4.2. Вплив соціологічних методів збору інформації на журналістську методику

Процес готування журналістського твору ба­гато в чому схожий на КСД. Як і для соціолога, для журналіста обов'язковим с етап постановки пробле­ми та її теоретичного вивчення - ознайомлення з літературою, думками спеціалістів, вивчення гро­мадської думки (редакційної пошти). Як і соціолог, журналіст формулює для себе цілі та завдання свого виступу. Тільки в журналіста цей процес частіше проходить підсвідомо. Чимало схожого є і в органі­зації роботи редакції та соціологічної групи. Та найбільша і найсуттєвіша - подібність методів збору інформації. І в журналіста, і в соціолога вони нази­ваються однаково: аналіз документів, опитування, спостереження, експеримент. Однак ідентичності тут якраз і немає, оскільки соціолог використовує суто наукову методику, а журналіст майже ніколи не обмежується нею. У журналістиці арсенал мето­дів, технологій набагато ширший, ніж у соціології.

Журналіст прагне (має прагнути) точно, об'єктивно відображати дійсність чи її аспекти. Для цього йому потрібна точна, об'єктивна інформація. А одержати її можна лише за допомогою точних і об'єктивних наукових методів. Ось чому журналіст­ські пошуки об'єктивної інформації - це, по суті, усвідомлене чи підсвідоме намагання наблизитися до соціологічної методики збору інформації. Оче­видно, що свідоме застосування в журналістиці ос­новних елементів соціологічної методики збору інформації підвищує рівень журналістських висту­пів, робить їх аргументованішими, об'єктивнішими.

4.2.1. Аналіз документів

Різноманітні статистичні відомості, цифри зі звітів та інших доку­ментів підприємств і міністерств, офіційні документи законодавчої та вико­навчої гілок влади, - все це важливий предмет журналістського аналізу, а часто і просто важлива інформація, гідна публікації у ЗМІ. Документ у журналістиці, як справедливо зазначає 1. Фомічова, - не тільки засіб пізнання, а й засіб переконування¹. Документ, точніше, його зміст, при освоєнні журна­лістського тексту аудиторія сприймає як доконаний факт і він є, відповідно, дуже дієвим аргументом. Саме тому публікації у вигляді добірок документів без жодного або з мінімумом журналістського ко­ментарю при важливості теми і продуманості ком­понування несподівано для багатьох (але цілком закономірно з погляду психології сприймання) ви­кликають інтерес, мають істотний вплив на суспіль­ну свідомість. Класичний приклад - публікація у «Радянській Україні» під непоказним заголовком «Листи Володимира Правика - дружині Надії. Сі­чень 1982 - травень 1986 рр.» Саме вона - доповнення до нарису Г. Ковтун «Жили, як лебеді»² про пожежника, який загинув під час аварії на Чорно­бильській АЕС, викликала хвилю відгуків і значний резонанс у суспільстві.

Якщо людина ніколи не оціню­вала, не аналізу­вала жодного доку­мента, то можна із впевненістю ска­зати, що вона - не журналіст (при­наймні журна­лістикою не зай­мається)

Свого часу Б. Плеханов заснував у «Литературной газете» своє­рідний різновид звіту - «Звіт про відрядження». Тут все було побудова­не на документах, навіть коментар стилізовано під них, і подано у вигляді доповідної редакторові. І публікації Б. Плеханова завжди мали успіх саме завдяки своїй «документальності»¹.

Застосування контент-аналізу деколи також посилює фаховість журналістської публікації. Д. Видрін «не полінувався підрахувати кіль­кість тих чи інших базових термінів у чинному варіанті статей Конс­титуції, які планують змінити в процесі майбутньої реформи й у їх­ньому пропонованому (адміністрацією та парламентською більшістю) варіанті» і встановив, що «у чинному варіанті «президент» уживається 61 раз, у новому - 56 (мінус дев'ять відсотків, тобто явне зниження повноважень). «Верховна Рада» відповідно 78 і 110 разів (цілий 41% приросту), «Кабінет Міністрів» - із жалюгідних семи разів зріс аж до 35 (п'ятикратне підвищення!). Просто «влада» збільшилася зі 161 разу до 218 (на це і поділ влади), «народ» у чинному тексті вживається дві­чі, у новому - один (!) раз». Такий аналіз дав авторові підстави для лише при вмілому його застосуванні, дотриманні принципів роботи з документами. Класичний при­клад недотримання цього принципу - порівняння в радянській пресі статистичних даних економічного розвитку з відповідними даними 1913 року (науко­подібність забезпечувала дата: 1913 - останній пе­редвоєнний рік). Отримували вражаюче зростання, якому бурхливо раділи. Однак, пропускаючи десят­ки років, пропускали і ті десятиріччя, протягом яких не було жодного прогресу (досить нагадати той факт, що за останні радянські десятиріччя врожай­ність сільськогосподарських культур в Україні не зросла, а деяких навіть знизилася, і це, на жаль, не стало предметом уваги журналістів). Втім у подіб­ний випадках журналісти найчастіше допускають помилки щиро: спрацьовує згадана вище «документальність» документа. Щоб запобігти цьому, журналіст має переконатись, як мінімум, у двох мо­ментах: 1) достовірності; 2) репрезентативності документа.

висновку: «Ще раз подивимося на ці цифри - не треба більше жодних суперечок про те, що ділиться, між ким ділиться і для кого ділиться»¹.

Документ, однак, стає дієвим аргументом

Використову­ючи або аналізу­ючи документи і покладаючись на інтуїцію чи в по­шуках «потріб­них» фактів, жур­налісти часом забувають про елементарні прин­ципи роботи з до­кументами (а во­ни ті ж, що і в соціології): обґрун­тованість і надій­ність, репрезен­тативність тощо

У побуті, маючи справу з текстом, надрукованим на бланку, та ще й із печаткою, люди сприймають його (той текст) як незаперечну істину - як документ. Журналіст цього дозволити собі не може, бо часом зміст цих «завірених папірців» не відповідає дійсності, тобто не є документом у науковому розумінні. Однак для нього така фальшивка - теж до­кумент; документ, який засвідчує фальсифікацію. Та щоб фальшивка стала таким документом, її треба перевірити, встановити недостовір- ність. Без цього кореспондент стає знаряддям у руках махінаторів і вво­дить в оману свою аудиторію.

У багатьох ре­дакціях помиля­ються, вважаючи, що редакційна пошта достатньо репрезентує інте­реси всієї аудито­рії. Насправді це не так. Навіть як­що відкинути осно­вну масу листів - з проханням надру­кувати оголошен­ня, передати при­вітання чи пісню, то решта теж не буде репрезента­тивною

Редакційна пошта - теж документи, і вони теж підлягають пере­вірці на дійсність, тобто з'ясуванню реальних цілей і мотивів написання кожного листа та його відповідності реальним фактам (про перевірку до­кумента див. 2.1). Якщо знехтувати цією вимогою, можна потрапити в ситуацію, у якій опинилася тернопільська газета «Свобода», оиубліку- якого згаданий автор не писав¹, чи львівський «Високий який опублікував без перевірки (сподівалися на сумлінність автора-журналіста) критичну кореспонденцію. В обох випадках редак­ціям довелося писати спростування, просити вибачення в незаслужено ображених людей. Отже, має рацію Т. Шуміліна, коли застерігає жур­налістів від надто оптимістичних ілюзій щодо документа як «завжди об'єктивної картини, завжди правди» і закликає застосовувати основні соціологічні правила його перевірки на достовірність¹.

У деяких редакціях організували формалі­зований аналіз (контент-аналіз) редакційної пош­ти. Він дає змогу практично в будь-який момент знати, про що пишуть і хто пише до редакції, вчасно реагувати на зміну інтересів аудиторії, на зміну громадської думки. Зазвичай при такому аналізі фіксують передусім: а) теми і проблеми, які порушено в листах; б) «географію» пошти, тобто звідки надходять листи; в) авторство (про­фесія, освіта, стать кореспондентів); г) рівень ана- літичності; д) рівень критичності (позитив, не­гатив, збалансованість). Слід також враховувати, що до ЗМІ звертається тільки специфічна, найак­тивніша частина їхньої аудиторії, яка всієї гене­ральної сукупності представляти не може. Отже, для того, щоб за допомогою контент-аналізу одер­жати репрезентативні відомості про інформаційну ситуацію в аудиторії, треба побудувати квотну вибірку пошти, пропор­ційно добираючи з її загального масиву листи представників тих со­ціальних груп, які творять аудиторію.

У журналістській роботі важливо з'ясувати, про що свідчить вик­ладений у документі факт, який він репрезентує. Один журналіст якось з оперативних зведень дізнався, що в одному з господарств урожайність ячменю становить 67 центнерів з гектара. Для наших умов це дуже висо­кий показник. У газеті з'явилася відповідна замітка. Її, напевне, не було б, якби журналіст з'ясував, що йдеться про елітне, призначене для майбутньої сівби зерно, посіяне на 0,02 га, і що для насіння цього класу така врожайність відносно невисока. Так само не з'явився б у іншій га­зеті репортаж про торговельне обслуговування, написаний після від­відин (за рекомендацією керівника торгівлі) одного з гастрономів міста. Автор мав би здогадатися, що йому пропонують не найгірший варіант, і відвідати інші магазини, тоді тон цієї публікації був би іншим.Такі приклади, зрозуміло, є крайнощами (хоч, зауважмо, не ви­нятком). Саме тому вони яскраво демонструють, до яких наслідків може призвести нехтування репрезентативністю документа. Щоб уникнути таких наслідків, журналіст має одразу визначити масштаб поширення наведених у документі цифр і фактів, їх репрезентативність, підходити до аналізованих документів науково. Так, як це зробила О. Сніцарчук у публікації «Хто дає мандат на парканний компромат?», докладно й об'єктивно проаналізувавши усю «парканну» передвиборну агітацію¹.

Досить часто журналістові доводиться працювати з великою кіль­кістю несистематизованих документів, шукати в них предмет аналізу, який повторюється з певною частотою (наприклад, у вивченні книги на­казів і розпоряджень, текстів лекцій). Тобто працювати в умовах, в яких соціолог застосовує метод контент-аналізу. Було б продуктивним, якби і журналіст у такій ситуації вдався до цього методу. Адже контент-аналіз, залишаючи можливість використовувати індивідуальні, специфічні риси кожного документа, дає змогу чітко і аргументовано з'ясувати тенденції їхньої сукупності.

Якісний аналіз документа дає змогу не тільки робити висновки про автора документа, а й вста­новлювати реальний, деколи відмінний від фіксова­ного в документі стан справ (згадаймо «статистич­ні» порівняння сучасних економічних показників із показниками 1913 року). Журналісти такий аналіз деколи називають «умінням читати між рядками». Насправді це ніщо інше, як кваліфікований, власне якісний аналіз документа.

Провівши такий якісний аналіз статистич­ного звіту, журналіст В. Селюнін, наприклад, дій­шов висновку, що звіт цей свідчить про переви-