Тема: Соціологія громадської думки і журналістики План
1. Історія дослідження громадської думки. 2. Поняття "громадська думка". 3. Вплив мас-медіа на громадську думку.
1. Історія дослідження громадської думки
Сутність думок людей вивчалась ще в античні часи. Для філософських поглядів Парменіда, Емпедокла, Демокрита характерно протиставлення категорій "думки" і "знання". Думка розглядалась цими вченими як помилкове знання, щось неясне, нестійке, яке йде всупереч раціональній істині. Але вже після Платона і Аристотеля все більше визнання отримує інша точка зору: думка є щось середнє між знанням і вірою. Вона являє ніби поєднуючу ланку між чистою чуттєвістю і раціональною істиною.
Боротьба цих двох тенденцій продовжувалась і тоді, коли у сфері наукового, філософського дослідження опинилось явище, яке позначалося терміном "громадська думка". Ця боротьба наочно просліджується у поглядах представників німецької класичної філософії. Так, Гегель у своїй роботі "Філософія права" дав досить розгорнуту концепцію громадської думки, яка включала її визначення, характеристику різних сторін тощо.
Гегель розглядав громадську думку у зв'язку з аналізом державного устрою, де він виділяв законотворчу і урядову владу, а також елемент верств населення. У чому основна роль цього елемента? У тому, відповідає німецький філософ, щоб у ньому отримала існування публічна свідомість, як емпірична спільність багатьох поглядів і думок. Ця спільність має форму людського здорового глузду, в якому знаходить відбиття загальний стан справ. Гегель чітко виділяв те об'єднуюче, що є в сукупності індивідуальних думок, спільних справ, проблем, що викликають загальний інтерес. Ця ідея найбільш повно розглядається у визначенні: "Формальна, суб'єктивна свобода, яка полягає у тому, що окремі особистості як такі, мають і висловлюють свою власну думку, судження про спільні справи і подають пораду відносно них, проявляється у тієї сумісності, яка називається громадською думкою" (Гегель. Философия права. — М.-Л., 1934. — Т. 7. — С. 336).
Гегель визначає основний механізм формування громадської думки — дискусію. Саме момент дискусії, обговорення дозволяє, по-перше, відокремити те спільне, що є в індивідуальних думках, а, по-друге, збільшити раціональний потенціал виробляємої думки. Тільки через публічну дискусію, вважав Гегель, громадська думка наближується до істини, стає більш розумною.
Однак це визначення не вкладалось в гегелівську схему ідеального державного устрою — монархії. І тому Гегель суперечив сам собі. Він писав, що у громадській думці істина і численні помилки з'єднанні, що вона не є критерієм того, що справді потрібно, народ не може зрозуміти спосіб знання і обговорення своїх дій, подій тощо.
Як же пояснював Гегель явну суперечність у своїх судженнях? Виявляється, істинна сутність, субстанція громадської думки не можуть бути пізнані з його реального прояву. За Гегелем у громадській думці є помилкове та істинне, але знайти для неї істинне є справа для видатної людини. Оскільки субстанція існує тільки "із себе і сама по собі" слідує такий висновок: "Громадська думка не має в собі ні масштаб розрізнення, ні здатність підняти всередині себе субстанціональну сторону на висоту визначеного знання... Незалежність від неї є першою формальною умовою здійснення чогось великого і розумного (як у дійсності, так і в науці)" (Там же. — С. 339). Таким чином, у боротьбі між Гегелем-діалектиком і Гегелем, який консервативно чіплявся за всемогутність монарха, переміг останній.
Розвиток соціології громадської думки у 70-80-ті рр. був пов'язаний з запитами практики, і це призвело до накопичення досить великого емпіричного матеріалу, а також до висунення ряду положень теоретичного характеру. Однак це збільшення обсягу знань носило спорадичний характер і стосувалось, в основному, окремих сторін сутності та форм громадської думки, процесів її формування. Разом з тим виявилась і деяка загальна тенденція, котра заключається в тому, щоб, з одного боку, виявити саме специфіку громадської думки, а з іншого, конкретно визначити її зв'язок з іншими явищами (процесами).
У такій ситуації, мабуть, необхідно ще раз повернутися до уточнення самого поняття "громадська думка". Починаючи з 60-х рр. дослідники розглядали громадську думку переважно як стан свідомості і відповідно аналізували її у структурі громадської свідомості. Даний підхід знайшов відповідне відбиття у визначеннях громадської думки в ряді видань (Философская энциклопедия, Философский энциклопедический словарь та ін.), а також у науковій літературі.
Аналіз громадської думки у рамках структури громадської свідомості закономірно веде до переважного вивчення способу і форм відбиття дійсності у колективних судженнях людей. Безумовно, такий напрямок дуже продуктивний. Але він недостатній, коли виникає питання про практичний вплив громадської думки на реальність.
Хоча дослідники розглядають громадську думку не як чисто духовне, а як духовно-практичне утворення, розкриттю практичної сторони приділялося дуже мало уваги, вона, по суті, просто декларувалася, виходячи з емпіричних спостережень.
Практика показує, що громадська думка має великий пізнавальний потенціал, тобто здатність адекватно відбивати сутність дійсності. Досвід мас, який виражається в їхній колективній думці, як правило, точно фіксує ті чи інші явища, процеси дійсності. Саме тому, вивчення громадської думки є певним чином дослідженням існуючої реальності.
На основі і разом з гносеологічним відбиттям у громадській думці здійснюється оціночне відбиття дійсності.
Громадська думка виникає, формується і функціонує як сукупність оціночних суджень, які виражають ставлення соціальних груп до поведінки і діяльності окремих людей. Обов'язковий елемент усякого колективного судження, яке претендує називатися громадською думкою, — наявність позитивної чи негативної оцінки даного явища. Таким чином, відбиття дійсності громадською думкою має перш за все оціночний характер. За допомогою громадської думки реалізується одна з функцій громадської свідомості, а саме аксіологічна, яка детермінує оцінку ситуації і визначає обрання лінії поведінки людей. Оцінка (і тут ми знов переходимо до соціологічної сторони справи), яка міститься у громадській думці, не є абстрактною, вона відбиває позиції різних соціальних груп.
Отже, специфіка громадської думки заключається в тому, що це не тільки усвідомлене, але й оцінене буття. Грунтуючись на цьому, можна констатувати, що громадська думка є проявом (станом) громадської свідомості, у котрої відбивається перш за все оцінка великими соціальними групами, народом в цілому явищ, які являють актуалізований громадській інтерес.
Розкриття природи громадської думки відкриває шлях для пізнання її змісту, який заключає в собі сукупність різних, часто суперечливих один одному елементів, котрі мають в цілому емоційний, раціональний і вольовий характер. Центром, навколо якого групуються ці елементи, є соціальна оцінка. Остання є відбиттям одного з видів ставлення суб'єкта до об'єкта, ставлення, котре заключається у тому, що суб'єкт визначає відповідність об'єкта чи його окремих сторін і властивостей критеріям, які він висунув. Соціальні оцінки різних явищ мають різну міру раціональності. Ці оцінки за своїм характером (спрямованістю) можуть бути позитивними (схвалюючими), негативними (засуджуючими), нейтральними (останні у ряді випадків можуть виступати як збалансовані оцінки). Як правило, оціночна діяльність супроводжується емоціями (радістю, дружелюбністю, ворожнечею тощо). Однак з часом емоції послаблюються і ставлення до явища, події реалізується переважно при посередництві оцінки, що склалася.
Однією з найважливіших характеристик соціальної оцінки (і громадської думки в цілому) є її інтенсивність, яка дає уяву про силу прояву ставлення людей до події чи явища. Шкала інтенсивності може бути різної дрібноті (у залежності від мети дослідження), але її крайніми точками завжди є повне схвалення чи повне засудження.
Соціальна оцінка, яка виражає ставлення у формі схвалення чи засудження (різної інтенсивності), дає імпульс до практичних дій. І з цієї точки зору в структурі громадської думки велику роль грає настанова, яка відбиває стан готовності чи схильності діяти певним чином.
З різних видів настанов громадська думка найбільш тісно пов'язана з так званими фіксованими соціальними настановами, котрі людина, як правило, усвідомлює і котрі являють загальні орієнтації особистості у відношенні соціальних об'єктів. Соціальні настанови виникають на грунті впливу на людину соціальної дійсності, інших людей. В них знаходять відбиття ціннісні орієнтації індивідів як членів визначених груп і суспільства в цілому. Розрізняють два ряди цінностей: санкціоновані та культивовані системою засобів, які контролюються органами управління; і функціонуючи на рівні звичайної свідомості. У громадській думці обидва цих ряди взаємодіють один з одним.
Ціннісні орієнтації змінюються під впливом об'єктивних умов і суб'єктивних факторів, що знаходить безпосереднє відбиття у стані громадської думки.
Серед соціально-психологічних компонентів громадської думки важливе місце належить різним формам соціальної настанови, яка розуміється як визначений емоційний чи емоційно-розумовий настрій. Поряд з рухомістю, імпульсивністю, динамічністю він має і визначену стабільність в основних своїх рисах. Оціночна діяльність людей, яка лежить в основі формування і функціонування громадської думки, пов'язана не тільки з соціально-психологічними характеристиками людей, але і з їх пізнавальними здібностями. Оцінка якогось явища передбачає присутність деякого знання.
Тут необхідно враховувати специфіку думки, яка заключається у тому, що вона є необхідною ланкою у взаємовідношеннях суб'єкта і об'єкта діяльності, у ставленні людини, соціальної групи до оточуючого середовища. Людина не тільки пізнає світ, але і змінює його. У процесі цього змінювання люди використовують оцінки, які включають до себе не тільки почуття, але і знання про об'єкти думки. Тому саме існування громадської думки неможливе без присутності в ньому елементів знання, як життєвого, так і науково-емпіричного та теоретичного.
Думка складається на основі знання про предмет. Формування громадської думки, звичайно, відрізняється від процесу пізнання. Адже метою думки є не всебічне вивчення предмета, отримання об'єктивної істини, а використання наявних знань для формування оцінки, для виробки схвального чи засуджуючого ставлення до предмета думки. Саме тому знання, які містяться в громадській думці, виділяються визначеною специфікою як за обсягом, так і за рівнем. Включеність у структуру громадської думки знань пов'язана з такою важливою її характеристикою, як компетентність.
Дуже цікава проблема взаємодії думки і знання. Емпіричні дослідження, наприклад, американських соціологів, показали, що оцінка завжди включає знання, але присутність знання не завжди веде до виникнення оцінки, думки. Крім елементів раціонального знання до структури громадської думки входять і уявлення — узагальнений образ багатьох чуттєвих вражень, наочно-образне знання, яке виникає часто у результаті роботи уявлення. Сучасна людина включена у різноманітну мережу зв'язків і відношень. Її безпосередній індивідуальний досвід надто обмежений, а потреба орієнтації у динамічній соціальній дійсності вимагає формування загальної картини того чи іншого явища, процесу. У цих випадках і використовуються наочно-чуттєві знання, які часто заповнюють "білі плями" у загальній картині за рахунок уявлення. Соціологами, наприклад, помічено, що люди, які ніколи не бували у великих країнах світу, мають досить вірне уявлення, скажімо, про їхній ландшафт.
У цьому процесі уявлення заключається і сила, і слабкість громадської думки, можливість її формування на підставі окремих фрагментів дійсності. Оскільки громадська думка є духовно-практичним утворенням, в її структурі мають бути вольові компоненти, які сприяють переходу від оцінок до дії.
Воля у громадській думці проявляється в мобілізації індивіда як представника визначеної соціальної групи на дії у відповідності з "рекомендаціями" думки. Імперативне "необхідно" сприяє концентрації думок і енергії мас в єдиному напрямку.
Якщо процес формування волі та судження співпадає, тоді воля, яка відрізняється більшою сталістю, придає відповідну стабільність і самим судженням. Стаючи в окремих ситуаціях опорою суджень, воля сприяє їх розповсюдженню і реалізації.
Вольовий компонент часто випадає з полю зору дослідників громадської думки. Між тим він має велике значення як для теорії, так і для практики. Слід підкреслити, що комплекс проблем, які пов'язані з динамікою громадської думки, тобто з її розвитком, рухом, змінами під впливом різних факторів, ставився дослідниками ще наприкінці 20-х рр. Причому в нашій країні громадська думка розглядалася з діалектичних позицій, тобто з точки зору її розвитку, з урахуванням факторів, які впливають на її формування.
У післявоєнний період ця тенденція помітно посилилася, але все ж літератури з даного питання ще явно недостатньо.
Справа в тому, що сучасні дослідники у більшості випадків фіксують свою увагу на природі громадської думки, її функціонуванні як явища, що вже склалося. Звичайно, вивчення громадської думки з точки зору її статики повністю правомірно, але недостатньо для всебічного пізнання цього складного прояву духовного життя суспільства.
Як будь-яке явище оточуючої нас дійсності, громадська думка проходить різні стадії — вона народжується, досягає визначеного ступеню розвитку і вмирає чи реалізує себе у конкретних проявах життя. Як правило, виділяються такі етапи розвитку громадської думки: формування, вираження, реалізація на практиці. Це, звичайно, занадто загальна картина. Кожний етап має свої особливості, і тільки пізнання їх може допомогти відповісти на конкретні запити практики.
Звернемося до самого початку процесу виникнення явища, що розглядається. Зовнішнє спостереження за народженням громадської думки, як правило, дає таку картину: відбувається якась подія; кожна людина по своєму оцінює її; з'являється індивідуальна думка; у результаті взаємодії індивідуальних думок у межах малих соціальних груп виникає колективна думка, яка перевтілюється потім у великих соціальних групах у громадську думку.
Вчені, розглядаючи процес становлення громадської думки, виділяють такі етапи. Перший — виникнення почуттів і уявлень у сфері індивідуальної свідомості. Другий — обмін інформацією між людьми.
Початковим моментом народження громадської думки є момент народження індивідуальної думки. Адже кожна людина, яка займає визначену позицію по відношенню до якогось явища, події, виступає не як ізольований індивід, а як член визначеного колективу. Саме ця обставина дає можливість дослідникам, фіксуючи індивідуальні думки, з'ясовувати і думку громадську. При цьому дуже велику роль грає розуміння залежності, яка існує між індивідуальною і громадською думкою і витікає із своєрідності взаємовідношень між ними.
Громадська думка не є сумою індивідуальних думок (так звана емерджентність). Але вона зберігає все те, що є спільного, характерного у масі індивідуальних думок. Причому вона виявляє сильний зворотній вплив на думки окремих індивідів. Цей факт зафіксований соціологами ще у 20-ті рр.
Індивідуальна і громадська думки виникають одночасно, але у різних формах. Перша — в актуальній, друга — в потенційній. Однак обидва види думок складають єдність. Причому, кожна з двох сторін цієї єдності розвивається своїм шляхом, що при визначених умовах може призвести до конфліктних ситуацій. Виходячи з цього, ясно, що громадську думку необхідно розглядати у єдності з індивідуальною, одночасно враховуючи кількісну та якісну різницю між ними.
Повернемося до етапів становлення громадської думки і подивимося, зокрема, яку роль в її розвитку грає факт живого обміну точками зору, спілкування. Ще раз звернемося до практики.
Отже, у людини виникає з приводу якоїсь події громадська думка. Вона складає єдність індивідуальної і громадської думок. Ця "думка у собі" в принципі може існувати і без всякого обміну точками зору чи при дуже обмеженому обміні. Ще жоден тиранічний політичний режим, який душив свободу слова, не міг знищити громадську думку, хоча вона існувала підспудно у нерозвиненому вигляді. Безумовно, обмін інформацією, спілкування є важливою причиною розвитку громадської думки. Але все ж таки не тільки цей обмін дає поштовх формуванню громадської думки. Адже обмін думками може і не призвести їх до якогось загального знаменника. У цьому випадку всі залишаються при своїх думках, так як в них немає підстави для єдності.
Для того, щоб знайти, що ж керує розвитком громадської думки, треба подивитися, що стимулює сам процес обміну думками і виділення з маси індивідуальних думок спільного і типового. Оскільки громадська думка відбиває визначену колективну позицію, то вона виникає з проблем, які викликають інтерес громадськості. Однак констатації вказаного факту для розгляду етапів становлення громадської думки явно недостатньо. Адже громадських інтересів існує безліч, а громадська думка у визначений проміжок часу формується тільки за дуже обмеженою кількістю проблем. Мабуть, сам громадський інтерес може приймати різні форми, і тільки деякі з них здатні сприяти розвитку громадської думки від нерозвиненого стану до розвиненого.
Громадській інтерес є той грунт, який забезпечує можливість виникнення громадської думки. Для її виникнення потрібні визначені умови. Вони виникають тоді, коли якийсь громадський інтерес (за об'єктивними причинами чи через суб'єктивні фактори) становиться центром уваги людей, набуває високого ступеня актуальності.
Актуалізований громадський інтерес, який лежить в основі формування громадської думки, надає їй визначені властивості. Вчені відзначають, що на громадську думку може претендувати лише та думка, яка виділяється розповсюдженістю, інтенсивністю і стабільністю.
Збільшення обсягу уваги до якогось питання, його гострота свідчить про те, що громадська думка має досить широку амплітуду інтенсивності. Розвинена думка збігається з піком інтенсивності, котрий визначається гостротою проблеми, за якою формується думка.
Показники екстенсивності та інтенсивності виявляють вирішальний вплив на термін "життя" громадської думки, її сталість. Стабільність громадської думки робить її могутнім регулятором поведінки людини.
Апогей у розвитку громадської думки одночасно стає початком останнього етапу її існування. Сила громадської думки людей, реалізована у діях, веде до задоволення потреб. Громадський інтерес, який викликав до життя певне ставлення, втрачає свою актуальність, і громадська думка з даної проблемі ніби вичерпує себе. Однак життя йде вперед, у людей народжуються нові потреби, які призводять до формування громадської думки. Коли ж громадська думка має справу з довгостроковими чи постійними явищами, її реалізація на практиці також має носити лонгітюдний характер. У зв'язку з цим думка ніби консервується, переходить у стан традицій, звичок, норм тощо. Таким чином, громадська думка не виникає на пустому місці та не зникає безслідно.
Дослідження динамічного процесу вимагає не тільки знання етапів розвитку, становлення громадської думки, але і визначення сил, факторів, які впливають на неї на кожному етапі. Дослідники виділяють декілька груп сил і факторів, які визначають динаміку думки в цілому. Серед них називають, зокрема, систему мас-медіа (яка ставить проблему у центр громадської уваги, стимулює активність ставлення та ін.), специфіку політичного режиму, конкретний соціально-економічний стан та масово-психологічну атмосферу, соціально-психологічні характеристики носіїв громадської думки. Зрозуміло, що усі ці явища тим чи іншим чином впливають на громадську думку, але цей вплив на кожному конкретному етапі виявляється по-різному. На жаль, досліджень в цій області дуже мало, спостереження носять досить обмежений характер.
Більш чіткими виглядають загальні умови формування громадської думки, які виходять з існування у людей деякого аморфного інтересу до конкретної проблеми. Для цього необхідні такі умови: по-перше, висока інформованість з питань, які пов'язані з даною проблемою, по-друге, концентрація уваги на неї, по-третє, виробка потреби розглядати цю проблему на визначеному світоглядному рівні.