїми справами. У третьому класi зацiкавився зоологiєю. Прочитав книгу Брема про тварин, став вивчати їхню класифiкацiю. У четвертому класi мене зацiкавили мiнералогiя i геологiя. Частково цьому сприяв батько, що добре знав геологiю. До мого народження вiн був начальником гiрського округу i вiдкрив на Кавказi свинцевi i цинковi родовища. Я почав вивчати книги з бiблiотеки батька i збирати колекцiю мiнералiв. Природно, що в наших краях велику колекцiю зiбрати було важко, але вона дуже поповнилася пiсля поїздки на Кавказ разом iз батьками. Ми були в Орджонiкiдзе, Сочi та Анапi. В роки вiйни вона, на жаль, пропала.

Батько був радiоаматором i залучив мене до цього. Коли ми жили на шахтi iм. Артема, вiн увесь час майстрував радiоприймачi та акумулятори. Я дивився, як батько паяє, слухав радiопередачi i уже влiтку мiж четвертим та п'ятим класами розпочав сам робити радiоприймачi. Причому мене вже не задовольняло слiпе повторення вiдомих схем, я почав вивчати книги спочатку для радiоаматорiв, потiм з радiотехнiки.

I коли пiшов у п'ятий клас, то вже став робити радiоприймачi за власними схемами. Варто сказати, що в цьому велику роль зiграли науково-популярнi журнали, такi як "Техника молодежи", "Знание и сила", що у той час були дуже цiкавими. Не пам'ятаю, у якому з них, побачив конструкцiю електропушки з трьома соленоїдами i пелюстками-тримачами, мiж якими затискалося сталеве осердя - снаряд. При вмиканнi пушки снаряд пролiтав перший соленоїд i розмикав контакти, через якi подавався електричний струм. Потiм вiн влiтав у наступний соленоїд i т.д. Я зробив пушку точно по опису, i вона працювала, але погано, тому що механiчнi контакти затискали снаряд дужче за норму. I тодi менi вдалося зробити перше вiдкриття  - систему керування польотом снаряда... i моя гармата заробила краще, нiж описана у журналi. Це окрилило мене i пiдштовхнуло до думки зробити прицiльний пристрiй для визначення кута пiдняття стволу пушки.

Для пристрою прицiлювання знадобився розрахунок кулачково-ексцентрикового механiзму. Я зрозумiв, що потрiбнi математичнi знання. Математика необхiдна була i при вирiшеннi iншої проблеми - точного розрахунку сили тяги i динамiки польоту снаряда. Цi задачi вирiшуються методами диференцiального та iнтегрального числення, потребують дуже тонкого розумiння фiзики твердого тiла, магнетизму. Це були першi задачi, що я сам собi поставив. Тодi я навчався в п'ятому класi. З того часу я привчив себе не просто перегортати книгу i витягати знання невiдомо для чого, а обов'язково пiд певну задачу. Важка задача потребує, як правило, найрiзноманiтнiших знань. У чому перевага такого методу засвоєння знань? Коли ви просто читаєте книгу, то. вам здається, що усе зрозумiли. А насправдi в пам'ятi майже нiчого не вiдклалося. Коли читаєш пiд кутом зору, як це можна застосувати до своїх задач, тодi прочитане запам'ятовується на все життя. Такому методу навчання я слiдував завжди.

Коли я зрозумiв, що моїх математичних знань не вистачає, то знайшов пiдручник по диференцiальному численню i "Аналiтичну геометрiю" Привалова i склав план занять на лiто (перед шостим класом). Став займатися алгеброю, геометрiєю, тригонометрiєю по програмах до десятого класу включно. У шостому класi вивчив диференцiальне числення i вже мiг складати рiвняння кривих, диференцiювати функцiї та iн. Влiтку мiж шостим i сьомим класами займався математикою по унiверситетськiй програмi. Навчаючись у сьомому класi i за лiто до початку восьмого, розв'язав (я не знаю математика, який би це зробив) усi приклади з задачника Гюнтера i Кузьмiна, розрахованого на студентiв унiверситетiв, iз дуже важкими задачами. Менi хотiлося, щоб не залишалося нiчого незрозумiлого. Почав вивчати сферичну тригонометрiю i вiдкрив для себе небесну механiку. Батько i мати страшно обурювалися моїми заняттями - боялися за моє здоров'я. Тому я багато чого робив нишком.

Це не єдине, чим я займався. Добре пам'ятаю, що ще в п'ятому класi ми з батьком зробили примiтивний телевiзор i приймали передачi з Києва, де була єдина в Радянському Союзi телестудiя, але це було не теперiшнє телебачення, хоча в той час було дуже цiкаво бачити хоч яке зображення.

До речi, моїм першим захопленням була не зоологiя, а астрономiя, хобi мого батька. У першому i в другому класах я вже знав назви планет, комет та багато чого iншого. З саморобного телескопа приблизно з 40-кратним збiльшенням ми разом iз ним спостерiгали за Мiсяцем i зiрками. Але цим предметом я не зацiкавився - заважав поганий зiр.

У третьому i четвертому класах зацiкавився гiпнозом. Щось навiть виходило. У книжцi по гiпнотизму, автора якої я не пам'ятаю, була глава "Пам'ять i догляд за нею", вiдкiля я взяв рiзнi вправи для розвитку пам'ятi. Так що i це короткочасне захоплення не пройшло без слiду.

У восьмому класi я знайшов опис керованої по радiо моделi корабля, i я спробував її зробити. Але побудувати гарну модель не вийшло. Ставок у мiстi був у семи кiлометрах вiд нашого будинку, а модель вийшла досить важкою, тягати її туди та назад було важко. Тому я зробив щось схоже на трамвай, але без рейок, а також короткохвильовий передавач i приймач для передачi - прийому команд та мотор до трамвая. Мiй трамвай мiг рухатися, зупинятися, повертатися.

З точки зору технiчної естетики я нiколи великим майстром не був i не вважав особливо потрiбним зробити модель, схожу на автомобiль, танк або ще на що-небудь. Мене цiкавила суть справи. Змайстрував я також прожектор i домашнiй телефон. (По справжньому телефону я подзвонив перший раз, коли був студентом.) Саморобками, число котрих важко визначити, я зацiкавив моїх однокашникiв, i вони часто "паслися" у мене вдома. Так, до фотоапарата "Фотокор" збiльшувач зробив сам. Потiм разом iз батьком ми збудували камеру для денного прояву з рукавами, червоним склом, кюветками та усiм iншим.

З дитинства в мене була сильна короткозорiсть, але в школi я окулярiв не носив, тому що був досить рухливою дитиною. Оскiльки фiзично я був розвинений досить слабко, то почав активно займатися фiзкультурою. До десятого класу в мене були дуже гарнi результати. Наприклад, я майже на свiй зрiст стрибав у висоту, навчився плавати. Причому спочатку ледве не потонув через короткозорiсть - не додивився i шубовснув туди, де глибоко, ну i пiшов на дно. Мене витягли i вiдкачали.

Це менi не сподобалося, i я вирiшив навчитися плавати. Батько мене декiлька разiв намагався навчити, але в мене нiчого не виходило. Взагалi по натурi я заочник i не люблю, коли хтось допомагає. Що ж я зробив? Згадавши закон Архiмеда, я зрозумiв, чому в мене не виходить: голову тримаю високо. Як тiльки я занурився настiльки, що лише визирав нiс, то вiдразу поплив. i переплив досить глибокий канал. До речi, своїм дiвчаткам я передав цей досвiд i не без користi. Намагався займатися боксом, але це в мене не вийшло: удари я засвоїв, але захист страждав - пiдводив зiр. Я зрозумiв, що тут нiчого не поробиш, i кинув. Трохи займався футболом i волейболом, але також заважав зiр (в окулярах я нiколи не грав). Люблю стрибки у воду, стрибав iз десяти- i восьмиметрової вишки. Власне спортом я займався лише для свого фiзичного розвитку, i до десятого класу досяг певних успiхiв.

Оскiльки я вважав себе дуже неорганiзованою людиною, i це мене хвилювало, я спецiально включав у розклад своїх занять не тiльки те, що подобалося, але i нелюбимi дисциплiни, - наприклад, французьку мову, креслення i малювання.

У восьмому класi в мене виник iнтерес до фiлософiї. Перша книжка, що я прочитав "Матерiалiзм i емпiрiокритицизм". Природно, менi її було читати досить важко в тому вiцi. Але я не заспокоювався доти, поки ясно не розумiв кожний термiн. Перед десятим класом я прочитав "Iсторiю фiлософiї" i "Натур фiлософiю" Гегеля. (У нас, по-моєму, не всi спецiалiсти фiлософи його читають.) З тих пiр я не брався за Гегеля, навiть коли здавав в iнститутi дiамат, оскiльки усе пам'ятав.

На той час у мене виробилася досить висока швидкiсть читання. Пам'ятаю, за один вечiр я прочитував два романи Тургенєва. Правда, це має i свої негативнi сторони - художнi твори варто читати повiльно, проте це я зрозумiв через деякий час.

До восьмого класу лiтература була далеко не улюбленим предметом, потiм я зацiкавився не тiльки прозою, але i поезiєю. I до десятого класу знав дуже багато вiршiв. Один раз виграв суперечку (уже пiсля десятого класу), що зможу десять годин безупинно декламувати вiршi. Я знав напам'ять усю поему Маяковського "Ленiн", Гете "Фауста". Фауст менi подобався надзвичайно, тому що в його уявi розкривається романтика пiзнання, що для мене тодi було самим головним. Багато знаючи вiршiв нiмецькою мовою, в основному Гете, Шилера, Гейне, крiм того, любив Брюсова i Некрасова. У школi нiхто з моїх однокашникiв не догадувався про моє захоплення поезiєю. Навiть дiвчатам я соромився читати вiршi. Усе в мене було лише для себе. У п'ятому класi в мене були жахливi i голос, i слух. Але я, мiж iншим, слух виховав. Люблю спiвати пiснi, особливо українськi. У мене бабуся спiвала українських пiсень i розмовляла наполовину українською мовою.

У мене було якесь образне мислення, геометричне мабуть. От читаю, що Д'Артан'ян вийшов iз такої-то площi та повернув на якусь вулицю i назавжди запам'ятовую, що з цiєї площi починається ця вулиця. А пiсля в мене завжди виникало бажання подивитися, як це насправдi. Я знаходив в енциклопедiї або в атласi карти мiст i перевiряв свої уявлення. Знову-таки, якщо ви будете просто дивитися на план мiста, ви його не запам'ятаєте, але оскiльки я простежував маршрути лiтературних героїв, то плани мiст вiдразу залишались у пам'ятi. У 1966 або 1967 роцi, потрапивши в Мадрид, я легко орiєнтувався в ньому. Це ж можу сказати i про Париж, Лондон, Берлiн та Рим.

Захоплення поезiєю не заважало заняттям математикою. До початку восьмого класу я опанував основними унiверситетськими курсами. Проте залишилися прогалини - теорiя Галуа, що я до цього часу не вивчив та iн. Внаслiдок цiлеспрямованого пiдходу в мене були прогалини навiть у шкiльному курсi. Я пам'ятаю, що початку стереометрiї я не знав, оскiльки вона менi була не потрiбна.

Мене увесь час переслiдувала задача точного розрахунку електропушки. Вже багато чого було зроблено. Але теорiя втягування металевого снаряду в соленоїд так i не виходила. Я став вивчати фiзику. Дiстав старий п'ятитомний курс фiзики Хвольсона дореволюцiйного видання i вивчив його, тому що розумiв, що цю задачу без серйозного знання фiзики не вирiшити. I до кiнця десятого класу теоретична фiзика стала для мене основним захопленням.

На чому було засновано воно i чому виникло? Я багато займався математикою, але безсистемно, по книгах, що випадково потрапили пiд руку, прагнучи вирiшити свої задачi. З теоретичною фiзикою вийшло дещо iнакше. Коли я їздив з батьками в Ростов-на-Дону, я купив там книгу Вандер-Вардера "Метод теорiї груп квантової механiки". Прочитавши її, я вiдразу зрозумiв, що за допомогою рiвняння Шредингера (iз квантової механiки) можна, в принципi, вiдкривати властивостi рiзних нових речовин на кiнчику пiр'їни. Як це розумiти? Ще немає речовини, але ви написали його формулу. Якi вона буде мати властивостi? Якою буде її питома вага, прозорiсть, температура плавлення та iншi фiзичнi властивостi? Це i зараз ми ще не вмiємо робити. Але, у принципi за допомогою квантової механiки такi задачi можна вирiшити. Зрозумiвши це, я зайнявся блакитною мрiєю працювати в такiй цiкавiй областi. Зараз цей напрямок одержав назву квантової хiмiї. До речi, хiмiєю я також займався досить багато. У мене вдома була хiмiчна лабораторiя. Я навiть постраждав вiд любовi до хiмiчних дослiдiв. Один раз отруївся хлором, iнший - сулемою, обидва - без втрати свiдомостi. Але ще тодi я зрозумiв, що треба зосереджуватися на чомусь одному, i вибрав теоретичну фiзику, а точнiше квантову хiмiю. i якби не вiйна, це бажання можливо i здiйснилось.

21 у нас був випускний вечiр. Гуляли всю нiч. Прийшовши додому, я включив приймач. Була 8 година ранку. Потрапив на нiмецьку радiостанцiю. Передавали, по-моєму, промову Гiтлера. Я нiмецький розумiв. Так я ранiше всiх дiзнався, що почалася вiйна.

Лихолiття Вiйна порушила i мої плани. Замiсть Московського унiверситету, куди я збирався поступати на фiзичний факультет разом iз чотирма шкiльними товаришами, я подав заяву в артучилище. Проте мене не взяли, i вiйськкомат видав довiдку, що я не можу служити в армiї, але можу залучатися до фiзичної працi. Я поступив у Ростовський унiверситет. Але вже 29 вересня першокурсникiв мобiлiзували на риття окопiв на Таганрогському напрямку, а студентiв старших курсiв евакуювали в Ташкент.

Рили окопи i протитанковi рови до пiдходу нiмецьких вiйськ. Потiм окопи зайняли курсанти ростовських вiйськових училищ, а нас розпустили додому. Я поїхав у Шахти. Мабуть, це був останнiй поїзд iз Ростова.

У Шахтах мене знову вiдправили на риття окопiв. Навеснi, коли вiдпустили додому, я влаштувався на роботу в шахтинську дитячу бiблiотеку. Ростов був уже звiльнений, але унiверситет не працював. Проте на початку лiта 1942 року нiмецькi вiйська прорвали фронт пiд Воронежем. Нашi вiйська стали вiдступати, виникла погроза заняття нiмцями Шахт i Ростова.

Батько евакуювався разом iз колективом гiрського технiкуму. Я i мати поїхали на пiвнiч, маючи намiр пробратися до Сталiнграду. На одному iз залiзничних переїздiв потрапили пiд сильне бомбування. Невеличкою групою добралися до переправи на Сiверському Дiнцi. День i нiч її бомбили нiмецькi бомбардувальники Ю-87. Один iз них переслiдував червоноармiйця, що вибiг у поле. Сiм-вiсiм разiв лiтак пiкiрував на солдата, обстрiлюючи його з кулемета. Той падав, пiдхоплювався, намагаючись утекти, але бомбардувальник, зробивши коло, повертався, i усе повторювалося знову.

Переправа була весь час зайнята, а на другий день на тому березi, куди ми хотiли потрапити, показалися нiмецькi танки. Ми повернулися в Шахти та укрилися в знайомих на околицi мiста, уже зайнятого нiмцями. Жили в пiдвалi. Був початок серпня. Час вiд часу доводилося ходити на стару квартиру за речами, що ми обмiнювали на продукти. 13 жовтня мати пiшла одна i не повернулася. Я намагався шукати її в пересильних таборах, обiйшов шiсть-сiм таборiв пiд Ростовом i Новочеркаськом. Ховаючись у руїнах, спостерiгав як переганяли з табору в табiр заарештованих i полонених, надiючись, що побачу матiр, але усе безрезультатно. Доля її з'ясувалася пiсля вiйни. Вона була депутатом Шахтинської мiськради. Її видав кербуд, нiмкеня за походженням. Маму, очевидно, розстрiляли на шахтi iменi Красина, де проходили масовi страти. За декiлька мiсяцiв, що фашисти знаходилися в Шахтах, вони розстрiляли бiльше трьох з половиною тисяч чоловiк.

Пiсля повернення в Шахти домовився зi своїм однокашником Iгорем йти до знайомого в Касияновку, що пiд Новочеркаськом. Там був сiльськогосподарський iнститут iз досвiдченим господарством, роботу якого нiмцi вiдновили. Знайомi Iгоря сховали нас у складi, де зберiгалися старi трактори, сiвалки та iншi машини. Будинок знаходився осторонь вiд iнституту, але неподалiк був нiмецький аеродром. Тому виходили з укриття тiльки вночi. Два мiсяцi харчувалися чим прийдеться. Збирали морожену картоплю на неприбраних полях, вирубували шматки замерзлого м'яса зi знайденого в полi полеглого коня. Запам'ятався як святковий день, коли хтось iз студентiв iнституту принiс грудку гречаної кашi... Пiд час нiчних походiв за картоплею розкидали на дорогах шматки колючого дроту. Один раз ледве не попались. Наступав вже ранок, а ми не встигли далеко пiти вiд мiсця, де розкидали дрiт, коли на нього напоролася машина з нiмецькими солдатами. Нас побачили та обстрiляли, але ми благополучно утекли. Якби я фiзично не оздоровлювався останнi роки навчання в школi, я б не витримав. За цi три мiсяцi одержав хворобу печiнки.

14 лютого 1943 року Шахти звiльнили. Мене викликали повiсткою у вiйськкомат i мобiлiзували на вiдновлення шахт Донбасу. Бiльшiсть iз них були висадженi i залитi водою. Пiвмiсяця я працював у забої робiтником, потiм мене перевели на iнженерну посаду - iнспектором з якостi та технiки безпеки. Пiд час перезмiнок я повинен був опускатися в шахту та брати загальну i по прошарках проби шарiв iз лав. Загальна вага проб складала декiлька сот кiлограмiв. Вугiлля, що я вiдбивав обушком, насипав в мiшки, а потiм я тяг його на санках до виходу. На нашiй шахтi висота шарiв була 50-80 сантиметрiв. Пересуватися i працювати було дуже важко. Працювали в основному солдати iз штрафних батальйонiв.

Проби здавали в лабораторiю, де визначали якiсть вугiлля i напрямок подальших розробок. Коли вугiлля вантажили у вагони, то перед їхнiм пломбуванням я брав пробу на вiдповiднiсть вугiллю, що був у лавi. До вiйни робота, що я робив, виконувалася бригадою iз шести-семи чоловiк. I тiльки потiм менi дали лаборантку для здрiбнювання проб.

Обвали траплялися часто, два рази потрапляв у них i я. Перший раз почалося з того, що захрумтiли стiйки, i мене вдарила по плечу брила вугiлля. Прохiд за мною завалило. Але шлях до виходу залишився вiдкритим. Я вибрався, захопивши проби i кирку. Все скiнчилося компресом на забите плече. Другим разом я був у штреку головної шахти, кiлометрах у двох вiд входу. До речi, тодi не було нiякого урахування тих, хто спускався в шахту. Коли набирав пробу в мiшок, почув вибух i гуркiт, але не звернув на це увагу. Винiс мiшки з пробою на вагонетку i потяг її до виходу, на половинi шляху наткнувся на завал. На мої лементи нiхто не вiдповiдав. Просидiв у завалi годин вiсiм. Потiм почув шум, що доносився, i незабаром мене звiльнили з ув'язнення.

Наприкiнцi листопада 1943 року Новочеркаський iндустрiальний iнститут оголосив прийом студентiв на теплотехнiчний факультет. Але мобiлiзованих учитися не вiдпускали. Лише в груднi менi видали паспорт у вiйськкоматi. Спочатку я вирiшив поїхати до Москви. Проте, приїхавши туди, я зрозумiв, що це безнадiйна справа - приїзжих в унiверситет не брали. Довелося повернутися.

Лiто прожив у батька. Вiн працював у тому ж технiкумi, де викладав до вiйни. Все домашнє майно загинуло. Було тяжко з харчуванням. На шахтi з продуктами було краще. Я вирiшив поїхати в Новочеркаськ, i восени 1944 року став студентом iндустрiального iнституту.

Штурмують не тiльки фортецi, але i теореми Зима була дуже важкою. Жив на приватнiй квартирi, харчувався впроголодь. Заняття йшли в аудиторiях, у яких не встигли вставити вiкна. Перебивався випадковими заробiтками - репетиторством, розвантаженням вагонiв на станцiї та iн. З настанням лiта влаштувався на роботу. Наша бригада iз семи чоловiк за лiтнi мiсяцi вiдновила опалення в основних будiвлях iнституту, вiдремонтувала опалювальнi казани. На наступний рiк я переквалiфiкувався на ремонт електротехнiчного устаткування. За цi два роки придбав спецiальностi слюсаря-водопровiдника i технiка-електрика.

У першi роки навчання я став вiдомий як студент, що знає досконально всi областi математики, а також основнi твори Гегеля i Ленiна.

Г.I.Мокренко, який вчився разом iз В.М.Глушковим у Новочеркаському iндустрiальному iнститутi згадує:

"Пiд час навчання в iнститутi зимою 1943-1944 рокiв я жив в однiй кiмнатi з Вiктором Глушковим, Iваном Дуплянiним i Михайлом Мезенцевим. Вiкна нашої кiмнати виходили на дорогу, i в перiод бойових дiй 1942 року в будинку були обладнанi вогневi точки. Вiкна були закладенi цеглою, залишилися лише невеличкi амбразури. Електричного освiтлення природно не було, опалення також. Амбразури ми заклали, поставили в кiмнатi чавунну пiчку, а трубу вивели у вiкно. Тепло було лише тодi, коли топили. Для освiтлення використовували коптилку зi стрiляної гiльзи вiд ПТР. Незважаючи на голодний i холодний час, ми не сумували, жили комуною. I ось тут особливо проявилися чудовi риси Вiктора. Вiн був дуже компанiйським, привабливий до себе своїми знаннями, ерудицiєю, простотою, а головне - титанiчною працездатнiстю. Усi вечори, а найчастiше i ночi вiн просиджував над пiдручниками, особливо математичними, списуючи багато зошитiв всiлякими обчисленнями i викладеннями. Бувало заглянеш у його книгу, а там - суцiльнi iнтеграли, диференцiали в зошитах теж саме. Для нас це було незбагненно i важко зрозумiти. При всiй його винятковiй високiй теоретичнiй пiдготовцi, буквально по всiм дисциплiнам, вiн цим не нахвалявся i дуже багато навчався."

Iнший однокурсник Глушкова, В.Г.Ушаков, у даний час завiдуючий кафедрою теоретичних основ теплотехнiки Новочеркаського полiтехнiчного iнституту, кандидат технiчних наук також тепло згадує:

"Зблизилися ми якось вiдразу. Мабуть це вiдбулося тому, що був я зовсiм юний i недосвiдчений, а у Вiктора мимоволi вiдчував якусь внутрiшню силу, стриману мiць i знання життя. Але знання не як життєвого меркантильного досвiду, а в областi духовнiй. Учився вiн прекрасно. У його залiковiй книжцi були лише п'ятiрки. Займався регулярно i самовiддано, вивчаючи не стiльки теплотехнiку (це був наш основний предмет), скiльки науки фiзико-математичного циклу. Коли нам дали курсову роботу з розробки стенду для дослiдження процесiв горiння твердого палива, перевагу вiддали його рiшенню i не тiльки вiддали, але i реалiзували, побудувавши дуже солiдну (висотою метрiв 12) натурну установку. Мабуть це було перше впровадження наукових iдей майбутнього академiка. Ерудицiя Вiктора була серед нас загальновизнана. Ну, взяти хоча б такий факт. У 1944 роцi вiн якось сказав менi: От якщо зараз скинути на Берлiн уранову кулю дiаметром шiсть метрiв, то вiйна вiдразу б закiнчилася!". Тепер-то зрозумiло, що мова йшла про атомну бомбу i про її критичну масу, але це було в 1944 роцi! Значить ще школярем Вiктор був знайомий iз новiтнiми проблемами фiзики! За вiдмiннi успiхи в навчаннi i суспiльнiй роботi його (як i мене) представили на сталiнську стипендiю, але нашi кандидатури вiдхилили, тому що перед вступом до iнституту ми обидва прожили декiлька мiсяцiв на окупованiй територiї".

Навчаючись на третьому курсi, я познайомився зi своєю майбутньою дружиною, Валентиною Михайлiвною Папковою, студенткою енергетичного факультету.

На четвертому роцi навчання, коли пiшли курси за фахом, я зрозумiв, що теплотехнiчний профiль моєї майбутньої роботи не задовольнить мене, i вирiшив перевестися в Ростовський унiверситет, де на початку вiйни провчився лише мiсяць. Пiдготувавшись за чотири курси з математики та фiзики, я поїхав до Ростову.

За перший приїзд менi довелося здати 25 або 26 iспитiв, точно не пам'ятаю. (Загальне їх число за чотири роки навчання було 44 або 45.) Я їх здав за два приїзди. Пам'ятаю, що в перший день (коли приїхав перший раз) здав шiсть iспитiв. Три iспити одному доценту, навiть пам'ятаю його прiзвище - Гремятинський. Дуже суворий екзаменатор, гроза всiх студентiв. Вiн задав менi три питання. З кожного курсу математичного аналiзу, який вивчається на перших трьох курсах, по одному, попередивши, що у випадку, якщо не справлюся з завданням по першому, менi нiчого говорити про iншi. Я швидко зробив перше завдання, причому оригiнальним методом, який вiн не знав. Вiн дав менi новi задачi i поставив три п'ятiрки.

Викладач фiзики, якому я повинен був здавати наступнi два iспити, до цього часу пiшов додому. Я вирiшив проявити нахабнiсть i пiшов до нього. Вiн здивувався, але прийняв у мене два екзамени з фiзики. Останнiм у цей день був екзамен з астрономiї. Вже до вечора я розшукав викладача в iнститутi. Почав здавати iспит, побачив його легке хвилювання, виявилося, у нього черга пiдходить за хлiбом. Що робити? Пiшли з ним разом. Пам'ятаю, стояли ми з ним у черзi, у мене були папери, де я зробив усi викладення, i на всi питання написав вiдповiдi. Вiн задав ще два або три питання, i, уже пiзно ввечерi отримавши хлiб, поставив менi останню оцiнку - "п'ятiрку". Пожувавши сухарi, що завалялися, я пiдiйшов до руїн драматичного театру, де i заснув. Прокинувся, коли розвиднювалося. У цей день здав успiшно два екзамени з алгебри, а на наступний - ще чотири.

У наступний приїзд здав iншi iспити i опинився на п'ятому курсi. Це був самий героїчний перiод у моєму життi.

Передi мною став вибiр - що робити? Був початок вересня 1947 року. Я значився студентом п'ятого курсу Новочеркаського iндустрiального iнституту i був зарахований на п'ятий курс Ростовського (на Дону) унiверситету. У Новочеркаському iндустрiальному iнститутi менi залишалося пройти виробничу практику i написати дипломний проект. Я не став цього робити i поїхав до Ростова. Почав займатися в унiверситетi. Влаштуватися в гуртожитку не змiг, приватна квартира коштувала дорого, тому я поїхав додому в Шахти, домовившись, що буду учитися як заочник. Дипломну роботу менi дали з теорiї невласних iнтегралiв. Батько в цей час жив у Шахтах, другий раз оженився, з'явилися дiти i стало тiсно. Я якось перебивався. У Ростовi не показувався до самого моменту захисту. У дипломнiй роботi я розвив новий метод обчислення таблиць невласних iнтегралiв. Розглянув всi iснуючi таблицi i майже у всiх iнтегралах, що там є, виявив неточностi. Це були старi нiмецькi таблицi, що витримали 10-12 видань. По всiх наявних iнтегралах межi, у яких вони справедливi, були зазначенi невiрно. Я це довiв. Робота була непогана, як я тепер розумiю, але виникла непередбачена ситуацiя. Зi мною одночасно захищав диплом студент, що учився на стацiонарi i вважався вундеркiндом, був улюбленцем бiльшостi професорiв. А в аспiрантуру в унiверситетi в цей рiк не було прийому, було лише мiсце асистента. Професура хотiла цього студента лишити асистентом iз тим, щоб пiзнiше вiн поступив до аспiрантури. До того ж пiд час захисту дипломної роботи я досить рiзко вiдповiв на зауваження голови екзаменацiйної комiсiї, i менi поставили чотири, а студент-вундеркiнд одержав вищий бал. I хоча в нього оцiнки по ряду дисциплiн були нижче, лишили його, а не мене.

При розподiлi на роботу мене направили на Урал в одну з установ, пов'язаних з атомною промисловiстю, яка тiльки зароджувалася.

Разом iз В.М.Глушковим поїхала його дружина, Валентина Михайлiвна Папкова, з якою вiн розписався за мiсяць до закiнчення унiверситету.

"Ми вчилися на одному факультетi, але в рiзних групах - згадує Валентина Михайлiвна, - мене приголомшила перша зустрiч iз ним. Його розум колосальний запас знань у всiх областях, яких би ми не торкнулися змусили вiдчути себе такою безпомiчною, уразливою, хоча вiв вiн себе так природно, просто, доступно. Познайомившись поближче я переконалася, що для досягнення такої ерудицiї, крiм обдарованостi, а вона була в нього в наявностi, ще була потрiбна велика працездатнiсть. Вiн її виробляв iз дитячих рокiв, як i формував свiй творчий розум. Багато в чому цим вiн був зобов'язаний батьку, людинi розумнiй i по природi прекрасному педагогу. Як студент вiн запам'ятався менi в пальто iз довгими кишенями, iз строго вiдiбраними книгами, "бiблiотекою на ходу", що вiн повинен був за точно визначений час прочитати. Займався всюди: у транспортi, в театрi, в кiно, у гостях. Займався самозабутньо i з настроєм. Ми, студенти, слухаючи його виступи на семiнарах, на студентських конференцiях, дивилися на нього як на "унiкум", почуваючи, що його знання набагато перевершують не тiльки нашi, але i викладачiв, що просто боялися його."

У вiсiмнадцять рокiв Валентина Михайлiвна опинилася в зайнятому нiмцями Таганрозi. Її батька незаконно репресували в 1937 роцi, а мати померла наступного дня пiсля його арешту. Родичка, що жила в Таганрозi, не дала молодiй дiвчинi загинути вiд голоду. Не по рокам доросла Валя, познайомилася на третьому курсi Новочеркаського iндустрiального iнституту зi своїм однокурсником Вiктором Глушковим, вiдразу зрозумiла - вони повиннi бути разом, це доля.

Дотепер зберiгається лист, написаний Валентиною Папковою Вiкторовi Глушкову 15 березня 1948 року, що назавжди зв'язав їх. З дозволу В.М.Глушкової вiн наводиться повнiстю:

"Вы мабуть дуже здивуєтеся, Вiктор, отримавши мого листа, але я усе ж пишу, не маючи навiть впевненостi в тому, що воно дiйде до вас. Пишу тому, що менi тяжко, може бути останнiй раз, зустрiчати Вас i робити вид, що ми незнайомi. Я дотепер не зрозумiю, чому роззнайомились ми. Розлучилися ми, здається, по-доброму, не завдавши особливих прикростей один одному. Але пiзнiше вийшло усе так нерозумно. i от пройшло вже бiльш двох рокiв, але викреслити з пам'ятi знайомство з Вами, Вiктор, дуже важко, мабуть, тому, що Ви - Глушков. Менi б дуже хотiлося ще раз поговорити з Вами, Вiктор, дiзнатися усе, що стосується Глушкова. Я чомусь дотепер не вiрю, що Ви лишили наш iнститут. Якщо це так, то що ж могло вплинути на Вас. Невже ж Ви зацiкавились устроєм особистих справ? Останнє можна було б поєднати. Вiталiй говорив, що Ви цiлком переселилися в унiверситет. Це, безумовно, чудово, тому що там Ви знайдете для себе великий простiр, але i цей iнститут мiг би Вам знадобиться, тим бiльше що i залишилося до закiнчення усього лише один або..., що iронiчна посмiшка зараз не сходить iз Ваших вуст. Ви можете сказати, що мене найменше це стосується. Ви будете по-своєму правi але не враховуєте однiєї обставини. Познайомившись з Вами, Вiктор важко зблизитися з iншою людиною. Ви стаєте мiрилом усьому. У моєму уявленнi Ви недосяжний велетень, до котрого можна тiльки наблизитися по своєму розвитку, але не зрiвнятися. Я i хочу, щоб Ви назавжди залишилися таким. i Ви такий i є, адже, сподiваюсь, що мiй лист Ви не приймете за нав'язливiсть, тому що останнє було б для мене найбiльшою образою. Я вiд душi Вам бажаю успiху в усiм. I якщо Ви зараз особистi справи поставили на перший план, то, безумовно, потiм Ви надолужите усе. З привiтом В.Папкова."

У Нижньому Тагiлi в мене була родичка - сестра матерi, тiтка Люба. Її чоловiк був головним iнженером Нижньотагiльського металургiйного комбiнату. Ми вирiшили їхати в Нижнiй Тагiл, i вiдтiля до мiсця роботи, це ще кiлометрiв сто. Спочатку зупинилися у тiтки Люби, а наступного дня я поїхав улаштовуватися. Але, коли я приїхав (а на нашi митарства пiшло тижня два), то виявилося, що менi змiнили призначення: прийшло розпорядження Мiнiстерства вищої освiти про направлення мене на роботу в Новочеркаський iндустрiальний iнститут. Але ми вже при всьому бажаннi повертатися не могли, тому що грошей не було нi копiйки i займати було нi в кого. Я тимчасово улаштувався в педагогiчному училищi в Нижньому Тагiлi, а потiм поїхав у Свердловськ, розраховуючи, що там в одному з iнститутiв буде вакансiя, i я в якiйсь мiрi виконаю розпорядження Мiнiстерства вищої освiти. У Свердловському унiверситетi працював професор Сергiй Миколайович Чернiков. Вiн був деканом факультету, займався вищою алгеброю, теорiєю груп, а не математичним аналiзом, що було менi ближче. Пiсля нашої розмови в нього виникло бажання допомогти менi. Оскiльки мiсць в унiверситетi не виявилося, вiн подзвонив у Лiсотехнiчний iнститут (там у нього був знайомий математик) i мене туди прийняли на три чвертi ставки асистента. Мiнiстерство затвердило це призначення (їхати на Урал було мало бажаючих). З дружиною було простiше: у неї був вiльний диплом. Вона улаштувалася досить швидко у Свердловенерго. На наступний рiк я вже працював старшим викладачем.

С.Н.Чернiков вiдразу запросив мене у свiй гурток, i я став займатися зовсiм не тим, чим займався в унiверситетi: теорiєю груп. Пiдготовленi мною три роботи з теорiї функцiй так i залишилися неопублiкованими. Безумовно, їх можна було б помiстити в будь-який солiдний математичний журнал, проте пiд впливом С.Н.Чернiкова я вже загубив до них iнтерес. С.Н.Чернiков допомiг менi швидко засвоїти нову область математики - вiн був дуже гарним педагогом. Замiсть вивчення пiдручникiв вiдразу давав конкретнi задачi: спочатку навчальнi, потiм такi, що у звичайних задачниках не знайдеш, а вже наприкiнцi спецiальнi, проблемнi. Займаючись ними я швидко засвоїв теорiю груп. У 1949 роцi Сергiй Миколайович запропонував менi поступити в заочну аспiрантуру, що я i зробив, залишаючись у той же час старшим викладачем.

Наприкiнцi 50-го року в мене була вже готова дисертацiя "Теорiя локально-нильпотентних груп без крутiння з умовою обриву деяких ланцюгiв пiдгрупи". Така назва роботи мало що говорить, тому що це спецiальна область математики. Правда, потiм вона ввiйшла до пiдручникiв. У сiчнi п'ятдесят першого року я подав роботу на захист у Свердловський унiверситет i в жовтнi того ж року її захистив. Пiсля цього мене призначили доцентом, i я став думати про докторську дисертацiю. Мою увагу привернув свiтовий математичний конгрес 1900 року, де знаменитий нiмецький математик Гiльберт поставив 23 проблеми тодiшньої математики, найбiльше значнi i складнi. Лише нещодавно були вирiшенi деякi з них. Рiшення кожної проблеми Гiльберта стає сенсацiєю в науцi. Менi хотiлося розробити маловивчену область у математицi, i я зайнявся однiєю дуже важкою проблемою з теорiї топологiчних груп, пов'язаною з п'ятою проблемою Гiльберта. У цей же час вiдбулося моє знайомство з академiком Анатолiєм Iвановичем Мальцевим, що працював тодi в Iвановi. Вiн був математиком найвищого класу i займався областю, що зацiкавила мене, - теорiєю груп i теорiєю лiнiйних нерiвностей. Я став посилати йому свої статтi, ми переписувалися до самої його смертi (у Новосибiрську). Так, iз 1951 року я почав займатися практично новою областю. Входити треба було в теорiю топологiчних просторiв (це досить складна область). Я продовжував працювати в Лiсотехнiчному iнститутi, читав лекцiї. Нерiдко ловив себе на тому, що виписую iнтеграл на дошцi, а в головi в цей момент миготять думки про цю теорему. Я розумiв, що якщо припинити цей штурм, то потiм дуже багато часу витратиш на вiдновлення вже досягнутого. Над п'ятою проблемою Гiльберта працювали також американцi. Я розглянув один окремий випадок, а потiм А.I.Мальцев вирiшив одну приватну задачу. Потiм я розглянув ще один бiльш загальний, але також окремий випадок. Цi роботи, включаючи мої попереднi по нильпотентним групам, могли скласти предмет докторської дисертацiї. Але до цього часу теорiя топологiї стала бiльш загальною i була сформульована узагальнена проблема Гiльберта. Отож, я вирiшив її, тобто зробив бiльше, нiж американцi. Причому вирiшив бiльш простим методом, що краще пiдходить i для дослiдження звичайної проблеми Гiльберта. Над основною теоремою по узагальненiй п'ятiй проблемi я бився три роки пiдряд. Пiдсвiдомiсть працювала, навiть коли я спав. Iнодi вночi здавалося, що усе вийшло. А ранком пiдводився, сiдав за стiл, дивлюся - немає, десь якась зачiпка є, логiчна непогодженiсть, помилка. Трирiчний безупинний штурм закiнчився в 1955 роцi. Я з дружиною поїхав на Кавказ у туристичний похiд. На Казбековi при пiдйомi на льодовик менi прийшла на думку iдея, що дозволяє обгрунтувати рiшення узагальненої проблеми Гiльберта. Проте я привчив себе до того, що в моїх мiркуваннях обов'язково є помилка i не вiдразу повiрив собi. Почав шукати її, але усе виходило. Потiм раптом начебто знайшов помилку, але немає - знову все нормально. У поїздi усе записав, а потiм ще шiсть мiсяцiв доробляв. Вийшло сторiнок 60. Причому це було усього лише доказ однiєї теореми. Поки ще нiкому у свiтi не вдалося дати бiльш короткого доказу. Ця робота принесла менi популярнiсть серед математикiв i величезне - творче щастя.

У 1955 роцi я подав докторську дисертацiю на захист. Закiнчував роботу в Московському унiверситетi, куди мене вiдрядили на шiсть мiсяцiв у докторантуру. Переписував дисертацiю разiв п'ять-шiсть. Я взагалi оформляю статтi дуже повiльно, для мене це важка справа. Пiдготував дисертацiю у Свердловську, де мав повне навчальне навантаження, але оформити її там не встиг. Працi було вкладено дуже багато, тому що я займався найбiльш абстрактними областями, якi тiльки є у математицi. Переважне число математикiв-професорiв не зможуть навiть точно сформулювати те, що я довiв.

  

| Про музей... | Мапа музею |

| Iнформацiйнi технологiї | Розумова машина | Перший в континентальнiй Європi комп'ютер |

| Вiд кiбернетики до iнформацiйних технологiй |

| Керуючi ЕОМ промислового призначення | Комп'ютери для пiдводних човнiв та кораблiв |

| Першi бортовi комп'ютери для ракет |

| Українська ледi Лавлейс | Першi кроки в мiкроелектронiцi | Мiкроелектроннi технологiї |

| Хiрург, кiбернетик, письменник |

| Унiкальнi комп'ютери |

| Первiсток комп'ютеробудування - НВО "Електронмаш" |

| Фотогалерея | Книжки |

| Хронологiя розвитку обчислювальної технiки в Українi | 

Соседние файлы в папке GL_HALL2