Добавил:
Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Опорні конспекти всесв історія / Лекційні матеріали / Лекції з всесвітньої історії ХХ ст..doc
Скачиваний:
11
Добавлен:
30.05.2020
Размер:
2.27 Mб
Скачать

4. Англо-франко-радянські переговори 1939 р.

Зближення Британії та Франції, з одного боку, і СРСР, з іншого, на спільній платформі протистояння агресивним діям нацистської Німеччини в Європі було останнім шан­сом відвернути світову катастрофу. Однак після Мюнхена кожна із сторін діяла винятково у власних інтересах, не дбаючи про колективні дії, спрямовані на приборкання агресорів, використовуючи переговорні процеси як ширму для таємних домовленостей з Гітлером, прагнучи відвести від себе удар на якомога довший термін. СРСР після тривалих вагань приєднався до "гарантій" західних країн Польщі, а у квітні 1939 р. одночасно з пропозицією Вели­кої Британії та Франції розпочати тристоронні переговори запропонував Німеччині встановити тісні відносини. До­сить згадати про підписання в Берліні 19 серпня 1939 р. радянсько-німецької торговельно-кредитної угоди про на­дання СРСР 200 млн. марок на 7 років і закупівлю Німеччиною радянських товарів на суму 180 млн. марок. Що­правда, її було укладено після явного зриву переговорів із західними країнами. Не відставала й Велика Британія, що водночас із переговорами в Москві таємно вела подвійну гру з Гітлером. Тому переговори, розпочаті у квітні 1939 р. в Москві між Британією, Францією та СРСР, були прире­чені на провал.

Радянський уряд не без підстави закидав західним країнам зволікання й запропонував розпочати військові переговори. 25 липня англо-французька сторона відповіла згодою, але до складу британської та французької делега­цій входили другорядні особи, які не мали повноважень на підписання документів і не володіли достатньою компе­тенцією на ведення переговорів. Тільки 11 серпня 1939 р. делегації прибули до Москви. Вони не змогли вирішити ключове питання переговорів: пропуску Червоної Армії через території Польщі та Румунії. СРСР заявляв, що може розгорнути для спільних дій 120 стрілецьких, 16 кавале­рійських дивізій, 9-Ю тис. танків, передати 5,5 тис. бойових літаків, але західні країни були добре обізнані з військово-технічними можливостями СРСР і зустріли ці запевнення без ентузіазму. Знову переговори зайшли у безвихідь. Польща категорично відмовлялася дати дозвіл на пропуск радянських військ через свою територію, а Британія й Франція не могли справити на неї необхідний вплив.

Радянсько-німецьке зближення. Радянсько-німецький пакт від 23 серпня 1939 р. та таємний додатковий протокол до нього

12 серпня 1939 р. німецький уряд було повідомлено, що СРСР готовий обговорити з Німеччиною характер нових відносин. Ця заява була відповіддю на німецьку пропозицію, зроблену ще на початку серпня міністром закордонних справ Ріббентропом.

Після заяви радянського уряду про готовність вести переговори 12 серпня, переговори розпочалися 15 серпня 1939 р. 16 серпня Шуленбург, відвідавши Молотова, зачи­тав інструкцію, яка оголошувала, що "Німеччина готова укласти з СРСР пакт про ненапад". 19 серпня Шуленбург констатував, що існує небезпека конфлікту між Німеччи­ною і Польщею. "Становище настільки загострилось, — заявив посол, — що досить невеликого інциденту, щоб виникли серйозні наслідки. Ріббентроп вважає, що ще до виникнення конфлікту необхідно з'ясувати взаємовідно­сини між СРСР і Німеччиною, оскільки під час конфлікту зробити це буде важко".

Тим часом у Німеччині завершувалася підготовка до нападу на Польщу. До початку війни залишалося 10 днів. У цій обстановці радянське керівництво дало згоду на приїзд Ріббентропа до Москви 26-27 серпня. У ніч з 19 на 20 серпня в Берліні було підписано вже згадувану радян­сько-німецьку кредитну угоду, про що повідомила преса. Одначе Гітлер квапився. 20 серпня він звернувся до Сталі­на з особистим посланням, наполягаючи на приїзді Ріб­бентропа до Москви 22-го або, найпізніше, 23 серпня, на що було дано згоду. Переговори з Ріббентропом 22^24 серпня вели Сталін і Молотов. Єдиною проблемою, що виникла у ході переговорів, була вимога Сталіна визнати за ним право на балтійські порти Лібава (Лієпая) та Віндава (Вентспілс), про які раніше мова не заходила. Гітлер без вагань погодився на це.

У договорі про ненапад, підписаному близько 2 години 24 серпня, передбачалося, що СРСР ї Німеччина зобо­в'язуються утримуватися від усякого насильства, від усякої агресивної дії одне проти одного як окремо, так і спільно з іншими країнами. Договір було укладено терміном на 10 років.

Договір про ненапад між Німеччиною і Радянським Союзом

23 серпня 1939 року

"Уряд СРСР і Уряд Німеччини, керовані бажанням зміцнювати справи миру між СРСР та Німеччиною і вихо­дячи з основних положень договору про нейтралітет, укла­деного між СРСР і Німеччиною в квітні 1926 року, дійшли такої угоди:

Стаття 1. Обидві Сторони Договору зобов'язуються утримуватися від усякого насильства, від усякої агресивної дії і всякого нападу одна щодо одної як окремо, так і спільно з іншими державами.

Стаття 2. В разі, якщо одна із Сторін Договору виявиться об'єктом воєнних дій з боку третьої держави, інша Сторона Договору не буде в жодній формі підтримувати цю державу

Стаття 3. Уряди обох Сторін Договору залишаться надалі в контакті одна з одною для консультацій, щоб інформувати одна одну про питання, що зачіпають їхні спільні інтереси.

Стаття 4. Жодна із Сторін Договору не братиме участі в будь-якому угрупованні держав, що прямо або непрямо спрямоване проти іншої Сторони.

Стаття 5. В разі виникнення суперечок або конфліктів між Сторонами Договору з питань того чи іншого роду обидві сторони розв'язуватимуть ці суперечки або кон­флікти винятково мирним шляхом у порядку дружнього обміну думками або в необхідних випадках шляхом ство­рення комісій з врегулювання конфлікту.

Стаття 6. Цей договір укладено терміном на десять років з тим, що, оскільки одна із Сторін Договору не денонсує його за рік до закінчення терміну, термін дії договору вважатиметься автоматично продовженим на на­ступні п'ять років.

Стаття 7. Цей договір підлягає ратифікації в найкоротший можливий термін. Обмін ратифікаційними грамотами має відбутися в Берліні. Договір набуває чинності негайно після його підписання. Складений у двох оригіналах, ні­мецькою та російською мовами, в Москві.

Москва, 23 серпня 1939 р.

За уповноваженням Уряду СРСР В. Молотов

За Уряд Німеччини Й. Ріббентроп".

Однак існував секретний додатковий протокол, в яко­му йшлося про долю Польської держави, а фактично про сфери впливу СРСР і гітлерівської Німеччини в Європі. Нечиста політична гра, в якій кожна з трьох сторін нама­галася добути безпеку за рахунок інших, призвела до того, що програли народи всіх країн.

Секретний Додатковий Протокол

"При підписанні договору про ненапад між Німеччи­ною і Союзом Радянських Соціалістичних Республік ниж­чепідписані уповноважені Обох Сторін обговорили в суворо конфіденційному порядку питання про розмежу­вання сфер обопільних інтересів у Східній Європі.

Це обговорення привело до нижчевикладеного резуль­тату:

1. В разі територіально-політичного переоблаштування областей, що входять до складу Прибалтійських держав (Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва), північний кордон Литви одночасно є межею сфер інтересів Німеччини і СРСР. При цьому інтереси Литви щодо Віденської області визнаються обома сторонами.

  1. В разі територіально-політичного переоблаштування областей, що входять до складу Польської держави, межа сфер інтересів Німеччини і СРСР проходитиме приблизно по лінії рік Нарева, Вісла і Сан. Питання, чи є в обопіль­них інтересах бажаним збереження незалежної Польської держави і які будуть кордони цієї держави, може бути остаточно з'ясовано лише протягом подальшого політич­ного розвитку. В кожному випадку обидва Уряди вирішу­ватимуть це питання у порядку дружньої обопільної згоди.

  2. Стосовно південного сходу Європи з радянського боку підкреслюється зацікавлення СРСР у Бессарабії. З німецького боку заявляється про її повну політичну неза­цікавленість у цих областях.

4. Цей протокол зберігатиметься обома сторонами в суворому секреті.

Москва, 23 серпня 1939 р.

За уповноваженням Уряду СРСР В. Молотов

За Уряд Німеччини Й. Ріббентроп".

Договір зустрів нерозуміння переважної частини гро­мадської думки західних країн, що відбилося на їхньому ставленні до СРСР. Радянському Союзу договір надав "передишку", однак породив у радянського керівництва помилкові надії на її тривалість. За торговельно-кредит­ною угодою СРСР був зобов'язаний поставити до Німеч­чини сировини, в тому числі стратегічної, і продовольства на 200 млн марок.

Договір і Протокол свідчать: радянське керівництво, посвячене в плани нацистської держави на найближчі місяці, стало фактично на шлях заохочення агресора, кот­рий через 7 днів розв'язав Другу світову війну. Радянська преса вихваляла успіхи вермахту в Польщі, водночас засуд­жуючи Велику Британію, що розпочала війну проти Ні­меччини. На черзі були дії Червоної Армії в Польщі, Прибалтиці, Бессарабії.

Відповідальність за розв'язування Другої світової війни разом з іншими країнами, без сумніву, несе і сталінське керівництво СРСР.

Запитання і завдання:

  1. У чому полягає сутність закону СІЛА про нейтралітет, прийнятого 1935 р.?

  2. Проаналізуйте зовнішню політику Великої Британії у другій половині 30-х років.

  3. Які акції застосовувала Франція у 20-х роках з метою послаблення Німеччини?

  4. Чому, на ваш погляд, відбулася еволюція зовнішньої по­літики Франції у 30-х роках?

  5. Які завдання у зовнішній політиці ставили перед собою нацисти після приходу до влади в Німеччині?

  6. Яким чином Гітлер почав порушувати Версальський до­говір у середині 30-х років?

  7. У чому полягали експансіоністські претензії Італії?

  8. Розкрийте значення радянсько-французького та радян­сько-чехословацького договорів 1935 р.

10. Складіть порівняльну таблицю "Зовнішньополітичні прі­оритети провідних країн світу за схемою:

11.Доведіть, спираючись на факти, що у 30-ті роки зростає мілітаризація Японії.

12.Яку позицію займали Велика Британія, Франція, США у зв'язку з японською агресією проти Китаю?

  1. Схарактеризуйте основні напрямки політики Німеччини після приходу до влади Гітлера.

  2. Як відбувався процес інтенсивного озброєння в Німеччи­ні?

  3. Чим, на ваш погляд, пояснюється прагнення Німеччини "придивитися до земель Сходу"?

  4. У чому ви бачите суперечливість діяльності Ліги Націй?

  5. Розташуйте в хронологічному порядку такі події: ° вихід Німеччини з Ліги Націй;

° вступ німецьких військ до Рейнської демілітаризованої зони;

° окупація Маньчжурії Японією;

° підписання англо-німецької морської угоди

  1. Як ставилися країни Західної Європи до експансії Італії в Ефіопії? Чим можна пояснити таке ставлення ?

  2. Які задачі прагнула вирішити Японія, приймаючи "Ос­новні принципи національної політики"?

  3. Складіть план доповіді "Агресія Японії у Китаї".

  4. З якою метою було створено вісь Берлін— Рим—Токіо?

  5. Чим, на ваш погляд, пояснюється політика вмиротворення агресорів?

  6. Яку позицію займав австрійський уряд відносно "аншлюса" Австрії з Німеччиною ?

  7. Які чинники та обставини призвели до Мюнхенської угоди?

  8. Чому стали можливими розчленування та окупація Чехословаччини?

  9. Яким чином було ліквідовано чехословацьку державу?

  10. Наведіть приклади, що свідчать про підготовку Німеч­чини до нападу на Польщу.

  11. Яку позицію займали Велика Британія та Франція щодо Польщі?

  12. Які цілі переслідував СРСР на переговорах між Брита­нією, Францією та СРСР у Москві в 1939 р.? Чому переговори між Британією, Францією та СРСР було приречено на провал ?

  13. Чим ви поясните радянсько-німецьке зближення та праг­нення СРСР піти на укладення договору з Німеччиною в серпні 1939 р.?

  14. Як договір про ненапад вирішував питання взаємовідносин між Німеччиною та СРСР?

  15. Доведіть, що Секретний Протокол, підписаний Німеччи­ною та СРСР, передбачав розподіл сфер впливу у Східній Європі.

  16. Назвіть наслідки підписання радянсько-німецького дого­вору та таємного до нього протоколу.

Запам'ятайте дати:

18 вересня 1931 р. — початок японської окупації Маньчжурії.

  • 1932 р. проголошення Маньчжоу-го.

  • 16 березня 1935 р. — прийняття закону про будівництво вермахту.

2 травня 1935 р. підписання директиви про напад на Чехословаччину.

• 6 червня 1935 р. — укладення англо-німецької морської угоди.

7 березня 1936 р. — вступ німецьких військ до Рейнської зони.

серпень 1936 р. — видання Гітлером "Меморандуму про завдання чотирьохрічного плану".

жовтень 1935 травень 1936 р. італійсько-ефіопська війна; загарбання Італією Ефіопи.

23 жовтня 1936 р. підписання договору про співробітництво між Німеччиною та Італією

25 листопада 1936 р .- укладення "Антикомінтернівського пакту" Німеччиною та Японією.

липень 1937 р - розв'язання Японією великомасштабної війни проти Китаю.

серпень 1937 р- - укладення пакту про ненапад між Китаєм і СРСР

6 листопада 1937 р. — приєднання Італії до "Антикомінтенівського пакту".

11-12 березня 1938 р. - окупація Австрії німецькими військами, загарбання її Німеч­чиною ("аншлюс").

29-30 вересня 1938 р. — Мюнхенська угода між Великою Британією, Францією, Італією, Німеччиною.

15 березня 1939 р. окупація Чехословаччини німецькими військами.

15 березня 1939 р. ліквідація державної незалежності Чехословаччини.

22 березня 1939 р. — передача порту Мемель (Клайпеда) Німеччині.

31 березня 1939 р. — англо-французькі гарантії Польщі..

17 квітня 1939 р. початок переговорів між Великою Британією, Францією та СРСР у Москві.

19 серпня 1939 р. — підписання радянсько-німецької торговельно-кредитної угоди.

23 серпня 1939 р. — підписання радянсько-німецького договору про ненапад.

Тема: Друга світова війна (1939 – 1945 роки).

План:

  1. Причини, характер, періодизація Другої світової війни.

  2. Початок війни. Бойові дії в Європі у 1939 – 1941 роках.

  3. Напад Німеччини на СРСР. Военні дії у 1941 – в середені 1942 рр.

  4. Створення антигітлерівської коаліції. Міжнародні відносини під час війни.

  5. Окупаційний режим та Рух Опору.

  6. Военні дії на східному фронті в 1942 – 1943 роках. Корінний перелом у війні.

  7. Военні дії в Африці та басейні Тихого океану у 1940 – 1945 роках.

  8. Визволення країн Центральної та Східної Європи у 1944 – 1945 роках.

  9. Відкриття другого фронту в Европі.

  10. Капітуляція Німеччини та Японії.

  11. Підсумки війни.

1. У цій війні брали участь понад 60 держав, на території яких проживало 80% населення Землі. Бойові дії точились в Європі, Азії, Африці, Океанії на площі 22 млн. км . За роки війни в армії воюючих держав було закликано 110 млн. чол.На фронтах загинуло, за різними підрахунками, від 50 до 65-67 млн. осіб, 90 млн. було поранено або покалічено. Близько половини загиблих становило мирне населення. Матеріальні витрати складали 4 трлн. дол. Якіж причини цієї війни? По-перше, несправедливість Версальської системи, що поставила багато народів у принизливе становище, сприяла приходу до влади сил, які прагнули до реваншу, нового переділу світу. У найбільшій мірі це проявилось у політиці Німеччини, Італії, Японії; по-друге, економічна криза 30-х років загострила суперечності між країнами світу, що позбавило їх можливості об'єднати зусилля у боротьбі за збереження миру. Всю систему безпеки, створену у 20-ті роки, було зруйновано;

по-третє, розв'язанню війни сприяла політика урядів Англії та Франції, спрямована на "умиротворення" агресора, а також "ізоляція" США, які, прийнявши закон про нейтралітет, фактично самоусунулись від впливу на розвиток подій у світі.

Характер війни.Агресивні держави прагнули розширення власних територій, завоювання ринків збуту та джерел сировини. З їхнього боку війна була загарбницькою. Для країн, які зазнали агресії і які були окуповані, війна була справедливою. Найбільш складно визначити характер війни стосовно СРСР. У період з 17 вересня 1939 р. по 22 червня 1941 р. він сам виступав у ролі агресора, приєднавши до себе значні території, які належали на той час Польщі, Румунії, Фінляндії, а також Прибалтику. Але після нападу Німеччини СРСР виніс на собі основний тягар боротьби з фашистською Німеччиною і для нього війна мала справедливий характер. її по праву назвали Великою Вітчизняною війною.

Періодизація. Другу світову війну можна розділити на кілька етапів: I. 1 вересня 1939 р.- 19 листопада 1942 р. - стратегічна ініціатива належить агресивним державам. Німеччина, Італія, Японія та їх союзники зуміли оволодіти значними територіями в Європі, Африці, Азії, Океанії.

II. 19 листопада 1942 р. - 9 травня 1945 р. - стратегічна ініціатива повністю переходить до країн антигітлерівської коаліції,війська яких розгромили війська Німеччини і її союзників у Європі і змусили їх капітулювати.

III. 9 травня 1945 р. - 2 вересня 1945 р. - завершення війни.

2. Напад Німеччини на Польщу. Польща якнайкраще підходила для випробування на практиці стратегії "блискавичної війни". Спільний польсько-німецький кордон простягався на 1750 миль і, за визнанням фахівців, захистити його не могла жодна армія світу, оскільки противник міг розпочати наступ у будь-якому напрямку. Серйозних оборонних споруд і природних перешкод на польсько-німецькому кордоні практично не існувало.За планом "Вайс", затвердженим ще у квітні 1939 p., стратегічне зосередження й розгортання німецьких військ завершилося 25 серпня, але наступ було відкладено через виявлену Англією готовність виступити на боці Польщі і нерішучість Муссоліні.На кінець серпня німецька армія довела до штатного розкладу свої ударні, моторизовані й танкові дивізії.Загалом на польському кордоні вермахт зосередив понад 50 із 75 дивізій. їх підтримували два повітряні флоти, що мали у своєму розпорядженні 1 тис. бомбардувальників і 1050 винищувачів. Загальна кількість солдатів і офіцерів, які мали взяти участь у цій кампанії, сягала близько 2 млн.Німецьким військам протистояла армія, що налічувала 1 млн. 750 тис. солдатів і офіцерів, але яка не мала достатньої кількості танків, літаків, гармат. Вторгнення на територію Польщі розпочалось 1 вересня 1939 р. Йому передувала провокація гітлерівців у прикордонному містечку Глівіце. Вже в перші дні наступу організований опір польської армії було зламано. 8 вересня її головні сили були розгромлені. Значна їх частина опинилася в оточенні або була захоплена в полон. Опір чинили лише армія Кутшеби, що обороняла варшавський напрямок, і столичний гарнізон. Героїчною сторінкою польської історії стала оборона півострова Вестерплятте, міст Варшави, Кракова, Гдині.17 вересня, коли крах Польщі став уже очевидним, польський кордон перейшли радянські війська. На вимогу Гітлера Червона армія форсовано просувалася в напрямку Коломиї-Косова, щоб перетнути відступаючим польським солдатам і біженцям дорогу в Румунію. Відповідно з домовленостями, досягнутими на переговорах 23 серпня і зафіксованими у таємному протоколі, німецьке командування відвело свої війська за демаркаційну лінію від Львова й Бреста. Перед тим у Бресті, Гродно, Ковелі й Пінську відбулися спільні паради військ-переможців. 22 вересня було встановлено попередню демаркаційну лінію між військами агресорів, а 28 вересня у Москві Ріббентроп за дорученням Гітлера підписав разом з Молотовим договір про дружбу і кордон і таємні протоколи про поділ сфер впливу і співпрацю між двома державами. Цей договір зафіксував розділ Польщі і уточнив лінію радянсько-німецького кордону. За домовленістю вона була пересунута на схід порівняно з умовами секретного протоколу від 23 серпня 1939 р. і проходила приблизно по етнографічному кордону проживання поляків, з одного боку, українців, білорусів з іншого. Землі з чисто польським населенням залишились в складі Німеччини, а взамін СРСР отримав у свою сферу впливу Литву. Таким чином, до Німеччини відійшло 48,6% території Польщі і 69,9% її населення, а до СРСР 51,4% території і 30,1% населення. Попри усю злочинність і негативні сторони цього поділу незалежної держави між двома тоталітарними режимами, цей факт мав і одну позитивну рису - нарешті дві частини братніх народів, українського і білоруського, - об'єдналися в єдиних республіках, хоча і в рамках антинародного сталінського репресивного режиму. Такі зміни дали змогу радянському керівництву називати агресію і поділ Польщі як "визвольний похід" заради возз'єднання Західної України і Західної Білорусії відповідно з УРСР та БРСР. Вони також свідчили про небажання радянського керівництва давати привід Англії і Франції до оголошення війни СРСР, тому що Червона армія так і не перетнула "лінію Керзона", яку самі англійці визначили як оптимальний радянсько-польський кордон.

"Дивна війна" на Заході. З вересня Англія, а згодом за нею й Франція, після марних спроб схилити Гітлера стати на шлях переговорів і вивести війська з території Польщі й окупованої частини Чехословаччини оголосили Німеччині війну. Переходити в наступ союзники не поспішали. Період війни між 3 вересня 1939 р. та 10 травня 1940 р. дістав назву "дивної війни", оскільки, формально оголосивши війну, жодна сторона її фактично не вела.Французькі війська відсиджувалися за "лінією Мажіно" - системою укріплень на кордоні з Німеччиною протяжністю 360 км. , На захід від бельгійського кордону союзники споруджували нову лінію укріплень аж до самого Північного моря. Не бажаючи втягуватися у затяжні криваві бої, як це було в роки першої світової війни, союзники приступили до блокади Німеччини й СРСР.Відразу після розгрому Польщі Гітлер наказав генералам вермахту готуватися до наступу на заході. Генеральний штаб сухопутних військ переконував його у неможливості розпочати наступ восени. Гітлер видав директиву про підготовку наступу, де він підкреслив, що тривала війна проти Франції неможлива і її треба розгромити блискавично. Штаб змушений був розробити новий план наступу через Арденнську ущелину в обхід "лінії Мажіно" з виходом ударних груп в район Кале - Дюнкерк.

Окупація Німеччиною Данії, Норвегії, Голландії, Бельгії і Люксембургу. Поразка Франції. 9 квітня 1940 р. гітлерівські війська без оголошення війни напали на Данію та Норвегію. Данія капітулювала відразу після нападу, Норвегія вчинила опір агресії. На допомогу норвежцям був надісланий англо-французький експедиційний корпус, що спробував затримати просування загарбників вглиб країни. Однак у командуванні норвезькою армією активізувались прихильники фашистів на чолі з колишнім військовим міністром Квіслінгом. У червні 1940 р. у зв'язку із загрозливим становищем на Західному фронті десант союзників був евакуйований до Англії. Вся Норвегія з її незамерзаючими фіордами була окупована гітлерівськими військами. 10 травня 1940 р. німецька армія вторглася в Бельгію, Голландію і Люксембург. Гітлер обрав цей напрям, щоб обійти з півночі добре укріплену "лінію Мажіно". 15 травня голландська армія капітулювала, а 20-го танки генерала Гудеріана вийшли до Ла-Манша. В районі Кале-Дюнкерка було відрізано й притиснуто до моря 40 англійських, бельгійських і французьких дивізій. 28 травня склала зброю бельгійська армія. Спроби англо-французького командування організувати контрудари успіху не мали. Але несподівано Гудеріан одержав особистий наказ Гітлера зупинити свої війська.Це дало змогу забезпечити евакуацію солдатів та офіцерів (переважно англійської армії) на Британські острови. Генерал Горт, що стояв на чолі британських експедиційних сил, за визнанням англійського фельдмаршала Б.Монтгомері, виявив повну нездатність командувати великою масою військ в умовах, не схожих на стратегію й тактику Першої світової війни. Всього в Англію було переправлено 338 тис. чол., переважно англійців, 40 тис. французьких солдат було залишено на поталу ворогу. На узбережжі залишилося 82 тис. автомашин та інших транспортних засобів, 2,4 тис. гармат, 90 тис. гвинтівок, 8 тис. кулеметів, чимало іншого військового спорядження. Під впливом успіху німецьких військ війну союзникам оголосила Італія, яка прагнула взяти участь у поділі Франції. 5 червня німецькі війська розпочали наступ на південь. Спроби генерала де Голля організувати лінію оборони на підступах до Парижа успіху не мали. 14 червня німці увійшли в Париж. Уряд Франції подав у відставку. Новий глава уряду маршал Петен звернувся до німецького командування з проханням про перемир'я. 22 червня його було підписано в Комп'єнському лісі у доставленому з музею штабному вагоні маршала Фоша. У цьому вагоні 1918 р. Німеччина підписала перемир'я, яке означало поразку Німеччини у Першій світовій війні.Напередодні перейшли кордон Франції італійські збройні сили. Зустрівши організований опір кількох французьких дивізій, війська Муссоліні не змогли просунутись хоч трохи вперед.У боях за Францію німецькі війська зазнали порівняно незначних втрат - 27 тис. убитих, 111 тис. поранених, 18,4 тис. пропало безвісти.За умовами перемир'я Франція втрачала понад дві третини своєї території, що переходила під контроль окупаційних властей. Маріонетковий уряд Петена контролював так звану "вільну зону", що не мала виходу до Атлантики, а лише до Середземного моря. Місцем його розташування було обрано містечко Віші, від якого він успадкував свою назву - "режим Віші”.

Доля Західної України, Західної Білорусії, Північної Буковини, Бессарабії, держав Прибалтики. Тим часом, як Німеччина була зайнята на Заході, СРСР "упорядковував" свою "зону впливу", відведену йому за таємними протоколами 23 серпня і 28 вересня 1939 р.Вступ радянських військ у Західну Україну і Західну Білорусію був неоднозначно сприйнятий населенням. Частина населення привітала Червону армію як визволителя, інша сприймала її як окупантів.У 1939 р. в Західній Україні було заборонено діяльність українських національних партій, багатьох громадських, культурних, наукових, торговельних та промислових товариств і установ. Перестали діяти, зокрема, "Просвіта", наукове товариство імені Т. Шевченка, їхні часописи. ОУН змушена була піти у підпілля.Для розв'язання питання про суспільний лад і державну владу на території Західної України були проведені вибори до Народних зборів. На основі звернення Народних зборів позачергова сесія Верховної Ради СРСР у листопаді 1939 р. прийняла закон про включення Західної України до складу СРСР і возз'єднання її з Українською РСР. На території Західної України було створено шість областей - Львівську, Станіславську (згодом Івано-Франківська), Волинську, Тернопільську, Рівненську й Дрогобицьку, яку в 1959 р. було об'єднано з Львівською. Аналогічно вирішилась доля Західної Білорусії, яка була включена до складу Білоруської РСР.

Наступним об'єктом експансії СРСР стали країни Прибалтики. 28 вересня 1939 р. у Москві було підписано пакт про взаємодопомогу з Естонією, за яким СРСР одержав право ввести на її територію свої війська. Подібні договори було підписано також з Латвією і Литвою. У всіх договорах радянська сторона брала на себе зобов'язання не втручатися у внутрішні справи Прибалтійських держав. Влітку 1940 р. СРСР приступив до другого етапу територіально-політичної перебудови в Прибалтійських республіках, пред'явивши їхнім урядам необгрунтовані ультиматуми про порушення зобов'язань, а також надіславши туди своїх спеціальних емісарів - Жданова в Естонію, Деканозова в Литву та Вишинського в Латвію. Відповідно до ультиматумів на територію Литви, Латвії та Естонії увійшли радянські війська. Під наглядом окупаційних властей у країнах було проведено вибори до нових органів влади, а в серпні 1940 р. Прибалтійські республіки включено до складу СРСР.

У 1940 р. ускладнилися відносини й з сусідньою Румунією. Користуючись тим, що головні сили вермахту перебували на заході, радянські війська у червні зайняли територію Бессарабії і Північної Буковини. Це викликало обурення в Берліні, оскільки територія Буковини не значилася в таємному протоколі як зона впливу СРСР.

Тривалий час між Фінляндією й СРСР велися переговори, в ході яких Радянський Союз вимагав від фінської сторони поступитися на його користь значними територіями в районі Ленінграда (тепер Санкт-Петербург) та узбережжям Фінської затоки в обмін на болотисті й лісисті території на півночі, що ніяк не компенсувало втрату Виборга і стратегічно важливої "лінії Маннергейма" - системи фінської оборони, спорудженої в 1927-1939 pp.Уряд Фінляндії не погодився на цю пропозицію. На світанку ЗО листопада 1939 р. великі сили радянських військ перейшли в наступ на фінську армію, що займала прикордонні укріплення. Угруповання радянських військ налічувало 240 тис. чоловік, 1915 гармат різних калібрів, 1131 танк та 967 бойових літаків. 140-тисячна фінська армія мала на своєму озброєнні 400 гармат, 60 танків і 270 літаків. Похапцем розроблений план агресії і шапко-закидацькі настрої призвели до того, що окремі радянські дивізії потрапили в оточення. 30 грудня наступ радянських військ припинився. Зазнав поразки й Балтійський флот. Сталін ужив жорстоких методів для наведення порядку у військах. Безперервним потоком на фронт надходило озброєння та спорядження. Маленька Фінляндія фактично опинилася наодинці з могутнім агресором. Англія й Франція обмежувалися лише закликами продовжувати опір і обіцянками висадити на півночі десант. Проти цього була Норвегія. її уряд не бажав порушувати нейтралітет і пропускати через свою територію війська союзників. На допомогу Фінляндії озброєнням і добровольцями прийшла Швеція. Німеччина висловила готовність надати допомогу СРСР і навіть стала на перешкоді Італії, яка хотіла направити до Фінляндії ешелони зі зброєю. США також усунулися від надання Фінляндії прямої військової допомоги. 11 лютого 1940 р. розпочався другий наступ радянських військ. Він завершився проривом "лінії Маннергейма". В наступальних діях брали участь 1,5 тис. танків і 3 тис. літаків. Ціною великих втрат ( 234 тис. чол. убито, поранено, обморожено та взято в полон ) радянські війська домоглися перемоги і головнокомандуючий фінською армією К.Маннергейм змушений був дати згоду на початок мирних переговорів. 12 березня за посередництвом і під тиском німецької дипл матії СРСР і Фінляндія підписали мирний договір, за яким же~ ва агресії втрачала значну частину своєї території, де до вій мешкало 450 тис. осіб, тобто 1/8 населення країни. Тяжкими бу міжнародні наслідки війни й для СРСР. Ліга націй виключ СРСР зі своїх членів, ускладнилися його відносини практично з усіма європейськими країнами та США. В листопаді 1940 р. нейтральна напередодні конфлікту Фінляндія приєдналася до агресивної "осі" Берлін-Рим-Токіо. Значної шкоди престижу СРСР завдав той факт, що на території Росії було сформовано маріонетковий уряд О.Куусінена (так званий "уряд Теріокі"), з яким Сталін уклав договір про взаємодопомогу, прикриваючи цим протиправним актом агресію проти незалежної країни. Ці маневри не врятували сталінський режим від міжнародної ізоляції. З нападом Німеччини на СРСР у червні 1941 р. усі здобуті такою великою ціною території знову були відвойовані військами гітлерівської Німеччини та Фінляндії.

Повітряна війна над Англією. Боротьба за Атлантику. Після поразки Франції Англія залишилась віч-на-віч з Німеччиною. 16 липня 1940 р. Гітлер підписав план операції "Морський лев", яка передбачала завоювання Англії. Як показували підрахунки, можливостей здійснити масову висадку військ на Британські острови у Німеччини не було. У неї не вистачало потрібної кількості плавучих засобів.Тоді Німеччина вдалась до повітряного наступу на англійські міста з метою примусити Великобританію капітулювати. У бомбардуваннях взяли участь майже 2,5 тис. літаків. Повітряний наступ розпочався 15 серпня, а завершився пізньої осені. Бомбардування продовжувались і далі, але вже не мали такого розмаху. Британія вистояла, зазнавши значних матеріальних і людських втрат. Так, місто Ковентрі було стерто з лиця землі. Важливу роль у боротьбі відіграли мужність англійських льотчиків та створення в Англії мережі радіолокаційних постів.Другим серйозним випробуванням для Англії була боротьба за Атлантику. Отримуючи водними шляхами 50% стратегічної сировини і продовольства, Англія могла опинитись у скрутному становищі, якби Німеччині вдалося перерізати атлантичні комунікації.Завоювання Франції, Норвегії, Данії дало можливість Німеччині перейти у рішучий наступ. Згідно з концепцією головнокомандуючого німецьким флотом гросадмірала Редера вирішальна роль у цій боротьбі відводилась лінкорам "Бісмарк", "Тірпіц" та іншим. Але ця армада зазнала поразки, не завдавши значних втрат Англії.Результативніше діяли німецькі підводні човни, якими командував адмірал Деніц. Влітку 1940 р. Англія змушена була використовувати свої стратегічні резерви. Недооцінка їхньої ролі напередодні війни не дала можливості Німеччині мати необхідну кількість підводних човнів і блокувати Британські острови. Навесні1 1941 р. німецькі підводники застосували тактику "вовчих зграй" для боротьби з англійськими конвоями. Англійський флот зумів вистояти, а після вступу у війну США союзники поступово відновили контроль над Атлантикою.

Фашистська агресія на Балканах. Ще 28 жовтня 1940 р. у розпал битви над Англією Муссоліні без попередніх консультацій з Гітлером розпочав наступ двох своїх армій з території Албанії на Грецію, прагнучи реалізувати плани створення середземноморської імперії. Прем'єр-міністр Греції Метаксас оголосив загальну мобілізацію й звернувся за допомогою до Великобританії. Хоч Англія була стурбована становищем у Єгипті і переживала не найкращі часи, все ж вона перекинула у Грецію та на острів Кріт деякі сухопутні й авіаційні частини і надіслала на допомогу грекам кілька кораблів. Італійський наступ дуже швидко захлинувся і грецька армія, перейшовши в контрнаступ, відкинула італійські дивізії за албанський кордон. Гітлер у січні 1941 р. мав намір надати Муссоліні допомогу в Греції. Болгарський уряд не поспішав погоджуватись на розгортання на території Болгарії німецьких військ. Тоді Гітлер вдався до дипломатичних маневрів. Під тиском з боку Німеччини Югославія підписала 25 березня 1941 р. договір про приєднання до Антикомінтернівського пакту, а також Троїстої угоди. Патріотично настроєні офіцери на чолі з генералом Д.Сімовичем здійснили державний переворот і звернулися з проханням до Москви підписати у Белграді договір про взаємодопомогу. У відповідь на Югославію напали німецькі війська. Спільно з ними діяли армії Болгарії та Угорщини, до агресії проти Югославії приєдналась Італія. Лідер хорватських усташів А.Павелич проголосив утворення Незалежної Хорватської держави (НХД), що згодом приєдналася до держав "осі". Королівство Югославія припинило своє існування. Без затримки з території Югославії німецька армія почала наступ на територію Греції з метою оточити грецькі дивізії й англійські експедиційні сили. Грецькі армії капітулювали перед німецькими військами. Під тиском переважаючих німецьких сил англійські експедиційні сили відкочувалися до Афін. Згодом довелось залишити і їх. Рештки англійських військ зосередились на острові Кріт. Проти англійців німецьке командування провело небачену повітряно-десантну операцію, в результаті якої острів було захоплено. Обидві сторони понесли значні втрати. Німецькі повітряно-десантні війська так і не відновили своєї колишньої чисельності і боєздатності й надалі не застосовувались як самостійна бойова одиниця.Перевагами, що їх здобула Німеччина після захоплення Балканського півострова й острова Кріт, Гітлер не зміг скористатися, так само як і успіхами генерала Роммеля в Єгипті. На черзі був . напад на СРСР, а новий театр воєнних дій вимагав напруження й концентрації усіх сил рейху.

3. 22 червня 1941 р. почалась гітлерівська навала на СРСР. Відповідно плану "Барбаросса" (відомий ще як директива № 21 від 18 грудня 1940 р.) німецькі війська на Східному фронті ставили за мету здійснення блискавичної війни - "бліцкрігу". За два тижні вермахт планував за допомогою раптових комбінованих ударів танкових і механізованих військ та авіації оточити і знищити головні сили Червоної армії в західних районах СРСР, просуваючись вглиб країни, вийти на лінію Архангельск-Астрахань.Група армій Північ (командуючий генерал-фельдмаршал фон Леєб) одержала завдання розгромити радянські війська в Прибалтиці, захопити Ленінград і північні порти. Група армій "Центр" (командуючий генерал-фельдмаршал фон Бок) повинна була оточити і знищити радянські війська в Білорусії і розпочати наступ на Москву. На київському напрямку була розгорнута група армій "Південь" (командуючий генерал-фельдмаршал фон Рундштедт). На території Норвегії і в Фінляндії була розгорнута німецька армія "Норвегія" і 2-а фінська армія. Армія "Норвегія" повинна була оволодіти Мурманськом і Полярним, а фінські війська - сприяти групі армій "Північ" в захопленні Ленінграду. Загальна кількість німецьких військ та військ її союзників нараховувала 5,5 млн. солдат і офіцерів, 4300 танків, 5000 бойових літаків, 47 тис. польових гармат і мінометів. їм протистояло на території західних прикордонних округів 2680 тис. солдат і офіцерів, 1475 танків нових конструкцій (KB та Т-34), 1540 бойових літаків нових типів, 37 500 гармат і мінометів. Внаслідок важких боїв з переважаючими силами ворога радянські війська, зазнавши великих втрат, відступили. Німецько-фашистські війська за кілька тижнів боїв просунулись на різних ділянках фронту на 300-600 км. Особливо тяжких втрат зазнав Західний фронт (командуючий генерал Д.Павлов), внаслідок чого вже 28 червня гітлерівці захопили Мінськ.Найбільший опір гітлерівці зустріли на південно-західному напрямку (командуючий генерал-полковник М.Кирпонос). В ході напружених прикордонних боїв 22-29 червня 1941 р. ворог поніс великі втрати і змушений був ввести в бій резерви. Могутні контрудари радянських механізованих корпусів, героїчні зусилля всіх військ Південно-Західного фронту дали досить вагомі оперативні результати: вони загальмували наступ німецько-фашистських військ на Київському напрямку. Героїчна оборона Києва (17 липня - 19 вересня 1941 p.), Одеси (5 серпня - 16 жовтня 1941 p.), Севастополя (ЗО жовтня 1941 р. - 4 липня 1942 p.), Ленінграду (10 липня 1941 р. - січень 1944 p.), Смоленська битва (10 липня - 10 вересня 1941 р.) зірвали плани блискавичної війни. Але втрати радянських військ були величезними. Орієнтовно тільки в перший місяць війни вони перевищили 1 млн. чол. З червня по грудень 1941 р. було втрачено понад 3 млн. солдат і офіцерів та 1300 тис. пораненими. Вермахт захопив територію СРСР площею 1,5 млн. кв. км з населенням 74,5 млн. осіб. Радянське керівництво докладало чимало зусиль, щоб організувати відсіч ворогу. 29 червня 1941 р. з'явилась директива РНК СРСР і ЦК ВКП(б) про надзвичайні заходи у боротьбі з ворогом. 23 червня 1941 р. була організована Ставка Головного Командування (з 8 серпня Ставка Верховного Головнокомандуючого, очолювана Й.Сталіним) - вищий орган стратегічного керівництва збройними силами. Вся повнота влади в країні перейшла до створеного ЗО червня 1941 р. Державного Комітету Оборони (ДКО).Проте суттєво змінити ситуацію на фронтах не вдалося. Вермахт одержував важливі перемоги.

Можна виділити такі причини поразок Червоної армії влітку-восени 1941 p.: - при всіх обставинах, політичних і військових, напад фашистської Німеччини на СРСР носив раптовий характер;

- військовий потенціал гітлерівської Німеччини та її союзників напередодні війни перевищував потенціал СРСР; тільки в Європі нацистами був захоплений арсенал, яким можна було озброїти 200 дивізій (наприклад, у Франції агресор захопив 4930 танків, 3000 літаків, французьким автотранспортом було забезпечено 92 дивізії німців);

- німецькі війська мали значну чисельну перевагу: в 1,8 рази в живій силі, за сучасними танками і літаками відповідно в 1,5 та 3,2 рази;

- вермахт мав дворічний досвід ведення війни в Європі і переважав радянські війська у професійній підготовці.

- боротьба між різними угрупованнями в Червоній армії загальмувала переозброєння військ новою технікою;

- помилковою виявилась військова доктрина про "війну малою кров'ю на території ворога";

- було допущено грубі прорахунки у визначенні часу війни, оперативній побудові і розташуванні військ в три ешелони, що дало можливість вермахту завдати удару по кожному угрупованню окремо;

- напередодні війни Сталін відмовився привести війська західних округів в бойову готовність, хоч мав точні дані про початок війни від розвідки та військових;

- репресії 1937-1938 pp. знищили кращі офіцерські і командні кадри Червоної армії.

Восени 1941 р. ситуація на фронтах набула для Радянського Союзу трагічного характеру. 24 вересня командуючий групою армій "Центр" фон Бок скорегував план наступу і захоплення Москви ("Тайфун"). Німецькі війська нараховували 1708 тис. чол., 13 500 гармат і мінометів, 1170 танків і 615 літаків. Радянські фронти, які прикривали Москву, мали в своєму складі 1100 тис. чол., 7652 гармат і мінометів, 774 танки, 1 тис. літаків. Перший етап німецького наступу на Москву тривав з 30 вересня по початок листопада 1941 p.; другий етап - з 15-18 листопада до початку грудня 1941 p.; третій етап - від 5 грудня 1941 p., коли розпочався контрнаступ радянських військ, до весни 1942 р. У ході контрнаступу радянських військ під Москвою група армій "Центр" зазнала великих втрат: було знищено 38 дивізій (170 тис. чол.), у тому числі 11 танкових і 4 моторизованих. Поразка під Москвою назавжди поховала міф про непереможність німецьких армій, завдала остаточного удару по планах блискавичної війни.

4. З перших годин нападу фашистської Німеччини на СРСР стало зрозумілим, що розрахунки Гітлера на міжнародну ізоляцію СРСР зазнали краху. В день початку агресії У.Черчілль заявив: "Кожний, хто воює проти Гітлера, - друг Англії, кожен, хто воює на його боці,- ворог Англії". 22 червня 1941 р. у звернені до нації англійській прем'єр заявив, що Великобританія надасть "Росії і російському народу всю допомогу, яку тільки зможе". Про свою підтримку СРСР заявив і президент США.Таким чином, з початком радянсько-німецької війни почала формуватися антигітлерівська коаліція. 1 жовтня між СРСР, США та Великобританією в Москві була підписана трьохстороння угода про допомогу Радянському Союзу зброєю і продовольством. Поставки (400 танків, 500 літаків щомісяця, а також стратегічна сировина) почались одразу ж. Перша військова техніка (особливо танки) з'явилася на радянсько-німецькому фронті під час битви під Москвою. Допомога союзників головним чином відбувалась північними морськими конвоями під охороною британських військово-морських сил. Незважаючи на значні втрати від німецьких човнів і літаків, з жовтня 1941 р. по червень 1942 р. СРСР одержав 3 тис. літаків, 4 тис. танків, 20 тис. різноманітних транспортних засобів. Відповідно до закону про ленд-ліз США надав СРСР безпроцентний кредит в 1 млрд. доларів (листопад 1941 p.). Першою спільною акцією СРСР і Великобританії стала окупація Ірану з метою не допустити зближення з Німеччиною. В серпні 1941 р. У.Черчілль і Ф.Рузвельт підписали Атлантичну хартію, до якої приєднався і Радянський Союз (вересень 1941 р,). Атлантична хартія висунула наступні завдання: знищення нацистської тиранії, роззброєння агресора, загальне роззброєння світу. Вступ США у Другу світову війну сприяв завершенню утворення антигітлерівської коаліції. 1 січня 1942 р. 26 держав світу на чолі з СРСР, США та Великобританією підписали у Вашингтоні Декларацію Об'єднаних націй, яка будувалась на принципах і завданнях Атлантичної хартії. У Декларації зазначалось, що повна перемога над нацизмом є запорукою захисту життя, свободи і незалежності всіх народів.В умовах створення антигітлерівської коаліції радянське керівництво визнало емігрантські уряди Польщі, Чехословаччини, Франції. Найголовнішим у взаємовідносинах між СРСР, США та Великобританією з самого початку стала проблема відкриття Другого фронту. Спочатку це планувалось на 1942 р., але замість цього союзники провели успішну операцію у Північній Африці. У зв'язку з втратою СРСР в 1941 р. важливих промислових і сільськогосподарських районів, радянське керівництво сподівалось одержати від союзників допомогу й економічного характеру. Уряд США частково задовольнив потреби СРСР в жирах, а також поставив тисячі тонн цукру та інші необхідні товари. Наприкінці 1941 р. стали функціонувати ще два маршрути (через Іран і Далекий Схід), якими постачалась допомога СРСР. 28 листопада - 1 грудня 1943 р. відбулась Тегеранська конференція за участю Ф.Рузвельта, Й.Сталіна й У.Черчілля. її метою була координація дій союзників для повного розгрому нацистського блоку та облаштування післявоєнного миру. Не дивлячись на протиріччя, які виникли між керівниками союзних держав (Черчілль пропонував відкриття Другого фронту на Балканах, Сталін - в Північній Франції, звідки відкривався найкоротший шлях до кордонів Німеччини), СРСР домігся необхідних для нього рішень ключових питань: - відкриття Другого фронту в Південній Франції не пізніше травня 1944 p.;

- перенесення кордонів Польщі на захід до Одеру і визнання майбутнього східного кордону по "лінії Керзона";

- визнання радянських претензій на Кенігсберг;

- визнання анексії прибалтійських держав.

Сталін дав згоду на участь СРСР у війні з Японією після розгрому нацистської Німеччини. На Тегеранській конференції обговорювались питання про утворення міжнародної організації безпеки після війни. Тегеранська конференція сприяла зміцненню антигітлерівської коаліції і наблизила час остаточного розгрому німецького блоку.

4-11 лютого 1945 p., коли наближалась перемога над Німеччиною, відбулась нова зустріч "великої трійки" в Ялті — Кримська конференція. На конференції було розглянуто питання про майбутнє Німеччини (окупація її військами СРСР, США, Великобританії, Франції, репарації та ін.), про порядок роботи ООН, про новий устрій в Європі. Радянський Союз ще раз підтвердив свою позицію вступити у війну з Японією після розгрому гітлерівської Німеччини.

17 липня - 2 серпня 1945 р. відбулась Потсдамська конференція. Й.Сталін, Г.Трумен, який став президентом США після смерті Ф.Рузвельта, У.Черчілль (з 28 липня новий прем'єр-міністр К.Еттлі) вирішували долю післявоєнного миру. В центрі уваги стояло німецьке питання: демілітаризації та денацифікація країни, покарання воєнних злочинців, репарації, кордони Німеччини з сусідами та ін. Радянський Союз підтвердив, шо вступить у війну з Японією відповідно ялтинській угоді. В порядок денний були включені питання про мирні договори з Італією, Румунією, Болгарією, Угорщиною та Фінляндією.

5. Нацистський "новий порядок у Європі. Окупація агресивними державами значних територій в Європі, Азії, Африці супроводжувалось встановленням "нового порядку". Основним його змістом було забезпечення панування загарбників. Цей порядок базувався на нещадному терорі і насильстві.Окуповані країни Європи та Азії зазнали значних територіальних змін. На карті світу з'явились нові держави: Словаччина (1939 р.), Хорватія (1941 p.), Бірма (1944 р.), Індонезія (1945 р.). Але незалежність цих держав була дискредитована співробітництвом з агресорами.Такі держави, як Австрія, Чехословаччина, Польща, Югославія, Люксембург, Греція були ліквідовані. В Данії, Норвегії, Бельгії, Голландії, Франції до влади прийшли профашистські (колабораціоністські) уряди. Держави-союзниці Німеччини, Італії, Японії отримали значні територіальні придбання. Так, Угорщина отримала Карпатську Україну, Трансільванію, частину Словаччини і Югославії, Румунія - Трансністрію, Болгарія - частину Добруджі, Македонії, Фракії, Фінляндія повернула втрачені в 1940 р. території. Окупаційна політика на території загарбаної Східної Європи та СРСР проводилась згідно з планом "Ост". Окуповані радянські території були розділені на три частини. Тилові райони німецьких груп армій було передано під управління воєнного командування, а інші підпорядковано "східному міністерству" на чолі з Розенбергом і поділено на два рейхскомісаріати - "Остланд" (Прибалтика й більша частина Білорусі) та "Україна". Західноукраїнські землі були приєднані до польського "генерал-губернаторства".Нацисти прагнули створити на завойованих ними територіях "життєвий простір для німецької нації". Місцеве населення мало бути перетворене по суті на рабів, інтелігенція ліквідована. На окуповані території планувалось переселити близько 10 млн. німців. Місцевого населення передбачалось залишити близько 14 млн. осіб. Всі інші підлягали знищенню. Одна з перших колоній німецьких переселенців створювалась в районі Вінниці. Головними засобами, якими фашисти користувалися в утвердженні свого панування, були нацьковування одних націй на інші і фізичне винищення. Такі народи, як цигани, євреї, підлягали повному знищенню.З окупованих територій до Німеччини вивозились продовольство і сировина, інші матеріальні цінності. Населення на окупованих територіях спочатку взагалі нічого не отримувало за свою працю, потім стало отримувати мізерні пайки за роботу на окупантів. У жахливих умовах знаходились 5,5 млн. радянських військовополонених, 3,5 млн. з них загинуло.Для використання у Німеччині дешевої робочої сили проводились депортації працездатного населення. Близько 4 млн. жителів окупованих областей опинилися на чужині в тяжких умовах. Усього ж жертвами окупації стали 10 млн. радянських людей. Економіка окупованих країн стала придатком воєнної машини Німеччини.Важливим елементом у насадженні "нового порядку" були концентраційні табори, до яких відправляли всіх незадоволених. У Європі налічувалося близько ЗО концтаборів. Найбільші з них -Дахау, Бухенвальд, Майданек, Освенцім. Це були справжні фабрики смерті. Там було знищено мільйони людей з різних країн. Окупаційна політика Японії за формою була дещо іншою, але суть зберігалась та ж сама. Агресивні устремління прикривались гаслами: "Створення процвітаючої Азії", "Звільнення Азії від білих колонізаторів". До утворюваних окупаційних адміністрацій намагались залучити лідерів національно-визвольних рухів поневолених народів.Така політика давала можливість здійснити загарбання колоніальних володінь європейських держав без значного опору місцевого населення. Але вже перші місяці японської окупації довели, що відбулась лише зміна колонізаторів. Японія безсоромно грабувала загарбані території.Після запровадження "нових порядків" поневолені народи Європи й Азії стали на боротьбу проти ворога.

Рух Опору в окупованих країнах. Окупаційна політика Німеччини і Японії викликала розгортання руху Опору. Він виник у всіх окупованих країнах, але розмах його був різним. На чолі руху Опору стали соціалістичні, комуністичні, радикальні і націоналістичні партії.У результаті перемог на фронтах військ антигітлерівської коаліції значно посилюється рух Опору проти окупантів у країнах Європи. В багатьох з них створювалися партизанські загони, підпільні організації. Рух Опору об'єднував всіх, хто був не байдужим до долі своєї батьківщини. Але були й такі, які йшли на співробітництво з окупантами, стаючи колабораціоністами. У Франції з фашистською окупацією і колабораціоністським урядом маршала Петена боролися партизанські загони та підпільні групи, очолювані комуністами й соціалістами. Створена де Голлем організація "Вільна Франція" в 1942-1943 pp. встановила контроль над африканськими колоніями Франції. У листопаді1942 р. французьке підпілля уклало з де Голлем угоду про спільнідії. У травні наступного року була створена Національна рада Опору, що об'єднала всі сили, які боролись з окупантами. У червні був утворений Французький комітет національного визволення, який оголосив себе урядом на чолі з де Голлем. Значного розмаху набрав народно-визвольний рух в Югославії. З 1941 р. тут велись активні бойові дії проти фашистів. У 1943 р. було створено уряд нової Югославії – Антифашистське віче народного визволення Югославії на чолі з Й.Броз Тіто. Партизанські армії формувались у Греції та Болгарії. Значну роль у цьому процесі відігравали комуністи. У Польщі емігрантський уряд та його представництво - керували боротьбою загонів Армії Крайової. Комуністи на противагу їм створили Гвардію Людову. Від квітня до червня 1943 р. тривало повстання у Варшавському гетто. Лише через три місяці нерівної боротьби повстання було придушено, в результаті чого загинуло і відправлено до таборів смерті 76 тис. чол.Посилювались антифашистські настрої і в Німеччині. Група офіцерів та урядових чиновників здійснила спробу державного заколоту з метою знищення фашистського режиму та припинення війни. 20 липня 1944 р. полковник Штауффенберг залишив портфель з бомбою уповільненої дії у приміщенні, де знаходився Ґітлер. Бомба вибухнула, однак Гітлер залишився живий. Виступ заколотників було жорстоко придушено. У 1944 р. в ряді європейських країн відбулись антифашистські повстання. Поразкою завершилось повстання, підняте 1 серпня у Варшаві Армією Крайовою. 29 серпня почалось Словацьке національне повстання за участю партизанів та словацької армії. Ціною великих зусиль гітлерівцям вдалося його придушити. У СРСР боротьба народних месників досягла особливо великого розмаху. На чолі її став Центральний штаб партизанського руху. Основною партизанською базою була Білорусія. Тут знаходились найбільші з'єднання і великі партизанські райони. В Україні центр партизанського руху був у північних районах. Існував постійний зв'язок між партизанськими базами і "Великою землею", звідкіля партизанам постачали зброю, спорядження, кваліфікованих військових спеціалістів. Боротьбу з фашистами вели також загони Української Повстанської Армії.Партизанська боротьба мала як військове, так і політичне значення. Широкомасштабні диверсійні операції партизан, винищувальні рейди внесли значний вклад в перемогу над фашистами. Значні операції провели партизанські з'єднання Ковпака, Федорова, Сабурова, Наумова та ін. Усього на території СРСР діяло понад 6 тис. партизанських загонів, які знищили близько 1 млн. гітлерівців.Найбільш широкомасштабні диверсії були проведені влітку 1943 р. під час Курської битви під назвою "Рейкова війна" та у вересні 1943 р. під назвою "Концерт". Фашисти змушені були для охорони своїх комунікацій від партизанів тримати в своєму тилу значні сили. Японська окупація теж дала поштовх розгортанню руху Опору. Найбільшого розмаху він набув у Бірмі, Малайї та на Філіппінах, де діяли партизанські армії. Японські окупанти змушені були надати Бірмі формальну незалежність. У В'єтнамі та Індонезії на перших етапах війни переважали пасивні форми боротьби й лише на завершальному етапі рух Опору набув широкого розмаху. Зрештою, лідери національно-визвольного руху проголосили незалежність цих держав.

6. Не дивлячись на поразку під Москвою в грудні 1941 p., стратегічна ініціатива залишалась у вермахту. Влітку 1942 р. розпочався наступ німецьких військ з метою захопити райони Кавказу, Дону, Кубані, Нижньої Волги, розгромити війська Червоної армії, заволодіти запасами нафти, а після цього завдати вирішального удару в напрямку Москви. Успіху нового наступу гітлерівських армій сприяли три важливі обставини: прорахунки Ставки і особисто Й.Сталіна у визначенні напрямку головного удару ворога (таким вважався московський напрямок); поразки радянських військ у Криму (липень 1942 р., падіння Севастополя) та під Харковом (Сталін прийняв авантюрне рішення про наступ радянських військ в районі Харкова в травні 1942 р,); відсутність Другого фронту в Європі. В середині липня 1942 р. сили вермахту вийшли до р.Дон і розгорнули наступ на Сталінград. Розгорнулась Сталінградська битва (17 липня 1942 - 2 лютого 1943 p.). 23 серпня 6-а армія фон Паулюса вийшла до Волги і одержала можливість тримати місто під ураганним вогнем.Щоб припинити відступ радянських військ, 28 липня 1942 р. Сталіним був підписаний наказ №227, відомий як наказ "Ні кроку назад". Сутність його полягала в тому, що відступаючі бійці і командири розглядались як боягузи і дезертири й підлягали покаранню відповідно до умов військового часу. За власні прорахунки і помилки Сталін перекладав відповідальність на армію.14 жовтня німецькі війська після потужної авіаційної та артилерійської підготовки пішли на штурм міста. Почались жорстокі вуличні бої. Обидві сторони зазнали важких втрат. 14 листопада німці почали останній штурм міста, їм вдалося на окремих ділянках пробитися до Волги, але це був їхній останній успіх. У відповідності з планом "Уран" 19 листопада 1942 р. радянські війська силами трьох фронтів - Південно-Західного, Сталінградського і Донського - перейшли в контрнаступ. У вирішальний момент Сталінградської битви перевага в живій силі і техніці вже була на боці радянської армії. Вона нараховувала 1106 тис. чол., 15 500 гармат і мінометів, 1463 танків і самохідних гармат, 1350 бойових літаків. їм протистояло до 1 млн. солдат і офіцерів вермахту, 10 290 гармат, 675 танків і штурмових гармат, 1216 бойових літаків.23 листопада 1942 р. радянські війська замкнули кільце навколо 330-тисячного угруповання ворога.Щоб прорвати оточення і допомогти армії Паулюса, група армій "Дон" (командуючий генерал-фельдмаршал Манштейн) завдала потужного танкового удару в грудні 1942 р. в районі м.Котельниково, але була відкинута радянськими військами.Після відмови фон Паулюса капітулювати почалось знищення німецьких військ, деморалізованих, змучених голодом і холодом. Не дивлячись на заборону Гітлера, 2 лютого 1943 р. 100 тис. із 330 тис. оточених німців здалися в полон, інші загинули. Перемога під Сталінградом мала велике історичне значення:

- вона поклала початок корінного перелому в ході Великої Вітчизняної та Другої світової війни;

- розгром ворога завдав удару по військовій машині третього рейху, престижу німецької армії, моральному духу вермахту;

- почався загальний наступ радянських військ від Ленінграда до Кавказу;

- було нанесено удар по фашистському блоку загалом. Японія і Туреччина відмовились вступити у війну проти СРСР. Керівництво Румунії та Італії (їх армії були серед тих, хто був розгромлений під Сталінградом), а також Угорщини і Фінляндії почали шукати виходу із війни;

- поразка фашистів та їх союзників стала могутнім імпульсом для антинацистського та національно-визвольного рухів, сприяла консолідації сил антигітлерівської коаліції.

Однак навесні 1943 р. німецьке верховне командування вирішило знову заволодіти ініціативою. Відповідно до плану "Цитадель" гітлерівське керівництво ставило завдання розгромити радянські війська на Курському виступі і завдати удару Москві. Німецькі армії, що готувались до наступу, нараховували 900 тис. чол., 2700 танків і самохідних гармат (серед них машини нових зразків - "Тигр", "Пантера", "Фердинанд"), 10 000 гармат і мінометів, 2000 літаків. Радянське командування дістало точні відомості про підготовку німців до наступу. І хоч на цей час сили Червоної армії значно переважали сили вермахту - 1336 тис. чол., 3306 танків і САУ, 19,3 тис. гармат і мінометів, 2650 бойових літаків - було прийнято рішення про "навмисну оборону" з метою обезкровити воєнний потенціал німців і завдати їм контрудару. 5 липня 1943 р. почалася Курська битва. 12 липня 1943 р. під Прохоровкою німці зазнали тяжкої поразки в ході найбільшої танкової битви в історії Другої світової війни. 23 липня німецький наступ було зупинено по всьому фронту, а 3 серпня радянські війська перейшли в контрнаступ по лінії Орел-Курськ-Бєлгород. До 23 серпня було звільнено Орел, Бєлгород, Харків. В ході Курської операції було знищено 500 тис. солдат і офіцерів вермахту, 1,5 тис. танків та іншої військової техніки.

Історичне значення Курської битви:

- розгромлено кращі дивізії німців;

- стратегічна ініціатива перейшла до Червоної армії, почався загальний наступ радянських військ по всьому фронту;

- були закладені передумови до висадки англо-американських військ і розпаду німецького блоку.

В результаті перемоги під Курськом радянські війська вийшли до Дніпра. З серпня по грудень 1943 р. тривала битва за Дніпро, яка завершилась проривом німецької оборони - "Східного валу", визволенням Києва 6 листопада 1943 р. і початком визволення Правобережної України.В 1944 р. радянські війська завдали удару по нацистах на протязі всього радянсько-німецького фронту. З 14 січня по 1 березня 1944 р. були повністю розгромлені німецькі війська під Ленінградом. Закінчилась 900-денна блокада легендарного міста, яке втратило не менше 800 тис. осіб. Головний удар по ворогу взимку і навесні 1943 р. був нанесений на Правобережній Україні і в Криму. З 24 січня по 17 лютого 1944 р. силами 1-го та 2-го Українських фронтів була проведена Корсунь-Шевченківська операція. В ході бойових дій тут було оточено і знищено 55 тис. солдат і офіцерів вермахту. За тактикою і військовим мистецтвом оточення і знищення німецького угруповання в районі Корсунь-Шевченківського одержало назву "другого Сталінграду".За наступом на Правобережній Україні 8 квітня почалась Кримська операція 4-го Українського фронту. Вона завершилась 12 травня 1944 р. повним розгромом німецько-фашистського угруповання і визволенням Криму. Не дивлячись на жорстокий опір ворога, 9 травня 1944 р. було визволено Севастополь. В цих боях ворог втратив 100 тис. вбитими і пораненими, а також військову техніку.Влітку був нанесений потужний удар по фінській армії на карельському перешийку. 2 вересня 1944 р. уряд Фінляндії підписав перемир'я з СРСР. Радянський Союз залишив за собою територію, яка відійшла до нього в 1940 р. У жовтні 1944 р. відповідно із згодою норвезького уряду радянська армія вступила на територію Норвегії. Вагомі перемоги радянської армії спонукали союзників до відкриття Другого фронту в Європі. Розвиваючи успіх союзних держав, влітку 1944 р. радянські війська провели дві стратегічні операції - Білоруську "Багратіон" (23 червня - 29 серпня) і Львівсько-Сандомирську (13 липня - 29 серпня).В результаті цих операцій зазнала нової поразки німецька група армій "Центр". Радянська армія звільнила Білорусію, частину Литви і Латвію, підійшла до кордонів Східної Пруссії, форсувала ріки Нарев і Вісла. Протягом 1944 р. було розбито ще 3 угруповання німців. Велике значення для радянсько-німецького фронту, успіхів союзників мали Яссько-Кишинівська і Прибалтійська операції. В жовтні 1944 р. в результаті Карпатсько-Ужгородської операції була повністю звільнена територія України. Восени 1944 р. ворога майже повністю було вигнано з території СРСР, радянські війська вступили на територію Болгарії, Югославії, Чехословаччини, Угорщини і Норвегії.

7. Після поразки Франції серйозну небезпеку для Великобританії становила не тільки Німеччина, а й Італія, яка мала досить значні сухопутні, військово-морські та повітряні сили. Влітку 1940 р. італійці розпочали військові дії проти англійців в Східній Африці, де мали в Ефіопії 300 тис. солдат і офіцерів проти ЗО тис. англійців у Сомалі, Кенії та Судані. В липні італійці зайняли частину Кенії, ряд пунктів в Судані і захопили Британське Сомалі. Однак в Судані і Кенії італійцям не вдалося досягти успіху і вони вимушені були перейти до оборони. Головні сили італійців кинули на захоплення Єгипту та Суецького каналу, розраховуючи встановити свій вплив на всьому Близькому Сході. У вересні 1940 р. італійські війська нанесли удар із Лівії в Єгипет і просунулись вглиб країни на 90 км, але були зупинені англійцями. На початку лютого 1941 р. раптовим контрударом англійці оточили італійські війська в районі Кіренаїки і змусили їх капітулювати. Інша частина італійських сил була повністю деморалізована і ледве стримувала наступ британців в Триполітанії. Щоб врятувати свого союзника, Гітлер направив в Африку Е.Роммеля, який очолював Африканський корпус. Африканська кампанія почалась для Роммеля дуже успішно, вона принесла йому прізвисько "Лис пустелі". В березні італо-німецькі війська почали наступ в Єгипті і були з великими труднощами зупинені в 100 км від Александра'. В червні 1941 р. війська Роммеля захопили Табрук - ключовий пункт британської оборони і взяли в полон 33 тис. його захисників. За це Гітлер присвоїв йому звання генерал-фельдмаршала. Влітку 1942 р. італо-німецькі війська знаходились біля Ель-Аламейну, але наступне їх просування було зупинено британськими військами.В жовтні 1942 р. британські війська, маючи значну військову перевагу (230 тис. чол., 1440 танків, 2311 гармат, 1500 літаків проти 80 тис. чол., 540 танків, 1219 гармат, 350 літаків Е.Роммеля), під керівництвом генерала Б.Монтгомері завдали німцям та італійцям поразки. Останні вимушені були спішно відійти на захід. В листопаді 1942 р. з протилежної сторони Північної Африки (Марокко) почалась висадка американських військ під командуванням Д.Ейзенхауера. Німецько-італійські війська потрапили в пастку на морському узбережжі в Тунісі і 13 травня 1943 р. капітулювали.

Після підписання Троїстого пакту (1940 р.) Японія проводила активну загарбницьку політику в Азії. Японські мілітаристи захопили частину Китаю, а після поразки Франції - Лаос, В'єтнам, Камбоджу. Успіхи німецьких військ на східному фронті, битва за Англію дали можливість Японії зосередити значні військові сили проти США та Великобританії. 7 грудня 1941 р. японська ескадра раптово напала на американську військову базу в Тихому океані Перл-Харбор (Гавайські острови) і майже повністю знищила американські кораблі. В той же день японці почали просуватися в Таїланді, Англійській Малайї та Бірмі. Одночасно почалась висадка японського десанту в Індонезії, в Малайї та на Філіппінах. Американський гарнізон на Філіппінських островах без підтримки з повітря і моря був розбитий і капітулював.Навесні 1942 р. японці вийшли до кордонів Індонезії. В люто- му 1942 р. капітулював Сінгапур. Цього ж місяця відбулась морська битва в Яванському морі, де японці знищили з'єднану англо-американо-голландську ескадру. Після цього японські війська швидко окупували всі острови Індонезії, навесні 1942 р. висадились в Новій Гвінеї і підійшли до Австралії. Не дивлячись на поразки, потужна економіка США швидко відновила військовий потенціал. 4-6 червня 1942 р. поблизу атола Мідуей відбулась грандіозна морська битва між японським флотом (адмірал І.Ямамото) і американською ескадрою (адмірал Ч.Німіц). Японці зазнали поразки. Після цього Японія відмовилась від наступальних дій на Тихому океані. Американці в свою чергу перейшли до активних бойових дій. У серпні 1942 р. вони почали боротьбу за острів Гуадалканал (група Соломонових островів). Жорстокі бої розгорнулися на морі, в повітрі і на суші. Вони продовжувались до лютого 1943 р. і завершились повною поразкою Японії. Перемога американців означала загалом у боротьбі на Тихому океані перехід ініціативи до США. Японія змушена була вдатись до стратегічної оборони. На початку 1944 р. США встановили свій контроль над Маршалловими островами, а з часом - над Маріанськими островами та Філіппінами. До літа 1945 р. японці повністю втратили контроль над Індонезією та частиною Індокитаю. Остаточний розгром Японії вимагав значної підтримки сил із Європи, допомоги США та Англії з боку СРСР.

8. Після корінного перелому в Другій світовій війні ініціатива повністю належала Червоній армії. Фашистські війська відкочувались на захід. Упертий опір вони чинили завдяки додатковим мобілізаціям і в надії на чудо-зброю, яку обіцяв Гітлер. На 1944 р. антигітлерівська коаліція значно зміцніла. Червона армія мала сучасне ефективне озброєння і бойовий досвід, а в поневоленій фашистами Європі розгорнувся могутній рух Опору. Німеччина була приречена на поразку і лідери країн-переможців все більшу увагу зосереджували на умовах остаточного розгрому Німеччини і її союзників та післявоєнного устрою. Різниця в суспільному ладі й економічному становищі країн антигітлеровської коаліції диктувала різне бачення завершального етапу Другої світової війни. Кожна сторона прагнула посилити свій вплив у післявоєнній Європі. Слід звернути увагу, що Другий фронт у Європі було відкрито лише в червні 1944 p., тобто тоді, коли основні сили гітлерівців були виснажені і потрібно було активно втрутитись у розподіл плодів перемоги.СРСР при всьому бажанні його лідерів теж не міг включити в свою орбіту всі визволені від фашистів народи. Таким чином, ще до завершення Другої світової війни в Європі назрівав розкол. Картину боротьби за вплив у європейських країнах ускладнювало існування в Лондоні уряду ЧСР на вигнанні Е.Бенеша і польського уряду С.Миколайчика, який керував діями Армії Крайової в Польщі.

Визволення Польщі. На територію Польщі Червона армія вступила у липні 1944 р. Радянський Союз дав згоду на те, щоб органи місцевої влади формував щойно створений Польський комітет національного визволення (ПКНВ). Еміграційний уряд 1 серпня 1944 р. підняв повстання проти фашистів у Варшаві. Повсталі сподівались на допомогу Червоної армії. Проте Сталін назвав керівників повстання авантюристами і злочинцями. Радянські війська зупинились і варшавське повстання захлинулось; столиця зазнала жахливого руйнування. Аж у січні 1945 р. Червона армія вибила фашистів з Варшави.

Визволення Румунії. На території Румунії активні бойові дії розгорнулись в серпні 1944 р. Після завершення Яссько-Киши-нівської операції фашистські війська не здатні були чинити тут серйозного опору. Ще до підходу Червоної армії в столиці Румунії відбулося повстання, яке закінчилось перемогою над диктатурою генерала Антонеску. Країна оголосила про приєднання до антигітлерівської коаліції. Вже в серпні територію Румунії було визволено.

Визволення Болгарії. Болгарія не воювала проти Радянського Союзу, хоч і виступила на боці Німеччини, оголосивши війну США і Великобританії. СРСР заявив, що оскільки Болгарія була в стані війни з ним і з його союзниками, то тепер вважає своїм обов'язком вступити у війну з Болгарією, яка сприяла агресору. 8 вересня 1944 р. Червона армія перейшла кордон і не зустріла ніякого опору. Наступного дня 9 вересня у Софії відбулось антифашистське повстання і до влади прийшов уряд Вітчизняного фронту. Протягом вересня Болгарію було звільнено.

Визволення Югославії. У Югославії з 1942 р. вела активні бойові дії Народно-визвольна армія (НВАЮ). У листопаді 1943 р. було створено уряд нової Югославії - Антифашистське віче на чолі з Й.Броз Тіто. НВАЮ нараховувала близько 400 тис. бійців. 20 жовтня столиця Югославії була визволена від фашистських окупантів. На цвинтарі в Белграді поруч поховано сотні радянських і югославських воїнів. Спільними зусиллями частин 3-го Українського фронту і НВАЮ країна була визволена, зазнавши тяжких матеріальних і людських втрат.

Визволення Угорщини. Разом з Болгарією і Румунією Угорщина під час Другої світової війни входила до гітлерівського блоку. У 1938 р. і 1940 р. при підтримці Німеччини вона захопила Південну Словаччину, Закарпатську Україну і Північну Трансільванію. Ці обставини змушували уряд Хорті вперто триматися свого союзника. Однак Гітлер наказав окупувати Угорщину і привів до влади свого ставленика Салаші. Опір наступаючій Червоній армії на території Угорщини був запеклим. Найтяжчі бої відбувались у районі Будапешта та озера Балатон. Територію Угорщини повністю було визволено лише в квітні 1945 р.

Визволення Чехословаччини. У бойових діях Чехословаччини брали участь чехословацькі війська під командуванням Л. Свободи. На території СРСР він організував бригаду, в якій билися проти гітлерівців чимало вихідців із Закарпатської України. Червона армія підтримала Словацьке національне повстання проти фашистів 1944 р. На початку травня 1945 р. розпочалось антифашистське повстання у Празі. Його підтримали частини Російської визвольної армії (РОА) колишнього радянського генерала Власова, який у 1942 р. перейшов на бік німців. Власівці сподівались, що першими до Праги підійдуть американські війська. Однак вони помилились і змушені були залишити місто. 9 травня 1945 р. радянські війська ввійшли до Праги. Відповідно до угоди між Чехословаччиною і СРСР від 29 червня 1945 р. Закарпатська Україна була передана Радянському Союзу і ввійшла до складу України.

Висновок - Радянський Союз зробив вирішальний внесок у розгром фашистських загарбників. У країнах Центральної та Східної Європи після їх визволення формувались демократичні режими. Однак Радянський Союз "забув" вивести свої війська із визволених територій і нав'язав ряду європейських держав сталінську модель соціалізму. Тоталітарні режими за радянським зразком проіснували до кінця 1980-х років.

9. Другий фронт у Європі. Сталін вимагав якомога швидше розпочати бойові дії проти гітлерівських військ на заході Європи. Об'єднане ж союзне командування виходило з необхідності ретельної підготовки до відкриття Другого фронту. Першу спробу вивчити можливості висадки союзних військ у Європі, своєрідну "розвідку боєм" було здійснено англійським командуванням обмеженими силами англійських, американських, канадських і французьких солдат 19 серпня 1942 р. в районі невеликого портового містечка Дьєпп. Десант було скинуто в море. Невдача показала, що висадка на півночі Франції потребує підготовки, однак вона набрала затяжного характеру.Після Квебекської конференції у квітні 1943 р. Об'єднана рада начальників штабів Англії й США утворила штаб верховного командування союзними силами в Британії на чолі з англійським генералом Ф.Морганом. Розроблений ним план дій у Північно-Західній Франції було відхилено. Англо-американська конференція в Каїрі 5 грудня 1943 р. розглянула нову доповідь Об'єднаної ради і визначила, що найважливішими операціями 1944 р. мають бути вторгнення на півночі ("Оверлорд") і на півдні ("Енвіл") Франції. Верховний штаб союзних експедиційних сил очолив Ейзенхауер, і розробка операції вступила в завершальну фазу. За новим планом, розробленим командуючим сухопутними військами союзників у Європі Монтгомері і схваленим Ейзенхауером, п'ять союзних дивізій мали захопити плацдарми біля півострова Котантен з метою подальшого просування в район портів Шербур і Гавр. Головних напрямків було два: на схід в район Рура і на південь з метою об'єднати зусилля з військами, що мали висадитися на Середземноморському узбережжі Франції. Намірам союзників протистояв план німецького командування, що передбачав захист "Атлантичного валу". Підходи до його здійснення були різними. Командуючий усіма військами на заході Рундштедт виходив з того, що союзники висадяться у найвужчо-му місці Ла-Маншу - між Кале й Дьєппом, тому треба надати їм можливість здійснити висадку, а потім розгромити їх і скинути рештки військ у море. Німецька система оборони "Атлантичний вал" простягалася від Антверпена до Біскайської затоки й далі на усе Середземноморське узбережжя Франції (понад 2 тис. км.). Проти неї союзники зосередили могутні авіаційні сили - винищувачі, важкі, середні і легкі бомбардувальники, транспортні літаки - всього близько 15 тис. Німці змогли зібрати на летовищах Франції й Бельгії 500 літаків, причому у повній бойовій готовності було лише 90 бомбардувальників і 70 винищувачів. На світанку 6 червня 1944 p., незважаючи на складну штормову обстановку на морі, почалася висадка союзних військ у Нормандії. Так було відкрито Другий фронт у Європі. Хоч союзники забезпечили собі величезну перевагу в повітрі й деморалізували німців нищівними бомбардуваннями, їм не вдалося виконати план першого дня. їхні втрати становили майже 5 тис. чол. Особливо постраждали повітряно-десантні частини. Невдовзі союзники розвинули успіх і очистили від німців півострів Котантен, захопили стратегічно важливі порти Шербур і Канн. У ніч з 12 на 13 червня німці вперше застосували проти Англії ракети Фау-1. Це була та "нова зброя", на яку Гітлер покладав особливі надії. Але ефективність бомбардування англійського узбережжя літаками-снарядами виявилася надто слабкою. Союзники остаточно перехопили ініціативу, коли генералу Монтгомері вдалося розгромити німецькі танкові й механізовані частини.

Визволення Франції. Виконання плану "Енвіл" по висадці на півдні Франції задля визволення країни союзниками довго відкладалось. 15 серпня 1944 р. повітряний і морський десанти висадились в районі Сен-Тропеза й Канн.В тилу у німців діяли озброєні де Голлем і союзним командуванням багатотисячні загони партизан. Після того, як французькі дивізії оточили Тулон і Марсель із суші, а флот перекрив вихід у море, німецькі гарнізони капітулювали. Французькі війська пішли навздогін американським, що рухались у напрямку Ліона. Звільнивши Діжон, французи з'єднались з американською армією.

Завершальний етап війни в Європі характеризувався надзвичайною політизацією дій як союзних лідерів на заході, так і радянського керівництва на сході. Походом на Балкани, що не мав воєнно-стратегічного значення, окрім протистояння планам Черчілля, Сталін прагнув забезпечити собі політичні переваги в ході післявоєнного врегулювання в Європі. В свою чергу Черчілль також мріяв про те, щоб союзники першими опинилися у Відні й Берліні і таким чином вирішили долю Німеччини та країн Дунайського басейну. Політичне змагання характеризувало й дії Франції, де всупереч амбіціям Черчілля, виростала авторитетна політична фігура Шарля де Голля. Особливо ці суперечності виявилися під час розробки й проведення операції по визволенню Парижа. Ейзенхауер спочатку не планував вести бої за Париж, прагнув обійти його. Оскільки Париж для французів був символом національної величі, духовним центром країни і вузловим пунктом її комунікацій, вони прагнули звільнити його своїми силами. У серпні в Парижі розпочався страйк залізничників, а вже у наступні дні партизани й підпільники захопили цілі квартали міста. Паризький комітет визволення віддав наказ про збройне повстання.Коли де Голль одержав звістку про події у Парижі, він негайно звернувся до Ейзенхауера з вимогою надіслати на допомогу повстанцям французьку дивізію. Спочатку командуючий залишив цю вимогу тимчасового глави французької держави без уваги. Але де Голль домігся свого.Танки французької дивізії з кровопролитними боями рушили на Париж. На допомогу їм підійшли частини американської піхотної дивізії. Залишки німецького гарнізону капітулювали. Де Голль наказав частинам генерала Ф.Леклерка влаштувати парад на Єлисейських полях. Франція салютувала бійцям руху Опору, його визнаному керівнику де Голлю і військам генерала Леклерка.Після звільнення Парижа почалося повне вигнання німців з території Франції й вихід союзних армій на кордони рейху.

Наступ німецьких військ в Арденах. У жовтні 1944 р. союзники розпочали операцію, метою якої було оволодіння Руром -промисловою базою Німеччини. Проте наступ союзників було зупинено.Війська союзників, які постачалися всім необхідним з США та Англії, були прив'язані до чіткості роботи атлантичних комунікацій, які у свою чергу залежали від пропускної здатності портів на Півночі Франції, Бельгії, Голландії. Німецькі війська, відступаючи, намагалися максимально зруйнувати портові споруди, комунікації. Єдиний великий порт, який дістався союзникам без значних ушкоджень, був Антверпен. Він знаходився близько до фронту і був ідеальним з точки зору постачання військ союзників. Метою операції було оточення союзних військ і захоплення Антверпена. Маючи 39 дивізій проти 89 союзницьких, німецьке командування зосередило їх на відносно вузькій ділянці фронту. Організації німецького наступу сприяло те, що погода не дозволяла союзникам використовувати перевагу в авіації. Німецький план був справжньою авантюрою. Німецькі танки мали пального на 100 км. Весь розрахунок прориву фронту базувався на несподіваності захоплення складів пального американської армії. Для успішного просування німецьких військ був створений підрозділ, переодягнений у форму американської армії на чолі з О.Скорцені. Він мав просуватися тилами військ союзників, поширювати паніку і захоплювати важливі об'єкти. Німецький наступ розпочався 16 грудня і тривав до 26 грудн 1944 р. Німці просунулись на 90 км вглиб оборони союзників зупинились. Були вичерпані резерви, а особливо пальне. На поча тку січня німецькі війська завдали ще одного удару в Ельзасі Склалась ситуація, при якій ні союзники, ні німецькі війська н могли переломити хід боїв на свій бік. У.Черчілль звернувся до Й.Сталіна, з проханням розпочат наступ радянських військ. 12 січня радянські війська перейшли в атаку на 1200 км фронту. Таким чином, останнє сподівання Гітлера на злам у ході війни не виправдалось.

10. Після початку радянського наступу німецьке командування прийняло рішення про припинення наступу в Арденах і перекинуло найбільш боєздатні частини на Східний фронт, в район озера Балатон (Угорщина), де німецькі війська намагались наступальними діями деблокувати оточене угруповання в Будапешті.Війська союзників, перегрупувавши і поповнивши частини, що зазнали значних витрат під час німецького наступу наприкінці березня, почали операцію по форсуванню Рейну і захопленню Рура (промислового центру Німеччини). Ця операція супроводжувалась стратегічними бомбардуваннями Німеччини. В результаті успішного форсування Рейну німецьке угруповання в районі Рура було оточено і 17 квітня 1945 р. воно припинило опір. Після цієї поразки німецькі війська майже не чинили опору на Західному фронті, до того ж у них не було підготовлених позицій, де можна було організувати опір. Війська союзників швидко просувалися на Схід і 18 квітня їх передові частини вийшли до Ельби. 26 квітня в районі Торгау відбулась зустріч американських і радянських військ. Тим часом радянські війська завершували знищення берлінського гарнізону, який капітулював 2 травня. На захист столиці третього рейху було зосереджено: 1 млн. солдат і офіцерів, 10,4 тис. гармат і мінометів, 1500 танків, 3300 бойових літаків. З радянської сторони на розгром ворога було направлено 2,5 млн. чоловік, 41600 гармат і мінометів, 6250 танків і САУ, 7500 літаків. Ставка ВГК визначила для проведення цієї операції війська 1-го Білоруського (Г.Жуков), 2-го Білоруського (К.Рокоссовський) та 1-го Українського (І.Конєв) фронтів. 25 квітня Берлінське угруповання ворога було повністю оточено. Почались вуличні бої в місті. ЗО квітня було штурмом взято рейхстаг.Ще 28 квітня 1945 р. партизани Італії, виконуючи вирок народного трибуналу, розстріляли й повісили за ноги Муссоліні і його прибічників. 30 квітня 1945 р. Гітлер отруїв свою дружину Єву Браун та самого себе. їхні трупи разом з трупом Геббельса, його дружини та їх шести дочок есесівці спалили у дворі. 7 травня в штабі Ейзенхауера в Реймсі генерал Йодль підписав попередній протокол про капітуляцію Німеччини.8 травня 1945 р. в передмісті Берліна Карлсхорсті перед представниками СРСР, США, Англії, Франції генерал-фельдмаршал В.Кейтель від імені німецького уряду підписав Акт про безумовну капітуляцію німецьких збройних сил.

Розгром Японії. Виконуючи союзницькі обов'язки, а також з метою забезпечення безпеки своїх східних кордонів, СРСР в ніч на 9 серпня 1945 р. вступив у війну проти Японії. 9 серпня почався загальний наступ радянських військ проти Квантунської армії, яка була розгромлена менше ніж за тиждень боїв.6 і 9 серпня США нанесли атомні бомбові удари по Хіросімі та Нагасакі (загинуло 114 тис. японців). 14 серпня японський уряд заявив про капітуляцію, яка була підписана на американському лінкорі "Міссурі" 2 вересня 1945 р. Друга світова війна завершилась.

11. Головним підсумком війни був розгром союзниками збройних сил держав "осі" та їх сателітів, що загрожували існуванню світової цивілізації. Радянський Союз зазнав найбільших втрат серед усіх країн, які брали участь у Другій світовій війні. Загальні втрати СРСР у війні за даними генштабу Радянської армії становлять 27 млн., а за даними незалежної експертизи - 46 млн. осіб. Протягом шестирічної війни Німеччина втратила 3 млн. чоловік убитими на фронтах, ще 3,8 млн. - серед цивільного населення. За іншими підрахунками загальні втрати Німеччини у війні становили 8-11 млн. чол. 20% населення - 6 млн. чол. втратила Польща. Понад 1,3 млн. цивільних осіб і 300 тис. вояків втратила Югославія. Великобританія втратила 452 тис. солдатів і 60 тис. цивільного населення. Людські втрати США на фронтах і на морі становили 295 тис. чол. Злочином проти людства була атомні бомбардування японських міст Хіросіми й Нагасакі, так само як і нищення японськими завойовниками китайських, бірманських, філіппінських міст і сіл. Друга світова війна дала могутній поштовх розвитку науки й техніки. До найбільших відкриттів періоду війни слід віднести виготовлення спільними зусиллями вчених кількох країн атомної бомби, що позначилося на всьому розвитку науки й техніки. Радарні установки, винайдені в Англії для виявлення німецьких повітряних армад стимулювали подальший розвиток радіоелектроніки. Загалом обидва ці напрямки у галузі фізики сприяв форсованому розвитку кібернетики.Німцям вдалося, хоча й на кінець війни, приступити до серій ного виготовлення літаків з реактивними двигунами. До серйозних відкриттів періоду війни відносяться німецькі ракети Фау-1 та Фау-2, що в подальшому зусиллями вчених США та СРСР трансформувалися у ракети носії ядерної зброї та космічних кораблів.До серйозних досягнень світової наукової й інженерної дум належить один з кращих танків періоду війни - радянський тан "Т-34", а також важкий KB, що на той час не мав аналогів у світі. Величезний парадокс науки полягав у тому, що зусилля вчених підпорядковувалися винайденню ефективніших засобів масового знищення людей, а не засобів їхнього захисту.Друга світова війна була складним політичним і соціальним явищем. Протягом шести років її характер і цілі учасників змінювались. Досвід війни показав, що в ній велику роль відіграють політичні домагання лідерів. Амбіції державних керманичів особливо зросли на завершальному етапі війни, коли війська за наказами своїх головнокомандуючих, незважаючи ні на які людські втрати, прагнули захопити якомога більше територій, аби забезпечити лідерство вождям у досягненні повоєнних геополітичних переваг.Війна дала могутній поштовх соціальному, антиколоніальному й визвольному рухам, що, зрештою, призвело до падіння колоніальних імперій і демократизації ряду європейських країн.Друга світова війна змінила не тільки політичну карту світу, але й долю багатьох народів, зокрема депортованих і тих, що були піддані масовому геноциду. Відбувся розкол окремих народів і країн на два державні формування (В'єтнам, Корея, Німеччина, Китай), що на довгі роки затримало процес їхнього об'єднання. Одним з результатів війни стало посилення ролі у світі двох наддержав - США і СРСР. Біполярність світу призвела до нестримної гонки озброєнь і неприхованої недовіри й ворожнечі протилежних таборів.

Запитання та завдання:

  1. Причини та характер війни з боку усих її учасників.

  2. Окупація Німеччиною країн Європи в 1919 – 1941 роках.

  3. Зовнішня політика СРСР в 1939 – 1941 роках.

  4. Напад військ Німеччини на СРСР. Причини поразок радянських військ в 1941 р.

  5. Московська битва, її наслідки та значення.

  6. Сталінградська битва, її наслідки та значення.

  7. Курська битва, її наслідки та значення.

  8. Военні дії в Північній Африці в 1940 – 1943 роках.

  9. Военні дії в Тихому океані в 1941 – 1943 роках.

  10. Довести, що в 1943 році відбувся корінний перелом у війні.

  11. Міжнародні відносини в період Другої світової війни.

  12. Нацистський окупаційний режим в поневолених країнах.

  13. Рух опору проти фашизму в європейських країнах.

  14. Визволення всієї території СРСР в 1944 році.

  15. Визволення радянськими військами європейських країн.

  16. Відкриття другого фронта в Европі в 1944 році.

  17. Капітуляція Німеччини.

  18. Капітуляція Японії.

  19. Підсумки та наслідки війни.

Словникові слова: агресія, світова війна, окупація, капітуляція.

Рекомендована література:

Бердичівський Я.М. Всесвітня історія 11 кл. К, 1998.

Всемирная история: Вторая мирова война/ А.Н. Бадак и др..- М, 2000.

Вторая мировая война. М, 1980.

Великая Отечественная война. М, 1982.

Ладиченко Т.В. Всесвітня історія 11 кл. К, 2000

Тема: США у другій половині XX – на початку XXI ст..

План:

  1. США у 40 – 50-ті роки.

  2. США в 60 – 70-ті роки.

  3. США наприкінці XX – на початку XXI ст..

1. У перші післявоєнні роки перед США стояли проблеми переведення економіки на мирні рейки і відвернення економічної кризи. Американська адміністрація ставила перед собою три основні завдання: запобігти застою економіки, забезпечити високу зайнятість населення, не допустити інфляції. Для цього передбачалось негайно скоротити збройні сили, забезпечити повну зайнятість демобілізованим, провести реконверсію при збереженні контролю над підприємствами з метою недопущення гострих криз. Для реалізації цієї програми було прийнято "Солдатський білль про права" (1944 р.) і "Закон про зайнятість" (1946 p.). Така політика отримала назву "Справедливий курс". 31 грудня 1946 р. президент Трумен оголосив "закінчення воєнних дій". Було ліквідовано органи надзвичайного контролю над виробництвом, які існували під час війни, монополії отримали свободу дій, але це не означало ліквідацію державно-монополістичної системи капіталізму, створеної в період 1929-1945 pp. Активно проводився в життя план Маршалла. Було проведено реорганізацію державного апарату. В 1947 р. створено Раду Національної Безпеки, Центральне розвідувальне управління (ЦРУ), реорганізовано військові органи. В Конституцію США внесено поправку, згідно з якою президент може обиратися не більш, ніж на два строки підряд. У зовнішній політиці США проводили курс на конфронтацію з СРСР. Однак ці заходи не врятували американську економіку від спаду. Зменшились прибутки більшості американців, зросло безробіття, підвищились ціни. Таке становище призвело до розгортання масової страйкової боротьби. У 1945 р. страйкувало 3,5 млн. осіб, а у 1946 р. - 4,6 млн. осіб. Зростання страйкової боротьби викликало в адміністрації реакцію, яка призвела до прийняття у червні 1947 р. антипрофспілкового закону Тафта-Хартлі, названого за прізвищами сенатора Роберта Тафта і члена палати представників Фреда Хартлі. Закон обмежував права робітників на укладення колективного договору. Від керівників профспілок вимагалась підписка, що вони не є комуністами, або членами інших "підривних" організацій. Заборонялись страйки солідарності, страйки державних службовців. Спад виробництва, погіршення матеріального становища, закон Тафта-Хартлі. призвели до падіння авторитету президента Трумена. Він, щоб підняти свою популярність, на чергових виборах запропонував програму, яка забезпечила йому перемогу. У 1949 р. Трумен направив Конгресу широку програму реформ в дусі неолібералізму (кейнсіанства). Вона включала в себе такі положення: скасування закону Тафта-Хартлі, розширення соціального забезпечення і введення системи медичного страхування, прийняття федеральних законів у галузі цивільного права, надання фінансової допомоги штатам для покращення освіти, підвищення мінімальної заробітної плати, будівництво дешевого житла, широке гідробудівництво, гарантії стабільних прибутків фермерам за рахунок дешевих кредитів, недоторканість конституційних свобод.Реалізувати цю програму повною мірою не вдалося в силу економічних (криза 1948-1949 pp.) і зовнішньополітичних причин. Розгортання "холодної війни" позначилося і на внутрішньополітичному житті країн Заходу. Обмежувалися демократичні права, гонінню піддавалися ліві сили (комуністи, антивоєнні сили і рухи, громадяни, які симпатизували СРСР). В США ця тенденція проявилась в політиці маккартизму. Маккартизм виник як реакція на революцію в Китаї і втрату китайського ринку, яка була підсилена війною в Кореї. Виступаючи в лютому 1950 p., сенатор Д.Маккарті заявив: "Шість років тому в сфері впливу СРСР було 180 млн. осіб... Тепер вже 800 млн. осіб опинилися під абсолютною владою Радянської Росії- зростання на 400%. Причини, через які ми виявились безсилими, не в тому, що наш єдиний могутній противник послав війська для^вторгнення на наші береги, а в зраді тих, до кого наша нація відноситься так добре... На мою думку державний департамент піддався комуністичній інфільтрації". Ця промова стала сигналом для антикомуністичних сил. Всупереч президентському "вето" у вересні 1950 р. було прийнято закон "Про внутрішню безпеку". Почалися гоніння і арешти лідерів Комуністичної партії США (арештовано 140 осіб) і профспілок (арештовано 100 осіб), переслідування ліберально настроєних професорів, "полювання на відьм", шпигуноманія. Маккартизм не став довготривалою тенденцією внутрішньої політики США. Потепління міжнародного становища призвело до відновлення демократичних процесів.

Під впливом цих факторів продовжувало погіршуватись економічне становище: зростали податки, державний дефіцит, а в січні 1951 р. почалась стрімка інфляція. Адміністрація змушена була піти на встановлення жорсткого контролю над цінами. Це не виправило становище і зрештою призвело до падіння авторитету демократів. На цьому тлі зріс авторитет Республіканської партії. Популярний національний герой Дуайт Д.Ейзенхауер став офіційним кандидатом республіканців на посаду президента. Вибори 1952 р. перетворились в особистий тріумф Ейзенхауера. Соціально-економічний розвиток США у період правління республіканців можна охарактеризувати таким чином: повільні темпи розвитку виробництва і часті кризи (1953-1954, 1957-1958, 1960-1961 pp.), початок впровадження автоматизації в різних сферах виробничого процесу (впровадження автоматичних машин, конвеєрного методу обробки, автоматичних контрольних систем, електронно-обчислювальних систем), помітні зміни структури робочої сили (збільшення кількості робітників невиробничої сфери, скорочення фермерів в суспільстві відносно інших верств населення з 16,6% до 12%), інтенсивний розвиток військово-промислового комплексу. Все це відбулося на тлі етатизації соціально-економічних процесів. У 50-ті роки проходить трансформація республіканської та демократичної партій: соціально-економічний розвиток країни вбачається ними у розвитку державного регулювання економікою. Ці два чинники мали значний вплив на його внутрішньополітичний курс. З одного боку, він не розширював соціальні програми, започатковані демократами, з іншого - він не дозволив їх скоротити, як цього вимагала більшість республіканців. Ще формуючи концепцію свого президентства, Ейзенхауер говорив, що країна потребує спокою після великих потрясінь Другої світової війни.На період правління адміністрації Ейзенхауера припадає потепління відносин між СРСР та США, припинення війни у Кореї. У 50-ті роки вдалося запобігти гострих міждержавних криз. Головною метою США було усунення загрози проникнення СРСР у нові регіони світу. З цією метою було розроблено "доктрину Ейзенхауера", згідно з якою США повинні заповнити "вакуум", який з'явився в результаті розпаду колоніальних імперій Великобританії та Франції і утворення незалежних держав, а також протидіяти СРСР не всюди, а там, де складуться сприятливіші умови.

2. На виборах 1960 р. президентом США було обрано лідера демократичної партії Д.Кеннеді. Демократи прийшли до влади в сприятливий момент економічного розвитку США. НТР, яка почалася в 50-ті роки, в 60-ті дала суттєвий приріст виробництва. На перший план виходили галузі виробництва засновані на останніх досягненнях наукового прогресу - електроенергетика, електроніка, хімічна промисловість. НТР дала поштовх і розвитку сільського господарства- так званій "зеленій революції". Наука перетворилася у виробничу сферу. Науково-дослідницькі і дослідно-конструкторські роботи (НДДКР) стали рушійною силою прогресу. Бурхливий ріст виробництва продовжувався до 1967 р. Після цього темпи росту уповільнилися і досягли 1% в рік. 60-ті роки характеризувались високим ступенем одержавлення економіки і соціальних відносин американського суспільства.Перемога Кеннеді на виборах пожвавила реформаторську діяльність. Було вжито заходів для стимулюванню економічного зростання. З цією метою використовувались інфляційні процеси і дефіцит державного бюджету. Програма передбачала комплексну "перебудову" регіонів хронічної депресії, допомогу фермерам, підвищення мінімальної заробітної плати, поліпшення соціального забезпечення, перекваліфікацію безробітних та інші заходи, покликані збільшити платоспроможний попит населення і стати додатковим стимулом економічного зростання. Важливе місце у програмі відводилось проблемам громадянських прав, становищу національних меншин, жінок, молоді. Загалом виконання програми виходило за межі власне економіки і повинно було вивести США на "нові рубежі" (таку назву отримала ця програма). Деякі з запланованих заходів мали характер соціальних реформ і почали здійснюватись вже у 1961-1962 pp. Було підвищено погодинну мінімальну заробітну плату, збільшено допомогу безробітним, впроваджувалась програма підготовки і перепідготовки робітників. Соціальні програми у поєднанні з державними програмами стимулювання капіталовкладень забезпечили США динамічний розвиток протягом 60-х років.Для того, щоб вивести США на лідируючі позиції в дослідженні космосу, Кеннеді запропонував програму "Аполлон", метою якої була висадка американців на Місяці, що і було зроблено в 1969 р.Багатообіцяюча кар'єра Кеннеді була перервана: 22 листопада 1963 p. його було вбито в місті Далласі. Новим президентом США став Ліндон Джонсон, який висунув амбіційний план побудови "Великого суспільства" без злиднів, безробіття, злочинності, тяжких хвороб. Він поставив завдання ліквідувати в США бідність. Значною мірою план було продиктовано особистим прагненням Джонсона перевершити Кеннеді. В результаті вжитих заходів (підвищення рівня мінімальної заробітної плати, надання субсидій і кредитів фермерам, збільшення витрат на охорону здоров'я, освіту, житлове будівництво, створення "трудових корпусів", надання допомоги тим, хто живе за межею бідності) число бідних в Америці скоротилось з 36,4 млн. до 25,4 млн. осіб, але повністю ліквідувати бідність не вдалось.

У зовнішній політиці демократи виробили доктрину "гнучкого реагування". її суть зводилась до адекватного реагування на дії СРСР у різних регіонах світу. В період правління демократів відбулось загострення відносин між СРСР і США. Кульмінацією стала Карибська криза (1962 p.). Після цього почалась нормалізація відносин між двома країнами. 16 червня 1963 р. Кеннеді навіть заявив, що США готові "вести мирні змагання з будь-якою іншою системою на Землі". Покращання відносин продовжувалось недовго. Вбивство Кеннеді і втягування США у війну у В'єтнамі надовго заблокували цей процес.США змінили своє ставлення також до країн Латинської Америки. Було розроблено програму "Союз заради прогресу", яка повинна була сприяти проведенню реформ для подолання соціально-економічних суперечностей в регіоні. З 1961 р. по 1968 р. США надали країнам Латинської Америки допомогу в розмірі 4,5 млрд. доларів.

У 40-60-ті роки в США розгорнулася активна боротьба за громадянські права різних верств населення, зокрема американських негрів проти расової дискримінації. Це було пов'язано із зміною становища негритянського населення. В роки війни зріс попит на робочу силу в промислових містах Півночі США, і багато негрів залишило Південь країни, де вони піддавались жорстокій дискримінації і фактично були позбавлені права голосу. На Півночі, де не було традицій расової сегрегації, негри активно включились в політичну боротьбу. їхні голоси стали серйозною підтримкою для демократичної партії і вона не могла ігнорувати їхні вимоги. В 1948 р. було заборонено дискримінацію негрів при наймі на державну службу, почалась підготовка до ліквідації дискримінації в армії.У 50-ті роки боротьба вступила в новий етап. Визнаним лідером негритянського населення став Мартін Лютер Кінг, баптистський пастор. Він запропонував використати в боротьбі тактику ненасильницьких дій Махатми Ганді. Така тактика сприяла втягуванню в боротьбу значної кількості населення. В 1955 р. Кінг організував бойкот автобусної компанії в Алабамі, яка проводила сегрегацію пасажирів. В 1956 р. Верховний суд визнав таку сегрегацію антиконституційною. Ще раніше Верховний суд визнав незаконною сегрегацію в школі. Такі рішення суду наштовхувались на значний опір білих на Півдні США. В 1957 р. для виконання рішень суду в місті Літтл-Рок (штат Арканзас) було використано війська. У 60-ті роки рух за громадянські права збігся з початком масового руху соціального протесту. Тоді школу закінчило чисельне покоління американців, яке народилося після війни. Це було перше покоління, яке виросло в державі процвітання. Воно не бачило масового безробіття і злиднів, вважало соціальну захищеність і матеріальний достаток нормою життя. їх цінності суттєво відрізнялись від цінностей їхніх батьків. Молодь була схильна заперечувати цінності суспільства споживання, вона виступала за більшу простоту життя, вільного від умовностей і лицемірства. Символом цієї контркультури стали джинси і рок-н-ролл. Боротьба за реформу університетської освіти швидко переросла в рух проти в'єтнамської війни. В'єтнамська війна була першою, показаною по телебаченню. Кожен день американці бачили сцени насильства і кров. Молодь з її загостреним почуттям справедливості, молодь, яка повинна була стати гарматним м'ясом на цій війні, стала найбільшим противником цієї війни.

У 60-ті роки сталися трагічні події, які набули небаченого суспільно-політичного резонансу. В 1968 р. було вбито брата Д.Кеннеді - Роберта, який висунув свою кандидатуру на посаду президента. У тому ж році було застрелено Мартіна Лютера Кінга, який 1964 р. одержав Нобелівську премію миру. Його смерть викликала масові расові хвилювання. На президентських виборах 1968 р. перемогу одержали республіканці. Президентом став Річард Ніксон. У 70-ті роки масові рухи припинились. Причиною цього була не політика республіканців, а економічна криза, яка змінила пріоритетність проблем, які стояли перед населенням. Крім того, більша частина вимог масових рухів була задоволена: американські війська були виведені з В'єтнаму, ліквідовано загальну військову повинність, расизм поставлено поза законом, а в 1972 р. набрала чинності 26 поправка до Конституції США, яка дала право голосу молоді з 18 років. Вже в перші роки правління республіканців США були вражені економічною кризою. Особливістю цієї циклічної кризи перевиробництва (1969-1970 pp.) було, те що скорочення виробництва і збільшення безробіття супроводжувались підвищенням цін. Наприкінці 60-х років почались енергетичні труднощі, які вилились в 1973 р. в енергетичну кризу. Це відразу призвело до падіння виробництва, зростання безробіття, значного підвищення цін. Вони змусили республіканців відмовитись від політики неоконсерватизму, яку вони проголосили, і вдатися до активного використання методів державного регулювання економіки. Для подолання економічних труднощів було розроблено програму заходів, які дістали назву "нова економічна політика". Наслідком проведення цієї політики стало ширше державне регулювання. Вперше в мирний час було введено контроль за цінами. Непомірно зросли державні витрати на соціальні програми. Але всі ці заходи виявились малоефективними.

У 1973-1974 pp. США вразила і політична криза, яка виявила всі недоліки американської політичної системи і державного апарату. 17 червня 1972 р. під час передвиборчої кампанії до штаб-квартири демократичної партії в готелі "Уотергейт" забрались їхні політичні конкуренти, аби встановити підслуховуючу апаратуру. Вони були виявлені і заарештовані. Виник грандіозний "Уотергейтський скандал". У результаті розслідування президент Ніксон змушений був у 1974 р. піти у відставку. Одночасно було ухвалено рішення про введення державної системи фінансування виборів президента. Місце Ніксона зайняв віце-президент Джеральд Форд. "Уотергейтський скандал" підірвав престиж республіканців і на президентських виборах 1976 р. переміг демократ Джиммі Картер, губернатор штату Джорджія, спеціаліст в галузі атомної енергетики. У роки його президентства відбувся злам у настроях американського суспільства. Воно переконалось, що неможливо вийти з кризи з допомогою державного регулювання. Для демократа Картера це мало фатальні наслідки, оскільки з ними асоціювалось державне регулювання. Ці зміни грали на руку республіканцям. До того ж невдача у визволенні американських дипломатів у Тегерані дала привід для звинувачень адміністрації в слабкості.

3. На виборах 1980 р. переміг республіканець Рональд Рейган. Рейган запропонував курс, який отримав назву "рейганоміка".В його основу було покладено програму обмеження ролі держави в економічному та соціальному регулюванні. Відбувся перехід від прямого до більш опосередкованого втручання держави в економіку. Здійснювалась податкова реформа, вводились пільги енергетичним корпораціям, ліквідовувався контроль за цінами на нафту. Одночасно запроваджувалась жорстка антиінфляційна політика, скорочувались витрати на державний апарат та соціальні програми. Ці заходи сприяли зупиненню інфляції, а починаючи з 1983 pj почалось економічне піднесення. Значно посилилась ефективність економіки США та її здатність до впровадження найновіших досягнень науково-технічного прогресу. Посилився приплив іноземних інвестицій з боку європейських країн та Японії. Іноземні капіталовкладення сприяли якісним перетворенням в американському господарстві. В період правління Р. Рейгана було проведено переозброєнн американської армії і почалися роботи по створенню протираке тної оборони з елементами космічних озброєнь (так звана страте гічна оборонна ініціатива - СОІ). Ці дії супроводжувались антикомуністичною і антирадянською пропагандою. СРСР був оголошений "Імперією зла", проти якої потрібно розпочати "хрестовий похід". Однак Рейган виявився досить гнучким політиком. В 1985 р. він розпочав переговори з новим радянським лідером М.Горбачовим, які відкрили нову сторінку в світовій політиці і привели до закінчення "холодної війни". Позитивні зрушення в житті США були закріплені після приходу до влади республіканця Джорджа Буша, який до того був вісім років віце-президентом. Не дивлячись на те, що при ньому конгрес контролювався демократами, Бушу вдалося досягти згоди між республіканцями та демократами з основних питань внутрішньої та зовнішньої політики і забезпечити ефективне здійснення свого політичного курсу. Чільне місце у президентській програмі належало питанням боротьби з наркоманією, розвитку освіти, охорони здоров'я, екологічним проблемам. У міжнародних відносинах досягнуто нових домовленостей з Радянським Союзом. Дж.Буш санкціонував агресію американських військ у Панаму під приводом боротьби з наркоманією (1989 p.). Найбільшим його досягненням стала перемога у війні з Іраком в 1991 р. Однак у 1992 р. на президентських виборах Буш, маючи авторитет переможця, зненацька потерпів поразку від молодого і маловідомого демократа, губернатора штату Арканзас Білла Клінтона. Поразка Буша стала завершенням "консервативної революції", яку протягом 12 років здійснювали республіканці. У 1994 р. республіканці взяли реванш на виборах в сенат і палату депутатів. Проте це їм не допомогло, на президентських виборах 1996 р. Б.Клінтон знову здобув перемогу. За роки свого перебування в Білому домі Б.Клінтон не вдавався до радикальних реформ, проводячи прагматичну політику. Проте ним започатковано реформи в освіті і охороні здоров'я, соціальному забезпеченні. Важливими здобутками його правління вважається створення додаткових 10 млн. робочих місць, скорочення вдвічі державного дефіциту, боротьба з наркобізнесом. У зовнішній політиці Б.Клінтон виступає за розширення НАТО, за участь США в урегулюванні регіональних конфліктів і проведенні миротворчих акцій. Взагалі США після розпаду СРСР, як єдина наддержава, намагаються створити глобальну систему безпеки, залучивши до неї всі впливові держави і структури світу. У проведенні свого зовнішньополітичного курсу США вдаються до будь-яких засобів: від мирних до воєнних (бомбардування, ракетні удари, введення військ). Серйозними зовнішньополітичними акціями США в період президентства Б.Клінтона стали збройні операції в Сомалі, Гаїті, Боснії, Іраці, Афганістані.

Запитання та завдання:

  1. Особливості економічного положення США після закінчення Другої світової війни.

  2. Особливості внутрішньої політики американських урядів в 40 – 50-х роках.

  3. Особливості економічного розвитку США в 60 – 70-х роках.

  4. Боротьба афро – американців за рівноправ`я.

  5. Зовнішня політика США в 40 – 80-х роках.

  6. «Рейганоміка».

  7. Особливості економічного становища США на початку XXI ст..

  8. Зовнішня політика США на початку XXI ст..

Словникові слова: «маккартизм», «План Маршала», «Доктрина Трумена», «рейганоміка».

Рекомендована література:

Александров В.В. Новейшая история стран Европы и Америки 1945 – 1986 г. М, 1986.

Бердичівський Я.М. Всесвітня історія 11 кл. К, 1998.

Бураков Ю.В. Новітня історія країн Європи, Азії та Америки. Л, 1993.

История новейшего времени стран Европы и Америки. М, 2002.

Ладиченко Т.В. Всесвітня історія 11 кл. К, 2000

Майборода О.М. Новітня історія (другий період). К, 1995.

Пивовар С. Новітня історія XX ст.. К, 1996.

Тема: Канада у другій половині XX – на початку XXI ст..

План:

1. Канада в 40 – 70-ті роки.

2. Канада наприкінці XX – на початку XXI ст..

1. Канада, яка була англійським домініоном, взяла активну участь у Другій світовій війні на боці антигітлерівської коаліції. Вона стала справжнім арсеналом Англії. Тут було вироблено понад 800 тис. військових вантажних автомобілів, 50 тис. танків, 18 тис. літаків, 4 тис. військових кораблів. її війська брали участь у бойових діях майже на всіх фронтах Другої світової війни. Війна дала поштовх до економічного зростання Канади: за темпами розвитку вона вийшла на перше місце серед західних країн. Канада перетворилась на індустріальну державу. Економічне піднесення, почате у роки війни, продовжилось і в післявоєнні роки. Стимулом до цього стало швидке зростання населення (в основному за рахунок емігрантів), а відповідно збільшення внутрішнього ринку, освоєння півночі і далекого заходу. У 1949 р. до складу Канади увійшли Нью-Фаундленд і багата на залізну руду північно-східна частина Лабрадору. Було відкрито великі родовища нафти в Альберті і Саскачевані.Зміцнення економічного і політичного становища Канади послабило традиційні зв'язки з Великобританією. Важливим кроком до ліквідації залишків колоніальної залежності стало прийняття у 1947 р. закону про канадське громадянство та визнання канадського Верховного суду вищою апеляційною інстанцією країни. У 1952 р. губернатором Канади вперше став канадець В.Мессі. У внутрішньополітичному житті продовжувалось традиційне суперництво провідних політичних партій - ліберальної та консервативної. З 1935 по 1957 р. при владі незмінно стояли ліберали, політика яких сприяла економічному піднесенню країни (до 1948 p. уряд очолював Маккензі Кінг, а до 1957 р. Луї Сен Лоран).Консерватори, прагнучи прийти до влади, вдалися до серйозної реформи всередині партії. З 1956 р. партія почала називатися Прогресивно-консервативною. Партію очолив енергійний політик Джон Дифенбейкер, який став ініціатором зміни програми партії. Нова передвиборча програма передбачала вирішення багатьох економічних і політичних питань: розвиток Півночі, відновлення традиційних зв'язків з Англією та Британською Співдружністю, "канадизація" економіки і культури, ліквідація безробіття, вдосконалення взаємовідносин між федеральною владою та провінціями. Завдяки оновленню програми, консерватори у 1957 р. перемогли на виборах і створили уряд. Новий уряд збільшив розміри допомоги інвалідам і людям похилого віку, зменшив податки, надав кредити фермерам під майбутній врожай, провів інші соціальні реформи. У серпні 1960 р. був прийнятий "Білль про права громадян". Але виконати більшість передвиборчих обіцянок не вдалось. Зокрема не виконано програму освоєння Півночі, "канадизації", ліквідації безробіття. Позиції правлячої партії почали слабшати.

У зовнішній політиці уряд Дифенбейкера продовжував курс на зміцнення атлантичної солідарності в рамках НАТО (Канада з 1949 р. є членом цієї організації). У деяких питаннях її представники мали відмінну думку від позиції США. Так, Канада відмовилась вступити в Організацію Американських Держав (ОАД), не порвала дипломатичних й торговельних відносин з Кубою, підтримувала вимогу визнання КНР. На початку 60-х років у канадському суспільстві розгорілась гостра дискусія щодо розміщення американської ядерної зброї в країні і присутності канадських військ у Європі. Прем'єр-міністр Дифенбейкер виступив категорично проти, але більшість міністрів його кабінету висловилась "за". Це викликало урядову кризу, наслідком якої став розпуск парламенту і призначення нових виборів. У політичну боротьбу включились дві нові політичні партії - Нова демократична і Партія соціального кредиту. Хоч вибори 1963 р. виграли ліберали, які набрали 42% голосів, з'ясувалось, що двопартійна система зазнала краху, адже консерватори набрали 32% голосів, а нові партії 25%. вий уряд сформував Лестер Пірсон, який знаходився при владі до 1968 р. Не маючи більшості в парламенті, ліберали змушені були проводити обережнішу політику, обходячи гострі політичні кути. Серед найпомітніших акцій ліберального уряду є прийняття 1965 р. нового канадського прапору з червоним кленовим листком на білому полі та укладення Автопакту, за яким об'єднались автомобільна промисловість Канади й США. роводячи обережну політику, ліберали не змогли уникнути найгострішої проблеми Канади - національної. Вона була викликана невдоволенням франкомовного населення Канади своїм економічним становищем, соціальним та політичним статусом. Коріння цієї проблеми криється в історії формування канадської держави та особливостях її національного складу. Населення Канади поділяється на англо-канадців - 40%, франко-канадців -27%, які є нащадками першопереселенців з Англії та Франції, і вихідців з інших країн Європи, Азії та Африки. ільшість франкомовного населення Канади проживає у провінції Квебек, де вони становлять 82% населення. Тому франко-канадська проблема є передусім "проблемою Квебеку". Провідні позиції в економічному житті провінції належать англо-канадсь-ким та американським компаніям. Таким чином, англо-канадці, які становлять тут 10% населення, обіймають 80% всіх керівних посад у промисловості, тоді, як серед робітників їх частка становить 7%. Доходи англо-канадців перевищували середній рівень доходів у провінції на 40%. Поряд з цим у Квебеку був найвищий рівень безробіття в країні. Важливим чинником, який став стимулом до сепаратизму франко-канадців, було засилля англійської мови: володіння англійською давало перевагу у прийнятті на роботу і підвищенні соціального статусу в той час, як незнання французької не тягло за собою зниження соціального статусу. Панування англійської мови стало причиною того, що нові іммігранти віддавали перевагу англійській мові і тим самим збільшували частку англо-канадців у провінції. Зазначені причини призвели до масового руху франкомовного населення за рівноправність. Небажання урядів вирішити цю проблему зумовило виникнення руху серед франко-канадців за вихід провінції зі складу Канади і утворення незалежної держави. У 1968 р. утворилась Квебекська партія на чолі з Рене Левеком. Ліберали, враховуючи серйозність проблеми, пішли на зміни у керівництві партії (її лідером став франко-канадець П'єр Елліот Трюдо) і розробили програму реформ у рамках всієї країни. Домігшись перемоги на виборах у 1969 p., уряд Трюдо через парламент провів закон, який проголошував рівноправність англійської та французької мов у всіх ланках державного апарату та передбачав введення двомовності в регіонах, де меншість, що розмовляє однією з двох офіційних мов, складає не менше 10% населення. 1971 р. почалося виконання урядової програми- навчання другої мови у середніх та вищих учбових закладах. Ці заходи дещо змінили ситуацію на краще, але кардинальних змін не сталося. Насамперед протест франко-канадців викликала урядова концепція "Одна країна - одна нація". Політичним виразом цього протесту став "Закон №22" (1974 р.) квебекського парламенту, який проголосив французьку мову єдиною офіційною мовою провінції. Ситуація загострилась після приходу у 1976 р. до влади у провінції Квебекської партії, яка проголосила план поетапного виходу Квебеку зі складу федерації. У 1980 р. Квебекська партія організувала референдум з метою домогтися проголошення незалежності Квебеку, але Цю ідею підтримали лише 40% виборців. Гасло незалежності було тимчасово зняте, але проблема набула хронічного характеру. роблема Квебеку була лише проявом загальної кризи канадської федерації. Значна частина провінцій домагалась обмеження функцій центрального уряду. До того ж не було чітко розмежовано функції федеральних і провінційних органів влади. Ситуація ускладнювалась тим, що федеральний уряд не мав конституційної можливості обмежувати відцентрові тенденції провінцій, оскільки роль канадської конституції виконував прийнятий британським парламентом у 1867 р. Акт про Британську Північну Америку, зміни і доповнення до якого повинні були схвалюватись парламентом Великобританії. Цей анахронізм змусив уряд Трюдо звернутися 1980 р. до Лондону з проханням про надання Канаді повного суверенітету в конституційній сфері. У березні 1982 р. британський парламент прийняв останній закон стосовно Канади - Акт про Канаду, який припинив дію законодавчих повноважень Великобританії щодо цього домініону. 17 квітня 1982 р. канадський парламент прийняв Акт про конституцію. Так на 115 році існування Канада позбулася колоніального минулого. Акт про конституцію значно розширив повноваження провінцій, але не вирішив проблеми статусу Квебеку, що зберегло можливість поглиблення кризи федерації.

На початку 80-х років у Канаді загострилось економічне становище, яке на деякий час відсунуло проблему федерально-провінційних стосунків. Відбувся спад виробництва. Державний дефіцит склав 24 млрд. канадських доларів. 12% працездатного населення опинилось в становищі безробітних. Економічні труднощі призвели до поразки лібералів і приходу до влади в 1984 р. Прогресивно-консервативної партії на чолі з Брайаном Малруні. Він здійснив низку реформ у дусі "консервативної революції" і вивів країну з економічної кризи. Одним і основних політичних завдань уряд консерваторів вважав досягнення національної згоди і збереження єдності держави. Найскладнішою знову була "проблема Квебеку", який відмовився приєднатися до конституції 1982 р. і вимагав надання йому особливого статусу. Після тривалих переговорів було підготовлено проект конституційного договору, який визначив особливий статус Квебека. Але і на цей раз деякі англомовні провінції відмовились ратифікувати договір. Проблема знову зайшла у глухий кут, що підняло нову хвилю сепаратизму. Апогеєм її став референдум у листопаді 1995 р. про незалежність Квебеку. Сепаратисти вкотре потерпіли поразку: за незалежність проголосували 44%, проти - 46%.З

0-ті роки Канада активізувала свою зовнішню політику. Вона виступила з наміром виконувати роль посередника у відносинах США і СРСР та США з країнами "третього світу". Особливо активну посередницьку діяльність було розгорнуто при врегулюванні регіональних конфліктів. У 1986 р. Канада рішуче виступила за припинення громадянської війни в Нікарагуа, засудивши втручання в неї інших держав, у тому числі і США. У 1989 р. вона надала практичну допомогу в проведенні загальних парламентських виборів у цій країні. Позитивну роль уряд Малруні зіграв в ліквідації режиму апартеїду в Південно-Африканській Республіці. Канада сприяла врегулюванню конфлікту в Камбоджі. Військові контингенти Канади беруть участь у миротворчій діяльності ООН.

Запитання та завдання:

  1. Особливості економічного та політичного становища країни.

  2. Схарактеризуйте політичну боротьбу у другій половині XX століття.

  3. Національне питання в Канаді. «Проблема Квебеку»

  4. Особливості економічного та політичного становища країни наприкінці XX – на початку XXI ст..

  5. Зовнішня політика канадських урядів. Канадсько – українські відносини.

  6. Місце та роль країни в економічних та політичних процесах країн Північної Америки.

  7. Канадсько – українські відносини.

Рекомендована література:

Александров В.В. Новейшая история стран Европы и Америки 1945 – 1986 г. М, 1986.

Бердичівський Я.М. Всесвітня історія 11 кл. К, 1998.

Бураков Ю.В. Новітня історія країн Європи, Азії та Америки. Л, 1993.

История новейшего времени стран Европы и Америки. М, 2002.

Ладиченко Т.В. Всесвітня історія 11 кл. К, 2000

Майборода О.М. Новітня історія (другий період). К, 1995.

Пивовар С. Новітня історія XX ст.. К, 1996.

Тема: Великобританія у другій половині XX – на початку XXI ст..

План:

1. Великобританія в післявоєнні роки.

2. Великобританія в 50 – 70-ті роки.

3. Перебування при владі консерваторів в 1979 – 1997 роках. Діяльність М. Тетчер.

4. Великобританія на початку XXI ст.

1. Після Другої світової війни Англія остаточно втратила "пальму першості" у міжнародних відносинах. Починається розпад найбільшої Британської колоніальної імперії. Після виснажливої війни Англія залишилась серед великих держав, але не могла тягатись по силі з США та СРСР. Після шести років війни англійці найменше думали про претензії на світове панування. Це особливо виявилось на перших післявоєнних виборах 26 липня 1945 р. Англійці проголосували за лейбористів, які чітко сформулювали свою головну мету - створити в Англії процвітаючу державу. Лідер лейбористів Клемент Еттлі сформував уряд, який взявся здійснити низку реформ. У результаті реформ, проведених лейбористами, було націоналізовано вугільну, газову, металургійну галузі промисловості, електроенергетику, зв'язок, транспорт, Англійський банк. Власникам підприємств сплачувалась компенсація - 2,5 млрд. фунтів стерлінгів. Згодом темпи націоналізації були знижені, лейбористам стало ясно, що держава неспроможна взяти на себе занадто багато. Було проголошено курс на змішану економіку. Лейбористський кабінет став більше уваги приділяти питанням програмування економіки, регулювання зайнятості, експорту-імпорту та ін. За планом Маршалла Англія отримала близько 2,5 млрд. доларів, що сприяло структурній переорієнтації британської економіки, водночас посилило її залежність від США. Лейбористи здійснювали також програму соціальних реформ: скасування антипрофспілкових законів, розширення безкоштовної системи охорони здоров'я та розширення житлового будівництва. Лейбористи домоглись подальшого обмеження повноважень палати лордів британського парламенту.

У галузі зовнішньої політики лейбористи залишались на позиції союзу з США і повністю поділяли небезпеку відносно радянської загрози. У 1949 р. Англія стала членом НАТО. Найскладнішою проблемою для післявоєнної Великобританії була доля колоніальної імперії. Надання незалежності Індії було неминучим, і з цим довелося змиритися. Незалежність було надано Палестині та Йорданії, але на більше йти вона не бажала. Реформи лейбористів призвели до непомірного зростання державних витрат і різкого збільшення дефіциту державного бюджету. Фінансові труднощі сприяли перемозі у 1951 р. консерваторів на чолі з У.Черчіллем. Консерватори здійснили часткову денаціоналізацію, скоротили соціальні програми. У 1952 р. помер король Георг IV, на престол вступила його донька Єлизавета II. У тому ж році Великобританія, прагнучи залишитись наддержавою, з допомогою США створила ядерну зброю.

2. У 50-ті роки Англія, як і інші західні держави, вступила в смугу економічного піднесення. Але темпи розвитку були надто низькими. Це пояснювалось такими обставинами: в попередні роки її економіка розвивалась в умовах відсутності конкуренції на великому ринку імперії; колонії забезпечували її дешевою сировиною і продовольством, отже Англія не мала достатніх стимулів для розвитку.Деколонізація виявила всі слабкі сторони Англії. Останньою спробою зберегти вплив в колишніх колоніях стало зміцнення Британської Співдружності націй. В Європі консерватори намагались зміцнити позиції Англії, створивши Європейську асоціацію вільної торгівлі, що було своєрідною противагою ЄЕС. Всі ці поразки, як у внутрішній, так і в зовнішній політиці, призвели до "англійської хвороби": Англія з кожним роком втрачала свої позиції. Повернення до влади лейбористів не вилікувало Англію. В 1964 р. прем'єр-міністром став Г.Вільсон. Спроба посилити етатистські тенденції не сприяла економічному піднесенню Англії. Було продовжено націоналізацію, встановлено контроль за квартплатою, цінами, підвищено пенсії і соціальні виплати, створено національне управління по цінах і прибутках. Однак ці заходи мали зворотний результат. Країну охопило масове безробіття. Матеріальне становище англійців погіршилось. На тлі цих обставин відбулися зрушення в суспільній свідомості та в політиці провідних партій. Серед консерваторів посилився вплив прихильників розвитку приватного підприємництва і згортання державного втручання в економіку, європейської інтеграції. Перші спроби Англії вступити в ЄЕС не мали успіху. Президент Франції Шарль де Голль двічі накладав вето на прийняття Великобританії в ЄЕС, аргументуючи це занадто тісними відносинами Англії з США. І лише в 1973 р. принижена Англія була "допущена" в Європу. Економічна криза 70-х років не дала змоги проявитись позитивним рисам цього кроку. Економічні труднощі поглибились, зросли безробіття, інфляція.

Наприкінці 60-х років загострилась ірландська проблема. Після надання Ірландії незалежності в складі Великобританії залишилось шість графств Північної Ірландії, заселених переважно протестантським населенням. Католицька меншість Ольстера почала в 1968 р. боротьбу за громадянські права. У 1969 р. в Ольстер було введено англійські-війська для наведення порядку. У відповідь на території Північної Ірландії таємна організація Ірландська республіканська армія (ІРА) розв'язала терор проти англійських солдат. Жертвами взаємної жорстокості все частіше ставало цивільне населення. Хвиля насилля перекинулась і на інші райони Великобританії. Лейбористські уряди Вільсона та Каллагена не змогли ефективно розв'язати назрілих проблем.

3. Ситуація змінилась після перемоги на виборах консерваторів. 4 червня 1979 р. був сформований уряд на чолі з Маргарет Тетчер. Новий уряд енергійно вдався до заходів, які, на думку М. Тетчер, повинні були дати оздоровлення англійській економіці та фінансам. Політика уряду отримала назву тетчеризм. Напрямки цієї політики були такі:

1. Жорсткі заходи у боротьбі з інфляцією - скорочення державних витрат, апарату та соціальних програм.

2. Підтримка приватного підприємництва, ініціативи, введення опосередкованого оподаткування.

3. Приватизація нафтової, авіакосмічної, суднобудівної та інших галузей промисловості.

4. Запровадження антипрофспілкових заходів – обмеження прав страйкуючих на пікетування, боротьба зі страйками, що визнані незаконними і т.д

Політика кабінету М. Тетчер відзначалась твердістю і рішучістю, вона враховувала реальні потреби часу. Наприклад, приватизація відбувалась не "обвально", а у кілька етапів: У 1979-1984 pp. майбутнім власникам продавались активи компаній, частина їх перетворювалась у "публічні" корпорації. У 1984-1989 pp. акціонерами колишніх державних компаній стали індивідуальні власники. З 1989 р. головна увага зосередилась на економічній ефективності приватизованих підприємств. Тетчер рішуче виступила проти так званого "егоїзму" профспілок - страйків, що призводили до неконтрольованого підвищення заробітної плати і до зростання темпів інфляції. Від березня 1984 р. по березень 1985 р. тривав страйк шахтарів, що закінчився поразкою. У 80-ті роки в країні значно послабився профспілковий рух, чисельність британського конгресу тредюніонів скоротилась у півтора рази. Водночас впав авторитет лейбористської партії. Позитивний вплив на економічний розвиток мав зростаючий видобуток нафти у Північному морі (близько 100 млн. т. щорічно), що повністю задовольняло потреби Англії. Політичний курс кабінету М. Тетчер забезпечив зниження рівня інфляції, скорочення безробіття. Знову підвищились темпи розвитку британської промисловості. Зріс добробут населення, особливо середніх верств.

15 листопада 1985 р. була укладена англо-ірландська угода про Ольстер, згідно з якою Ірландія отримувала право брати участь в управлінні Північчю. Однак проблема тероризму залишилась, оскільки прихильники ІРА продовжували свою діяльність. У 1994 р. ІРА оголосила про перемир'я, але на початку 1996 р. знову пролунали вибухи.

У зовнішній політиці консерватори займали однозначну позицію атлантичної солідарності. З початку загострення міжнародної напруги в 1979 р. Великобританія приєдналась до жорстких антирадянських заходів. Тетчер твердо і рішуче відстоювала інтереси Великобританії в ЄЕС. У зовнішній політиці М.Тетчер завоювала широку популярність у країні після успішного завершения конфлікту з Аргентиною навколо Фолклендських островів (1982 р.)- Аргентинські війська, які окупували острови, були примушені англійськими військами капітулювати. Втрати Англії в цій війні: загинуло 250 чол., 6 військових кораблів, 10 літаків. Аргентина втратила 500 чол., кілька кораблів понад 70 літаків. Ця перемога продемонструвала відродження духу Англії і сприяла перемозі Тетчер на позачергових виборах. Після перемоги на виборах 1983 р. консерватори продовжували втілювати в життя свою програму реформ. До 1990 р. було приватизовано 21 державну компанію, 9 млн. англійців стали акціонерами, 2/3 сімей - власниками будинків або квартир. Однак наприкінці 80-х років уряд Тетчер зіткнувся з низкою гострих проблем: європейська економічна інтеграція, протести населення проти введення "подушного" податку та ін. У керівництві консерваторів загострились суперечності, особливо після того, як колишній міністр кабінету М.Тетчер М.Хазелтайн виступив з критикою політики "залізної леді". В листопаді 1990 р. Тетчер пішла у відставку. Новим прем'єр-міністром став Джон Мейджер, який прагнув зберегти досягнення тетчеризму. Тривале знаходження при владі консерваторів (18 років), які вже нічого не могли запропонувати нового, набридло англійцям. їхні здобутки - зменшення податків, приватизація тощо, вже ставились їм у провину.

4. На цій хвилі зневіри в консерваторів на виборах 1 травня 1997 р. лейбористи здобули переконливу перемогу, отримавши абсолютну більшість місць в обох палатах парламенту. Новим прем'єр-міністром став Тоні Блер, наймолодший в історії Англії XX ст. політик Т.Блер відразу взявся за реформи, які можна назвати радикальними. Реформування зачепило конституційний устрій Великобританії. Сформовано регіональні парламенти в Шотландії та Уельсі. Важливим кроком стало поступове реформування палати лордів з метою перетворення її в орган, до якого обирають, а не який призначають. Передбачається взагалі змінити систему виборів до англійського парламенту.Уряд лейбористів не обмежився конституційними реформами. Ним започатковано реформи в системі освіти, охороні здоров'я. Важливим здобутком Т.Блера стало підписання Угоди про політичне врегулювання ольстерської проблеми. Основний зміст цього документу полягає в тому, що Ірландія відмовляється від возз'єднання з Північною Ірландією, а Великобританія надає право Північній Ірландії на самовизначення аж до відділення, якщо за це проголосує населення на референдумі. Угода передбачає припинення насилля, введення самоуправління (Північноірландська ассамблея), здачу зброї і проведення референдуму про статус Північної Ірландії.

У зовнішній політиці як консерватори, так і лейбористи чітко координують свою політику з США, беруть участь майже у всіх зовнішньополітичних акціях американців. У рамках Європейського Союзу нерідко займають особливу позицію.

Запитання та завдання:

  1. Особливості становища Великобританії по закінченню війни.

  2. Загострення кризових явищ в 60 – 70-ті роки.

  3. «Тетчеризм».

  4. Політика урядів лейбористів наприкінці XX – на початку XXI ст..

  5. Чому М. Тетчер отримала прізвище «залізна леді».

  6. Зовнішня політика у другій половині XX – на початку XXI ст..

Словникові слова: «Ольстерська проблема», «тетчеризм».

Тема: Франція у другій половині XX – на початку XXI ст..

План:

  1. Франція в післявоєнні роки.

  2. Встановлення V республіки. Діяльність Шарля де Голя.

  3. Франція в 70 – 80-ті роки.

  4. Франція наприкінці XX ст..

1. Друга світова війна і окупація країни завдали великої шкоди французькій економіці. Хоча людські втрати були меншими, ніж у роки Першої світової війни, але масштаби руйнувань були значно більшими. Промислове виробництво у країні скоротилось втричі, а сільськогосподарське - вдвічі. Нараховувалось близько 600 тис. безробітних. Відбулись зміни в політичному житті країни. Довоєнні політичні партії зійшли з політичної арени. Провідну роль почали відігравати комуністична (ФКП) і соціалістична (СФІО) партії, Народно-республіканський рух (МРП). На перших післявоєнних виборах у жовтні 1945 р. в Установчі збори ФКП набрала найбільшу кількість голосів і п'ять її представників увійшли в уряд, який очолив Шарль де Голль. Всі три політичні партії виступали за створення у Франції парламентської республіки. Де Голль, не будучи прихильником жодної з партій, виступив за створення президентської республіки. Ці протиріччя змусили де Голля піти у відставку. Під тиском комуністів і соціалістів у країні відновлювалось соціальне трудове законодавство часів Народного фронту. Було проведено часткову націоналізацію промисловості (заводи Рено, п'ять банків, електростанції і т.д.). Встановлювався робітничий контроль на підприємствах.

У 1946 р. було прийнято конституцію Четвертої республіки -найбільш демократичної за всю історію Франції. У країні вводилось загальне виборче право. До звичайних політичних прав були додані права на працю, відпочинок, соціальне забезпечення, освіту. Країна проголошувалась парламентською республікою. Головну роль у житті країни повинен був відігравати двопалатний парламент, який обирав президента з обмеженими повноваженнями. Вибори 1946 р. в новий парламент закріпили провідну роль у політичному житті країни ФКП, СФІО, МРП.Режим Четвертої республіки не був стабільним. Значний вплив на розвиток внутрішньополітичних процесів мала "холодна війна". ФКП підтримувала СРСР і це неодмінно впливало на роботу парламенту й уряду. З 1946 р. по 1958 р. змінилось 14 урядів. Наростала напруга у відносинах між комуністами і соціалістами, що згодом призвело до розриву їхніх відносин. Падав життєвий рівень населення. Промисловці були невдоволені проведенням політики націоналізації. Таке становище в країні турбувало США, невдоволених полівінням Франції. Вони зробили ставку на антикомуністичні сили всередині країни. В обмін на фінансову допомогу за планом Маршалла США зажадали виведення комуністів з уряду Франції, що й було зроблено в травні 1947 р. У 1951 р. була прийнята мажоритарна система виборів з метою послабити позиції лівих сил. Усунення комуністів з уряду зумовило розпад блоку політичних партій, на співробітництві яких грунтувалась Четверта республіка, викликало наростання напруги в суспільстві. У листопаді 1947 р. ФКП продемонструвала свою силу, організувавши загальнонаціональний страйк, який поставив під загрозу існування республіки.З іншого боку, виник рух прихильників де Голля (Об'єднання французького народу), який виступив за конституційні реформи і проти режиму Четвертої республіки. Основними ідеями голліз-му були: ідея нації, сильної влади і соціальних реформ, створення керованої економіки на основі співпраці різних прошарків суспільства. Напруги в суспільстві додавали невдалі колоніальні війни в Індокитаї (1946-1954 pp.), Алжирі (1954-1962 pp.), в інших куточках колоніальної імперії Франції. Франція опинилась перед лицем загальнонаціональної кризи. Прощання з колоніальним минулим для Франції було тривалим і болючим. Франція змушена була залишити Індокитай, надати незалежність Марокко, Тунісу, але з Алжиром вона розставатись не бажала. Це і стало причиною глибокої кризи. Алжирські французи (близько 1 млн. осіб) були категорично проти незалежності Алжиру і стали основою для консолідації прихильників збереження колоніальної імперії - ультраколоніалістів, або просто ультра. Визвольна війна алжирського народу примусила Францію втягнутися у тривалий конфлікт, в якому французи знищили 2 млн. алжирців. Війна внесла розкол у французьке суспільство: одна частина населення виступала за припинення війни, інша (ультра і військова верхівка) - за її продовження. Скориставшись таким становищем, у країні на політичну арену вийшли крайні сили. У 1956 р. комуністи набрали більшість на виборах у парламент. Після критики культу особи Сталіна і змін в СРСР вони поправили авторитет, підірваний зовнішньополітичними акціями Сталіна. В той же час в Алжирі ультра і армійська верхівка відкрито здійснювали підготовку до державного перевороту. У таких складних умовах голова уряду Коті звернувся до національного героя Франції генерала де Голля з проханням очолити уряд. На тлі політичної боротьби, завдяки американській допомозі, економічне становище в країні до 1949 р. нормалізувалось. В цьому ж році була відмінена карткова система. У 1948 р. досягнуто довоєнного рівня виробництва в промисловості, а у 1950 р. - у сільському господарстві. У 50-ті роки у Франції, як і в інших країнах Заходу, почалось економічне піднесення, але темпи його зростання були менші ніж у ФРН та Італії. Зростання йшло головно за рахунок промисловості, яка активно модернізувалась при державній підтримці. Важливу роль у цьому процесі відігравав націоналізований сектор економіки, який розвивався згідно з планами (програмування). Виникли нові галузі виробництва: нафтодобувна, нафтопереробна, атомна, електронна. Впроваджувались нові технології, на придбання яких було витрачено значну частину допомоги за планом Маршалла.

2. 1958 р. став переломним в історії Франції. 1 червня 1958 р. де Голль отримав надзвичайні повноваження і відразу розпустив парламент. У вересні на референдумі французи схвалили конституцію, розроблену де Голлем. За новою конституцією були розширені права президента, який обирався на 7 років. Президент одержав право видавати ордонанси, які мають силу закону, призначати прем'єр-міністра та інших посадових осіб, розпускати національні збори. Президент є головнокомандуючим збройними силами. У країні було впроваджено нову виборчу систему. Був змінений адміністративно-територіальний поділ країни. Колонії перетворювались у заморські департаменти. Найбільшою партією став деголлівський Союз за нову республіку. Друге місце посіли прихильники де Голля, які не увійшли в Союз - незалежні. Ці дві партії зайняли домінуюче становище в парламенті. У грудні 1958 р. де Голля було обрано президентом. Головною проблемою П'ятої республіки відразу, звичайно, став Алжир. Головним своїм завданням де Голль вважав відновлення величі Франції. Вона вбачалась йому у вигляді могутньої держави з сильною владою, яка проводить незалежну політику. Колоніалізм він вважав перешкодою для вирішення цього питання. У 1960 р. була надана незалежність 14 африканським колоніям Франції. Тим самим де Голль відкрито заявив, що він проти колоніальної імперії. Але з Алжиром було складніше: потрібно було рахуватися з ультра. І він наважився на конфлікт з ними. 16 вересня 1959 р. де Голль вперше в своїй промові урочисто визнав за алжирським народом право на самовизначення. Це був мужній крок. У відповідь в Алжирі 24 січня 1960 р. французькі офіцери підняли заколот. Завдяки рішучим діям заколот ультра було придушено. 22 квітня 1961 р. там же вибухнув ще небезпечніший заколот, який очолив генерал Шаль. Заколотники захопили владу на значній частині алжирської території і заарештували представників уряду. У самій Франції знайшлись прихильники Шаля. Президент де Голль діяв твердо і рішуче. Заколот було придушено, а керівники заарештовані. Однак і після цього ультра не вгамувалися. На президента було влаштовано кілька замахів. І все ж алжирську проблему було розв'язано. У березні 1962 р. була досягнута Евіанська угода про припинення вогню. У тому ж році Алжир став незалежною державою. Рішуча позиція де Голля і підтримка більшості населення дали змогу Франції позбутись колоніального минулого. На руїнах Французької колоніальної імперії для збереження позицій у колишніх володіннях створювалось так зване Французьке співтовариство. Всі зазначені заходи сприяли соціальній і політичній стабілізації Франції. У країні був встановлений режим особистої влади де Голля. Стабілізації в країні сприяло завершення у 60-ті роки модернізації французької економіки. Темпи її зростання поступались лише японським. Франція стала сучасною індустріальною державою з передовою багатогалузевою промисловістю. Домігшись значного збільшення експорту, Франція до середини 60-х років розрахувалась зі всіма своїми боргами і стала знову державою-кредитором. Було завершено модернізацію сільськогосподарського виробництва: французький селянин перетворився у фермера, а Франція стала найбільшим експортером сільськогосподарської продукції в Європі. Водночас у країні накопичилась низка проблем. Стрімкий розвиток економіки під впливом НТР потребував значної кількості освічених інженерів, адміністраторів і т.д. Розвиток виробництва і модернізація сільського господарства стали причиною урбанізації. Сільська молодь, відірвавшись від традиційного світогляду і опинившись в маргінальному стані, стала сприятливим середовищем для поширення ультрареволюційних поглядів. Французькі підприємці, укріпивши свої позиції завдяки підтримці держави, почали гнітитись її жорсткою регламентацією. Профспілки, робітничий рух теж були незадоволені надмірним контролем за трудовими відносинами з боку державних структур. Традиційні цінності, структура суспільства, політична влада - все потребувало змін. Ці чинники і стали причиною кризи П'ятої республіки наприкінці 60-х років.

У березні 1968 р. розпочались студентські заворушення. Студенти виступали за демократизацію освіти. Уряд силою вирішив придушити студентський рух, що стало детонатором масових безпорядків. У Сорбонну було введено поліцію. У відповідь студенти оголосили війну поліції. В ніч з 10 на 11 травня студенти захопили латинський квартал Парижу і збудували барикади. У Париж було стягнуто 2/3 сил жандармерії і служби безпеки, які штурмували барикади студентів. Під час сутичок було поранено до тисячі чоловік. Після цього студентські заворушення поширились на всю країну. В цей момент студентів підтримали профспілки і комуністи, почавши загальний страйк. Влада на деякий час була паралізована. Поступово дії студентів набирали екстремістського характеру в зв'язку з поширенням анархістських, троцькістських і маоїстських ідей ("нові ліві"). Прокотилася хвиля погромів, спалювали автомобілі тощо. Екстремізм став причиною розриву між студентським і робітничим рухом (в цей час страйкувало 9 млн. осіб). 25 травня 1968 р. уряд пішов на поступки робітникам. З профспілками було укладено Генеральний протокол: у промисловості заробітна плата підвищувалась на 35%, а у сільському господарстві - на 56%, скорочувався робочий тиждень, розширювались права профспілок. Однак страйки продовжувались. 29 травня 1968 р. де Голль заручився підтримкою військових і 31 травня під приводом загрози комуністичного перевороту роз- 1 пустив парламент. У столицю стягуються війська. На підтримку дій уряду в Парижі відбулась демонстрація 500 тис. осіб. 12 червня було заборонено проведення маніфестацій і оголошено про розпуск студентських організацій. 16 червня армійські підрозділи І вступили в Сорбонну. Наприкінці червня страйки припинились. Пішовши на поступки профспілкам і придушивши екстремістські рухи, де Голль домігся стабілізації, але ціною втрати довіри більшості французів. Наслідками "студентської революції" стали демократизація освіти ("Закон про вищу освіту"), перелом у політичних поглядах французів, втягнення у політичну боротьбу нових соціальних прошарків суспільства (жінок і іммігрантів), поширення лівоекстремістських ідей, організацій у різних країнах світу: в Італії-"Червоні бригади", у ФРН "Фракція Червоної армії" і т.д. У квітні 1969 р. де Голль пішов у відставку. На референдумі про місцеве самоврядування французи виступили проти позицій президента. Зовнішня політика Франції до приходу де Голля була повністю підпорядкована США, Франція була членом НАТО і вела активні колоніальні війни. Де Голль, прийшовши до влади, взяв курс на вироблення самостійної зовнішньої політики, створення сильної Франції і Європи, як противаги США. За словами де Голля, комуністи менш небезпечні, ніж США. Щоб відігравати самостійнішу роль у НАТО і в знак протесту проти війни у В'єтнамі, Франція вийшла із воєнної структури цієї організації. Незалежність було надано всім французьким колоніям. У 1966 р. де Голль відвідав СРСР, встановив нормальні відносини між двома країнами. Щоб поставити Францію врівень з великими державами, почалось створення власної ядерної зброї. У лютому 1960 р. Франція здійснила випробування ядерної зброї, приєднавшись до "ядерного клубу" США, СРСР, Великобританії, створила національні ядерні сили, що включають стратегічні ракети, бомбардувальники, підводні човни.

3. У 1969 р. на дострокових виборах президентом Франції було обрано Жоржа Помпіду. Він, враховуючи настрої у країні, послабив державну регламентацію соціаль-но-економічногр життя, розширив соціальне законодавство. Були покращені відносини з США. У 1973 р. Франція зняла вето на прийняття Великобританії в ЄЕС. У 1974 р. після несподіваної смерті Помпіду, президентом був обраний Валері Жискар д'Естен. Наприкінці 70-х років у Франції різко змінилась економічна кон'юнктура, що потягло за собою загострення соціальних проблем. Це дало змогу лівим силам одержати перемогу на президентських, а згодом і на парламентських виборах 1981 р. Президентом Франції став соціаліст Міттеран. Уряд, сформований лівими силами, спробував вийти з кризи шляхом розширення державного втручання. У Франції відбулась третя хвиля націоналізації: націоналізувався ряд фінансово-промислових груп. Розширювались соціальні програми і вводилась 5-тижнева відпустка. Такі заходи посилили інфляцію. Тоді уряд ввів державний контроль над цінами і заробітною платою, що відразу викликало невдоволення населення. У 1984 р. відбувся різкий поворот у політиці Міттерана. Він призначив прем'єр-міністром лідера ОПР Жака Ширака, який здійснив перетворення у дусі консервативної революції. Було оголошено про приватизацію державного сектору, який складав до 30%, послабив державне регулювання бізнесу, розпочав боротьбу з інфляцією. Останнє означало введення режиму суворої економії, що відразу призвело до скорочення соціальних програм. На тлі зростаючого безробіття це викликало невдоволення населення. Цим уміло скористався Міттеран і на виборах 1988 р. він знову отримав перемогу. Потім ліві перемогли і на парламентських виборах. Ліві продовжили політику, розпочату Ж.Шираком, що забезпечило стабільний розвиток країни. Але, проводячи політику правих, ліві яскраво довели, що їхня ідеологія переживає кризу. Це дало змогу правим крок за іфоком відвойовувати позиції і на парламентських виборах 1993 р. одержати перемогу. Міттеран призначив прем'єр-міністром представника ОПР. Цього разу ним став Едуар Валадюр. Ліві сили - ФСП і ФКП охопила криза.

4. На президентських виборах 1995 р. перемогу одержав Жак Ширак. Перемога не була легкою - ліві знайшли у собі сили і навіть набрали більшість у першому турі. Жак Ширак, ставши президентом, відразу оголосив про відновлення Францією ядерних випробувань, чим накликав на себе хвилю протестів як у самій Франції, так і за кордоном. Соціально-економічна політика Ж.Ширака в 1996-1998 pp. не була однозначною. Безробіття досягло вищих показників після Другої світової війни, економічне зростання дорівнювало майже нулю, державний сектор працював все менш ефективно, ріс державний дефіцит. Держава ледве справлялась зі своїми соціальними зобов'язаннями. Спроби обмежити державні витрати за рахунок соціальних програм незмінно викликали хвилю мітингів і протестів Ж.Ширак відважився розпустити парламент і призначив нові вибори з метою забезпечити собі підтримку у проведенні непопулярних реформ. Але сподівання не справдилися. На виборах 1997 р. перемогу здобули соціалісти і Шираку довелося призначити прем'єр-міністром соціаліста Л.Жоспена. Проте і новий уряд не зумів одразу справитися з проблемами, що накопичувалися тривалий час. У січні 1998 р. відбувся новий соціальний вибух, який з великими труднощами вдалося погасити. Великі сподівання уряд покладає на продовження інтеграційних процесів, приватизацію державного сектору, скорочення військових витрат за рахунок докорінного реформування армії. Скорочується чисельність армії з 500 до 350 тис, змінюється структура, воєнна доктрина, відбувається повернення до воєнних структур НАТО. Важливим елементом військової реформи є скорочення носіїв ядерної зброї на 28% .У зовнішній політиці Ж.Ширак продовжує традиційний курс, започаткований де Голлем. Франція є одним з двигунів європейської інтеграції. Вона виступає за розширення НАТО за рахунок східноєвропейських країн і продовжує відігравати вирішальну роль в регіонах традиційного впливу (особливо в Африці.

Запитання та завдання:

  1. Особливості IV республіки у Франції. Негативні тенденції її розвитку.

  2. Вкажіть відмінності між IV та V конституціями у Франції.

  3. Діяльність Шарля де Голя. Дати оцінку його діяльності.

  4. загострення економічних та політичних проблем в 70 – 80-х роках.

  5. Політика уряду Ж. Ширака.

  6. Особливості розвитку країни на сьогоднішній день.

Словникові слова: «голізм».

Рекомендована література:

Александров В.В. Новейшая история стран Европы и Америки 1945 – 1986 г. М, 1986.

Бердичівський Я.М. Всесвітня історія 11 кл. К, 1998.

Бураков Ю.В. Новітня історія країн Європи, Азії та Америки. Л, 1993.

История новейшего времени стран Европы и Америки. М, 2002.

Ладиченко Т.В. Всесвітня історія 11 кл. К, 2000

Майборода О.М. Новітня історія (другий період). К, 1995.

Пивовар С. Новітня історія XX ст.. К, 1996.

Сироткин В.Г. История Франции. Пятая республика. М, 1995.

Тема: Італія у другій половині XX – на початку XXI ст..

План:

1. Проголошення республіки.

2. «Економічне диво» 50 – 60-х років.

3. Особливості розвитку країни наприкінці XX ст..

1. Італія була одним із підпалювачів Другої світової війни, але вона вийшла з неї інакше, ніж Німеччина. Ще у 1943 р. Муссоліні було скинуто, а новий уряд оголосив війну Німеччині. У відповідь на це Німеччина окупувала північну частину країни і відновила владу Муссоліні. Це викликало розгортання масового руху Опору, в якому брали участь майже 500 тис. італійців. Партизанам вдалося звільнити значну частину території Італії, захопити в полон і стратити Муссоліні. Під час боротьби сформувався союз антифашистських партій і рухів: християнських демократів, комуністів, соціалістів, які у 1944 р. увійшли до складу уряду Італії. У силу цього союзники не розглядали Італію як ворога і на її території не був встановлений окупаційний режим. Мирний договір 1947 р. не передбачав значних територіальних втрат для Італії. Рух Опору в Італії наклав значний відбиток на післявоєнний розвиток країни. Провідну роль у післявоєнному політичному житті відігравали християнські демократи (ХДП), комуністи і соціалісти. У 1945 р. ці партії утворили уряд. Відразу після закінчення війни уряд провів важливі реформи: необроблювані поміщицькі землі було передано селянам; введено рухому шкалу заробітної плати (вона періодично збільшувалась залежно від зростання вартості життя); заборонялось звільнення з роботи без згоди профспілок; створювались робітничі ради на підприємствах.

Важливим питанням післявоєнного устрою Італії стало вирішення долі монархії. Король Віктор-Еммануїл III дискредитував себе співробітництвом з фашистами в роки війни, підірвав авторитет монархії як державного інституту. В таких умовах ліві партії виступили з вимогою замінити монархію республікою. 2 червня 1946 р. разом з виборами в Установчі збори відбувся референдум з питання збереження монархії. Католицька церква і частина ХДП виступали за збереження монархії на чолі з сином короля. В умовах гострої політичної боротьби 12,7 млн. осіб віддали свої голоси за республіку, 10,7 млн. осіб - за монархію. Італія стала республікою. На виборах в Установчі збори більшість місць отримали ХДП (за них подали голоси 8,1 млн. осіб), Італійська соціалістична партія (ІСП - 4,7 млн. голосів) і Італійська комуністична партія (ІКП - 4,3 млн. голосів). Ці партії сформували уряд нової держави. Розгортання "холодної війни" загострило стосунки між ХДП та ІКП. У травні 1947 р. християнський демократ Альчіде де Гаспері під тиском американців (вони відмовлялись надати допомогу Італії, якщо в уряді будуть комуністи) сформував уряд вже без комуністів. Установчі збори прийняли у грудні 1947 р. Конституцію, згідно з якою Італія проголошувалась демократичною, парламентською республікою і ввела вперше в історії Італії загальне виборче право. Королівській сім'ї заборонялось повертатись в Італію. Вищим органом влади проголошувався двопалатний парламент, який обирав президента - главу держави. Виконавчу владу очолював голова ради міністрів, який призначався президентом і затверджувався парламентом. Перші парламентські вибори на основі нової конституції дали впевнену перевагу ХДП, яка сформувала уряд на чолі з де Гаспері. Він до 1953 р. знаходився при владі у країні. Гаспері не мислив Італію поза європейським співтовариством. У 1949 р. однією з перших вона стала членом НАТО - єдиною з колишніх фашистських країн, якій було виявлено таку честь (ФРН прийняли в НАТО у 1955 р.). На відміну від країн, які утворювали НАТО, Італія не була ні північною, ні атлантичною державою. Великобританія та інші союзні країни спочатку заперечували членство Італії, побоюючись, що вона стане споживачем союзних ресурсів. Зрештою союзники погодились з тим, що прийняття Італії до НАТО слугуватиме зміцненню прозахідних політичних сил в Італії і полегшить залучення цієї країни до західних економічних структур. У 1957 р. Італія стала однією з співзасновниць ЄЕС.

2. У 50-60-ті роки Італія пережила період бурхливого розвитку економіки. За темпами зростання вона поступалась лише ФРН. Завдяки економічному зростанню, Італії вдалось розрахуватись з боргами і стабілізувати грошову одиницю ліру. Виріс життєвий рівень італійців, сформувалась держава процвітання. Результатами цього зростання в основному скористалась промислово розвинута Північ країни. Південь залишався джерелом бідності і соціальної напруги. Там зростало безробіття. Для розвитку Італії це мало важливе значення. Щороку 300 тис. італійців виїжджали за кордон на заробітки. Бурхливий економічний розвиток супроводжувався і масовим робітничим рухом, який домігся вагомих результатів. За рівнем заробітної плати, системи соціального забезпечення, розміру пенсій Італія поступалась лише скандинавським країнам. Відсталість Півдня створювала соціальну базу для комуністичної партії. В умовах загального падіння авторитету комуністів у Західній Європі ІКП зуміла зберегти вплив у суспільстві завдяки перегляду своєї політичної лінії. ІКП визнала цінність демократичного устрою і на зміну революційній стратегії висунула курс на структурні реформи суспільства. У 1972 р. комуністів нараховувалось 1,7 млн. осіб. До того ж ІКП вносила зміни у стратегію й тактику, а також в саму ідеологію комуністичного руху. ІКП була ініціатором розробки ідеології єврокомунізму - своєрідної спроби деяких компартій Західної Європи відмовитись від догм марксиз-му-ленінізму. Ці спроби призвели до розриву відносин між КПРС і ІКП. Після краху соціалістичної системи ІКП проголосила себе Демократичною партією лівих сил і займає вагоме місце у політичному житті країни. В умовах, коли велась боротьба за соціальні права, зростав авторитет лівих партій, а християнські демократи втрачали свою популярність. Починаючи з 1960 р. ХДП , прагнучи утримати більшість у парламенті, включає у склад урядів представників інших партій. Так, у 1960 р. було створено коаліцію з правими партіями (монархісти і неофашисти). Цей уряд дозволив провести з'їзд неофашистів, що викликало хвилю невдоволення в країні. Дійшло навіть до збройних сутичок. З'їзд провести не вдалось, а уряд пішов у відставку. У період 1963-1976 pp. ХДП вступила в коаліцію з ІСП. Лівоцентристський уряд очолив Альдо Моро. Цей уряд посилив втручання держави у економічне життя суспільства, прийняв п'ятирічну економічну програму, було націоналізовано електротехнічну промисловість. Запроваджувався 40-годинний робочий тиждень, розширювались права профспілок на підприємствах. Прийняті закони передбачали захист орендаторів землі і обмеження спекуляцій в житловому будівництві. Наприкінці 60-х років Італія, як і інші країни Заходу, була охоплена масовим молодіжним рухом, який підтримали робітники. У листопаді 1969 р. відбувся загальний страйк, в якому взяли участь 20 млн. осіб. Майже всі вимоги страйкуючих були задоволені. Економічна криза 1974-1975 pp. загострила проблеми Італії. Зростала популярність комуністів. На виборах 1976р. ІКП набрала 34,4% голосів (227 місць у парламенті з 630). Лідери ХДП відмовились допустити комуністів в уряд. Цепризвело до кризи в суспільстві і розколу ХДП. Частина ХДП на чолі з Альдо Моро, розуміючи, що ігнорування комуністів в умовах гострої економічної кризи може призвести до небачених соціальних потрясінь, стали на шлях укладення угоди з ІКП, за якою ІКП зобов'язувалась підтримувати існуючий уряд при умові, що він буде реалізовувати узгоджену двома партіями програму. Перспектива встановлення стабільності в країні не влаштовувала лідерів "Червоних бригад" -ультралівої терористичної організації, яка прагнула до соціальної напруги. Альдо Моро було викрадено, а згодом його труп було знайдено в машині в центрі Риму. В таких умовах ХДП, не бажаючи співробітничати з 1КП і втративши підтримку з боку ІСП, створює багатопартійні коаліції. У 80-ті роки при владі стояли вже п'ятипартійні уряди. Але чим більше партій в уряді, тим менш він тривкий. Постійна зміна урядів стала традицією Італії. Політична нестабільність сприяла розвитку тероризму як з боку неофашистів, так і з боку ультралівих організацій. З 1969 р. по 1981 р. від рук терористів загинуло 386 осіб. За рівнем корупції Італія не мала собі рівних у Західній Європі. Корупція в країні пов'язана також і з особливостями політичного механізму Італії. Вибори в країні проводяться по пропорційній системі: виборці голосують не за конкретного кандидата, а за партію. Персональний склад парламентських фракцій визначає сама партія. Тим самим складались умови для існування закулісного політичного життя. Багато чого в Італії вирішувалось таємно - у партійних канцеляріях або в результаті міжпартійних переговорів. Відсутність відкритості при обговоренні важливих фінансових питань (державні витрати, податки, субсидії і т.ін.) сприяла розвитку корупції і, відповідно, зростанню впливу італійської мафії. Мафія, як організація, виникла на Сицилії у середні віки для самозахисту селян. Кожен, хто вступав у неї, повинен був служити мафії, коритися "батькові" і мовчати. За порушення цих правил загрожувала смерть. Така форма стала незамінимою для створених пізніше у різних країнах злочинних груп. В Італії мафія, злившись з корумпованими елементами, стала винятково могутньою, небезпечною силою.

3. У 80-90-ті роки державні інститути Італії переживали глибоку кризу. Вона посилювалась значним державним дефіцитом і неефективністю державного сектору економіки. Кризу влади намагався подола п'ятипартійний уряд лідера ІСП Беттіно Краксі (1983-1987 pp. Він здійснив реформи в дусі консервативної революції, зна зусилля спрямував на боротьбу з мафією та обмеження привіле" католицької церкви. Але подолати кризу так і не вдалось. Яскравим проявом кризи став скандал, пов'язаний з хабарни цтвом у Мілані у 1992 р. Під слідством опинились лідери ХД ІСП, кілька міністрів, депутатів, сенаторів, підприємців. Італія стала перед необхідністю проведення глибоких рефор. У 1993 р. на референдумі італійці висловились за ліквідацію пропорційної системи виборів. Це поклало початок реформуваш італійського політичного життя. Реформи призвели до встановлення Другої республіки в Італії. У 1996 р. відбулись вибори на новій основі, які засвідчили нову розстановку політичних сил країні

Запитання та завдання:

  1. Наслідки Другої світової війни для Італії.

  2. Особливості економічного та політичного розвитку країни в 40 – 50-х роках.

  3. Причини та наслідки італійського «економічного дива».

  4. Загострення політичних та економічних проблем країни в 70 – 80-х роках.

  5. Особливості економічного та політичного розвитку країни наприкінці XX – на початку XXI ст..

Рекомендована література:

Александров В.В. Новейшая история стран Европы и Америки 1945 – 1986 г. М, 1986.

Бердичівський Я.М. Всесвітня історія 11 кл. К, 1998.

Бураков Ю.В. Новітня історія країн Європи, Азії та Америки. Л, 1993.

История новейшего времени стран Европы и Америки. М, 2002.

Ладиченко Т.В. Всесвітня історія 11 кл. К, 2000

Майборода О.М. Новітня історія (другий період). К, 1995.

Пивовар С. Новітня історія XX ст.. К, 1996.

Тема: Німеччина у другій половині XX – на початку XXI ст..

План:

  1. Розділ країни на ФРН та НДР.

  2. ФРН в 50 – 80-х роках.

  3. НДР в 50 – 80-х роках.

  4. Об`єднання Німеччини. Особливості розвитку країни наприкінці XX – на початку XXI ст.

1. Німеччина зазнала поразки у Другій світовій війні і її долю вирішували країни-переможці. Основні положення післявоєнного устрою Німеччини були розроблені на Потсдамській конференції в липні-серпні 1945 р. Західнонімецькі землі (11 земель) опинились в американській, англійській і французькій зонах окупації (43 млн. осіб). Управління Німеччиною знаходилось у руках Контрольної Ради представників країн-переможців. Передбачалось, що у майбутньому Німеччина стане єдиною і демократичною державою. Конфронтація Заходу й СРСР трагічно позначилась на долі Німеччини: через неї пройшла лінія протистояння двох світових систем. "Холодна війна" примусила західні країни по-новому оцінити роль своїх окупаційних зон. Із ворога Західна Німеччина повинна була стати надійною опорою Заходу. У 1947 р. Англія і США об'єднали свої окупаційні зони в Бізонію. У 1948 р. до них приєдналась французька зона. У Німеччині було створено єдину адміністрацію й військове командування. Було розроблено проект конституції і створено управління господарством, яке очолив Л.Ерхард. Він розробив програму економічних реформ. Метою реформ стало створення соціального ринкового господарства. Хоча програма розходилась з планами союзників, та американський військовий губернатор Клей під свою відповідальність підтримав реформи. Господарська реформа включала в себе грошову і реформу цін. її проведення розпочалось у 1948 р. Грошова реформа передбачала створення твердої валюти. 28 липня 1948 р. окупаційна адміністрація видала декрет, за яким старі рейхсмарки вважались недійсними і вводились нові дойчмарки. Кожний громадянин отримав по 40 дойчмарок (пізніше ще по 20 дойчмарок). Пенсії, заробітна плата і кватрплата виплачувались у співвідношенні 1:1. Готівкові і безготівкові гроші обмінювались в пропорції одна дойчмарка дорівнювала десяти рейхсмаркам. Був створений банк німецьких земель. Реформа цін розпочалась через 3 дні. Був відмінений адміністративний розподіл ресурсів і контроль над цінами. Розрегулю-вання цін і заробітної плати проводилось поступово, але впевнено. Держава звільнилась від функції регулювання і все тепер вирішував відсоток банківського кредиту. Сепаратна грошова реформа у Західній Німеччині викликала відповідні дії СРСР. Була встановлена блокада Західного Берліну. Після цього розкол Німеччини став неминучим.

7 вересня 1949 р. було проголошено Федеративну Республіку Німеччини. За формою правління ФРН стала парламентською республікою. Уряд країни очолив канцлер. Першим канцлером ФРН став Конрад Аденауер (блок партій Християнсько-демократичний союз і Християнсько-соціальний союз - ХДС/ХСС). Він знаходився при владі до 1963 р. Уряд Аденауера однозначно орієнтувався на США і на цінності західної демократії. У 1952 р. він відкинув план СРСР про об'єднання Німеччини.

2. У 1952 р. в ФРН був відмінений окупаційний режим. 1955 р. ФРН стала членом НАТО, що завершило розкол Європи на два ворогуючі табори. У 1957 р. ФРН стала членом ЄЕС, і це примирило її з Францією. Господарська реформа 1948 р. переросла в економічні реформи 1948-1956 pp., які вивели економіку ФРН на третє місце у світі. Економічні перетворення і результати, які вони дали, отримали назву "Німецьке економічне диво". Причини швидкого економічного розвитку ФРН такі: солідні стартові можливості, солідна промислова база, сучасне устаткування, компетентне керівництво реформами, гнучка податкова і кредитна політика, значні іноземні інвестиції (за планом Маршалла - 50 млрд. дойчмарок), організованість нації; жорстка експлуатація робочої сили (робочий тиждень 62 години, заробітна плата 65% довоєнної), підтримка економіки з боку держави (довгострокові кредити, 30% акцій підприємств належало державі), відсутність військових видатків до 1955 p., присутність іноземних військ. В 50-ті роки ФРН, ставши економічним гігантом, поставила під сумнів свої східні кордони і вимагала відновлення Німеччини у кордонах 1937 р. Ігнорування нових реалій в Європі загрожувало Німеччині падінням авторитету на міжнародній арені. СДПН стала ініціатором дискусії про зміни у зовнішній політиці ФРН. Дискусія завершилась перегрупуванням політичних сил у країні. У 1969 р. було створено новий уряд на чолі з лідером соціал-демократів Віллі Брандтом. У результаті проведення "нової східної політики" ФРН підняла свій міжнародний престиж і стала одним із головних торгових партнерів для країн Східної Європи і СРСР.70-ті роки стали переломними з точки зору внутрішнього розвитку ФРН. Як і інші країни Заходу, ФРН охопила криза. Знизилась динаміка розвитку промисловості. Небезпечною проблемою став політичний тероризм. Він виріс із молодіжних рухів 60-х років, значна частина яких сприйняла ультрареволюційні гасла. Але такі гасла не отримали підтримки у суспільстві і частина молоді намагалась ліквідувати капіталізм шляхом терору. Провідну роль серед терористичних організацій відігравала "Фракція Червоної армії". Жертвами терору у 70-ті роки стала 41 особа. На початку 80 років поліція ФРН заарештувала більшість терористів. Помітним явищем політичного життя 70-80-х років стали нові масові рухи. Найбільшим був рух на захист оточуючого середовища - рух "зелених". Наприкінці 70-х років набув масовості пацифістський рух у зв'язку з розміщенням на території ФРН ядерних ракет. Такі явища у житті ФРН стали показником кризи держави процвітання і традиційних політичних партій. Це призвело на початку 80-х років до чергового перегрупування політичних сил у країні. Вільна демократична партія знову підтримала блок ХДС/ХСС, що дало можливість у 1982 р. канцлером ФРН стати християнському демократу Гельмуту Колю. Уряд Коля здійснював аналогічні заходи що і Тетчер в Англії, а Рейган в США. З 1983 р. у ФРН почалось економічне піднесення.

3. Інакше склалася доля східних земель Німеччини. Опинившись в радянській зоні окупації, вони почали розглядатись, як невід'ємна частина радянської зони впливу. Провідну роль у політичному житті цих земель стали відігравати комуністи, які у 1946 р. об'єдналися з соціал-демократами у Соціалістичну єдину партію Німеччини (СЄПН). Навколо комуністів об'єдналось ще кілька партій. У період 1945-1949 pp. Радянська військова адміністрація (РВАН), діючи згідно з принципами демілітаризації, денацифікації, демілітаризації провела низку заходів:

- ліквідацію фашистського державного апарату, партій і організацій;

- покарання військових злочинців;

- аграрну реформу - ліквідовувалось поміщицьке землеволодіння, земля передавалась малоземельним селянам, сільськогосподарським робітникам і переселенцям;

- ліквідовувались монополістичні об'єднання;

- націоналізовувалась власність фашистів і воєнних злочинців;

- місцева влада була передана структурам, утвореним СЄПН;

- проведено реформу освіти.

7 жовтня 1949 р. в радянській зоні окупації було проголошено Німецьку Демократичну Республіку (НДР). На відміну від ФРН, НДР стала унітарною державою. Колишні земельні органи самоврядування були ліквідовані. СЄПН стала правлячою партією, яка відразу почала будувати соціалізм. Рішення про це було прийнято на партійній конференції СЄПН у липні 1952 р. НДР, як промислово розвинута держава, не потребувала індустріалізації. Зусилля були направлені на створення в НДР власної металургійної і паливно-енергетичної бази. Джерелом капіталовкладень стала економія заробітної плати робітників і надзвичайні податки на селян і підприємців. Все це призвело до падіння життєвого рівня населення порівняно з довоєнним часом. 28 травня 1953 р. уряд НДР прийняв вкрай непопулярне рішення про підвищення норм виробітку на 10%.2 червня 1953 р. керівники НДР Вальтер Ульбріхт і Отто Гротеволь були викликані у Москву, де їм вказали на помилки в побудові соціалізму (Берія, Молотов, Маленков прагнули до деякої лібералізації режиму). Ці дві події підштовхнули населення до виступу. Першими піднялись берлінські будівельники, які працювали на Сталін-алеї. Вони вишикувались у колони і рушили до центру міста, вимагаючи "Геть бородатого"(Ульбріхта), свободу страйків, виведення радянських військ з Німеччини, відновлення німецької єдності. Демонстранти штурмом оволоділи міською ратушею. Були звільнені політв'язні. Виступи поширились на всю країну. Почалось руйнування прикордонних споруд на кордоні з ФРН. 17 червня у демонстраціях брали участь понад 300 тис. осіб. Керівництво НДР було у відчаї. Воно звернулось до Верховного комісара СРСР у НДР В.Семенова. Він заспокоїв керівництво НДР і заявив, що "Москва дала наказ ввести надзвичайний стан".17 червня о 13.00 воєнний комендант Східного Берліну генерал-майор Діброва оголосив про введення надзвичайного стану. На вулицях Берліну з'явились радянські танки. Виступи робітників було придушено. Інтелігенція НДР залишилась лояльною до існуючого режиму. Після придушення виступу робітників відбулась деяка лібералізація режиму:

- було закріплено права приватного сектору;

- надано свободу церкві, молодіжним організаціям, створювались нові партії;

- у сільському господарстві проводилась обережніша політика;

- скасовувалась цензура;

- підвищено заробітну плату і скасовано надзвичайні податки;

- СРСР оголосив про припинення вилучення репарацій.

Завдяки таким заходам вдалося досягти відносної стабілізації режиму. Але рівень життя у НДР був значно нижчим, ніж у ФРН. Карткову систему було ліквідовано у 1958 р. (у ФРН у 1949 p.). Великою проблемою для НДР була проблема Західного Берліну. Західний Берлін був відкритим анклавом ринкової економіки у центрі планової і цим користувалися мешканці Західного Берліну (2 млн. осіб), скуповуючи дешеві продовольчі й інші товари. Втрати НДР за двадцять років відкритості кордонів складали 120 млрд. марок. Західний Берлін став вікном, через яке у ФРН від'їжджали мешканці НДР. До 1961 р. виїхало майже 2 млн. осіб.

У планах військового командування НАТО і ОВД Західний Берлін розглядався як база для майбутньої "армії вторгнення", як найвірогідніше місце початку нової світової війни. Берлін став місцем дії майже 60 розвідувальних служб різних країн світу. За таких умов керівництво СРСР і НДР прагнули нейтралізувати негативний вплив. Питання про вирішення берлінської проблеми радянське керівництво активно почало піднімати, починаючи з 1958 р. Не домігшись свого шляхом переговорів, радянське керівництво вдалось до рішучих дій. У ніч з 12 на 13 серпня 1961р. навколо Західного Берліну був споруджений мур довжиною 46 км і висотою 4 м. "Берлінський мур" складався з двох мурів, між якими пролягла прикордонна смуга від 150 до 8 м завширшки. Було збудовано 25 патрульно-пропускних пунктів і обладнано 245 вогневих позицій. Оскільки СРСР не встановлював блокаду на відміну від 1948-1949 pp., то кризу, яка виникла, було швидко подолано. Американські і радянські війська, виведені на вулиці Берліну, через два дні повернулись до своїх казарм. Так з'явився символ "холодної війни", розколу Німеччини і Європи.

У 60-ті роки економічний розвиток НДР прискорився. Значною мірою це пояснюється проведенням економічних реформ 1963 р. На початку 60-х років було завершено створення металургійної і паливно-енергетичної бази, хімічної і електротехнічної промисловості. Проте економіка НДР продовжувала залишатись багатоукладною. 17% промислової продукції вироблялось у приватному секторі. Зріс життєвий рівень. НДР стала провідною країною за цим показником серед соціалістичних країн.

На міжнародній арені НДР знаходилась у відносній ізоляції: вона мала дипломатичні відносини лише з соціалістичними країнами."Нова східна політика", започаткована канцлером ФРН В.Брандтом, викликала серйозні розходження в керівництві НДР. Одні вважали, що нормалізація відносин з ФРН дасть можливість закріпити існування НДР і допоможе вийти з міжнародної ізоляції. Об'єднання Німеччини вони вважали справою далекого майбутнього і відносини з ФРН потрібно будувати як і з будь-якою іншою державою. Інші вважали, що визнати ФРН можна лише при умові її виходу з НАТО. Під тиском Москви було прийнято першу точку зору, а її активний прихильник Еріх Хонеккер став новим лідером СЄПН і НДР. У 1972 р. було підписано договір про основи взаємовідносин між двома німецькими державами.У внутрішній політиці Е.Хонеккер пішов шляхом копіювання радянської моделі. На початку 70-х років було ліквідовано всі приватні підприємства шляхом викупу. Ремісничі майстерні, дрібні торгівці були об'єднані у комбінати на правах кооперативів. Основні елементи господарчої реформи 60-х років було ліквідовано. Відбулось посилення політичного контролю над суспільством, який здійснювало міністерство державної безпеки (МДБ, "штазі"). На 16,6 млн.осіб населення у міністерстві було 85 тис. штатних і 109 тис. позаштатних співробітників. Майже на всіх мешканців НДР було заведено досьє. МДБ досягло значних успіхів у боротьбі з інакодумством у НДР. Активність проявляла і розвідка НДР: її агентами був особистий секретар В.Брандта та деякі інші посадові особи у ФРН. Розвідка мала також широкі зв'язки з різними міжнародними терористичними організаціями.Неосталінізм у НДР, як і в інших східноєвропейських країнах швидко призвів до економічної стагнації, зовнішньої заборгованості, соціальних проблем і, відповідно, до зростання невдоволення. Посилення контролю призвело до масової втечі населення у ФРН. У відповідь уряд дав наказ розстрілювати всіх, хто прагне перейти кордон. Це на певний час дало можливість припинити втечу громадян. Зміни в країнах Східної Європи у 80-х роках дали новий поштовх до втечі у ФРН. Громадяни НДР використовували для цього відкритість кордону між Угорщиною й Австрією. Перебудова в СРСР викликала в керівництва НДР майже відкрите невдоволення: воно прагнуло зробити все, аби зменшити її вплив. Але серед широкого загалу населення вона викликала підтримку. Приїзд М.Горбачова у жовтні 1989 р. на святкування 40-річчя НДР вилився в масовий рух за оновлення. Придушити ці виступи силою було вже неможливо.

11 жовтня 1989 р. керівництво СЄПН звернулось до населення з пропозицією провести референдум про майбутнє соціалізму на німецькій землі. 18 жовтня Хонеккер подав у відставку. Це стало сигналом до розгортання масових демонстрацій, утворення нових політичних партій. Всім громадянам було надано право вільного виїзду з країни. Далі події розгортались з небаченою швидкістю. 4 листопада 1989 р. у Берліні відбулась 500-тисячна демонстрація. 7 листопада у відставку пішов уряд, а 8 листопада керівництво партії на чолі з Е.Кренцем. 9 листопада зруйновано Берлінський мур. 13 листопада було створено новий уряд на чолі з Х.Модровим.2 грудня з конституції було вилучено статтю про провідну роль робітничого класу і його партії в житті суспільства. Увесь склад ЦК СЄПН подав у відставку, а Хонеккер та інші колишні керівники виключені з СЄПН, яку було перейменовано у Партію демократичного соціалізму.У березні 1990 р. в країні відбулися перші вільні вибори. НДР отримала шанс розвиватись по демократичному шляху.

4. У грудні 1989 р. було піднято питання про об'єднання двох Німеччин. Почались пошуки формули об'єднання.Спочатку керівництво НДР вважало, що цей процес буде тривалим. Але вибори 1990 р. дали перемогу ХДС, яка виступала за негайне об'єднання Німеччини на основі закріпленої у конституції ФРН схеми входження земель на сході у федерацію. Уряд, сформований лідером ХДС Лотаром де Мез'єром, приступив до реалізації цього процесу. 1 червня 1990 р. у НДР було введено західнонімецькі гроші (дойчмарки). 31 серпня проведено вибори і відновлено 6 земель на території НДР. 12 вересня СРСР, США, Англія, Франція підписали договір про остаточне врегулювання німецького питання. 3 жовтня 1990 р. відбулось об'єднання Німеччини, столицею якої став Берлін. На позачергових виборах в уже об'єднаній Німеччині перемогла коаліція ХДС/ХСС з ВДП. Об'єднання Німеччини породило низку проблем:

- інтеграції східних земель в ФРН;

- структурної перебудови економіки НДР;

- соціальну напруженість;

- ворожнечу до іноземних робітників (5 млн.осіб);

- вироблення нової зовнішньої політики ФРН.

Після об'єднання ФРН стала повноправним членом світового співтовариства. Поставлено питання про надання ФРН місця в Раді Безпеки ООН. У Європі ФРН стала найбільш населеною країною (80 млн. осіб) з могутнім економічним потенціалом. Німеччина після об'єднання. Канцлером об'єднаної Німеччини залишився Г.Коль. У своїй внутрішній політиці він продовжив попередній курс "консервативної революції". Головною проблемою для об'єднаної Німеччини стала інтеграція східнонімецьких земель: структурна перебудова і модернізація економіки, відновлення земельного устрою, формування нових владних і партійних структур, а особливо, зміна системи мислення, звичок, ставлення до праці та ін. У 1990-1993 pp. у східнонімецьких землях спостерігався спад виробництва і падіння життєвого рівня населення, але вже в 1994 р. завдяки значним капіталовкладенням цю негативну тенденцію вдалось переломити. Після об'єднання Німеччина'проводила активну зовнішню політику. Так, вона разом з Францією стала одним з основних рушіїв інтеграційних процесів у Європі, головним торговельним і політичним партнером для більшості країн Східної Європи. Активно підтримувала відносини з Росією, Україною та країнами Балтії. Курс, що проводився Г.Колем, був підтриманий виборцями під час чергових парламентських виборів 1994 р. Модернізація східних земель, активна зовнішня політика потребували значних витрат, які в 1996 р. стали відчутними для такої сильної економіки як німецька. Зріс державний дефіцит, поширилось безробіття. Спроба виправити становище за рахунок збільшення податків викликала соціальний конфлікт. Із ситуації, що склалась, уряд Г.Коля запропонував традиційний вихід у дусі політики "консервативної революції": зменшення витрат на соціальні потреби, суворий контроль державних витрат, стимулювання капіталовкладень за рахунок зменшення податків із заможних верств населення. Ці заходи, за оцінкою економістів і опозиції, мали сприяти пожвавленню економічного зростання і зменшенню безробіття. Проте більшість населення відмовилась підтримувати політику "затягування поясів". Це, а також загальне полівіння урядів країн Заходу, стали для канцлерства Г.Коля згубними. На виборах у вересні 1998 р. перемогла коаліція, очолювана соціал-демократами. Новим канцлером Німеччини став Герхард Шредер.

Запитання та завдання:

  1. Причини роз`єднання німецьких земель в 40-х роках.

  2. Економічний розвиток ФРН в 50 – 80-х роках.

  3. Причини «західнонімецького економічного дива».

  4. Особливості розвитку НДР в 50 – 80-х роках.

  5. Загострення крази соціалістичного ладу в НДР у 80-ті роки.

  6. Об`єднання Німеччини.

  7. Особливості розвитку країни наприкінці XX – на початку XXI ст.

Рекомендована література:

Александров В.В. Новейшая история стран Европы и Америки 1945 – 1986 г. М, 1986.

Бердичівський Я.М. Всесвітня історія 11 кл. К, 1998.

Бураков Ю.В. Новітня історія країн Європи, Азії та Америки. Л, 1993.

История новейшего времени стран Европы и Америки. М, 2002.

Ладиченко Т.В. Всесвітня історія 11 кл. К, 2000

Майборода О.М. Новітня історія (другий період). К, 1995.

Пивовар С. Новітня історія XX ст.. К, 1996.

Розділ « СРСР у другій половині XX століття.»

Тема: СРСР в роки післявоєнної відбудови ( 1945 – 1953 рр.).

План:

1. Територіальні зміни.

2. Особливості суспільно – політичного життя в післявоєнний період.

3. Відбудова народного господарства.

1. Перемога у Другій світовій війні призвела до кардинальної зміни міжнародного становища СРСР. Радянський Союз вийшов з війни у новій якості наддержави. Відбулись значні територіальні зміни (єдина держава, яка у результаті війни здійснила значні територіальні придбання):

- було закріплено приєднання Західної України і Західної Б: лорусії, Бессарабії, Північної Буковини, Прибалтики, части: Фінляндії, здійснене у 1939-1940 pp.;

- у 1944 р. до СРСР приєдналась Тувинська Народна Республіка;

- за договором 1945 р. з Чехословаччиною до СРСР було при єднано Карпатську Україну;

- за рішенням Потсдамської конференції до СРСР відійшла частина Пруссії і місто Кенігсберг (з 1946 p.- Калінінград) з прилеглою територією;

- за мирним договором з Фінляндією до СРСР відійшла область Петсамо (Печенга);

- після розгрому Японії до СРСР відійшли Південний Сахалін і Курильські острови. Новий міжнародний статус вагомо позначився на внутрішньому житті СРСР.

2. З закінченням війни населення СРСР плекало надії, що у країні наступлять зміни. Робітники сподівались, що будуть скасовані жорсткі передвоєнні закони, які тягли за собою кримінальну відповідальність за 20-хвилинне запізнення. Селяни мріяли про покращення свого життя. Надії на звільнення, на можливість повернутись додому плекало багато в'язнів ГУЛАГу. У результаті війни багато громадян втратили рідних, особлиі це позначилось на дітях. У країні різко зросла безпритульніст Серйозною проблемою стала кримінальна злочинність, тим більше, що на руках залишилось багато зброї. Відразу після закінчення війни почалась демобілізація збройних сил, які налічували на той час 11365 тис.чол. Велику масу демобілізованих потрібно було працевлаштувати і відновити професійні трудові навички, втрачені в роки війни. На батьківщину поверталась значна кількість репатріантів (за роки війни у Німеччину було вивезено на примусові роботи 2,8 млн. чол., потрапило в полон 4 млн. чол.). Усім їм довелось пройти через сталінську репресивну машину підозрінь, недовір'я, непорозумінь. З 800 тис. полонених, які повернулись на батьківщину, половина потрапила до ГУЛАГу. 16 серпня 1941 р. було видано наказ, згідно з яким командири і політпрацівники, що потрапили в полон, вважаються дезертирами, іх сім'ї підлягають арешту, а сім'ї червоноармійців позбавляються державної допомоги. Так у 1950 р. були страчені генерали П.Г.Понедєлін і М.К.Кирилов, які були у полоні. Крім того, сталінському керівництву довелось придушувати рух у Західній Україні, Західній Білорусії, Прибалтиці, де збройні формування (УПА, "Лісові брати" та ін.) боролись за незалежність України, республік Прибалтики,проти радянізації цих регіонів. Під час війни були проведені жорстокі каральні операції проти цілих народів. Ще на її початку було ліквідовано Автономну республіку німців Поволжя. 300 тис. чол. було виселено у віддалені райони Сибіру і Казахстану. Подібні заходи у 1943 р. були здійснені проти калмиків, у 1944 р. проти карачаївців, чеченців, інгушів, балкарців, кримських татар. Названі народи насильно вивезено у малонаселен! райони Сибіру, Казахстану і Середньої Азії. Ці акції сталінізму стали відомими у 1956 p., коли М.С.Хрущрв сказав про це у своїй "секретній доповіді" на XX з'їзді КПРС. У ній, зокрема, він зазначив і таке: "Українці були позбавлені цієї участі тільки тому, що їх було занадто багато і не було місця, куди їх виселити". Після війни Сталін знову почав побоюватись посилення військових. К.Рокоссовський був відправлений у Польщу на посаду міністра національної оборони ПНР. Було заарештовано маршала авіації О.Новікова. Проти Г.Жукова готувався судовий процес. Почались арешти військових, які були у близьких стосунках з Жуковим. Процес проти Жукова припинив сам Сталін, заявивши, що "Жуков проти ЦК не піде". Ідеологічний наступ. Ждановщина. Сталінська система почала наступ і на ідеологічному фронті. Ідеологія і політична практика сталінізму набрала відверто великоруських націоналістичних рис. Проголошувалось скрізь і всюди, що в економіці і політиці, філософії і науці саме російська думка має "всесвітньо-історичне значення". Російський народ, за словами Сталіна, "заслужив у цій війні загальне визнання як керівна сила Радянського Союзу серед усіх народів нашої країни". Російський народ проголошувався як найбільш передовий за рівнем культури та економічного розвитку.

Влітку 1946 р. розпочався широкий наступ на культуру, який отримав назву "ждановщина". Початком її стала постанова ЦК ВКП(б) "Про журнали "Звезда" і "Ленинград", ініціатором якої був Сталін, а головним провідником - Жданов. Головними цілями компанії "для пророблення" було обрано А.А.Ахматову і М.М.Зощенка. До постанови про літературу додались постанови про репертуар драматичних театрів, про кінофільми "Велике життя", про оперу В.Мураделі "Велика дружба". Стало практикою закриття журналів, заборона літературних, музичних, кінематографічних творів. Знову почались нападки на "формалістів" у музиці, серед яких головними було названо С.С.Прокоф'єва і Д.Д.Шостаковича. Водночас розгорнулась боротьба з "космополітизмом". У цьому "витку" боротьби загинули відомі діячі культури: актор і режисер С.Міхоелс, поет П.Маркіш та ін. Ця кампанія значною мірою носила антисемітське забарвлення. Космополітом могли оголосити будь-яку людину, яка цікавилась західною літературою, музикою, живописом. Це призвело до ізоляції радянського народу від досягнень світової культури. Становище в науці. Існуюча система керівництва наукою ставила над усе вірність ученого догмам, які Сталін виклав у "Короткому курсі історії ВКП(б), практично виключала будь-який вияв наукового вільнодумства. Та й склад кадрів наукових працівників був далеко не однорідним. Поряд з вченими, які зробили видатний внесок у світову та вітчизняну науку, такими як П.Л.Капіца, СІ.Вавілов, М.В.Келдиш, було чимало кар'єристів і лжевчених. Після арешту напередодні війни і згодом трагічної загибелі М.І.Вавілова, провідне місце в біології посіли Т.Д.Лисенко і його послідовники. Енергійний, напористий, майстер інтриг Т.Лисенко безперервно клявся у вірності марксизму-ленінізму і особисто Сталіну, давав обіцянки вивести високоврожайні сорти і розв'язати продовольчу проблему. Але на перешкоді його "науковій" діяльності стояли генетики, які доводили абсурдність його тверджень. Заручившись підтримкою Сталіна, Лисенко перейшов у наступ. У серпні 1948 р. відбулась сесія Всесоюзної академії сільськогосподарських наук ім. В.І.Леніна (ВАСГНІЛ). Лисенко виступив на ній з доповіддю. Він заявив, що текст доповіді схвалив ЦК ВКП(б), а, отже, особисто Сталін. Справжні вчені не поступилися науковими переконаннями (В.С.Нємчинов, Й.А.Рапопорт), але лисенкевці перемогли. Більшість генетиків було звільнено з роботи, їм заборонили займатись науковою діяльністю. Розвиток цієї важливої галузі науки було зупинено на роки. Важке становище склалось і в інших науках, особливо гуманітарних. В економічній науці все було підпорядковано пропаганді праці Сталіна "Економічні проблеми соціалізму в СРСР", в якій він, зокрема, напав на тих економістів, які мали свою, особливу думку щодо проблем товарного обороту, товарно-грошових відносин. Сталін звинуватив їх у науковому невігластві, у нерозумінні, що товарний оборот несумісний з перспективою переходу до комунізму. Історія як наука перебувала під повним і безроздільним впливом "Короткого курсу" і покликана була виправдати існуючий порядок.Практично обірвались зв'язки із світовою наукою. Саме наприкінці 40-х - на початку 50-х років на окремих найважливіших напрямах наукових досліджень і почалось відставання від світового рівня.

3. Відбудова почалася відразу після визволення захоплених територій. Для її проведення був розроблений четвертий п'ятирічний план (1946-1950). Перед країною стояло питання про шляхи економічного розвитку і знову, як напередодні війни, Сталін висунув гасло: завершити побудову соціалізму і почати перехід до комунізму. На його думку, війна лише затримала виконання цього завдання. Сталін припускав, що для побудови матеріально-технічної бази комунізму достатньо довести виробництво чавуну до 60 млн.т. на рік, сталі - до 60 млн. т., нафти - до 60 млн.т., вугілля до 500 млн.т. У 1948 р. за основними показниками було досягнуто перевищення довоєнного 1940 р. Досягненню таких результатів сприяли наступні фактори:

- ентузіазм радянських людей;

- низький рівень споживання;

- концентрація ресурсів;

- примусове вилучення коштів під час грошової реформи 1947 р. (Заробітна плата залишалась незмінною. За банківськими вкладами з 3 до 10 тис. крб. було здійснено зменшення заощаджень на 1/3, а за вкладами понад 10 тис. крб. - 2/3. Для тих, хто зберігав гроші поза банківськими установами обмін здійснювався 1 до 10.);

- використання праці військовополонених (німців, японців), а також в'язнів ГУЛАГу;

- репарації.

Переважний розвиток групи "А" (виробництво засобів виробництва) призвів до ще більшої диспропорції у промисловості, яка намітилась ще у 30-ті роки. Це посилило хронічну хворобу радянської економіки: дефіцит товарів народного споживання.

Становище на селі. У найгіршому становищі після війни опинилось сільське господарство. Крім втрат у роки війни (знищення МТС, скорочення поголів'я худоби, зменшення зайнятих у сільському господарстві), сільське господарство зазнавало нових утисків з боку адміністративно-командної системи. Посуха і голод 1946-1947 pp. не позначились на зменшенні планових показників заготівлі продукції. У селах забиралось все, аби виконати план. Податок накладався на худобу, птицю, фруктові дерева, що спричинило занепад підсобного господарства, яке давало 40% окремих видів продукції. Норми довоєнного часу обмежували свободу пересування колгоспників, адже у них не було паспортів. Фактично колгоспники були справжніми кріпаками. На них не поширювались і соціальні гарантії, які існували у містах: оплата з тимчасової непрацездатності, пенсійне забезпечення. Оргнабори сільського населення на відбудову міст і спорудження нових заводів підривали сільське господарство, бо позбавляли його робочої сили. Керівництво вбачало всі проблеми сільського господарства в залежності від природних стихій і вважало, що їх можна розв'язати, зменшивши цю залежність. У 1948 р. виник "Сталінський план перетворення природи", за яким передбачалось провести лісозахисні заходи, розвивати зрошувальну систему, споруджувати ставки, водоймища. У подальшому цей план був доповнений рішеннями про будівництво великих каналів.

. Під кінець свого життя Сталін намагався знищити всіх свідків своїх зловживань і здійснив низку кадрових перестановок. У 1949 р. Сталін санкціонував так звану "Ленінградську справу". Приводом до початку справи послужив анонімний лист, що звинувачував ленінградських партійних діячів у фальсифікації результатів виборів на партійній конференції. Було заарештовано понад 200 партійних працівників. Після цього значно зміцнились позиції Маленкова, якого підтримував Берія, і Хрущова, який був призначений на посаду першого секретаря Московського обкому партії і секретаря ЦК. Саме Маленков і Хрущов виступили на XIX з'їзді ВКП(б) з головними доповідями. За ініціативою Сталіна на цьому з'їзді була здійснена реорганізація вищих партійних органів. ВКП(б) дістала нову назву - Комуністична партія Радянського Союзу (КПРС). Замість Політбюро створювалась Президія у складі 37 чол., збільшувалась кількість секретарів ЦК з 5 до 10 чол., було вдвічі розширено склад ЦК партії (до 232 чол.). Таким чином, диктатор хотів урівноважити вплив "старої гвардії" "молодою", якою було легше управляти. Виникла так звана "справа лікарів". Тільки смерть Сталіна відвернула нову хвилю репресій.

Запитання та завдання:

  1. Особливості післявоєнного суспільно – політичного життя.

  2. Причини массових репресій.

  3. Особливості промислового розвитку у другій половині 40-х років.

  4. Особливості післявоєнної відбудови на селі.

  5. Який характер мала Радянська держава в післявоєнний час.

Рекомендована література:

Алексеева Л.М. История инакомыслия в СССР. М, 1992.

Александров В.В. Новейшая история стран Европы и Америки 1945 – 1986 г. М, 1986.

Бердичівський Я.М. Всесвітня історія 11 кл. К, 1998.

Бураков Ю.В. Новітня історія країн Європи, Азії та Америки. Л, 1993.

История новейшего времени стран Европы и Америки. М, 2002.

Ладиченко Т.В. Всесвітня історія 11 кл. К, 2000

Майборода О.М. Новітня історія (другий період). К, 1995.

Н. Хрущов. Материалы к биографии. М, 1989.

Пивовар С. Новітня історія XX ст.. К, 1996.

Тема: СРСР в роки «Відлиги» 1953 – 1964 рр.

План:

  1. Зміни в суспільно – політичному житті.

  2. Економічні реформи М. Хрущова.

1. Зміни в керівництві партією і державою. 5 березня 1953 р. Й.В Сталін помер. З його смертю скінчилась ціла епоха у житті Радянського Союзу. Епоха, коли формувалась і утверджувалась тоталітарна система з усіма її рисами. Смерть вождя поставила на порядок денний питання: в якому напрямку далі буде рухатись радянське суспільство? Подальший розвиток країни залежав від розкладу сил у вищих ешелонах влади, склад яких не зазнав змін. І тому існуюча еліта могла продовжувати політику Сталіна, або, у кращому випадку, піти на ліквідацію найбільш негативних проявів існуючої системи, зберігши основи командно-адміністративної системи. Головою Ради Міністрів став Маленков. Його на цю посаду запропонував Берія. У свою чергу, Маленков запропонував об'єднати МВС і МДБ під керівництвом Берії. Були проведені і інші зміни у складі керівництва. Хрущов домігся на цьому засіданні прийняття рішення про повернення у Москву Г.К.Жукова, який на той час командував Уральським військовим округом. Посада першого секретаря у партії не пропонувалась, але Хрущов як єдиний з секретарів ЦК, що входив до Президії ЦК, фактично взяв під контроль кадри партійного апарату. У зв'язку з трауром була оголошена амністія, в результаті якої на свободу вийшло багато карних злочинців, що призвело до загострення становища у країні. Політика нового керівництва країни було вкрай непослідовною. Це пояснювалось нестійкістю коаліції Маленков-Берія-Хрущов. Ці лідери прагнули одноосібної влади. Найбільше шансів було у Берії, який контролював два з трьох "силових" міністерств. Основним суперником Берії став Хрущов, який зумів на свою сторону залучити Маленкова й Жукова. У липні 1953 р. на одному з засідань у Кремлі, яке вів Маленков, Хрущов виступив із звинуваченням на адресу Берії в кар'єризмі, націоналізмі і у зв'язку з англійською та муссаватист-ською розвідками. Хрущова підтримали, як і домовились, Булганін, Молотов та інші. Як тільки приступили до голосування, Маленков натиснув потаємну кнопку дзвінка, і кілька офіцерів вищого рангу заарештували Берію. За наказом Жукова у Москву були введені Кантемирівська і Таманська дивізії, які мали нейтралізувати можливий виступ прихильників Берії. Повністю було замінено охорону Кремля, заарештовано співробітників Берії. Завдяки таким діям Хрущов усунув найнебезпечнішого свого конкурента. Берію було засуджено і страчено у вересні 1953 р. Хрущова було обрано Першим секретарем ЦК КПРС. У пресі почали з'являтися перші статті, які засуджували культ особи, почався перегляд "справи лікарів" і т.д. Але в той же час був придушений страйк в'язнів ГУЛАГу на шахтах Воркути. Визначною подією став XX з'їзд КПРС, під час якого на закритому засіданні Хрущов виступив зі спеціальною доповіддю про своє розуміння "культу особи Сталіна . У своїй доповіді він розкрив етапи розвитку та прояви культу особи Сталіна, його негативні наслідки, злочинні дії та їх результати на багаточисельних фактах зловживань, некомпетентності, фальсифікації ряду судових справ щодо партійних, військових, наукових кадрів. Хрущов вперше познайомив делегатів з так званим Ленінським заповітом, в якому давалась негативна оцінка Сталіна. В доповіді Хрущова вся провина за скоєння злочинів покладалась на Сталіна, Єжова, Берію. Тим самим він свідомо виводив з-під відповідальності найближче оточення Сталіна, його "соратників", до яких належав і сам. Увесь склад нової Президії ЦК КПРС, включаючи Молотова, Кагановича, Ворошилова та інших, Хрущов характеризував як вірних ленінців, які рішуче борються з культом особи і відновлюють колективне керівництво та ленінські норми партійного життя. На закінчення він сказав: "Ми повинні з усією серйозністю поставитись до питання про культ особи. Саме тому ми робимо доповідь про нього на закритому засіданні з'їзду. Треба знати міру, не тішити ворогів, не розкривати перед ними своїх болячок". На засіданні було прийнято рішення не публікувати доповідь, хоча вже через три дні у західних засобах масової інформації з'явився повний текст доповіді. У той час було підготовлено постанову ЦК КПРС "Про культ особи і його наслідки", яка визначила офіційні межі критики культу особи Сталіна і мала протидіяти поширенню критики партії і соціалістичного ладу. Розголошення фактів про зловживання владою Сталіним, засудження необгрунтованих репресій стали поштовхом до пожвавлення суспільного життя.

Але процес десталінізації 50-60-х років був непослідовним і суперечливим, частковим і не виходив за межі офіційної політики. Будь-які спроби вийти за її рамки присікались антидемократичними методами ( арешти, засудження і т.д.). Викриття культу особи Сталіна дали поштовх до масових рухів у деяких країнах Східної Європи (Польща, Угорщина). Нові тенденції в політиці Хрущова викликали занепокоєння в консервативній частині партії,, які у червні 1957 р. на Пленумі ЦК КПРС прагнули усунути Хрущова від влади. Але підтримка Хрущова з боку військових (Жуков) і КДБ (Серов) усунула цю загрозу і навіть дала можливість йому укріпитись при владі. Зосередивши у своїх руках значну владу, Хрущов змінив керівництво армії і КДБ. Починае формуватись «культ особи» Хрущова.

2. Друга половина 50-х - початок 60-х років були періодом, коли Радянський Союз, як і інші індустріальні держави, вступив у епоху науково-технічної революції. її особливістю у СРСР було те, що вона розвивалась переважно в надрах військово-промислового комплексу. Це пояснювалось тим, що йшла "холодна війна" і створення нових зразків зброї могло дати перевагу в протистоянні; відсутністю стимулів для запровадження досягнень НТР у цивільних галузях виробництва. У цей період були такі досягнення НТР:

- 4 жовтня 1957 р. був запущений перший штучний супутник Землі;

- створено міжконтинентальну балістичну ракету;

- 12 квітня 1961 р. у космос полетіла перша людина Ю.О.Гагарін;

- введено в експлуатацію перший атомний криголам "Ленін".

Сільське господарство. Прийшовши до влади, Хрущов вдався до рішучих дій. У вересні 1953 р. він виступив на Пленумі ЦК з пропозиціями щодо розвитку сільського господарства:

- зменшити планові показники;

- запровадити авансування праці колгоспників;

- засудити практику існування слабких господарств за рахунок передачі їм коштів міцних;

- зменшити управлінський апарат;

- сприяти допомозі міста селу.

Ці пропозиції були слушними, але дати негайне збільшення виробництва сільгосппродукції вони не могли. Вихід було знайдено в освоєнні цілинних та перелогових земель. Це був яскравий приклад екстенсивного розвитку сільського господарства. До весни 1954 р. на казахстанській цілині була організовано понад 120 радгоспів. Першоцілинникам доводилось жити у важких умовах і працювати майже цілодобово. Перші результати освоєння цілини були оптимістичними. У 1954 р. цілина дала понад 40% валового збору зерна. Збільшилось виробництво м'яса, молока. Все це дало змогу дещо поліпшити продовольче постачання населення.Проте успіхи були лише у перші роки. Відсутність наукового підходу до освоєння цілини призвела до швидкого виснаження грунтів. Урожайність була низькою. На освоєння цілини було використані значні матеріальні і людські ресурси, які з більшим ефектом можна було використати для розвитку традиційних районів землеробства.

Реформи управління економікою. У 1957 р. розпочалися реформи управління народним господарством. На думку Хрущова, надцентралізовані галузеві міністерства, які тоді існували, не могли забезпечити швидке зростання промислового виробництва. Замість них створювались територіальні управління - Ради народного господарства (раднаргоспи). Організація раднаргоспів дала певний ефект. Скоротились безглузді зустрічні перевезення вантажів, закривались сотні дрібних виробництв, які дублювали одне одного на підприємствах різних міністерств. Вивільнені площі використовувались для виробництва нової продукції. Прискорився процес технологічної реконструкції багатьох підприємств: за 1956-1960 pp. було введено в дію в 3 рази більше нових типів машин, агрегатів, приладів, ніж у попередню п'ятирічку. Відбулось істотне скорочення адміністративно-управлінського апарату. Проте кардинальних змін у розвитку економіки не сталося. Підприємства замість дрібної опіки міністерств одержали дріб'язкову опіку раднаргоспів. Замість пошуку матеріальної заінтересованості кожного працівника у результатах своєї праці було проведено зміни у нормуванні й оплаті. Результатом цього стало значне скорочення кількості робітників, які працювали на основі відрядної оплати і зростання кількості погодинних працівників. І без того невисокі матеріальні стимули до праці почали різко падати. Проте активніше почали застосовуватись моральні стимули. Виник новий рух - бригади комуністичної праці. Члени цих бригад намагались запровадити комуністичні методи у своє повсякденне життя: проводити разом вільний час, підвищувати свій загальноосвітній, технічний і професійний рівень. Реформи управління призвели до збоїв у виконанні шостої п'ятирічки. Однак визнавати це і вносити необхідні корективи не стали. Було знайдено інше рішення: замінити п'ятирічний план 1956-1960 pp. на семирічний 1959-1965 pp. Тоді "нестача" перших років п'ятирічки покривалась би новими планами. Семирічний план передбачав рішучий ривок у забезпеченні населення житлом, товарами споживання, але як і раніше наголос робився на випереджаючому розвитку групи "А". Семирічний план був прийнятий на XXI з'їзді КПРС. На з'їзді також урочисто було проголошено, що СРСР вступив у "період розгорнутого будівництва соціалізму". Ставилось завдання - в найкоротший строк догнати і перегнати найбільш розвинуті капіталістичні країни по виробництву продукції на душу населення. Це передбачалось досягти на початку 70-х років. У своїй доповіді Хрущов зробив висновок про повну і остаточну перемогу соціалізму в СРСР і тим самим, на його думку, підтвердилась можливість побудувати соціалізм в одній країні. Подальша реформаторська діяльність Хрущова була знову пов'язана з сільським господарством, яке продовжувало залишатись слабким місцем радянської економіки, хоча там і відбулись деякі позитивні зрушення (у 1956 р. дало позитивні результати освоєння цілини). За цих умов у кінці 1958 р. з ініціативи Хрущова прийнято рішення про продаж колгоспам сільськогосподарської техніки, яка знаходилась у розпорядженні МТС. Більша частина колгоспів не могла відразу її купити і брала на виплат. Це спочатку погіршило фінансове становище значної частини господарств і породило невдоволення. Іншим негативним наслідком була фактична втрата кадрів механізаторів і ремонтників, до цього зосереджених у МТС, які не бажали переходити до колгоспу, що означало б зниження їхнього життєвого рівня. Вони знаходили собі роботу в районних центрах, містах. У колгоспах ставлення до техніки погіршилось, бо вони не мали , як правило, гаражів, місць для зберігання у зимовий час, та й загальний рівень технічної культури колгоспників був ще низьким. На сільське господарство, як і раніше, тиснули стереотипи рапортоманії, прагнення апаратних працівників домогтися значних показників будь-яким шляхом. Наприкінці 50-х років це найяскравіше виявилось у так званій "рязанській афері", коли керівництво області з метою виконати своє зобов'язання збільшити заготівлю м'яса у 3 рази, пустило під ніж майже все поголів'я худоби області. На початку 60-х років сільське господарство знову опинилось на межі кризи. Керівництво почало шукати вихід у нових кадрових перестановках. Так у 1961 р. Міністерство сільського господарства було перетворено в консультативний орган. Хрущов сам об'їжджав десятки областей, даючи особисті вказівки, як вести сільське господарство. Але бажаного ривка так і не відбулось. 1962-1964 pp. стали роками внутрішнього безладдя і зростання напруженості. Погіршилось продовольче постачання міського населення. У 1962 р. замість колишніх сезонних знижень держава підвищила роздрібні ціни на масло на 50%, на м'ясо на 25-40%. Відповідно підвищились ціни на десятки найменувань продукції. Це викликало велике невдоволення найширших мас народу, особливо робітників. У м. Новочеркаську Ростовської області звістка про підвищення цін збіглася із зниженням розцінок робітникам одного з великих місцевих підприємств. Це призвело до стихійної зупинки заводу і страйку. Проти робітників було застосовано зброю. Були вбиті і поранені. Трагедія сталась у супереч рішучій відмові віддати наказ про застосування зброї з боку генерала М.К.Шапошнікова, Героя Радянського Союзу, заступника командуючого Північно-Кавказьким військовим округом. У тодішній пресі відомостей про цю подію не було. Восени вибухнула нова криза. У вересні 1963 р. виповнювалось 10 років з того часу, як на вересневому (1953 р.) Пленумі ЦК КПРС М.С.Хрущова було обрано Першим секретарем. Почалось ретельно сплановане святкування "Великого десятиріччя", яке мало прославити Хрущова і його правління. І раптом зник хліб у булочних і магазинах. Виникла паніка: у всіх містах, крім Москви, люди стояли в тисячних чергах, але хліба не було кілька днів. Причиною цього було те, що у 1963 р. цілина не дала врожаю (чорні бурі змели верхній родючий шар землі), до того ж партійні працівники всіх рівнів боялись доповісти, що нема хліба, щоб не зіпсувати святкування "великого десятиріччя". Щоб справитись з дефіцитом хліба, довелось пустити в хід стратегічні запаси і терміново закупити зерно за кордоном. СРСР вперше закупив хліб за кордоном. Але хлібну торгівлю в країні лихоманило майже рік. Підвищення цін, поява нових дефіцитів були відображенням наростання кризових явищ в економіці країни загалом. Після 3-4 років сприятливої кон'юнктури у промисловості темпи її зростання почали сповільнюватись. Наростали явища неузгодженості, порушувались господарські зв'язки. Сповільнився технічний прогрес. Листопадовий (1962 р.) Пленум ЦК КПРС вжив заходів для зміни керівництва народним господарством. З метою проведення єдиної технічної політики створювались галузеві державні комітети у Москві, яким передавались провідні наукові, проектні і конструкторські інститути, конструкторські бюро заводів з дослідницькими і експериментальними базами. На них покладалась відповідальність за впровадження нової техніки. Створені держкомітети стали розширювати свою експансію, оббирати раднаргоспи, забираючи в них все нові і нові підприємства. Так створилось двовладдя в управлінні промисловістю. До того ж для держкомітетів створювався тепличний режим: раднаргоспи відповідали за план, а держкомітети за впровадження нової техніки. У березні 1963 р. "з метою дальшого вдосконалення керівництва промисловістю і будівництвом" було створено Вищу Раду Народного Господарства СРСР при Раді Міністрів СРСР. Це структура створювалась над Радою Народного Господарства СРСР, Держпланом, Держбудом і Держкомітетом по координації науково-дослідних робіт. Крім того, Пленум запропонував широку програму реорганізації партійного керівництва усім народним господарством: поділ партійної організації кожної області на дві - промислову і сільськогосподарську. Відповідно формувався крайовий або обласний комітет партії "керівництва сільськогосподарським виробництвом". Це рішення фактично приводило до підміни державного керівництва партійним, а відповідно і до повного злиття партії з державним апаратом. Партійний апарат різко збільшився. Слідом за обкомами партії почали ділитись радянські, комсомольські, профспілкові організації. Звичайно, не тільки до цього зводилась внутрішня політика хрущовського керівництва. Важливе значення мало масове житлове будівництво, яке дало змогу поліпшити матеріальні умови життя багатьох громадян. За період Хрущова темпи житлового будівництва були найвищими за всю історію СРСР. Також були зрівняні з городянами у пенсіях та інших видах соціальної допомоги члени колгоспів.

Головна причина невдач реформ Хрущова полягала в тому, що соціалізм радянського зразку принципово не підлягав реформуванню. Будь-які зміни мали привести або до введення ринкових елементів і, відповідно, - до капіталізму, або до посилення контролю держави і відповідно - до сталінізму. Хрущов, відмовившись від сталінізму, не зумів, у силу своїх переконань, зробити рішучі кроки до введення ринкових механізмів. І вся його реформаторська діяльність була приречена на поразку.

Запмиання та завдання:

  1. Чому 50-ті роки отримали в історії назву років «Відлиги».

  2. Розкажіть про боротьбу за владу після смерті Й. Сталіна.

  3. Причини десталінізації.

  4. Прояви «десталінізації».

  5. Вкажіть недоліки «десталінізації».

  6. В чому полягала необхідність економічних реформ М.Хрущова.

  7. Назвіть ці економічні реформи.

  8. Вкажіть наслідки економічних реформ М.Хрущова.

Словникові слова: «Відлига», «десталінізація».

Рекомендована література:

Алексеева Л.М. История инакомыслия в СССР. М, 1992.

Александров В.В. Новейшая история стран Европы и Америки 1945 – 1986 г. М, 1986.

Бердичівський Я.М. Всесвітня історія 11 кл. К, 1998.

Бураков Ю.В. Новітня історія країн Європи, Азії та Америки. Л, 1993.

История новейшего времени стран Европы и Америки. М, 2002.

Ладиченко Т.В. Всесвітня історія 11 кл. К, 2000

Майборода О.М. Новітня історія (другий період). К, 1995.

Н. Хрущов. Материалы к биографии. М, 1989.

Пивовар С. Новітня історія XX ст.. К, 1996.

Тема: «Перебудова» та розпад СРСР (1985 – 1991 роки).

План:

1. Спроби соціально – економічних реформ у другій половині 80-х років.

2. Зміни громадсько – політичного життя.

3. Посилення національних рухів в республіках СРСР.

4. Розпад СРСР.

1. На середину 80-х років СРСР охопила економічна, соціальна і політична кризи. Тоталітарна система з командно-адміністративними методами управління вже не відповідала вимогам часу. Постала нагальна необхідність оновлення всіх сторін суспільства, його економічних основ, соціального життя, політичного устрою, духовної сфери. У березні 1985 р. після смерті К.У.Черненка на посаду генерального секретаря ЦК КПРС було обрано М.С.Горбачова. Весною 1985 р. він не прагнув до зміни соціально-політичного устрою, вважаючи, що соціалізм в СРСР життєздатний. Але він розумів, що "так жити не можливо". Незабаром відбувся квітневий (1985 р.) Пленум ЦК КПРС, на якому питання суспільно-політичного життя у багатьох випадках були поставлені по-новому. Був проголошений курс на прискорення соціально-економічного розвитку. Весною 1985 р. вирішення більшості проблем керівництву вбачалося шляхом зосередження зусиль для підвищення темпів економічного зростання і подолання відставання машинобудування. Планувалось активізувати соціальні фактори і тим самим підвищити добробут громадян; вдосконалити систему управління народного господарства; стимулювати нові форми праці (реформи А.Аганбегяна). Також нове керівництво внесло нові елементи в оцінку міжнародного становища і почало поворот у зовнішньополітичній сфері, заснований на пріоритеті загальнолюдських цінностей. Друга половина 1985 і початок 1986 р. пройшли під знаком підготовки до чергового XXVII з'їзду КПРС і розгортання двох кампаній: боротьба з пияцтвом і алкоголізмом і боротьба з нетрудовими доходами. У цей час у вищому партійному і державному керівництві розгортається боротьба між брежнєвською гвардією (Гришин, Романов) новими партократами (Лігачов) і реформаторами (Яковлев, Шеварднадзе). XXVII з'їзд КПРС не вніс принципово нового у внутрішньополітичне життя країни, але на з'їзді Горбачову вдалося провести нову концепцію міжнародних відносин, відсунувши на другий план "класову боротьбу" і висунувши положення про взаємозв'язок всіх світових явищ. Він почав завойовувати світове визнання, що дало йому додатковий козир в боротьбі за владу. (Поворот в його поглядах відбувся після зустрічі з М.Тетчер у 1984 р. після якої вона заявила: "З ним можна мати справу"). Вироблення конкретних заходів по проведенню реформ (Перебудова) виявилось не простою справою. Проведення реформ згідно з традиційною командно-адміністративною практикою виявилось неможливим. Бюрократичні методи давали значні деформації у проведенні перетворень (яскравим підтвердженням цього є проведення антиалкогольної компанії і боротьби з нетрудовими доходами) і побічні явища, які повністю нівелювали реформи. До того ж концепція прискорення виявила свою недієздатність. Зорієнтована на прискорення розвитку машинобудування, вона ще більше зменшила виробництво товарів широкого вжитку і тим самим посилила інфляційні тенденції, дефіцит. На відміну від традиційних криз, притаманних ринковій економіці, криза радянської економіки поєднувала в собі не тільки зниження темпів зростання за показниками, а і зменшення обсягів виробництва. До цього додавалась інфляція (прихована), дефіцит на оптовому і на споживчому ринках. Тоді М.С.Горбачов на січневому пленумі ЦК КПРС у 1987 р. підняв питання про вироблення кадрової політики партії в умовах перебудови, яка мала б забезпечити кадрами проведення реформ. У цей час робиться спроба здійснити реформування радянської економіки на засадах "самофінансування", "самоуправління", "самоокупності". У основі реформ лежали дві складові:

а) розширення самостійності трудових колективів (закон "Про державне підприємство та об'єднання";

б) розширення сфери дії приватної ініціативи (закон "Про кооперацію", "Про індивідуальну трудову діяльність").

Але у здійсненні цих реформ простежувалася непослідовність і до того ж вони не виривали економіку з рук бюрократії. А ослаблення бюрократичного керівництва при нестворених нових механізмах управління економікою привело до ще більшого хаосу і падіння виробництв. Стало зрозуміло, що успішне проведення економічних реформ не можливо без реформування політичної системи. 2. На січневому пленумі КПРС у 1987 році була започаткована нова політика гласності. Тут вперше за всю радянську історію ЦК взяв на себе відповідальність за допущені "деформації" у розбудові радянського суспільства. У засобах масової інформації спочатку несміливо, а потім на весь голос стали простежуватися критичні мотиви. Але критика зводилась до того, що потрібно "повернутися до ленінських норм" - надміфологізованої, ідеальної моделі соціалізму. 70-річчя Жовтня дало початок наростаючій хвилі антисталінізму. Першим серйозним випробуванням політики гласності став конфлікт Єльцина (перший секретар Московського міськкому КПРС) із Горбачовим. Після того, як у жовтні 1987 р. Б.Єльцин виступив на Пленумі ЦК КПРС з різкою критикою щодо темпів перебудови і в адресу Лігачова, який був другою людиною у партії, його було виведено зі складу вищого партійного керівництва. Стенограма засідання цього пленуму не була опублікована, що привело до поширення різних чуток і вимог розширення гласності. Навесні 1988 р. стенограма Пленуму була опублікована, що дало могутній поштовх до розгортання гласності. За рішенням Політбюро ЦК КПРС була створена Комісія по додатковому вивченню матеріалів, пов'язаних з репресіями, які мали місце у 30-50-ті роки. Але реабілітаційний процес зачіпав спочатку лише вищих партійних чиновників 20-30-х років. Багатьом людям важко доводилось долати стереотипи у сприйнятті історії та сучасності. Одним в силу того, що руйнувались їхні ідеали, іншим - тому що це зачіпало їхнє минуле, коли вони робили кар'єру на боротьбі з "ворогами народу". Своєрідним символом опору змінам не тільки у житті, але і у свідомості стала публікація в газеті "Советская Россия" статті ленінградського викладача хімії Ніни Андреєвої ("Не могу поступиться принципами"), в якій фактично відстоювалося консервативна (сталінська) модель радянської історії. Стаття викликала ажіотаж, який був фактично спровокований Є.Лігачовим. Поява статті означала, що у партійному керівництві є сили, які поділяють позицію автора. Одночасно ця стаття стала поштовхом до консолідації консервативних сил. Тільки через кілька тижнів газета "Правда" надрукувала передову статтю, в якій стаття Андреєвої кваліфікувалася "маніфестом антиперебудовних сил". Поява передовиці у "Правді" свідчила про перегрупування сил у вищому ешелоні влади. Консервативні сили у КПРС тимчасово потерпіли поразку, що дало змогу Горбачову продовжити реформи. Рішення про реформи політичної системи були ухвалені на XIX партійній конференції, яка відбулась в червні 1988 р. На ній Горбачов спробував закріпити в документах партії модель "гуманного, демократичного соціалізму", який у загальних рисах повторював ідеї "соціалізму з людським обличчям" періоду празької весни 1968 р. Зіткнувшись з опором консервативних сил в партії, Горбачов спробував вищим державним органам зробити З'їзд Рад, а Верховну Раду перетворити у постійно діючий законодавчий орган. Також він запропонував поєднати посаду перших секретарів районних, міських, обласних комітетів партії з посадою голови Рад. Тим самим він намагався місцевих партійних вождів пропустити через альтернативні вибори і тим самим усунути консерваторів. Партійна номенклатура спочатку погодилась, але усвідомивши, чим це погрожує, домагалася відміни такого рішення. Також на конференції були накреслені основні риси виборчої системи, за якою 1/3 депутатів обиралась від громадських організацій (100 депутатів від КПРС, трохи менше від комсомолу, ветеранів). Інші 2/3 висувались на окружних виборчих зборах, які провадились за старою схемою. Така система виборів повинна була забезпечити керований склад з'їзду Рад. З'їзд Рад розпочав свою роботу 25 травня 1989 року. Його робота кардинально відрізнялась від колишніх сесій Верховної Ради СРСР. Не дивлячись на консервативний характер виборчої системи, серед депутатів виявилась значна кількість прихильників радикальних реформ, які об'єдналися у міжрегіональну депутатську групу, яка фактично стала парламентською опозицією. Заявили про своє існування і інші групи, об'єднання депутатів за професійними і політичними інтересами. Найбільш консервативні позиції займала група "Союз", яка виступала за збереження єдності СРСР будь-якою ціною. При такому розмаїтті політичних поглядів Голова Верховної Ради СРСР фактично перетворювався у спікера, який керує засіданнями і повинен проводити лінію більшості. Це приводило до непорозуміння між Горбачовим, який був головою ВР СРСР і одночасно Генеральним секретарем ЦК КПРС, і консервативними силами в партії, які звинуватили його у м'якості. Демократизація суспільного життя дала поштовх до виникнення політичних партій, народних рухів і фронтів, пожвавлення національно-визвольних рухів. У різних районах СРСР спалахнули міжнаціональні конфлікти. Перехід до багатопартійності почався з формування так званих "неформальних" організацій, груп. У різних містах почали виникати клуби на підтримку перебудови. З перших днів свого існування заявило про себе товариство "Меморіал", яке ставило собі за мету увіковічити пам'ять жертв сталінських репресій. Значне поширення "неформальні" групи мали серед молоді (але вони виникали в більшості як засіб самоствердження і як форма протесту молоді). Досить швидко "неформальні" рухи починають політизуватися, особливо після XIX пар-тконференції. Другим значним поштовхом стали вибори 1989 р. До цього часу в деяких республіках, насамперед у Прибалтиці, виникають "Народні фронти", які виступали з ідеями економічного, культурного і національного відродження корінних націй у своїх республіках. Спочатку ці рухи не виступали проти радянської влади. За своїм складом вони були переважно інтелігентськими. Літом 1989 р. на політичну арену виходить робітничий клас. У липні страйки охопили шахтарські райони: Кузбас, Донбас, Караганда. Поштовхом до початку масових страйків стало погіршення забезпечення шахтарських містечок продовольством і предметами першої необхідності. Взагалі починаючи з літа 1989 р. у СРСР відбуваються періодичні кризи у постачанні деяких товарів: "цукрова криза", нестача миючих засобів, "чайна криза" (осінь 1980), "тютюнова криза" (літо 1990) і т.д. Справжньою причиною страйків була нездатність командно-адміністративної системи проводити реформи, які б забезпечили вирішення соціальних проблем. Уряд СРСР, очолюваний Рижковим, який після І з'їзду рад попросив 1,5 року на здійснення програми реформ, був змушений вжити екстрені заходи. Переговори з шахтарями призвели лише до половинчастих результатів. Верховна Рада СРСР прийняла закон "Про порядок вирішення колективних трудових спорів, конфліктів", але страйки не припинились. У травні 1990 р. уряд вирішив оприлюднити програму переходу до регульованої ринкової економіки. її складовою частиною повинні були стати заходи щодо фінансової стабілізації, які включали підвищення цін з одночасною виплатою компенсацій. Оприлюднення програми викликало ажіотажний попит. Населення почало скуповувати все підряд. Реалізацію програми довелося припинити. Такі дії уряду сприяли падінню його авторитету і в кінцевому результаті привели до відставки Рижкова. С.Шаталін і Г.Явлінський розробили альтернативну програму "500 днів". Згідно з нею передбачалось створити фундамент для ринкової економіки, роздержавлення державного сектору, формування приватної власності і одночасно стабілізувати фінансову сферу. (Аналог польської "шокової терапії"). Однак ця програма після розгляду її Верховною Радою СРСР була змінена настільки, що суть плану виявилась вихолощена. У жовтні 1990 р. Горбачов запропонував компромісну програму "Основні напрямки стабілізації народного господарства і перехід до ринкової економіки". Але цей компроміс, фактично, нічого не давав для реальних реформ і ця програма, як і всі попередні провалилась. Вище союзне керівництво виявилось нездатним провести економічні реформи і це давало додаткові аргументи силам, які виступали за ліквідацію СРСР. На фоні економічних негараздів і в умовах формування багатопартійності все більше починає звучати вимога про ліквідацію статті 6 Конституції СРСР, яка закріплювала керівну роль КПРС в державі. Спроба винести на обговорення цю пропозицію на засідання Верховної Ради СРСР і II з'їзду рад блокувалась комуністичною більшістю до тих пір, поки сам Горбачов не став ініціатором скасування 6 статті. Одночасно він запропонував ввести посаду президента СРСР. На III з'їзді рад у березні 1990 р. було скасовано 6 ст., а першим президентом СРСР обрано М.С.Горбачова.

3. Вибори 1990 р. стали переломними у житті радянського суспільства. Це були перші демократичні вибори. В результаті виборів радикально змінився депутатський корпус, особливо в союзних республіках (у Прибалтиці, Грузії, Вірменії КПРС зазнала повної поразки), що ще більше посилило політичну боротьбу. Кардинальні зміни у СРСР прискорили процес банкрутства КПРС. У минулому монолітна (20 млн.) КПРС у 1990 була розколота на різні течії. Першою відкрито заявила про себе "Демократична платформа в КПРС", яка пропонувала змінити назву партії, відмовитись від кінцевої мети - побудови комунізму як мети недосяжної, утопічної, відмовитись від принципа демократичного централізму і перейти до принципу демократичної єдності, будувати партію як федерацію республіканських незалежних партій. Опонентом "демплатформи" виступили учасники "Ініціативного" з'їзду Російської компартії, який відбувся у Ленінграді. Згодом сформувалась "Марксистська платформа в КПРС", прихильники якої вважали необхідним повернутися до витоків марксизму і виступали за збереження комуністичної перспективи. Стан, в якому опинився СРСР, вони оцінювали як переплетіння елементів різних формацій. У 1990 р. організаційно оформився і розкол у республіканських компартіях. Одна частина переходила на позиції європейської соціал-демократії, інша - займала агресивно - комуністичні позиції (Комуністична партія РСФСР, яка була утворена в 1990 р. і виступала проти будь яких реформ). У липні 1990 р. відбувся XXVIII з'їзд КПРС. Цей з'їзд проходив в умовах, коли партія втратила свою монополію на владу і перед нею постало завдання або перетворитися в партію парламентського типу, або вдатись до силових заходів і відновити колишнє становище. Засідання з'їзду були надзвичайно бурхливими. Більшість делегатів складали представники партноменклатури, які були досить агресивно настроєні, але в них ще зберігалась традиційна повага до вищих партійних діячів. Завдяки цьому Горбачову вдалося провести і утвердити деякі принципові рішення і відхилити бажання Є.Лігачова претендувати на посаду заступника Генерального секретаря. Також Горбачову вдалося провести пропозицію, щоб Політбюро ЦК КПРС стало формуватися з числа перших секретарів республіканських парторганізацій. Перші секретарі відразу погодились, прагнучи збільшити владу на місцях. Внаслідок такої реорганізації Політбюро втратило функції Верховної влади. Тим самим був нанесений ще один удар по КПРС. Центр політичної влади у державі переміщувався у Ради. Це призвело до того, що КПРС почала перетворюватись з "державної партії" в державу в державі, зі своїми закритими лініями зв'язку, мережею інформаторів, шифрованим зв'язком, значними матеріальними привілеями і т.д. За рік після XXVIII з'їзду КПРС з неї вийшло більше 4 млн. чол., а значна кількість перестала сплачувати членські внески. З партії вийшли Б.М.Єльцин, голови Московської і Ленінградської Рад Г.Х.Попов, А.А.Собчак. Учасники Дем. платформи виступили за організований вихід з КПРС і створення Демократичної платформи (згодом стала Республіканською партією). Літом 1991 р. частиною членів КП РСФРР була створена нова партія - Демократична партія комуністів Росії на чолі з О.Руцким. Одночасно почав формуватись рух за демократичні реформи, лідерами якого стали Яковлев, Шеварднадзе. Такий розвиток подій вів до зміцнення агресивних консервативних сил у КПРС, які у 1991 р. переходять до рішучих дій. Розгортання демократичних процесів, послаблення ідеологічного тиску на суспільство, панування партократії, неврахування національних проблем вивело на передній план у політичній боротьбі права націй. Але в умовах коли повага прав людини не була внутрішнім переконанням більшості населення ідея суверенітету і незалежності могла наповнюватись як демократичними так і національними гаслами. На порядок денний постала проблема забезпечення реального державного суверенітету союзних республік.

4. Найбільш гостро ця проблема постала під час виборів 1990 p., коли національні рухи заявили у весь голос і в деяких республіках отримали більшість на виборах (Прибалтика, Грузія, Вірменія, Молдова).

11 березня 1990 р. Верховна Рада Литви оголосила про відновлення повного державного суверенітету Литовської держави. В цей час З'їзд народних депутатів СРСР прийняв закон, який регулював порядок виходу республік зі складу СРСР. Закон передбачав на такий випадок проведення референдуму. За умов коли, 2/3 населення республіки виступало за таке рішення, встановлювався перехідний період, який би мав забезпечити мирний вихід із складу Союзу. Дії Литви викликали негативну реакцію в Москві. Горбачов звернувся до Верховної Ради Литви про негайне скасування прийнятого документу. Але реакція Литви була негативною. Тоді за рішенням Ради Міністрів СРСР частково було припинено постачання нафти, сировини і деяких видів промислової продукції, що привело до загострення становища. Зрештою сторони прийшли до компромісного рішення. Литва заявила про призупинку дії прийнятих рішень на період ведення переговорів, а Рада Міністрів СРСР дала розпорядження про відновлення постачання. Своїми діями Литва поклала початок "революції суверенітетів". Більшість союзних і навіть автономних республік прийняли декларації про суверенітет. Про державний суверенітет заявила Верховна Рада РСФРР, на чолі якої стояв Б.Єльцин. Такі дії можна пояснити боротьбою союзної і нової російської політичної еліти, тверезою оцінкою історичних реалій. "Парад суверенітетів" поставив союзне керівництво в позицію "пятого колеса до воза" та призвів до гострих міжнаціональних конфліктів. їх ініціаторами здебільшого були сили, які виступали за збереження Союзу.

Відчуваючи слабкість свого становища, консервативні сили починають масову психологічну атаку, нагнітають становище, погрожуючи неминучістю громадянської війни і великих людських жертв. У лютому 1990 р. Верховна Рада СРСР більшістю депутатів за ініціативою групи "Союз" вимагала надзвичайних заходів. М.С.Горбачову були надані надзвичайні повноваження. Відбулися зміни і в найближчому оточенні Горбачова. Віце-президентом був призначений Г.Янаєв, який раніше перебував в комсомольських і профспілкових структурах. Міністром внутрішніх справ став Б.Пуго - колишній комсомольський і партійний діяч, який до того ж займав відповідальну посаду в КДБ. На чолі уряду став колишній міністр фінансів В.Павлов, який відзначився проведенням конфіскаційної грошової реформи, коли старі грошові знаки номіналом у 50 і 100 крб. замінювались новими протягом трьох днів. Відносини між Горбачовим і Єльциним вилились у відкрите протистояння. У відставку подали Шеварднадзе, який протестував проти реакційного повороту, і Яковлев, який був ідеологом перебудови. З цієї миті, можна сказати, перебудова завершилась. Історія розвитку радянської імперії йшла до свого логічного завершення. Прихід реакціонерів до влади відразу дав про себе знати. 13 січня 1991 р. у столиці Литви м.Вільнюсі було здійснено спробу державного перевороту. Керівництво КПРС, КДБ, МВС, МО разом з командуванням Прибалтійського військового округу розробило операцію по захопленню найважливіших об'єктів у Вільнюсі і передачу влади представникам КПРС. У ніч на 13 січня 1991 р. військове угруповання розпочало операцію, яка просувалася досить успішно, але на захист незалежності стали тисячі неозброєних жителів Вільнюса. Відбулись сутички з військами у районі телецентру, під час яких загинуло 13 чоловік і десятки були поранені. На захист Литви стали, як світове співтовариство, так і всі демократичні сили СРСР. Радянське керівництво відступило. Схожі події розгорталися і в Латвії, коли Ризький ЗМОП захопив важливі урядові установи у Ризі, але не підтриманий союзним керівництвом залишив їх. До березня 1991 р. ситуація у СРСР ще більше загострилась. Шахтарі розпочали безстроковий страйк вимагаючи відставки Горбачова, ВР СРСР, розпуску З'їзду народних депутатів СРСР, передачу влади тимчасово в руки Ради Федерації.

Проведення референдуму про майбутню долю Союзу, на якому 3/4 населення проголосували за Союз (питання було сформульоване так, що виборцям доводилось вибирати або старий Союз, або оновлюваний), не зупинило його розпад. Наслідки референдуму були двоякі. До питань про збереження Союзу республіканські ВР додали питання, чи схвалюють громадяни декларації про державний суверенітет. І більшість теж була за. У референдумі офіційно взагалі не взяли участь республіки Прибалтики, Грузія, Вірменія, Молдова. Тоді Горбачов взявся до нового тактичного варіанту. Наприкінці квітня 1991 р. у підмосковній резиденції Ново-Огарьово йому вдалося підписати угоду з керівниками 9 республік, про найшвидшу підготовку нового союзного договору. Опублікований проект союзного договору декілька раз змінювався і носив компромісний характер. Головне ж в Ново-Огорьовській угоді було те, що через 6 місяців повинні були бути проведені вибори у нові союзні органи. Ця угода поклала початок переговорам за формулою "9+1" і тривала з травня по липень 1991 р. Основне питання, яке дискутувалось, було про те, яким повинен бути союз - федерацією чи конфедерацією. На переговорах найбільш непримириму позицію займали Росія і Україна. Разом з тим укріплювались структури влади у Російській Федерації. 12 червня 1991 р. Б.Єльцина на загальних прямих виборах було обрано президентом Росії. В цей час реакційні сили, що спиралися на партапарат, верхівку КДБ, значну частину генералітету та керівників військово-промислового комплексу, активізували підготовку до заколоту. У червні 1991 р. на загальному засіданні ВР СРСР голова кабінету міністрів Павлов, міністр внутрішніх справ Пуго, голова КДБ В.Крючков, міністр оборони Д.Язов виступили з вимогою надати надзвичайні повноваження Кабінету міністрів. Горбачов, який мав надзвичайні повноваження, дізнавшись про вимоги Кабінету міністрів, назвав їх виступи "непорозумінням". 23 липня 1991 р. Горбачов у телезверненні заявив, що текст союзного договору готовий і він відкритий до підписання, яке було намічено на 20 серпня. Тим часом Україна заявила, що не буде підписувати союзний договір до моменту прийняття нової конституції республіки. Такий перебіг подій прискорив виступи консервативних сил. 18 серпня 1991 р. до Горбачова, який знаходився на відпочинку в Форосі (Крим), прибули деякі вищі посадові особи з державних, військових і партійних структур і вимагали у нього санкціонувати введення на всій території країни надзвичайного стану. Горбачов відмовився виконати ці вимоги. Вранці 19 серпня по радіо і телебаченню було оголошено про хворобу Горбачова, про те, що перебудова, розпочата ним, зайшла у глухий кут і що всю повноту влади на себе бере Державний комітет по надзвичайному стану (ГКЧП). До його складу увійшли Г.Янаєв, В.Павлов, Б.Пуго, В.Крючков, Д.Язов, Г.Баклано заступник Горбачова по Раді оборони, В.Стародубцев - голова Селянського союзу і А.Тізяков - один з керівників військової промисловості. У Москву були введені війська. У маніфесті ГКЧП говорилось про безпорядки в країні, про знищення радянських людей. Обіцялось, що буде підтримана приватна власність і що кожна сім'я одержить 0,15 га землі, що будуть знижені ціни і піднята заробітна плата і що кожна сім'я отримає житло. Але проти заколоту піднялась демократична громадськість. Центром опору проти заколоту стала Верховна Рада Росії. Вже вранці 19 серпня Б.Єльцин видав серію указів, які кваліфікували заколот як державний переворот, зажадав зв'язку з Горбачовим (зв'язок з яким був повністю відключений), звернувся до робітників - почати загальний страйк, а військовим не виконувати накази ГКЧП. Вже до вечора 19 серпня біля "Білого дому" зібрались тисячі людей. На бік захисників Білого дому перейшла частина військ, а спецгрупа," Альфа" відмовилася йти на штурм будинку Верховної Ради Росії, хоча не обійшлось і без жертв - загинуло 3 чоловіка. 21 серпня організатори заколоту зрозуміли, що їх задум не здійснений і вилетіли у Форос. Майже одночасно туди ж вилетіли і О.Руцькой, І.Силаев, які мали доставити Горбачова у Москву. Заколотники були заарештовані. Після поразки заколоту події прийняли революційний характер. Була заборонена діяльність КПРС, оголошено про реформи КДБ, прийнято рішення про радикальну військову реформу. Але головне було те, що всі союзні республіки проголосили свою незалежність, стали створювати власні армії, брати під контроль союзне майно. Старий центр, а з ним і унітарний Союз почали розвалюватись. 5 вересня 1991 р. зібрався V з'їзд рад народних депутатів СРСР, який прийняв закон про владу на перехідний період і передав свої повноваження Державній Раді СРСР і тоді ще не сформованій Верховній Раді СРСР. Остання так і не була сформована, тому що більшість колишніх союзних республік направили туди лише своїх спостерігачів. 9 вересня розпочали роботу Держрада СРСР, яка визнала незалежність Латвії, Литви і Естонії. Горбачов робить зусилля аби що-небудь зберегти від Союзу. 18 жовтня 1991 р. 8 республік: Вірменія, Білорусь, Казахстан, Узбекистан, Росія підписали Договір про економічне співтовариство. 14 листопада 1991 р. 7 республік у Ново-Огарьово (Росія, Білорусь, Азербайджан, Казахстан, Киргизстан, Туркменістан, Таджикістан заявили про бажання створити нове державне утворення - Союз Суверенних Держав (ССД). Союзний договір намічалось підписати до кінця 1991 р.. На 25 листопада було призначено його парафування. Але цього не відбулось. Підпис під договором поставив лише Горбачов, а сам проект був направлений у ВР республік. Формальним приводом до відтягування підписання було посилання на необхідність проведення парламентської процедури, але фактично всі очікували результатів референдуму на Україні. 1 грудня 1991 р. населення України 92% голосів підтримало Акт про незалежність України. Тоді 8 грудня 1991 р. у Біловезькій пущі під Брестом керівники Росії, України і Білорусії Єльцин, Кравчук і Шушкевич уклали угоду про створення Союзу Незалежних Держав, в якій констатувалось, "що Союз РСР як суб'єкт міжнародного права і геополі-тичної реальності припиняє своє існування". Потім Єльцин зателефонував президенту США Бушу, а Шушкевич - Горбачову і повідомили, що Радянського Союзу вже немає. Біловезька угода поклала початок тривалому процесу утворення СНД. 21 грудня 1991 р. відбулась зустріч в Алма-Аті, де до СНД приєднались Казахстан, Киргизстан, Туркменистан, Узбекистан, Таджикистан і Вірменія. Згодом до СНД приєдналися Молдова і Азербайджан, а у 1994 р. - Грузія. В Алма-Аті була проголошена Декларація про припинення існування СРСР. Підкреслювалось, що СНД не є державою, або наддержавним утворенням. Учасники співдружності зберігають об'єднане командування військово-стратегічними силами і єдиний контроль над ядерною зброєю. Країни СНД гарантували виконання міжнародних зобов'язань колишнього СРСР. 25 грудня М.Горбачов підписав указ про складання з себе функцій Верховного головнокомандуючого і заявив про свою відставку з посади Президента СРСР. У цей день на флагштоці над Великим Кремлівським палацом був спущений червоний прапор СРСР і піднятий прапор Росії. 26 грудня 1991 р. одна з двох палат Верховної Ради колишнього СРСР, яку вдалося зібрати, прийняла формальну декларацію про припинення існування СРСР. Міжнародне співтовариство визнало незалежність всіх колишніх союзних республік СРСР.

Запитання та завдання:

  1. Яку роль відіграв М.С. Горбачов в процесаз «перебудови» в СРСР.

  2. В чому суть та прояви політики «гласності».

  3. Назвіть характерні особливості економічних реформ.

  4. Вкажіть основні завдання та напрямки зовнішньої політики СРСР в 1985 – 1990 роках.

  5. Дайте свою оцінку перетворенням в СРСР в 1985 – 1990 роках.

  6. Причини розпаду СРСР.

  7. Схарактеризуйте піднесення національно – визвольних рухів в республіках СРСР.

  8. Чому розпад СРСР став неминучим.

  9. Заповніть таблицю:

1985 р.

1986 р.

1987 р.

1988 р.

1989 р.

1990 р.

Економічні події

Громадсько-політичні події

Зовнішньополітичні акції

  1. Процес розпаду СРСР.

  2. Роль заколоту 1991 р. в процесі розпаду СРСР.

  3. Створення СНД. Наслідки.

Словникові слова : Прискорення, Перебудова, Гласність, сепаратизм, путч.

Рекомендована література:

Александров В.В. Новейшая история стран Европы и Америки 1945 – 1986 г. М, 1986.

Бердичівський Я.М. Всесвітня історія 11 кл. К, 1998.

Бураков Ю.В. Новітня історія країн Європи, Азії та Америки. Л, 1993.

История новейшего времени стран Европы и Америки. М, 2002.

Ладиченко Т.В. Всесвітня історія 11 кл. К, 2000

Майборода О.М. Новітня історія (другий період). К, 1995.

Пивовар С. Новітня історія XX ст.. К, 1996.

Тема: Нові та відновлені незалежні держави.

План:

  1. Створення СНД.

  2. Росія в 90 – х роках.

  3. Азейбарджан у 90 – х роках.

  4. Грузія у 90 – х роках.

  5. Інші новостворені країни.

1. Більшість країн Заходу була незацікавлена в розпаді СРСР. Вони всіляко підтримували спроби Горбачова зберегти імперію. Західні країни звикли до світового порядку, в якому існують дві наддержави, де кожна знайшла своє місце в системі міжнародних відносин. Поява нових держав обумовлювала нові міжнародні клопоти. Беззастережною підтримкою користувались лише країни Прибалтики, перед якими Захід відчував моральну відповіріаль-ність. Однак, коли розпад СРСР став фактом, країни Заходу стали визнавати нові держави. Натомість вони висунули низку умов:

- у новоутворених державах мусять бути гарантовані права людини;

- вони приєднаються до договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ), а Україна, Білорусь і Казахстан до договору з обмеження стратегічних озброєнь (ОСО-1).

Новоутвореним державам (крім Росії, Білорусі і України) довелось пройти процедуру прийняття в ООН. Міжнародне співтовариство, насамперед країни "G-7" ("Великої сімки"), погодились надати країнам СНД фінансову допомогу для виходу з економічної кризи, але при умові проведення ринкових реформ, запровадження приватної власності та дотримання міжнародних угод про права людини. Країни СНД уклали між собою договори про дружбу і співробітництво. Крім того, кожна з них розширює свої міжнародні зв'язки. Мусульманські країни налагоджують зв'язки з мусульманським світом. Молдова відновлює зв'язки з Румунією, Україною й Росією, Казахстан і Білорусь орієнтуються на Росію. Україна намагається стати мостом між Заходом і Сходом, проводить багатовекторну політику. При створенні СНД лідери України, Росії, Білорусі домовились, що координуючими органами СНД стануть іх Рада глав держав та Рада урядів. Місцем перебування визначено Мінськ. Уже на перших засіданнях координуючих органів СНД виявилось, що у членів Співдружності різні підходи щодо подальшої долі організації. Так, Україна, Молдова, Закавказькі держави, Туркменистан вважають, що завдання СНД- підготувати кожну з держав до того, щоб вона стала повністю незалежною. Іншу позицію займають Росія і Білорусь. Вони прагнуть перетворити СНД на організацію, яка б нагадувала федеративну державу на зразок СРСР. На цьому шляху вже зроблено перші кроки: підписано Ташкентський пакт про воєнне співробітництво деяких країн СНД, з метою уніфікації законодавства створено Міжпарламентську асамблею, між Росією, Білорусією, Казахстаном і Киргизією створено митний союз. Росія і Білорусь заявили про співтовариство і узгодження дій з багатьох питань економічного і політичного життя. Одна з найгостріших проблем у відносинах країн СНД є згортання господарських зв'язків між підприємствами. Головна причина руйнування цих зв'язків полягає в тому, що вони за радянських часів створювались для потреб військово-промислового комплексу (ВПК), який на теперішній час втратив свою могутність. Серед країн СНД найбільш неврегульованими були відносини між Україною і Росією, між Азербайджаном і Вірменією. Зрештою у червні 1997 р. між Україною і Росією було підписано широкомасштабний договір, який Державною думою Росії ратифіковано лише у грудні 1998 р. Розпад СРСР і утворення нових незалежних держав зумовили нову розстановку політичних сил у країнах СНД. Основне протистояння ведеться між демократичними і прокомуністичними силами, набираючи нерідко форм відкритої боротьби.

2. На першому з'їзді народних депутатів РРФСР 12 червня 1990 р. було прийнято Декларацію про державний суверенітет, яка проголосила, що вся повнота влади на території Росії належить її державним органам. У Декларації говорилось про "прагнення створити демократичну правову державу". Посада президента РРФСР була затверджена за підсумками референдуму, проведеного 17 березня 1991 р. (одночасно з всесоюзним референдумом про відновлення і збереження СРСР). ерші вибори президента відбулись 12 червня 1991 р. На виборах переміг Б. Єльцин. В основу державної політики Росії в кінці 1991 р. були покладені три головні фактори:

1. Демонстративний розрив з минулим (який зводився до розвалу СРСР і спрощеного антикомунізму).

2. Безсумнівний особистий авторитет і престиж Б. Єльцина.

3. Розрахунок на швидкий успіх радикальних економічних реформ.

Вирішальною подією у становленні нової Росії став серпневий заколот у Москві 1991 р. Тільки завдяки рішучим діям Єльцина, який оголосив заколот злочином, і згуртованості москвичів вдалося без значних жертв подолати заколотників. Ці події зробили Єльцина "першою людиною" в країні, і він в умовах розпаду Союзу зробив рішучий крок до цивілізованого "розлучення". тавши повністю суверенною і незалежною державою, Росія відразу взяла курс на радикальні ринкові реформи, які пов'язують з іменем прем'єр-міністра Росії Є.Гайдара.

Мета реформ:

1. Лібералізація цін, відмова від їх державного регулювання, ліквідація "економіки дефіциту", насичення прилавків товарами.

2. Фінансова стабілізація, знищення інфляції шляхом скорочення державних витрат.

3. Лібералізація зовнішньої торгівлі.

4. Стимулювання структурної перебудови в промисловості шляхом використання ринкових механізмів.

5. Створення стійкої національної валюти, досягнення її конвертованості.

6. Приватизація промисловості, землі. Створення класу власників.

7. Аграрна реформа (становлення приватного фермерства; перетворення колгоспів, радгоспів у господарства, здатні адаптуватися до ринкових умов; створення кооперативів і зміцнення селянських господарств).

Наслідки реформ:

1. Лібералізація цін.

2. Інфляція. Зростання цін. Насиченість прилавків товарами.

3. Зростання експорту (за рахунок сировини).

4. Зростання зовнішньої заборгованості.

5. Спад виробництва.

6. Хронічна затримка з виплатою заробітної плати.

7. Зростання безробіття.

8. Зростання кримінальної злочинності.

9. Падіння життєвого рівня значної частини населення та стрімке збагачення невеликої меншості.

10. Соціальне розшарування населення. Створення класу власників. Загострення соціальних протиріч.

11. Приватизація значної кількості підприємств.

12. Кризові явища науки, культури, освіти.

Проти реформаторського курсу Гайдара відразу виникла опозиція, яку очолили голова Верховної Ради Російської Федерації Хасбулатов і віце-президент Руцькой. їхніми союзниками виступили націонал-патріоти, які мріяли про відродження імперії, та прокомуністичні сили. Антиреформатори згуртували навколо себе більшість депутатів ВР і почали обмежувати повноваження президента. Перше серйозне зіткнення відбулось на VII з'їзді народних депутатів РФ (1-11 грудня 1992 p.), після якого Гайдар пішов у відставку. Новим головою уряду став В.С.Черномирдін. Після деякого затишшя політична боротьба між гілками державної влади РФ розгорілась з новою силою. 20 березня 1993 р. Єльцин у телевізійному виступі різко охарактеризував дії Верховної Ради і З'їзду народних депутатів РФ, які, на його думку, заважали продовженню реформ. У відповідь на це законодавча влада терміново скликала позачерговий З'їзд народних депутатів, де було поставлене питання про усунення президента від влади. Але імпічменту не вийшло. Противники президента не набрали потрібної кількості голосів. Тоді було прийнято рішення про проведення 25 квітня 1993 р. референдуму, на який виносились питання про довіру президенту і Верховній Раді Російської Федерації. На референдумі більшість голосів було подано за переобрання Верховної Ради, ніж президента. Отже, населення підтримало курс ринкових реформ. Розуміючи, що протистояння ВР і президента може призвести до двовладдя в країні, Єльцин 21 вересня 1993 р. у "Зверненні до громадян Росії" повідомив, що підписав Указ "Про поетапну конституційну реформу в РФ", у відповідності з якою розпускалась Верховна Рада, і призначались вибори в новий представницький орган влади - Федеральні збори. У відповідь Верховна Рада РФ зібралась на термінове засідання, а віце-президент О.Руцькой кваліфікував дії Єльцина як державний переворот і заявив, що приймає на себе повноваження президента. Заклики громадськості до мирного вирішення конфлікту шляхом одночасних виборів парламенту і президента властями не були почуті. Лідери непримиримої опозиції вивели своїх збройних прихильників на вулиці Москви. Президент ввів у Москву війська, які придушили виступ опозиції. Центр опозиції - будинок Верховної Ради Російської Федерації ("Білий дім") був розстріляний з танків, а потім був взятий штурмом. Лідери опозиції були заарештовані. Придушивши виступ опозиції, Єльцин здійснив конституційну реформу.ї

12 грудня 1993 р. на референдумі була прийнята нова Конституція РФ і одночасно були проведені вибори у вищий представницький і законодавчий орган - Федеральні збори, які складаються з двох палат - Ради Федерації і Державної думи. У виборах активну участь брали лідери опозиції і лідери ГКЧП, які були амністовані. Відносну більшість місць у Федеральних зборах посіли представники Ліберально-демократичної партії Росії (ЛДПР) на чолі з Жириновським, комуністи і націонал-патріоти. Демократичні сили були представлені незначною кількістю депутатів. У 1995 р. відбулись чергові вибори в Державну думу, на яких більшість набрали комуністи на чолі з Г.Зюгановим, друге місце посіла ЛДПР, третє - урядовий блок "Наш дом Россия", четверте - демократи. За новою Конституцією значно розширились повноваження президента, що дало йому право діяти відносно самостійно, не рахуючись з думкою Федеральних зборів.

Болючою проблемою сучасної Росії є відносини з суб'єктами федерації, деякі з них проявляють сепаратистські тенденції. Прагнення зберегти єдність Росії призвело до трагедії в Чечні, в якій у 1992 р. утвердився режим Джохара Дудаева. Він повів політику за вихід зі складу Росії і створення незалежної держави Ічкерії. У грудні 1994 р. росшське керівництво після невдалої спроби розпалити в республіці громадянську війну і привести до влади сили, лояльні Росії, вдалось до збройної інтервенції. Інтервенція, задумана як поліцейська акція, вилилась у тривалу війну. її жертвами стали понад 50 тис. осіб. Загони чеченців чинили впертий опір федеральним військам. Спроби мирним шляхом подолати конфлікт не мали успіху. Бойові дії спалахнули у різних районах Чечні і навіть за межами республіки. На початку 1996 р. Б.Єльцин оприлюднив програму мирного вирішення чеченської кризи. Російське керівництво погодилось на прямі переговори з Д.Дудаєвим, від чого раніше відмовлялось. Д.Дудаєв загинув від прямого ракетного удару. Акція в Чечні стала ніби попередженням іншим суб'єктам Федерації, що Кремль ніколи не дозволить їм вийти зі складу Росії. Війну в Чечні засудили російські демократи. Росії довелось вивести війська з Чечні. Розв'язання чеченського конфлікту відкладено на майбутнє. Крім відносин з суб'єктами федерації, в Росії гострою залишається економічна проблема. Влітку 1998 р. її вразила фінансова криза, яка потягла за собою інфляцію, новий спад виробництва, масове розорення приватних підприємств, особливо банків. З кризою не зумів впоратись новообраний уряд на чолі з О.Кірієнко, він був замінений на посаді прем'єр-міністра Євгеном Примаковим.

3. Серед країн, що утворились на території колишнього СРСР, Азербайджан поставив своєрідний рекорд за кількістю державних переворотів і заколотів. Така нестабільність пояснювалась боротьбою різних політичних сил, які спирались на закордонних покровителів. Основне, навколо чого йшла боротьба, це нафта. Політична боротьба посилювалась міжнаціональним конфліктом між вірменами і азербайджанцями, який вилився в тривалу війну 1988-1994 pp. Перебудова в СРСР сприяла виникненню в Азербайджані національного руху, який оформився в Національний фронт Азербайджану. НФА став в опозицію до існуючого комуністичного І режиму. НФА об'єднав у своїх рядах весь спектр націоналістам- 1 них сил - від поміркованих до радикальних. Демократичні процеси, започатковані в СРСР, дали змогу НФА взяти участь у парламентських виборах 1990 р. НФА мав настільки сильну підтримку, що комуністичні лідери втратили ! контроль над ситуацією. Небажання комуністів поступитися владою призвело до того, що у НФА гору взяли радикальні елементи, які стали ініціаторами низки акцій:

- восени 1989 р. був ініційований страйковий рух;

- силовий тиск на владні структури республіки;

- ініційовано знищення прикордонних загорож і укріплень на кордоні з Іраном.

Спроба Москви врегулювати проблему шляхом переговорів між конфліктуючими сторонами не мала успіху. Напруга нарос тала з кожним днем. Масло в огонь підливала ворожнеча між ] вірменами і азербайджанцями. 20 лютого 1988 р. сесія Ради на родних депутатів Нагорно-Карабахської автономної області, в і якій проживало 98% вірмен, звернулась з проханням до Верховної Ради СРСР передати НКАО в склад Вірменії. На початку грудня в Баку почались погроми помешкань вірмен. Через три дні після завершення погромів і евакуації вірменського населення в Баку введено війська під приводом захисту... вірмен. У місті розпочались бої між військами і загонами НФА. Про справжню мету цієї збройної акції згодом висловився маршал Язов: знищити структури НФА, що і було досягнуто. На парламентських виборах 1990 р. в умовах надзвичайного стану, перемогли комуністи. Президентом Азербайджану став і А.Муталібов. Протриматись при владі йому вдалось до лютого і 1992 р. Розпад СРСР позбавив комуністів основної опори - армії, і на виборах в лютому 1992 р. переміг НФА. Президентом країни був обраний А.Ельчібей. Була розпущена Верховна Рада республіки. Влада передана мінімеджлісу (національна рада з 50 осіб). Комуністи не змирились з поразкою і 15 травня 1992 р. прихильники Муталібова повернули його до влади. Правив він країною лише до ранку 16 травня. НФА, повернувшись до влади, взяв курс на зближення з Туреччиною і з іншими ісламськими державами. Був розроблений контракт з західними нафтовими компаніями про розробку покладів нафти на шельфі Каспійського моря. Прихильники Муталібова вдались до державного перевороту з метою усунути Ельчібея. 4 червня 1993 р. командуючий азербайджанськими військами в Карабасі полковник С.Гусейнов у місті Гянджа підняв заколот і направив війська в Баку. Ельчібей, позбавлений підтримки військових, залишив Баку. В той час, як на Баку рухались загони Гусейнова, владу в столиці перехопив Гейдар Алієв, колишній керівник Комуністичної партії Азербайджану. Гусейнову залишилось вступити в союз з Алієвим. Але цей союз був неприродним. Восени 1993 р. Г.Алієв підписав нафтовий контракт, що відразу викликало заколот, центром якого стала знову Гянджа і очолив його знову Гусейнов. На цей раз заколот було придушено. Алієв закріпився при владі. Прийшовши до влади, Алієв здійснив кроки, які забезпечили йому підтримку населення:

- були припинені бойові дії з Вірменією і переведено конфлікт в режим дипломатичних переговорів;

- продовжувались ринкові реформи;

- Азербайджан вступив в СНД;

- почав здійснюватись проект по видобутку і транспортуванню каспійської нафти.

4. Демократичні процеси в СРСР мали значний вплив на Грузію. Почалось формування опозиційних рухів, в яких домінували антикомуністичні настрої. У квітні 1989 р. відбулась демонстрація в Тбілісі під демократичними гаслами. Проти демонстрантів були кинуті війська. Це призвело до посилення антикомуністичних настроїв. На виборах 1990 р. переміг альянс "Круглий стіл - Вільна Грузія". На перших президентських виборах президентом було обрано Звіада Гамсахурдію, письменника, колишнього дисидента. Гамсахурдія взяв курс на розбудову незалежної унітарної Грузії. Почалось створення власної армії - національної гвардії. Проти такого курсу виступили національні меншини (осетини, абхази і т.д.), союзне, а згодом і російське керівництво. Першим актом на шляху до створення унітарної держави стало скасування автономії Південної Осетії, в якій панували сепаратистські настрої і прагнення об'єднатися з Північною Осетією, яка знаходилась у складі Росії. Така акція призвела до напруги у відносинах між осетинами і грузинами, а згодом і до початку бойових дій. Основним місцем боїв став адміністративний центр Південної Осетії - місто Цхінвалі. Для припинення цього конфлікту в район протистояння були введені радянські війська, які вперше були використані у миротворчій місії. Поступово етнічне протистояння перекинулось в Абхазію, де сепаратистські рухи почались ще в 1988 р. На чолі абхазьких сепаратистів став Ардзерба, голова Верховної Ради Абхазії. Поряд з національними проблемами Грузію вразили і економічні негаразди. Не маючи змоги справитись з проблемами, Гамсахурдія вдався до диктаторських методів правління: заборонялася критика в його адресу, обмежувались демократичні свободи. Проти опозиції застосовуються силові методи. У відповідь опозиція переходить від мирних методів боротьби до збройної протидії. Значний вплив на події в Грузії справив серпневий заколот 1991 р. у Москві. Лідери ГКЧП пред'явили ультиматум Гамсахурдії про негайний розпуск Національної гвардії. Наляканий можливістю збройної акції проти Грузії Гамсахурдія прийняв ультиматум. Але командуючий Національною гвардією Грузії Кітовані відмовився виконати указ президента. Так стався розкол у таборі "звіадистів". Придушення заколоту у Москві не призвело до припинення протистояння в Грузії. Опозиційні сили у грудні 1991 р. здійснили заколот проти Гамсахурдії. У Тбілісі розпочались бої. Майже місяць опозиція намагалась захопити Будинок уряду, де перебував Гамсахурдія. У січні 1992 р. він втік до Західної Грузії, де сформував загони своїх прихильників. У Грузії розпочалась громадянська війна. Тим часом Абхазія фактично відділилась від Грузії. Державна рада, яка прийшла до влади в Тбілісі, не мала авторитетного загальнонаціонального лідера. Всі її члени були у віці до ЗО років і схилялись до екстремістських дій. Політика Державної ради принципово не відрізнялась від політики Гамсахурдії. Грузія відмовлялась від вступу в СНД, була вороже настроєна до Росії; у внутрішній політиці проводила репресії проти "звіадистів" і прагнула відродити єдину і неподільну Грузію. Економіка країни була у повному розвалі: розпочалась небачена інфляція, не вистачало предметів першої необхідності, продуктів харчування. Щоб підняти авторитет нового державного органу, Головою ради був запрошений М.Шеварднадзе, колишній міністр закордонних справ СРСР. Прагнучи подолати сепаратистські рухи, Державна рада вдалась до збройних акцій проти Абхазії. У лютому 1992 р. був здійснений перший похід проти Абхазії. Дійшовши до річки Псою, загони під керівництвом Каркарашвілі через два тижні повернулись до Грузії. Ця акція залякування мала зворотний результат. В Абхазії при підтримці Росії посилено озброювались і створювали збройні формування.

Літом 1992 р. Грузія отримала зброю колишніх радянських військ, розташованих на її території, і 14 серпня 1992 р. розпочала війну проти Абхазії. Грузинські війська оволоділи містом Сухумі і підійшли впритул до міста Гудаути. Загони абхазців чинили впертий опір. На їх боці воювали найманці з Росії, Чечні. "Абхазький батальйон" на чолі з Басаєвим відіграв вирішальну роль у розгромі грузинських військ. Абхазькі війська, в яких з'явились авіація і важка зброя, на початку 1993 р. перейшли в наступ, влітку захопили місто Сухумі і витіснили грузинські війська з Абхазії. Поразкою вирішили скористатись прихильники Гамсахурдії, які активізували свої дії на заході Грузії, але були остаточно розгромлені. Гамсахурдія перебрався в Чечню, де згодом загинув за нез'ясованих обставин. Шеварднадзе зрозумів, що єдиний спосіб вийти з скрутного становища - це позбавити Абхазію підтримки Росії. Він дав згоду на вступ Грузії в СНД і розпочав переговори про розміщення російських баз в Грузії, згодом була укладена угода про створення 4 російських баз. Росія, домігшись свого, примусила Абхазію піти на мирні переговори з Грузією. На зустрічі лідерів країн СНД у грудні 1995 р. було прийнято рішення про введення економічних санкцій проти Абхазії. її лідери, опинившись в складному становищі, зробили відчайдушний крок - проголосили незалежність Абхазії. Але її ніхто не визнав. Абхазії залишилось одне: погодитись на перебування у складі Грузії на правах автономії, як це пропонував уряд в Тбілісі. Розправившись с опозицією і заручившись міжнародною підтримкою своїх дій, Шеварднадзе повів боротьбу за укріплення влади і наведення в країні порядку. Після низки кадрових переміщень Шеварднадзе усунув своїх конкурентів, зумів приборкати злочинні угруповання. Розпочалось проведення радикальних економічних реформ. Була розроблена і прийнята нова Конституція. Восени 1995 р. Шеварднадзе обрано президентом. У Грузії встановилась довгоочікувана стабільність. Однак двічі на президента країни було вчинено замах. Це свідчить, що в нинішніх керівників Грузії є серйозні противники.

Вірменія. В скрутному становищі перебувала Вірменія. Знаходячись в оточенні конфліктуючих сторін, вона опинилась в ізоляції, їй довелося вести виснажливу війну з Азербайджаном, через який проходять шляхи сполучення з країнами СНД. У цій війні Вірменія зуміла оволодіти 1/10 частиною Азербайджану. Значну допомогу країні надала вірменська діаспора, що допомогло їй вистояти у скрутні часи. Першим президентом країни став Леон Тер-Петросян. Після урядової кризи 1998 р. він змушений був піти у відставку. Новим президентом Вірменії обрано Роберта Кочаряна.

Таджикистан. Після розпаду СРСР боротьба за владу в Таджикистані теж набрала трагічних форм. Першим президентом країни було обрано колишнього секретаря ЦК Компартії Таджикистану Рахмона Набієва. Він був виходець з Ходжента (колишній Ленінабад), однієї з найрозвинутіших областей. Його підтримував також кулябський клан. Демократичні та економічні перетворення в Росії мали значний вплив на формування демократичної опозиції курсу Набієва на збереження в завуальованому вигляді радянських порядків. В менш розвинутих районах країни формувалась ісламська опозиція, яка спиралась на підтримку афганських таджиків. У травні 1992 р. опозиція організувала безперервний мітинг на центральній площі в Душанбе. Під тиском демонстрантів було заборонено Комуністичну партію, демонтовано пам'ятник Леніну, таджицька мова оголошена державною. Прихильники Набієва організували паралельний мітинг. За короткий час політичне протистояння переросло в криваву різанину. Коли зневірені люди прийшли до Набієва, їх зустріли танки російської 201-ї дивізії. Зрештою Набієв погодився піти у відставку і видав указ про створення коаліційного уряду. Але мир не наступив. Ситуація вийшла з-під контролю.

Ходжентські і кулябські клани утворили Народний фронт на чолі з С.Сафаровим. У країні розпочалась громадянська війна. Тим часом в опозиції відбувся розкол. У липні 1992 р. в Хорозі була підписана угода про припинення вогню, але вона була зірвана бойнею в кишлаках Саріпулі Курган-Тюбинської області. Через деякий час загони НФ захопили місто Курган-Тюбе. Для врегулювання конфлікту ворогуючі сторони при посередництві Москви сіли за стіл переговорів. 24 жовтня 1992 р. спікер парламенту С.Канджаєв зі своїми загонами пішов на Душанбе і захопив владу в місті. Він не був підтриманий і заколот провалився. У цей час в Ходженті було скликано XVI сесію Верховної Ради, на якій спікером парламенту обрано Емомалі Рахмонова, який одночасно очолив НФ. НФ і опозиція уклали мир. Душанбе, який знаходився в руках опозиції, чекав нового уряду. Рахманов увійшов у Душанбе за допомогою танків. Опозиція була розгромлена. Бої були кривавими і супроводжувались звірствами з обох боків: загинуло понад 20 тис. осіб, 350 тис. змушені були емігрувати в Афганістан. Нова влада заборонила всі політичні партії, крім комуністичної. Були закриті всі опозиційні журнали і газети. Опозиціонери були оголошені карними злочинцями. Зазнавши поразку, опозиція не склала зброю. Домінуюче становище в ній зайняли фундаменталісти на чолі з Саїд Абдуллою Нурі. Отримавши матеріальну і збройну допомогу від афганського уряду і деяких ісламських країн, вони розпочали партизанську війну на території Таджикистану.

Основний тягар боротьби з загонами опозиції ліг на російських прикордонників, які охороняють таджико-афганський кордон. На теперішній день загони опозиції перетворились на добре озброєну і навчену армію, яка може розгорнути широкомасштабні дії. Таджицький уряд, зрозумівши, що ігноруючи опозицію, він втягує країну у жорстоку громадянську війну, в якій не має шансів виграти, вступив у переговори з опозицією, прагнучи одночасно до легімітації свого режиму. В 1995 р. були проведені вибори, на яких перемогу одержав Рахмонов. Рахмонову вдалось здійснити прорив на дипломатичному фронті, його визнало кілька ісламських країн (Іран, Пакистан). Таким чином, у Таджикистані в боротьбі за владу перемогли прокомуністичні сили, які утримуються при владі значною мірою завдяки підтримці Москви. Країна весь час знаходиться на грані громадянської війни. Заколоти, збройні рейди опозиції, повний економічний хаос стали звичайним явищем.

Молдова. Обраний президентом Республіки Молдова Мірча Снєгур став на шлях створення незалежної держави. Проте частина націонал-радикалів вимагала приєднання Молдови до Румунії. Така перспектива лякає російське і українське населення, що компактно проживає на лівобережжі Дністра, яке колись належало Україні і було передане до складу Молдови за наказом Кремля. Тут зосереджено основний енергетичний і промисловий потенціал Молдови. Населення Придністров'я побоюється примусової румунізації, якщо здійсняться плани націонал-радикалів. На емоціях придністровців зіграли деякі проросійські політики. Вони штучно нагнітали антимолдовські настрої на Придністров'ї, особливо після прийняття закону про мови, який вимагав від посадових осіб знання державної молдовської мови. У розпорядженні лідерів Придністров'я виявилися великі кошти, на які вони почали формувати загони озброєних гвардійців і протиставляти їх молдовській поліції. Коли кишинівський уряд спробував відновити у Придністров'ї законну владу, гвардійці вчинили опір. Була проголошена Придністровська Молдовська Республіка. її лідери вимагали від Кишинева визнання своєї республіки, а також гарантій, що в разі приєднання Молдови до Румунії Придністров'я зможе самостійно вирішити свою долю. Спроби Молдови силою ліквідувати незаконну республіку призвели до тяжких запеклих боїв, що тривали весну і літо 1992 р. Загинуло понад 600 осіб. У цій ситуації Росія, знаючи про проросійські настрої у Придністров'ї, використала 14-ту армію, щоб розвести ворогуючі сторони. Російські війська припинили кровопролиття, але залишилися на придністровській території. В 1995 р. Снєгур домігся підписання угоди з Росією про іх виведення з території молдовської держави, а в 1997 р. за посередництва Росії і України було підписано угоду стосовно Придністров'я. Молдова зберегла територіальну єдність. Спільно з придністровцями проти входження до складу Румунії виступила одна з етнічних груп Молдови - гагаузи. Цей невеликий народ поділений державними кордонами між Молдовою та Україною. За часів існування Союзу такий поділ не заважав йому. Опинившись у різних незалежних державах, гагаузи побоюються за свою національну цілісність і тому розпочали рух за автономію на території Молдови. Припинення етнічного протистояння не зупинило політичної боротьби всередині керівництва Молдови. Під час нових президентських виборів Снєгур потерпів поразку і новим президентом став Петру Лучинський. У лютому 1999 р. в країні вибухнула політична криза.

Запитання та завдання:

  1. Основні принципи створення СНД.

  2. Особливості розвитку РФ: економічне життя, політичні процеси, національне питання, зовнішня політика.

  3. Особливості розвитку Азейбарджана: економічне життя, політичні процеси, національне питання, зовнішня політика.

  4. Особливості розвитку Грузії: економічне життя, політичні процеси, національне питання, зовнішня політика.

  5. Міжнаціональні конфлікти на теренах СНД.

Рекомендована література:

Александров В.В. Новейшая история стран Европы и Америки 1945 – 1986 г. М, 1986.

Бердичівський Я.М. Всесвітня історія 11 кл. К, 1998.

Бураков Ю.В. Новітня історія країн Європи, Азії та Америки. Л, 1993.

История новейшего времени стран Европы и Америки. М, 2002.

Ладиченко Т.В. Всесвітня історія 11 кл. К, 2000

Майборода О.М. Новітня історія (другий період). К, 1995.

Пивовар С. Новітня історія XX ст.. К, 1996.

Тема: Встановлення комуністичних режимів в країнах Центральної та Східної Европи.

В результаті перемоги над фашизмом у Другій світовій війні в країнах Східної і Південно-Східної Європи склалася нова політична ситуація. Визволення цих країн супроводжувалось відновленням незалежності або зміною політичного режиму, де вона зберігалась. У всіх визволених країнах утвердилось загальне виборче право і багатопартійність, були проведені аграрні реформи, ліквідовано велике землеволодіння, націоналізована власність колабораціоністів і фашистів. Лад, який утвердився в країнах Східної Європи, отримав назву народної демократії. Народна демократія вважалась перехідним станом суспільства, яке відкидає тоталітаризм і прагне демократичного ідеалу. До влади в цих країнах прийшли антифашистські сили - комуністичні, соціал-демократичні, радикальні партії, у більшості країн об'єднані в народні фронти. Значну роль у народних фронтах відігравали комуністичні партії. Пориваючи з фашизмом і авторитарними режимами, населення Східної Європи пов'язувало своє життя з демократією, пропонуючі різні модифікації цієї генеральної ідеї суспільного розвитку. В цих умовах комуністи, які займали крайні ліві позиції на політичній арені, зробили спробу з'єднати основні положення марксизму з новими політичними реаліями. У міру того, як вирішувались загальнонаціональні завдання, між членами коаліцій Народного фронту наростали протиріччя. Такий розвиток подій був закладений природою народної демократії, яка була не представницькою, а "демократією за згодою". В процес утворення представницької демократії втрутився Радянський Союз. Радянська армія, що знаходилась на території Східної Європи, істотно впливала на політичну ситуацію, забезпечуючи могутню підтримку прокомуністичним силам у цих країнах. Навіть там, де комуністи спочатку не мали переваги в парламенті (Польща, Угорщина), завдяки радянському тиску вони контролювали важливі посади міністрів внутрішніх справ, державної безпеки, збройних сил. У той час, як комуністи користувались підтримкою СРСР, а праві сили були дискредитовані в роки війни співробітництвом з фашизмом, центристські сили опинились в скрутному становищі. Західні демократії відмовились їх підтримувати і вони були розколоті й підкорені комуністами. Коли почалась "холодна війна", спираючись вже на завойовані позиції і прямий тиск з Москви, комуністи легко і без кровопролиття встановили свою владу протягом 1947-1948 pp. Прийшовши до влади, компартії приступили до побудови соціалізму. Відбувалась прискорена націоналізація великої та середньої промисловості, здійснювались репресії проти союзників комуністів по Народному фронту. У 1947 р. на нараді комуністичних і робітничих партій радянське керівництво в особі Жданова і Маленкова зажадало від "братніх партій" здійснення повної націоналізації, ліквідації коаліційних урядів, ліберальних і соціал-демократичних партій. Новий орган, утворений на нараді - Комінформбюро - вимагав визнати радянський зразок побудови соціалізму єдино можливим. В Угорщині, Румунії, Югославії, Албанії було ліквідовано багатопартійність. У Чехословаччині, НДР, Польщі, Болгарії різні політичні партії стають частинами керованих комуністами коаліцій. Вся повнота влади була сконцентрована в руках виконавчого апарату, який практично злився з апаратом компартійним. З'явились місцеві "Сталіни". Тим самим з демократією було покінчено, хоча при цьому формально зберігались конституція, загальне виборче право, регулярно проводились вибори. В галузі економіки почалось проведення індустріалізації й колективізації. Ринкова економіка була замінена плановою. Відбулась кардинальна зміна соціальної структури суспільства. Зникли клас підприємців і значною мірою самостійність селян. Більша частина працездатного населення була зайнята в державному секторі.Індустріалізація в цих країнах, як і в СРСР, набрала форми переважного розвитку важкої промисловості. Кошти на неї були отримані виключно завдяки націоналізації. Крім того, особливо на початковій стадії індустріалізації, штучно стримувалось споживання. Так держава отримала можливість акумулювати значні кошти і направляти їх на промислові інвестиції. СРСР взяв на себе постачання обладнанням, сировиною і енергоресурсами, підготовку спеціалістів. Індустріалізації сприяло аграрне перенаселення, безробіття і можливість використовувати жіночу працю. Прагнення у багатьох соціалістичних країнах створити багатогалузеву важку промисловість перевищувало реальні можливості. Форсування індустріалізації породжувало обмеження споживання і падіння життєвого рівня. Це послужило однією з причин невдоволення і призвело до політичної кризи 60-х років. У 1949 р. для ще тіснішого прив'язування східноєвропейських країн до СРСР і прискореного проведення індустріалізації було створено Раду економічної взаємодопомоги (РЕВ). А в 1955 р. був оформлений воєнно-політичний союз соціалістичних держав - Організація Варшавського Договору (ОВД). Так було завершено формування табору соціалізму. Кардинальні зміни відбулись у зовнішній політиці країн Східної Європи. Із санітарного кордону проти СРСР вони перетворились в його сателітів. Всілякі прояви непокори СРСР викликали жорстоку реакцію. Прикладом цього є конфлікт Тіто-Сталін.

Висновок - Такі кардинальні зміни означали, що в країнах Східної Європи відбулись революції, які були за своєю суттю соціалістичними, антидемократичними. Позбувшись правого тоталітаризму, країни Східної Європи опинились під контролем лівого тоталітаризму.

Запитання та завдання:

  1. Якими методами встановлювались прорадянські режими.

  2. Причини встановлення комуністичних режимів в країнах Центральної та Східної Европи.

  3. Вказати характерні ознаки комуністичних режимів.

Рекомендована література:

Александров В.В. Новейшая история стран Европы и Америки 1945 – 1986 г. М, 1986.

Бердичівський Я.М. Всесвітня історія 11 кл. К, 1998.

Бураков Ю.В. Новітня історія країн Європи, Азії та Америки. Л, 1993.

История новейшего времени стран Европы и Америки. М, 2002.

Ладиченко Т.В. Всесвітня історія 11 кл. К, 2000

Майборода О.М. Новітня історія (другий період). К, 1995.

Пивовар С. Новітня історія XX ст.. К, 1996.

Тема: Наростання внутрішньої нестабільності в країнах Центральної та Східної Європи

в 70 – 80-ті роки. Революції 1989 – 1990 років.

План:

1. Країни Центральної та Східної Європи в 50 – 70-х роках.

2. Революції 1989 – 1990 років. Падіння тоталітарного ладу в країнах Європи.

1. Смерть Сталіна у березні 1953 р. мала значний вплив на розвиток країн Східної Європи. Звільнення від постійного страху виявило глибокі протиріччя тоталітарного соціалізму і масове невдоволення ним внаслідок обмеження споживання, падіння життєвого рівня, репресій і т.д. У НДР, Польщі, Угорщині виникли політичні кризи. їх неможливо було подолати, зберігши існуючу систему і не застосувавши силу. Значну роль у придушенні виступів населення відіграли радянські війська, які брали участь у каральних операціях (Берлін - 1953 p., Угорщина-1956 p.). Не дивлячись на придушення виступів силою, були внесені зміни у курс комуністичних партій, які усунули головні причининевдоволення: "

- припинялись масові репресії і проводилась часткова реабілітація їх жертв;

- було переглянуто темпи і методи індустріалізації;

- пом'якшено форми кооперування, а в Польщі вони взагалі були зупинені;

- частково знімались обмеження для малого бізнесу.

Пізніше було проведено деякі економічні реформи, відбулись певні зміни у відносинах з СРСР: за формою вони набули форми рівноправних. Конфронтацією СРСР і Китаю скористались Румунія і Албанія для отримання більшої самостійності від Москви.Все це проходило на тлі послаблення жорсткого адміністративного контролю над економікою, ідеологією, культурою, що свідчило про початок нового періоду у розвитку країн Східної Європи. Тоталітарний режим не був ліквідований, а лише модифікований. Йому намагались надати рис, які б зробили його привабливішим для народів. Проте процес реформування соціалізму мав жорсткі межі. На певному етапі постало питання про політичні права людини і економічні свободи, приватну власність, ринкові відносини. Це загрожувало монополії комуністів на владу. Дійшовши до цієї межі, комуністичні партії ставали на шлях згортання реформ, який вів до неосталінізму. З цього можна дійти висновку, що соціалізм реформуванню не підлягає в принципі. Перехід до неосталінізму відбувався без особливих катаклізмів. Лише у Чехословаччині він був здійснений за допомогою втручання СРСР і інших соціалістичних держав ("Доктрина Брежнєва" - про колективну відповідальність за долю соціалізму в кожній країні). Це на деякий час відтягнуло кризу соціалізму у Східній Європі.Встановленню неосталінізму сприяла також "розрядка", яка дала доступ країнам Східної Європи до фінансових ресурсів країн Заходу Східноєвропейські лідери прагнули здійснити централізоване оновлення основних фондів, щоб випускати конкурентоспроможну продукцію. Реалізувати це вдалося лише частково. Проникнути на ринки країн Заходу виявилось не під силу, а коли настав час сплачувати борги, то не залишилось нічого іншого, як брати нові кредити. Зовнішня заборгованість катастрофічно зростала. Це примусило уряди країн Східної Європи вживати термінові заходи: нарощували експорт і обмежувати імпорт. До цього додалася світова енергетична криза. Все це призвело до падіння темпів економічного розвитку і до загальної економічної стагнації, застою. На Заході у цей час відбувався перехід до постіндустріального, інформаційного суспільства, розпочалось економічне піднесення.

2. На кінець 80-х років тоталітарні режими у Східній Європі вичерпали свої можливості для прогресу суспільства. Першими симптомами кризи, яка насувалась, стало погіршення економічної ситуації і поява нових соціальних проблем. З'явились риси, не притаманні тоталітарному соціалізму - безробіття, інфляція, падіння життєвого рівня, почали зникати ті, що раніше асоціювались з "завоюванням соціалізму" - стабільність, тверді ціни. Тоталітарна система вичерпала останні аргументи на свій захист. Замовчувати і приховувати масштаби кризи виявилось неможливим в силу більшої відкритості східноєвропейських країн, а також через відсутність значних стратегічних ресурсів, які могли б згладжувати негативні прояви кризи. Масове невдоволення існуючими порядками робило неефективною колишню систему контролю над суспільною свідомістю, без якої тоталітарне суспільство не може існувати. Спроби придушити невдоволення силою були безперспективними, тому що саме по собі посилення репресивного характеру режиму не вирішило б економічних проблем, а лише відтягнуло 6 процес падіння тоталітарної системи. Яскравим прикладом цього є введення воєнного стану в Польщі, жорстокість режимів у Румунії та Албанії. Криза тоталітарного режиму у Східній Європі виявилась загальною. Вона включала економічну, соціальну, політичну і моральну кризи. Для переростання кількісних показників (накопичення невдоволення) в якісні (зміна суспільного устрою) потрібні носії нового суспільного ладу. В умовах тоталітарної системи носіями демократичних ідей може бути інтелігенція (це пов'язано із специфікою її праці, соціальним статусом і т.д.) і студентська молодь, схильна до сприйняття свіжих ідей. Але ці дві верстви суспільства, не маючи економічної основи для своїх дій і будучи залежними від тієї ж тоталітарної держави, нездатні здійснити соціальну революцію. Для соціальних революцій у країнах Східної Європи потрібен був зовнішній поштовх, який би ослабив тоталітарну державу. Таким поштовхом стала перебудова в СРСР. Перебудова сприяла посилення впливу реформаторських елементів у комуністичних партіях і дискредитації консервативного неосталіністського керівництва у цих партіях. Вона позбавила народи Східної Європи страху перед можливістю радянської інтервенції. М.С.Горбачов у відносинах з країнами Східної Європи відмовився від "доктрини Брежнєва" і визнав право народів цих країн самостійно обирати шлях свого розвитку. За своїм характером революції у Східній Європі були демократичними і антитоталітарними. Крім Румунії та Югославії, зміна влади відбулась мирним шляхом. Майже у всіх країнах події розгорталися з приходом до влади прихильників "оновлення соціалізму" в компартіях (Польща, Угорщина, Болгарія, Албанія). Прихильники "оновлення" на перших же демократичних виборах отримали більшість на хвилі критики тоталітаризму, комунізму і комуністичних партій. Прийшовши до влади, вони здійснювали реформи, які вели не до оновлення соціалізму, а до побудови капіталізму: проводилась приватизація державного сектору економіки, заохочувався бізнес, створювались ринкові структури. У політичній сфері проголошувався плюралізм і багатопартійність.У зовнішній політиці утвердився курс на радикальну переорієнтацію на Захід, ліквідацію Ради економічної взаємодопомоги і Організації Варшавського договору, виведення радянських військ.Таким чином, спочатку відбувалась зміна влади, а потім під неї підводилась відповідна політична (ліберальна демократія), соціальна та економічна бази (створення соціально орієнтованого господарства). За таким швидким переходом від тоталітаризму до демократії не встигали ні політична, ні соціальна, ні економічна структури східноєвропейських суспільств. Морально значна частина населення не була підготовлена до життя у суспільстві, де кожен сам за себе і держава вже не гарантує відносно стабільного рівня життя.

Труднощі революцій значною мірою були викликані невідповідністю політичної системи принципам ліберальної демократії. Отриманий у спадщину економічний стан зробив перехід економіки на ринкові рейки досить болючим: спад виробництва, інфляція, зниження соціального статусу значної кількості громадян.На певному етапі революції склалася ситуація, коли невдоволення соціалізмом змінилося невдоволенням демократією, яка навіть не встигла проявити своїх позитивних рис. Тим самим створювалися передумови для контрреволюції. Знову зростає авторитет лівих сил, які зуміли пристосуватися до нових умов. Вони роблять рішучі кроки для повернення до влади. Це загрожує процесам демократизації, веде до уповільнення ринкових реформ. Очевидно, що перехід від тоталітаризму до демократії потребує часу і компетентного керівництва. Лібералізація режимів у деяких східноєвропейських країнах призвела до загострення міжетнічних протиріч і, як наслідок, розпаду федерацій - Чехословаччини (мирним шляхом) і Югославії, яка стала ареною міжетнічного конфлікту, масових депор тацій, етнічних чисток, жертвами яких стали понад 3 млн. осі (біженці, поранені, убиті).

Висновок - Сорокарічна історія тоталітаризму у Східній Європі завершилась. Тоталітаризм виявився явищем тимчасовим, але він дозволив здійснити ривок від відсталості до відносно розвинутої індустріальної економіки. Проте розв'язати проблеми суспільства, яке сам створив, він не зміг. Країни тоталітарного соціалізму набагато відставали від країн Заходу. Падіння тоталітаризму в Східній Європі створило унікальну ситуацію в Європі - вона перетворюється на єдиний політико-правовий і цивілізаційний простір, заснований на соціально орієнтованому ринковому господарстві, ліберальній демократії та європейській ідеї. Революції стали ще одним кроком до становлення цілісності світу.

Запитання та завдання:

  1. Рух Опору радянській державній моделі.

  2. Загострення соціально – економічної та політичної кризи кризи в 80-х роках.

  3. Причини революцій 1989 – 1990 років.

  4. Хід революційних подій та іх наслідки.

Словникові слова: тоталітаризм, демократія, революція.

Контрольні запитання в яких мають орієнтуватись студенти:

  1. Якими методами встановлювались прорадянські режими.

  2. Причини встановлення комуністичних режимів в країнах Центральної та Східної Європи.

  3. Вказати характерні ознаки комуністичних режимів.

  4. Рух Опору радянській державній моделі.

  5. Загострення соціально – економічної та політичної кризи кризи в 80-х роках.

  6. Причини революцій 1989 – 1990 років.

  7. Хід революційних подій та їх наслідки.

Запам`ятати такі події:

1944 – 1947 рр. – період народної демократії

1955 р. – створення ОВД

1956 р. – повстання в Угорщині

1968 р. – «Празька весна»

грудень 1989 р. – народне повстання в Румунії проти диктатури Н. Чаушеску

1989 – 1990 рр. – демократичні революції в країнах Центральної та Східної Європи

1991 р. – проголошення незалежності Словенії та Хорватії

1 січня 1993 р. – створення Чехії та Словаччини

1992 р. – початок громадянської війни в Югославії

1999 р. – бомбардування Сербії військами НАТО

Рекомендована література:

Александров В.В. Новейшая история стран Европы и Америки 1945 – 1986 г. М, 1986.

Бердичівський Я.М. Всесвітня історія 11 кл. К, 1998.

Бураков Ю.В. Новітня історія країн Європи, Азії та Америки. Л, 1993.

История новейшего времени стран Европы и Америки. М, 2002.

Ладиченко Т.В. Всесвітня історія 11 кл. К, 2000

Майборода О.М. Новітня історія (другий період). К, 1995.

Пивовар С. Новітня історія XX ст.. К, 1996.

Розділ: Країни Азії та Африки в другій половині XX – на початку XXI століття.

Завдання розділу: Виявити загальні тенденції соціально – економічного та політичного розвитку країнАфрики в другій половині XX – на початку XXI ст.. Процес здобуття країнами Азії та Африки незалежності. Основні проблеми азіатського регіону на сьогоднішній день.

План:

  1. Процес деколонізації.

  2. Особливості розвитку країн Африки в другій половині XX – на початку XXI століття.

  3. Японія в другій половині XX – на початку XXI століття.

  4. Індія в другій половині XX – на початку XXI століття.

  5. Афганістан в другій половині XX – на початку XXI століття.

  6. Палестинська проблема. Арабо – ізраїльський конфлікт.

1. Під деколонізацією розуміється процес надання незалежності, повного суверенітету домініонам, підмандатним територіям, залежним територіям, колоніям. Процес цей відбувався за допомогою як мирних, так і збройних засобів. Передумовами деколонізації були: розгром Німеччини, Італії та Японії у Другій світовій війні; послаблення контролю метрополій над своїми колоніями (особливо Францією і Голландією), зростання впливу і потенціалу колоній (особливо англійських домініонів); розгортання масового національно-визвольного руху, який у більшості країн набув збройного характеру; вплив "холодної війни". У процесі деколонізації можна виділити кілька етапів.

На першому етапі (1943-1956 pp.) процес деколонізації охопив головно Азію й Північну Африку. Європейські країни відмовились від своїх мандатів на управління Палестиною та Йорданією (Англія), Ліваном та Сирією (Франція). Було вирішено долю італійських і японських колоній і підмандатних територій. Англія надала незалежність Індії (1947 p.), попередньо розділивши її на дві держави - Індію й Пакистан, острову Цейлон (Шри-Ланка) і Бірмі. Проголосили свою незалежність Індонезія (17 серпня 1945 p.), В'єтнам (2 вересня 1945 р.). Свою незалежність вони відстояли у тривалій збройній боротьбі. У 1953 р. Франція визнала незалежність Камбоджі й Лаосу. У 1946 р. США надали незалежність Філіппінам. Після провалу франко-англійської агресії проти Єгипту в 1956 р. Англія визнала повний суверенітет Судану, а Франція -незалежність Тунісу й Марокко. На першому етапі колрнізатори намагались зберегти під своєю владою значну частину володінь. Незалежність здобули лише ті держави, які утримати в колоніальному стані стало неможливо. Проте після 1956 р. Англія і 1958 р. Франція пішли шляхом відмови від своїх колоніальних володінь.

На другому етапі (кінець 50-х-60-ті роки) процес деколонізації охопив в основному Африку. У 1957 р. Англія надала незалежність Гані, Малайзії, а в 1958 р. - Гвінеї. Переломним став 1960 p., який назвали "роком Африки". Цього року звільнилися 17 країн: Габон, Дагомея, Верхня Вольта, Берег Слонової Кості, Чад, Центрально-Африканська Республіка, Конго (Браззавіль), Республіка! Конго (Заїр), Камерун, Мавританія, Малі, Нігерія, Мадагаскар, Сенегал, Сомалі, Того. У наступні роки розпочався процес деколонізації британських володінь на Сході Африки. У 1961 р. незалежність отримала Танганьїка, у 1962 р. - Уганда, у 1963 р. - Кенія, у 1964 p.- Занзібар, Замбія, Малаві, у 1965 р. - Гамбія. Таким чином, до середини 60-х років більшість країн Тропічної Африки звільнилася від колоні-зального гніту.

Під час третього етапу (70-ті роки) впала остання найстаріша колоніальна імперія - португальська. Першою після тривалою збройної боротьби здобула незалежність Гвінея-Бісау (1973). Після повалення військової диктатури в Португалії в результаті "революції гвоздик"(квітень 1974 p.), незалежність здобули й інші португальські колонії: Острови Зеленого Мису, Ангола, Мозамбік, Сан-Томе і Прінсіпі. На цьому деколонізація не завершилась. Під час четвертого етапу (80-90-ті роки) здобули незалежність останні уламки колоніальних імперій. Так, у 1980 р. було остаточно врегульовано і проблему Південної Родезії (Зімбабве), у 1982 р. Англія надала незалежність Белізу, у 1990 р. під тиском світової громадськості ПАР надала незалежність Намібії, у 1997 р. Китай відновив свій суверенітет над Гонконгом, у 1999 р. - над Макао.

Таким чином, на порозі XXI ст. колоніальні імперії відійшли у минуле. Однак, здобувши політичну незалежність, молоді держави не стали економічно незалежними. Головною їхньою проблемою стала відсталість, з якою більшість молодих держав не можуть впоратись. Війни, епідемії, голод, фінансова заборгованість, етнічні й територіальні проблеми стали звичними явищами.

2. Після закінчення Другої світової війни на африканському континенті розгорнувся процес деколонізації. До кінця 60-х років майже всі африканські країни отримали незалежність. Але спокою в них не наступило - почалися довготривалі громадянські війни.

15 січня 1975 р. лідери основних угруповань, які вели боротьбу проти колонізаторів в Анголі (МПЛА, УНІТА, ФНЛА), підписали договір про створення перехідного уряду і проведення загальних виборів. 31 січня 1975 р. такий уряд був створений. Але, не задовольнившись розподілом влади, УНІТА спровокувала громадянську війну. У боротьбі за владу УНІТА і ФНЛА об'єднали свої зусилля і звернулися до Південно-Африканської Республіки. У жовтні 1975 р. об'єднані війська УНІТА, ФНЛА і ПАР почали наступ на м. Луанду. У цих складних умовах лідери МПЛА звернулися до Куби. У ніч з 4 на 5 листопада 1975 р. Ф.Кастро прийняв рішення про направлення в Анголу кубинських військ. Кубинські війська зуміли зупинити наступ і розгромити війська агресора. 11 листопада 1975 р. Агостиньо Нето, лідер МПЛА, проголосив незалежність Народної Республіки Анголи. Ангола взяла соціалістичну орієнтацію. СРСР надав економічну і особливо воєнну допомогу, але вона виявилася малоефективною. Тривала війна і періодичні рейди військ ПАР з глибини території країни поставили Анголу на межу катастрофи. У 1988 р. було підписано "Принципи мирного врегулювання у Південно-Західній Африці", згідно з яким ПАР надавала незалежність Намібії, а Куба виводила війська з Анголи. У 1989 р. уряд Анголи зробив спробу знищити УНІТА, але наступ провалився і уряд Анголи погодився на переговори. Громадянська війна нанесла збитки країні в розмірі 25 млрд. доларів США, зовнішній борг зріс до 11 млрд. доларів. 31 травня 1991 р. Ж.Е. душ Сантуш - голова уряду Анголи і Ж.Савімбі - лідер УНІТА підписали в Лісабоні угоду про мир і проведення загальнонаціональних виборів, які були проведені у 1992 р. Перемогу отримала МПЛА. УНІТА не погодилася з таким розвитком подій і взялася за зброю. Громадянська війна продовжується по теперішній день.

Складна ситуація виникла у Південній Родезії. Там проживала значна біла меншина, в основному фермери. Білі у 1965 р. проголосили незалежність Родезії і намагалися створити державу ПАР (біла меншина проголосила своє виключне право на владу - режим апартеїду - расова дискримінація). Ні Великобританія, якій колись належала Родезія, ні ООН не визнали цієї незалежності, африканці (чорна більшість) розпочали збройну боротьбу проти білої общини. Опинившись в ізоляції, білі у 1979 р. сіли з африканцями за стіл переговорів. Була розроблена нова конституція, яка визнавала рівність рас, на її основі були проведені вибори і проголошена незалежність нової держави - Зімбабве. Останньою територією, яка отримала незалежність, була колишня Південно-Західна Африка (Намібія), мандат на управління якою був переданий Південно-Африканському Союзу після Першої світової війни. ПАС (згодом ПАР) намагалася взагалі анексувати цю територію. Африканці у 1966р. почали збройну: боротьбу за незалежність, яку оголосила організація СВАПО. ООН у 1973 р. позбавила ПАР мандату на цю територію, а у 1977 р. була прийнята резолюція про виведення військ ПАР. Лише у 1989 р. в ПАР зрозуміли безперспективність утримати за собою Намібію. Так з'явилася ще одна держава в Африці. Розвиток країн Тропічної Африки виявився найбільш складним. У момент завоювання цими країнами незалежності, основна маса населення була зайнята у традиційних галузях господарства, де панували родоплемінні і напівфеодальні відносини. Спроби зруйнувати традиційне життя мали серйозні негативні наслідки. Домагаючись повної незалежності, лідери прагнули зменшити роль сільськогосподарського та сировинного експорту, що остаточно підривало економіку цих країн і позбавляло їх єдиного стабільного джерела прибутків. Єдине, в чому мали успіх країни Тропічної Африки, так це у створенні тиранічних режимів, як прорадянських, так і прозахідних. Великі темпи зростання населення зводили нанівець усі зусилля по подоланню відсталості. Виробництво продуктів харчування не встигало за зростанням чисельності населення, що призводило до голодоморів. Нестабільність посилювалась через штучність африканських кордонів. У результаті колоніальних поділів Африки 44% держкордонів проходять по меридіанах і паралелях, 30% по прямих і заокруглених лініях і лише 26% по кордонах розселення етнічних груп. 13 держав не мають виходу до моря, а це означає, що у них немає надійних шляхів сполучень із зовнішнім світом. Такі штучні кордони сприяли тому, що в Африці не виявилось однонаціональних і моноетнічних держав (крім Сомалі - але і вона поділяється на клани). Така ситуація призводить до міжетнічних конфліктів серед африканських держав. Один з найкривавіших конфліктів відбувся в Руанді. Його жертвами стали 800 тис. осіб. Конфлікти виникали і на релігійному грунті між християнами й мусульманами. В Ефіопії після тривалої громадянської війни було проголошено незалежну державу Ерітрею. Конфлікти нерідко виходили за межі державних кордонів, переростали в міждержавні зіткнення. Так, Сомалі у 1977 р. пред'явила територіальні претензії до Ефіопії, претендуючи на райони, заселені племенами, етнічно близькими до сомалійців. Війна тривала майже рік. СРСР напередодні війни підтримував як режим М.Х.Маріама в Ефіопії, який прийшов до влади в результаті перевороту у лютому 1974 р., так і С.Барре у Сомалі. Під час війни СРСР став відкрито на бік Ефіопії, і надав їй допомогу. Сомалі потрапила у сферу впливу США. У 80-ті роки Лівія відкрито втрутилась в етнічний конфлікт у Чаді. Вона претендувала на частину території країни. Щоб не допустити поширення впливу Лівії, Франція направила в Чад свої війська. Лівійські війська потерпіли поразку, а Міжнародний суд визнав територіальні претензії Лівії безпідставними. Щоб надалі запобігти прикордонним суперечкам, африканські країни домовилися дотримуватися принципу поваги існуючих кордонів, закріпленого в Статуті Організації Африканської Єдності (ОАЄ, утворена у травні 1963 p.). Строкатий етнічний склад при збереженні родоплемінних відносин породив ще одну особливість політичного життя африканських країн - трайбалізм. Трайбалізм - племінний або етнічний сепаратизм у суспільстві. На практиці він означає, що всі соціально-економічні відносини переломлюються через родоплемінні, етнічні. Політичні партії створюються за етнічною ознакою, справи прагнуть вести лише з одноплемінниками. Однією з характерних рис розвитку африканського континенту стало існування військово-диктаторських режимів і домінування військових у суспільно-політичному житті. Причини цього явища внутрішні: - незавершеність процесів формування африканського суспільства;

- відносно короткий період незалежного розвитку африканських країн;

- складне переплетіння різних типів економічних відносин; •

- слабка соціально-класова диференціація суспільства;

- залишки родоплемінних відносин;

- широкий спектр ідеологічних поглядів населення;

- економічна і політична залежність від розвинутих країн;

- наявність таких соціальних явищ, як голод, злидні, хвороби, неграмотність, низька політична культура.

Зовнішні причини пов'язані з протиборством СРСР - США в період "холодної війни". Військово-диктаторські режими в Африці характеризуються політичною і економічною нестабільністю, насиллям, низкою державних заколотів, міжетнічними протиріччями, війнами, гонкою озброєнь (на озброєння витрачається 5% валового внутрішнього продукту; у Південній Азії - 3,6%, Латинській Америці 1,6%), зростанням політичної ролі армії у суспільстві, диктаторі ськими методами правління, корупцією. Влада диктатора, як правило, спирається на три політичні інститути: державу, успадковану від колонізаторів, яка здійснює жорстку централізовану владу по управлінню суспільством; од-; непартійну систему; збройні сили. Диктаторські режими перешкоджали демократичним перетворенням у суспільстві і гальму вали соціальний прогрес в африканських країнах. Військово-диктаторські режими можна поділити залежно від їхньої орієнтації на правоавторитарні та лівоавторитарні. Правоавторитарні режими утвердились в Заїрі, Центрально-Африканській Республіці (ЦАР), С'єрра-Леоне, Чаді, Ліберії, Ру-; анді, лівоавторитарні - в Ефіопії, Лівії, Малі, Анголі, Мозамбіку. Диктатор Ж.Б.Бокасса прийшов до влади в Центрально-Африканській Республіці у 1966 р. в результаті державного заколоту і правив країною протягом 13 років. Він оголосив себе маршалом і довічним президентом, а згодом проголосив республіку імперією, а себе імператором. За роки правління він усував з посад всіх потенційних конкурентів, висилав їх з країни, арештовував, піддавав середньовічним тортурам. Іді Амін Дада у республіці Уганда "прославився" масовим; знищенням людей. За вісім років правління в 70-ті роки в країні було знищено 800 тис. осіб. Понад ЗО років при владі у Заїрі знаходився харизматичний; лідер Мабуту Банга. Згідно з складеною ним конституцією в країні існує лише одна політична партія, до якої автоматично зараховано все населення країни. За роки його правління Заїр із багатої країни перетворився на одну з найбідніших: її зовнішній борг досяг 8 млрд. доларів США. Зате сам Мабуту у швейцарських банках тримав 5 млрд. доларів. У 1998 р. його режим було повалено. До влади прийшли нові сили на чолі з Кабіла. Було змінено назву країни - Демократична Республіка Конго, проведено реформи, проте становище в країні залишилось нестабільним. У Ефіопії в результаті державного перевороту 1974 р. до влади прийшов Менгісту Маріам (червоний диктатор). У країні було ліквідовано монархію і проголошено Демократичну Республіку Ефіопію. У режиму Маріама не було соціальної опори, хоча він прагнув її створити з допомогою Робітничої партії Ефіопії і деяких громадських організацій. Прагнення Мабуту побудувати соціалістичне суспільство зазнало невдачі. У результаті боротьби проти повстанців північних провінцій Тігре та Ерітрея виникла опозиція в самій ефіопській армії (чисельність 500 тис. чол.). Після поразки армії в операціях проти повстанців диктатор втратив підтримку серед армійського керівництва і населення, яке вже протягом кількох років потерпало від голоду, і у травні 1991 р. втік з країни у Кенію, а потім у Зімбабве. Однією з найбільш розвинених країн Тропічної Африки є Нігерія. Основне джерело прибутку країни - нафта. У 1960 р. колишня англійська колонія отримала незалежність. У 1967-1969 pp. в країні тривала громадянська війна, внаслідок якої Нігерія стала Федеративною Республікою. За 35 років незалежності чверть століття в країні панував військовий режим. Спроба у 1993 р. генерала Ібрагіма передати владу цивільним не вдалась.

Наприкінці 80-х років військово-диктаторські режими вступили в смугу гострих криз, пов'язаних з розпадом соціалістичної системи і закінченням "холодної війни". Диктатори втратили економічну і політичну підтримку з боку США та СРСР. МВФ і МБРР розробили план економічного відновлення Африки. Пропонувалось проведення ринкових реформ в обмін на пільговий кредит, скорочення державних витрат. Проблеми, які постали перед країнами Африки, багатопланові і розв'язати їх нелегко. Це можливо лише при участі світового співтовариства і в формах, придатних для народів Африки.

Південно-Африканська Республіка (ПАР) була створена у 1961 р. Основою державної політики став апартеїд. Біла меншість ПАР присвоїла виключне право на владу в країні, а люди іншої раси (чорні, кольорові) вважались людьми другого гатунку. Деколонізація Африки суттєво змінила становище ПАР. Творці апартеїду зрозуміли, що нові незалежні держави не будуть миритися з існуючим на півдні Африки расистським режимом і мобілізують світову громадськість на боротьбу з ним. Щоб зберегти режим, здійснювались такі заходи:

- створювались автономне господарство і військова промисловість, що в умовах міжнародної ізоляції зумовлювало неефективність деяких галузей господарства і штучне завищення цін і т.д.;

- робились спроби створити на північ від ПАР пояс безпеки із Анголи, Мозамбіку, португальських колоній;

- розроблялась власна атомна зброя.

Режим набрав рис поліцейського. Уряду було дозволено виселяти африканців з будь-якої місцевості країни. Були заборонені шлюби чорних з білими. Заборонялись антирасистські організації, в тому числі Африканський Національний Конгрес (АНК), лідер якого у 1963 р. був засуджений на довічне ув'язнення. Уряд намагався відділити біле і чорне населення. З цією метою в ПАР створювались бантустани для негритянського населення - ізольовані держави в державі з органами самоврядування. 1981 р. в бантустанах, які займали 13% території країни, проживало 75% населення. Але всі ці заходи провалились: не вдалось створити пояс безпеки, африканське населення не проявляло покори і використав вувало всі засоби боротьби. У білій общині намітився розкол: більшість її почала виступати за політичні реформи і за створення багаторасової демократичної держави. Першим кроком у цьому напрямку стало прийняття нової конституції 1984 р. У| 1989 р. до влади у ПАР прийшов Фредерік де Клерк. Він здійснив реформи, які призвели до падіння расистського режиму. У 1993 р. в ПАР вперше проведено вільні вибори. Президентом країни став Нельсон Мандела - лідер АНК.Наприкінці XX ст. Африка залишається одним з найнестабільніших і найменш розвинутих регіонів світу.

3. Японія в другій половині XX – на початку XXI століття.

Окупаційний режим. 2 вересня 1945 р. на лінкорі Міссурі представники Японії підписали акт про капітуляцію. Через три дні на японські острови висадились американські війська. Так закінчилась Друга світова війна і почалась нова ера в історії Японії. Американська окупаційна адміністрація діяла згідно з принципами демократизації, демілітаризації, декартелізації Японії. У жовтні 1945 р. окупаційна адміністрація видала декрет про звільнення політичних в'язнів і про дозвіл створювати профспілки і політичні партії. Проголошувались демократичні свободи, восьмигодинний робочий день, право на колективний договір, мінімальну відпустку (один тиждень). Ліквідовувались найбільші промислові корпорації: "Міцубісі", "Міцуі", "Сумітомо". Був проведений судовий процес над найбільшими військовими злочинцями. Наприкінці 40-х років у країні активізувалось політичне життя, створювались політичні партії: Соціалістична партія Японії (СПЯ), Ліберально-демократична партія (ЛДП) та ін. У 1946 р. в країні були проведені перші парламентські вибори, на яких перемогли правоцентристські партії. Парламент прийняв нову конституцію, розроблену американцями, яка вступила в дію 3 травня 1947 р. Згідно з конституцією імператор зрікався "божественного походження" і залишався символом держави. У країні проголошувались всі демократичні права. За 9 статтею конституції Японії заборонялось створювати армію, вона відмовлялась від війни як засобу вирішення суперечок між державами. У відповідності з новою конституцією було проведено вибори, на яких перемогу отримала СПЯ. У 1946 р. в Японії розпочалась аграрна реформа. Орендатори ставали власниками орендованих ділянок, землі відсутніх поміщиків діставались селянам, в інших випадках земля викуплялась і теж розподілялась між селянами. Завдяки аграрній реформі було створено емкий внутрішній ринок, місто отримало дешеву робочу силу. У 1947 р. в Японії проведено реформу освіти і школи. Школа була відділена від церкви, а церква від школи. У школі заборонялось пропагувати насильство і війну. Освіта стала загальною, початкова - безкоштовною. У результаті цих реформ були остаточно ліквідовані феодальні пережитки, японське суспільство набирало ролі сучасного капіталістичного. "Холодна війна" показала американцям вразливість Японії перед лицем північного сусіда - СРСР. У неї не було армії, а економічне становище було критичним. Як і у випадку з Німеччиною США змінили своє ставлення до Японії. Із розбитого ворога вона перетворилась у форпост боротьби з СРСР. Перше, що зробили американці в Японії - це рішуче взялись за стабілізацію економіки і фінансів. Для стабілізації економічного і політичного становища в Японію була направлена комісія з американських політиків та економістів на чолі з Доджем. Комісія розробила і впровадила систему заходів покращання становища в країні. Тривалий час Японія існувала за рахунок американської допомоги: американські кредити набрали комерційного і адресного характеру; зменшувались податки з перспективних галузей виробництва; збільшувався прибутковий податок. Ці заходи дали поштовх активізації економічного життя. На початок 50-х років Японія досягла довоєнного рівня виробництва. Протягом тривалого часу не було врегульоване питання мирного договору з Японією. Для США, крім того, стало зрозуміло, що мирний договір з Японією може бути укладений тільки з одночасним підписанням угоди про військовий союз, який би дав право США тримати в Японії війська. У Японії цю ідею однозначно сприйняли правоцентристські партії, соціалісти не дійшли згоди. Ліві соціалісти стали боротись проти союзу з США. У вересні 1951 р. в Сан-Франциско зібралась мирна конференція при участі делегацій з 42 країн, на якій було укладено мирний договір з Японією. За умовами договору Японія визнавала незалежність Кореї і відмовлялась від претензій на Курильські острови, Південний Сахалін, Тайвань та ряд інших островів. Представники СРСР, Польщі, Чехословаччина відмовились поставити підписи під договором, вимагаючи запрошення для участі в роботі конференції делегацій комуністичного Китаю, Монголії та інших своїх союзників. Крім того, СРСР вимагав вивести з Японії американські війська і ліквідувати бази США. У 1952 р. між Японією і США був укладений "договір безпеки". За цим договором США отримали право розмістити свої війська на японських островах, а Японії дозволялось створити сили самооборони, на які можна було витрачати 1% валового національного доходу.

У 1960 р. між Японією і США був підписаний договір про взаємне співробітництво і гарантії безпеки. Він передбачав автоматичний у разі потреби вступ Японії у війну з СРСР на боці США. Потепління в міжнародних відносинах призвело до підписання радянсько-японської декларації 1956 р. про припинення стану війни і відновлення дипломатичних відносин. Питання про мирний договір з Японією залишається для Росії невирішеним і по сьогоднішній день, як і проблема "Північних територій" - приналежності кількох островів.

Японське "економічне диво". З середини 50-х років починається п'ятнадцятирічне феноменальне зростання японської економіки, у результаті якого змінилась сама Японія і її значення в світі. Темпи зростання були найбільш високими серед країн Заходу. У 1961-1970 pp. вони складали 11% в рік. У 1968 р. вона посіла друге місце в Західному світі за обсягом національного валового продукту і вийшла на перше місце по виробництву сталі, кораблів, радіоприймачів, телевізорів, магнітофонів, копіювальної техніки, фотоапаратури. У 1981 р. зайняла перше місце по виробництву легкових автомобілів. Такі темпи економічного зростання були досягнуті завдяки американській допомозі, аграрній реформі, яка створила значний ринок промислових товарів для фермерів і забезпечила місто дешевою робочою силою, відсутності воєнних витрат. Японія більше від інших країн інвестувала у промисловість. Частково це було пов'язано з традиційною бережливістю японців, через банки їхні заощадження перетворювались у виробничі інвестиції. Стимулом до інвестицій було майже безперервне оновлення основного капіталу. Широко використовувались технічні досягнення у виробництві товарів масового вжитку. У 1952 р. один з інженерів компанії SONY запропонував використовувати-транзистори для виробництва кишенькових радіоприймачів. Японська економіка орієнтувалась на експорт. Продуктивність праці і якість японських товарів визначали дешева робоча сила, висока кваліфікація і дисципліна робітників. В Японії домінувала традиційна система найму, згідно з якою робітник поступає на роботу і працює до виходу на пенсію. Заробітна плата прив'язана до стажу роботи. Заохочується лояльність своїй фірмі, яка навіть у скрутні часи не звільнить робітника. Така система найму називається патерналізмом.

На тлі економічного зростання відбулась політична стабілізація життя країни. З 1955 р. при владі незмінно перебуває ЛДП, яка у внутрішній політиці дотримується курсу на розвиток ліберальної демократії та соціально спрямованої економіки, у зовнішній - на співробітництво з США. Головною опозиційною партією є Соціалістична партія Японії, яка виступає за нейтралітет країни. У 1964 р. утворилась ще одна опозиційна партія - Каммейто, яка виступила за третій шлях розвитку країни з опорою на середній клас. Японська дипломатія не відзначалась особливою активністю у 50-ті роки. У 60-ті роки міжнародна позиція Японії стала вразливою в силу однобічної орієнтації на США. Так, у 1971 р. США, прагнучи вирішити свої економічні проблеми, в односторонньому порядку без попереднього повідомлення Японії обмежили її експорт у США і девальвували долар. Відразу після цього було оголошено про візит Ніксона у Китай і теж без консультацій з Японією, для якої відносини з Китаєм - першочергова проблема. Такі дії США поставили перед Японією питання про самостійнішу зовнішню політику. У 1972 р. новий прем'єр-міністр Танака здійснив заходи, спрямовані на розширення економічних зв'язків Японії. Він відвідав КНР. Були відновлені дипломатичні відносини і розпочата робота над мирним договором між двома країнами. Від США японці домоглись відновлення свого суверенітету над о. Окінава. Економічна криза 70-х років та її наслідки сильно вдарили по Японії. Уряд і японський бізнес приступили до реалізації програми структурної перебудови економіки. Центр ваги було вирішено перенести із енерго- і матеріалоємних галузей (чорна і кольорова металургія, суднобудування, виробництво пластмас і штучних волокон) в наукоємні галузі (електроніка, радіотехніка, виробництво засобів зв'язку, ЕОМ, роботів і т.д.), які потребують мало сировини і енергії, але потребують кваліфікованих інженерів та робітників. Реалізація цієї програми зумовила зростання державних витрат та інфляцію. У 1982 р. уряд Японії почав здійснювати антиінфляційний курс, скорочувати державні витрати, сприяти розвитку ринкових відносин. Були знижені податки з підприємців, почалась приватизація залізниць і телекомунікацій. Зіткнувшись у роки кризи зі спробою багатьох країн обмежити японський експорт товарів, японський бізнес приступив до експорту капіталів, створюючи виробничі потужності в інших країнах. У 80-ті роки Японія стала одним із найбільших світових інвесторів. Наприкінці 90-х років Японія опинилась перед лицем фінансової кризи, яка завдала серйозного удару не лише по самій Японії (на третину впала капіталізація японської економіки - сукупна вартість акцій японських підприємств), а й країнах Далекого Сходу і Південно-Східної Азії. Із регіону, що найбільш динамічно розвивався, Південно-Східна Азія перетворилась у джерело нестабільності. Азіатська криза зачепила інші регіони світу: Латинську Америку, Росію, Україну та інші держави.

У внутрішньому житті Японія в 70-ті роки вступила в смугу труднощів. Оскільки з 1955 р. ЛДП незмінно перебувала при владі, питання про прем'єр-міністра фактично стало вирішуватись не в парламенті, а в самій партії. В ній склалось кілька ворогуючих фракцій, які кулуарно вирішували питання про склад уряду. Так виник сприятливий грунт для зловживань та корупції. Найбільшим скандалом була справа "Локхід", яка закінчилась арештом і засудженням прем'єр-міністра Танаки. Це послабило авторитет ЛДП. У 1993 р. суперечки всередині ЛДП викликали розкол і на парламентських виборах вона зазнала поразки. До влади прийшов блок опозиційних партій. Уряд очолив колишній член ЛДП М.Хосокава. На початку 1996 р. ЛДП повернула собі посаду прем'єр-міністра, але колишньої могутності і авторитету вона не має.

У 80-ті роки змінились акценти в зовнішній політиці Японії. У відносинах з СРСР вона зайняла більш жорстку позицію. Питання розширення економічних зв'язків тісно пов'язувалось із вирішенням територіального питання. Японія намагається стати постійним членом Ради Безпеки ООН. У 90-ті роки Японія проводить обережну зовнішню політику, віддаючи перевагу традиційним зв'язкам.

4. Утворення Індії та Пакистану. У складі Британської імперії Індія являла собою цілісну територію, якою правив віце-король. Населення її було багатоетнічним і до того ж різних віросповіду-вань. Найбільшими релігійними групами були індуїсти та мусульмани. Не було і адміністративної єдності. Півострів Індостан був поділений на провінції, округи, князівства. Усе це заважало згуртуванню населення. Лідери двох основних общин - індуїстський Національний конгрес і Мусульманська ліга спочатку разом виступали проти колоніальної залежності, завдяки чому Індія дістала статус домініону. Тим часом з'ясувалося, що Мусульманська ліга прагне не тільки незалежності, а й утворення окремої мусульманської держави, у якій би мусульмани мали надійніші гарантії свого розвитку. У цьому вони знайшли підтримку з боку метрополії. Між двома релігійними групами та їх лідерами не було взаєморозуміння. Коли Мусульманська ліга погодилася взяти участь у Тимчасовому уряді, ідею якого висунули англійці, то на це не пішов Національний конгрес. І навпаки, коли за ініціативою Національного конгресу були скликані Установчі збори, то Мусульманська ліга бойкотувала вибори до них. Між індуїстами і мусульманами час від часу спалахували сутички, припинити які, на думку політиків в Англії і в самій Індії, можна було лише територіально роз'єднавши ворогуючі сторони. У серпні 1947 р. Індія була поділена на дві держави - Індійський Союз і Пакистан. Індійський Союз охоплював більшу частину півострова. До Пакистану відійшли провінції на захід і схід від Індії, які тим самим опинилися територіально роз'єднаними. Утворення двох держав не припинило трагедії Індостану. Розпочався обмін населенням між двома державами. Переселення супроводжувалося масовими вбивствами як з одного, так і з іншого боку. У взаємній різанині загинуло близько 100 тис. осіб.

Перші кроки свого існування Республіка Індія почала з аграрної реформи. У поміщиків було вилучено ту частину їхніх земель, яку вони здавали в оренду (приблизно 60% володінь). Цю землю було передано самим орендаторам. З нових господарств за надану землю держава одержувала податки і з цих коштів розраховувалася з поміщиками. У країні виник новий клас дрібних селян-землевласників. Джавахарлал Неру, який очолював уряд, перебував під значним впливом соціальних ідей. Він домагався розширення державного сектора у промисловості, планового розвитку економіки. Державний сектор створювався в тих галузях, які потребували величезних вкладень, що їх були не в змозі зробити окремі приватні власники (у чорній і кольоровій металургії, машинобудуванні, нафтопереробці, хімічній промисловості, енергетиці). Одночасно не чинилося перешкод розвитку приватного підприємництва. З труднощами розв'язувалося національне питання. Територія Індії населена багатьма народами, що різняться культурою, мовою, релігією. Після проголошення незалежності країни вони почали утворення адміністративних одиниць. У 1956 р. з'явилось 14 нових штатів і 6 територій, керованих з центру. Однак і після цього продовжувалася боротьба окремих національних груп за те, щоб мати свій власний штат. Крім того, в Індії не було досягнуто загальної згоди з питання про державну мову. Такою пропонувалася мова хінді. Проти виступили деякі штати, які вбачали в цьому дискримінацію інших народів. Коли ж лунали пропозиції залишити державною мову англійську, з цим не погоджувалися національно-патріотичні сили. Поглибилися протиріччя і між окремими кастами. Вищі касти боролися між собою за владу. Нижчі касти домагалися для себе більше прав. Курс Неру викликав опозицію з боку тих сил, які обстоювали вільний ринок, приватну власність і позапланову економіку, а також виступали проти політики нейтралітету і за союз із Заходом. Неру з особливими симпатіями ставився до Радянського Союзу. Становище Неру ускладнилося в 1962 p., коли Китай висловив претензії на деякі індійські території і захопив їх. Опозиційні партії обвинуватили Неру в тому, що він не спромігся дати рішучу відсіч агресору через ідейну близькість з ним. Одночасно виявився розкол в Індійському національному конгресі. Одна частина вимагала ще більшого запровадження соціалістичних методів в економіку. Інша, навпаки, критикувала Неру за соціалістичні експерименти. Криза в партії затягнулася. У розпал дискусій 27 травня 1964 р. Неру помер.

Після його смерті в середині 60-х років у країні розпочалася тривала економічна криза. Виявилася неспроможність утримувати за рахунок бюджету такий великий державний сектор, як його запланував Неру. Проведення аграрної реформи не підвищило продуктивності праці нових хазяїв. Натомість на землях, що залишилися у поміщиків і заможних селян, вона зростала. Криза змусила Індійський конгрес переглянути свою політику. Більше уваги стало приділятися приватному сектору в промисловості. Замість п'ятирічних планів розроблялися річні. У сільському господарстві ресурси стали виділятися вибірково - найбільш розвинутим аграрним регіонам і переважно міцним господарствам. Новим прем'єр-міністром став Лал Бахадур Шастрі. Серед гострих проблем, з якими він відразу зіткнувся, була національна. У кожному штаті проживали представники декількох національностей. Найчисельніші використовували свою перевагу на власну користь. Національні меншини не бажали миритися з дискримінацією. Почалися сутички на національному грунті. Не вдавалося вирішити питання єдиної державної мови. Англійська залишалася другою, крім хінді, офіційною мовою в республіці. У тих штатах, де не розмовляли хінді, третьою офіційною мовою проголошували ще й місцеву. Тривало протистояння між індусами й мусульманами, особливо у штаті Джамму і Кашмір. У 1961, 1963, ] 1964 і 1967 pp. воно вилилося у сутички з погромами і вбивствами. Крім того, Кашмір був причиною конфлікту між Індією та Пакистаном. Коли утворювалися ці дві держави, одна третина Кашміру відійшла до Пакистану, решта - до Індії. Обидві претендували на володіння всією територією. У 1965 р. на цьому грунті спалахнув конфлікт, який ледве не переріс у справжню війну. Допомогло втручання СРСР, який не хотів мати воєнного вогнища і поблизу своїх кордонів. На переговорах у Ташкенті на початку січня 1966 р. було домовлено про припинення воєнних дій. Незабаром після цього несподівано помер Шастрі. Після його смерті розкол в ІНК посилився. На чергових загальних виборах 1967 р. кожна частина партії висунула свого кандидата. Ті, хто продовжував курс Неру, підтримували кандидатуру його дочки Індіри Ганді. На виборах ІНК хоч і з великими труднощами, але здобув більшість місць у парламенті. Однак порівняно з попередніми виборами він здав позиції. Зросла вага інших партій. Індія перестала бути країною з однопартійним правлінням. Індіра Ганді наполегливо проводила курс свого батька. Улітку 1969 р. вона націоналізувала 14 найбільших приватних банків, наприкінці того ж року затвердила закон, за яким монополії можна було створювати лише з дозволу уряду. Вона також збільшила асигнування на державний сектор промисловості. Було націоналізовано імпорт бавовни.

У зовнішній політиці Індіра Ганді продовжила лінію Неру-нейтралітет і неприєднання до воєнно-політичних блоків, підтримка національно-визвольних рухів, зміцнення відносин з Радянським Союзом. Завдяки такій політиці партія ІНК перемогла на дострокових парламентських виборах 1971 р. Запровадження соціалістичних принципів в економіці хоча і сприяло популяризації Конгресу серед біднішого населення, але загалом призвело до погіршення економічної ситуації в країні через невисоку ефективність державного сектора. Крім того, загальмувалися земельна реформа, застосування ефективніших сільськогосподарських технологій. Країна страждала від нестачі продуктів харчування. У 1974 р. опозиція розпочала масову антиурядову кампанію. Екстремістські елементи з опозиції вчиняли замахи на урядовців. Індіра Ганді переконала президента Ахмада ввести з 26 червня 1975 р. у країні надзвичайний стан. Дію конституції було припинено, опозиційні організації заборонено, а 30 тис. їхніх активістів заарештовано. У 1975 р. в країні був найвищий врожай зернових, і ціни на продовольство не зростали. Відновилася роздача землі селянам. Індіра Ганді вирішила скористатися ситуацією і в 1977 р. оголосила парламентські вибори. Однак населення не вибачило їй надзвичайного стану і віддало голоси за новоутворену Джаната парті (народну партію), до якої увійшли опозиційні конгресу угруповання. Оскільки Джаната парті складали організації з протилежними платформами, то в 1979 р. вона розкололася і наступного року Індіра Ганді знову стала прем'єр-міністром. У 1984 р. виникла криза в штаті Пенджаб, де проживає велика община мусульман-сікхів. Вони вже тривалий час домагалися приєднання Пенджабу до Пакистану. Головна святиня сікхів -Золотий храм в Амрітсарі - перетворився на збройний арсенал і штаб сепаратистів. Індіра Ганді наказала захопити храм і заарештувати заколотників. У відповідь група сікхських екстремістів 31 жовтня 1984 р. вчинила на неї замах, унаслідок якого Індіра Ганді загинула. Після смерті Індіри Ганді прем'єр-міністром став її син Ра-джив Ганді, який на той час здобув прихильність більшості членів ІНК. Новий уряд теж зіткнувся з проблемою національного тарелігійного екстремізму. У 1987 р. Раджив Ганді направив війсь у сусідню Шрі Ланку, де екстремістська організація народу тамі лів - "Тигри визволення Таміл-іламу" - вела боротьбу з централь ним урядом, намагаючись поділити країну. Індійські війська допомогли придушити сепаратистів, що викликало до Раджива Ганді ненависть тих тамілів, які живуть в Індії. У 1988 р. знов спалахнула криза у Пенджабі. Як і його мати, Раджив Ганді дав наказ захопити Золотий храм, де отаборилися сікхські сепаратисти. Радживу Ганді довелося виконувати обов'язки прем'єр-міністра, коли дедалі очевиднішою ставала неефективність соціалістичного експерименту. До того ж і сам він своїм способом життя давав підстави для невдоволення: рідко контактував з населенням, значно збільшив особисту охорону, надто багато уваги приділяв власному комфорту. На тлі економічних труднощів це дратувало індійців. Непопулярність прем'єра особливо проявилася під час виборів 1989 р. ІНК не зумів завоювати абсолютну більшість місць у парламенті. Уряд був сформований Національним фронтом, у який об'єдналися опозиційні конгресу партії. Прем'єр-міністром став лідер партії Джаната Пратар Сінгх. У 1990 р. він домігся рішення, за яким 27% робочих місць у державному секторі віддавалися представникам "нижчих" каст і племен. Рішення Сінгха викликало урядову кризу, оскільки він зазіхнув на одну з найсвященніших традицій Індії - кастову систему. Представники "вищих" каст вважають для себе ганебною навіть думку, що "нижчим" кастам можуть надаватися рівні з ними права. Під тиском захисників кастової системи Сінгх змушений був піти у відставку. Посада прем'єра перейшла до соціаліста Чандра Шекхара. У 1991 р. розпочалася передвиборча кампанія. Найкращі шанси були в Індійського національного конгресу. Раджив Ганді мав всі підстави розраховувати на посаду прем'єра, але у травні того року був вбитий тамільськими екстремістами під час зустрічі з виборцями. Новим лідером ІНК став Нарасімха Рао. Після перемоги Конгресу він став прем'єром.Нарасімха Рао відразу взяв курс на реалістичнішу і прагматичнішу політику. ІНК прагне створення єдиної індійської нації з рівними правами й можливостями для всіх племен і народів. їм протистоять ультраправі "патріоти", які домагаються надання індуїстам центрального місця в суспільстві. Вони спираються на підтримку найбіднішої й найнеосвіченішої частини населення, яка в Індії нараховує сотні мільйонів чоловік.

5. На кінець 70-х років Афганістан за рівнем економічного розвитку займав 108 місце серед країн, що розвиваються. Країна ніби завмерла на стадії феодалізму з глибокими пережитками родоплемінного ладу і общинно-патріархального укладу життя. Понад 90% населення проживало у сільській місцевості і знаходилось під владою феодалів, племінних вождів, мулл і т.д. Близько 3 млн. афганців вело кочовий спосіб життя. У духовному житті країни в найбільш консервативних формах панував іслам. В Афганістані не склалася єдина нація і країну роздирали національно-етнічні й феодальні міжусобиці. Центральна влада ніколи не контролювала всієї території країни. Більшість населення була неписьменна. До 1973 р. в Афганістані існувала монархія. Останнім королем був Захір Шах. 17 липня 1973 р. принц Мухаммед Дауд здійснив державний переворот, скинувши свого двоюрідного брата з престолу. Дауд ліквідував монархію і проголосив себе президентом республіки Афганістан.

У 60-ті роки в Афганістані зародився опозиційний рух, рушійною силою якого стала інтелігенція. 1 січня 1965 р. була створена Народно-демократична партія Афганістану (НДПА), яка поставила перед собою завдання здійснити народно-демократичну революцію, провести соціальні перетворення і ліквідувати відсталість країни. Кінцевою метою проголошувалась побудова соціалізму. Партія існувала напівлегально. У 1966 р. в НДПА намітився розкол, викликаний суперництвом між лідерами, а також розбіжностями в тактиці боротьби. 1977 р. лідери фракцій підписали Заяву про єдність НДПА, але об'єднання було неповним: військові організації існували окремо. Крім НДПА, таємно діяв Об'єднаний фронт комуністів Афганістану (ОФКА), створений 1974 р. полковником А.Кадиром. У 60-ті роки організаційно оформився рух ісламських фунда-менталістів, які виступали за очищення ісламу від нашарувань і встановлення в країні теократичного правління. Під час перевороту Дауда частина мусульманської молоді на чолі з Гульбеддіном Хекматіяром виступила за негайне збройне повстання з метою захопити владу. У червні 1975 р. вони почали повстанські дії у деяких провінціях країни, але, не отримавши підтримки населення, були розбиті. Частина фундаменталістів емігрувала в Пакистан, де з допомогою пакистанських спецслужб створила опорні бази для боротьби з режимом Дауда. У квітні 1978 р. лідери НДПА прийняли рішення про повстання. ЗО квітня 1978 р. країна була проголошена Демократичною Республікою Афганістан. Очолив державу Н.М.Таракі, його заступниками стали Б.Кармаль і Х.Амін. У травні 1978 р. було оголошено програму соціально-економічних реформ: знищення феодальних і дофеодальних відносин, демократизацію суспільного життя; ліквідацію національного гноблення і дискримінації; проголошення рівноправності жінок; ліквідацію неписьменності і безробіття; укріплення державного сектору економіки; дотримання принципів неприєднання і нейтралітету. При проведенні цих реформ не враховувались національно-культурні традиції, було взято високі темпи і застосовувались адміністративні заходи. У середині НДПА розгорілась міжфракційна боротьба і насаджувався культ особи Таракі. У грудні 1978 р. між СРСР і ДРА був укладений договір про дружбу і співробітництво. Така політика нового керівництва викликала збройний опір загонів самооборони і розгортання партизанської боротьби опозиційними партіями (Ісламська партія Афганістану- керівник Г.Хекматіяр, Ісламське товариство Афганістану на чолі з Б.Раббані та ін.). На території сусідніх Ірану й Пакистану з'явилися афганські біженці, які стали джерелом поповнення збройної опозиції. На початку січня 1979 р. становище в країні внаслідок помилок афганського керівництва, репресій, внутріфракційної боротьби в НДПА, розвалу армії, діяльності збройної опозиції погіршилося. Починаючи з березня-квітня 1979 р. афганське керівництво неодноразово зверталось до СРСР за збройною допомогою. У березні 1979 р. Х.Амін здійснив переворот, усунувши від влади Таракі. 8 жовтня 1979 р. Таракі був задушений прихильниками Аміна. Після перевороту Амін насаджує в країні диктаторський режим. Фізичному знищенню піддавалися всі, хто був незгодний з його політикою. Репресивні методи не дали результату: більша половина країни була охоплена партизанським рухом; Амін втрачав контроль над ситуацією. На кінець 1979 р. радянське керівництво опинилось у складному становищі: подальша підтримка режиму Аміна могла призвести до падіння авторитету СРСР на міжнародній арені і до виходу Афганістану із радянської зони впливу. У цей же період загострилися відносини між СРСР і США, розгорівся конфлікт навколо Ірану. Радянське керівництво, незважаючи на заперечення Генерального Штабу СРСР і дипломатів, прийняв рішення про введення в Афганістан обмеженого контингенту радянських військ (приблизно 100 тис. чол.) і про зміну афганського керівництва. Введення радянських військ розпочалося 25 грудня 1979 р. о 15-й годині за московським часом. 27 грудня спецпідрозділ "Альфа" захопив президентський палац, при штурмі якого загинув Амін. Нове афганське керівництво очолив Б.Кармаль. Перші дії нового керівництва давали привід для оптимізму: були вжиті заходи для ліквідації наслідків терору і репресій, вироблявся реалістичніший курс проведення реформ, робились спроби розширити соціальну базу існуючого режиму (створення Національно-вітчизняного фронту (НВФ) і т.д. Такі зміни проходили на тлі гострої внутріпартійної боротьби. Введення радянських військ не принесло миру на афганську землю. Партизанська війна набрала форми джихаду - священної війни за віру. Починаючи з весни 1980 p., радянські війська поступово втягнулися у боротьбу з опозицією. За час перебування в Афганістані вони провели понад 400 операцій, але здолати партизанський рух не вдалось. У 80-ті роки проходить процес консолідації збройної опозиції. У червні 1981 р. був створений Ісламський союз моджахеддінів Афганістану, але остаточно він оформився у 1985 р. Слід зазначити, що в більшості випадків збройні формування підкорялися польовим командирам і окремим політичним лідерам. Нерідко між різними угрупованнями опозиції виникали збройні сутички. У 1987 р. було проголошено курс на національне примирення в Афганістані. 14 квітня 1988 р. між Афганістаном, Пакистаном, СРСР і США було укладено угоду по Афганістану, згідно з якою радянські війська виводились з країни до 15 лютого 1989 р. За період перебування радянських військ в Афганістані загинуло 13833 солдати, 180 воєнних радників, 584 інших спеціалістів (з них 2378 українців). Виведення радянських військ не принесло миру на афганську землю; женевські угоди не виконувались. З новою силою розгорілась громадянська війна, яка покінчила з режимом Наджибулли в квітні 1992 р. Президентом країни став один із лідерів опозиції Раббані. Але й прихід до влади опозиції не зупинив громадянської війни. Основними лідерами угруповань є Раббані (президент, таджик), Хекматіяр (прем'єр-міністр, пуштун), Дустум (колишній генерал афганської армії, узбек). В конфлікт втрутилась потужна сила - рух Талібан, який об'єднує учнів релігійних навчальних закладів і виступає під гаслом наведення порядку в країні.

6. В роки Другої світової війни від рук нацистів загинуло 6 млн. євреїв. Трагедія європейського єврейства спонукала до активізації сіоністського руху, який розвивався під гаслом: "Тільки у власній державі євреї можуть почувати себе в безпеці". 29 листопада 1947 р. Генеральна Асамблея ООН більшістю голосів - 33 "за", "проти" 13, прийняла резолюцію про розподіл Палестина на єврейську та палестинську держави. Євреї вітали це рішення, арабський світ категорично заперечував резолюцію ООН. 14 травня 1948 р. була проголошена держава Ізраїль. Не пройшло і 24 годин, як армії Єгипту, Йорданії, Сирії, Лівану та Іраку почали військові дії проти молодої держави. Почалась кровопролитна війна, яка тривала з травня 1948 р. по 20 липня 1949 р. (ізраїльтяни називають її війною за незалежність). Одержуючи зброю із СРСР, Чехословаччини та фінансову допомогу США, завдяки небаченій мужності солдат і офіцерів (багато з них були активними борцями з нацистами в Європі), всього народу Ізраїль одержав перемогу. В результаті цієї війни територія, яка передбачалась під Палестинську державу була розподілена наступним чином: Галілея і весь Негев відійшли до Ізраїлю; Іудея, Самарія, частина Ієрусалиму до Йорданії; смуга Гази до Єгипту. Таким чином, Палестинську державу не було створено. В кінці 40-х - на початку 50-х років СРСР став на шлях відкритої підтримки арабських країн в їх конфлікті з Ізраїлем. Це призвело до 50-річного протистояння на Близькому Сході і кровопролитних війн між євреями та арабами (війна на Синаї 1956 p.; Шестиденна війна 1967 p.; Війна Судного дня 1973 p.; військові дії Ізраїлю в Лівані проти військових формувань Організації Об'єднання Палестини та Сирії 1982 p.). Конфлікт на Близькому Сході став складовою частиною глобального протистояння двох військових блоків - НАТО та Варшавського договору. Війна Судного дня (жовтень 1973 р.) ледве не призвела до ядерного конфлікту між СРСР та США. У вересні 1978 р. на зустрічі президентів Єгипту та Ізраїлю в Кемп-Девіді, резиденції президента США Д.Картера, було підготовлено історичну угоду між двома країнами про початок мирних переговорів.26 березня 1979 р. у Вашингтоні Ізраїль та Єгипет підписали мирний договір. Президенту Єгипту А.Садату та прем'єр-міністру Ізраїлю М.Бегіну була присуджено Нобелівську премію за досягнення миру та припинення ворожнечі між двома державами. Спроба укласти подібний договір з Ліваном (1983 р.) була невдалою. Влітку 1994 р. подібний договір Ізраїль підписав з Йорданією. Але гострою залишається палестинська проблема. Під час арабо-ізраїльських війн за межами Палестини опинились 900 тис. палестинських біженців. В той же час на території сучасного Ізраїлю проживає значне палестинське населення, яке користується всіма 'тюлітичними та економічними правами громадян цієї держави. В результаті переговорів між урядом Ізраїлю та лідером ООП Ясером Арафатом з середини 90-х років почала створюватись Палестинська автономія (м.Газа, Ієрихон та ін.), де влада належить палестинській адміністрації. Цей процес іде складно й суперечливо. Пов'язано це з багатьма факторами:

- з обох сторін залишається взаємна недовіра, щодо планів мирного урегулювання;

- екстремістські угруповання "Хамаз", "Хезболлах", "Ісламський джихад" та інші ведуть активну терористичну діяльність проти Ізраїлю, часто це відбувається з території Палестинської автономії (терористи здебільшого вбивають мирних жителів, влаштовують вибухи в транспорті, інших громадських місцях);

- фактично не відмовились від планів збройного протистояння проти Ізраїлю Сирія, Ірак, Іран, деякі інші арабські держави, які активно підтримують діяльність терористичних угруповань;

- не приймають миру й ізраїльські радикали, які вбили прем'єр-міністра Ізраїлю Іцхака Рабіна - ініціатора арабо-ізраїльського діалогу.

Ситуація на Близькому Сході залишається важкою і суперечливою. В будь який час може відбутись ескалація протистояння, наслідки якої неможливо передбачити.

Запитання та завдання:

  1. Як відбувався процес деколонізації в Азії та Африці.

  2. Якими шляхами розвитку пішли африкансько – азіатські країни після проголошення незалежності.

  3. Що означала на практиці «китайська модель комунізму».

  4. Чим можна пояснити «японське економічне диво».

  5. Охарактеризуйте політику урядів ЛДП в Японії.

  6. Як відбулось об`єднання В`етнаму.

  7. Національне питання в Індії.

  8. Чому модернізація Ірану призвела до ісламської революції.

  9. Що спричинило громадянську війну у Афганістані.

  10. Основні етапи арабо – ізраїльського конфлікту.

  11. Які особливості соціально – економічного та політичного розвитку країн Латинської Америки в другій половині XX – на початку XXI ст..

  12. Якою була мета й результати програми «Союзу заради прогресу».

  13. Дайте характеристику соціально – економічного та політичного розвитку Аргентини в другій половині XX – на початку XXI ст..

  14. Дайте характеристику соціально – економічного та політичного розвитку Бразилії в другій половині XX – на початку XXI ст..

  15. Дайте характеристику соціально – економічного та політичного розвитку Мексики в другій половині XX – на початку XXI ст..

  16. Висловіть свою оцінку інтеграційним процесам в країнах Латинської Америки на сьогоднішній день.

Запам`ятати такі події:

17 серпня 1945 р. – проголошення незалежності Індонезії

1 жовтня 1949 р. – проголошення КНР

грудень 1951 р. – проголошення незалежності Лівії

1956 р. – незалежність Марокко та Тунісу

1960 р. – надання незалежності 17 африканським країнам

1965 – 1976 рр. – «культурна революція» в КНР

1966 – 1977 рр., 1980 – 184 рр. – діяльність урядів І. Ганді

1976 р. – проголошення соціалістичної республіки у В`етнамі

27 квітня 1978 р. – державний переворот в Афганістані

1979 р. – проголошення ісламської республіки Іран

2001 р. – вступ американських військ до Афганістану

2003 р. – початок війни проти Ірака

Вміти давати визначення: деколонізація, ісламізм, шаріат,тероризм.

Рекомендована література:

Александров В.В. Новейшая история стран Европы и Америки 1945 – 1986 г. М, 1986.

Бердичівський Я.М. Всесвітня історія 11 кл. К, 1998.

Бураков Ю.В. Новітня історія країн Європи, Азії та Америки. Л, 1993.

История новейшего времени стран Европы и Америки. М, 2002.

Ладиченко Т.В. Всесвітня історія 11 кл. К, 2000

Майборода О.М. Новітня історія (другий період). К, 1995.

Тема: Країни Латинської Америки в другій половині XX – на початку XXI ст..

У країнах Латинської Америки після Другої світової війни відбулися значні зрушення. Це пояснюється тим, що країни Латинської Америки значно раніше отримали незалежність. їм на шляху модернізації не доводилось переживати цивілізаційного шоку, як це було в країнах Африки та Азії, вони були частиною західної, європейської за походженням, цивілізації. Коріння латиноамериканської відсталості крилось в існуванні великих земельних володінь - латифундій. Це призводило до безземелля селян, низького рівня життя, аграрного перенаселення і безробіття, низької продуктивності праці, примітивних технологій і, відповідно, до соціальної напруги. Таке суспільство не могло бути демократичним, воно трималось на насильстві. Напередодні Другої світової війни почався занепад латифундій. Після завершення війни цей процес посилився. Тривала боротьба селян примушувала уряди проводити аграрні реформи. Всі вони незалежно від масштабів підривали позиції латифундистів. Найбільшого удару завдали латифундіям зростання промисловості, формування національного капіталу і, відповідно, нової економічної еліти, для якої латифундії були уособленням старих порядків. Демографічний вибух зумовив масову урбанізацію і перенесення центру політичного життя із сільської місцевості у місто. Після Другої світової війни становище в економіці латиноамериканських країн було сприятливим для проведення реформ: вони мали солідні валютні накопичення, зросла їх частка у світовій торгівлі. Ці фактори були використані урядами країн Латинської Америки для проведення імпортозамінної індустріалізації. Реформи проводились під помірковано націоналістичними гаслами, що користувалися певною підтримкою населення. Це сприяло формуванню у цих країнах популярних, але авторитарних режимів. Приклад тому - президентство Хуана Домінго Перона в Аргентині (1946-1955 pp. і 1973-1974 pp.; у 1949-1955 pp. -фактичний диктатор). Перон провів часткову націоналізацію, сплатив борги країни, домігся самозабезпечення Аргентини основними промисловими товарами. У період його правління в Аргентині був створений перший в Латинській Америці реактивний літак, але під тиском СІЛА його виробництво було припинено. У Бразилії в 1950 р. повернувся до влади Жетуліо Варгас, який відродив свою політику 30-х років, але уже без спроб копіювання фашистських держав. Змінивши його у 1956 p., Ж.Кубічек продовжив імпортозамінну індустріалізацію. На початок 60-х років Бразилія наполовину забезпечувала себе промисловими товарами. У Мексиці лінію, розпочату президентом Ласаро Карденасом, у 1934-1940 pp., продовжували і після Другої світової війни. Індустріалізація йшла за рахунок розвитку державного сектору, продовжувалась аграрна реформа. США в період 40-60-х років були стурбовані лише одним: запобіганням проникнення СРСР у Латинську Америку. Для здійснення цього США робили ставку на посилення воєнного потенціалу і на воєнно-політичне співробітництво з країнами Латинської Америки. У цей час було укладено угоду про колективну безпеку (1948 p.), створено Організація Американських Держав (1948 p.). Американці переозброїли місцеві армії і створили нову військову еліту, яка пройшла підготовку у США. При цьому США мало турбували проблеми внутрішнього життя цих країн, якщо там не було безпосередньої загрози приходу до влади комуністів. США влаштовували в цих країнах режими, які повністю залежали від них, на зразок Батісти на Кубі, або Сомоси в Нікарагуа. У 50-60 роках почався новий етап соціально-економічного розвитку країн Латинської Америки. Ресурси для проведення імпортозамінної індустріалізації були вичерпані, державний бюджет з великими труднощами справлявся з необхідністю підтримати державний сектор економіки. Великі державні бюджетні дефіцити були викликані здійсненням надто амбіціозних проектів. Наприклад, у 1957 р. в Бразилії почалось будівництво нової столиці подалі від перенаселеного Ріо-де-Жанейро. Це було ультрасучасне місто, побудоване за проектом всесвітньо відомого архітектора Оскара Німейєра і назване Бразиліа. Нова столиця мала символізувати майбутнє країни. Мексика домоглась права проведення у своїй столиці Мехіко олімпійських ігор 1968 p., що змусило повністю реконструювати багатомільйонне місто. Грандіозні проекти призвели також до інфляції, зростання соціальної напруги. Національна грошова одиниця крузейро з 1961 по 1964 р. "схудла" у 5 разів.

У Латинській Америці розвиток йшов двома шляхами. Там, де на хвилі масового невдоволення до влади приходили ліві сили, ставали на шлях будівництва соціалізму. Так, у 1959 р. партизанська війна на Кубі завершилась зникненням проамериканского режиму. Лідер повстанців Фідель Кастро очолив новий уряд. Своє завдання він бачив у'незалежності Куби і проведенні соціальних реформ. У здійсненні своїх задумів він зіткнувся з опором США, які мали на Кубі значну власність. Кастро здійснив націоналізацію цієї власності і встановив тісні відносини з СРСР. Це викликало рух опору, який спирався на підтримку уряду США та на кубинську общину у США. США організували збройну інтервенцію загонів гусанос на Кубу (1961 p.), але вона провалилась. Це прискорило реформи на Кубі і співробітництво з СРСР. М.С.Хрущов був захоплений ідеєю отримати союзника у 90 милях від США і, не задумуючись, пішов заради збереження режиму Кастро на ризик ядерної війни (Карібська криза 1962 p.). Зближення з СРСР дало Кастро зразок ідеальної, з його точки зору, держави. Партизани стали комуністами, на Кубі почалось будівництво соціалізму. У 60-ті роки в країні було фактично відмінено гроші і введено прямий продуктообмін. Кастро вважав, що Латинська Америка вже дозріла до соціалістичної революції, і намагався, правда безрезультатно, роздути революційну пожежу на континенті. Під час однієї з таких спроб загинув у Болівії сподвижник Кастро - Ернесто Че Гевара. У 70-х роках від комуністичних експериментів довелось відмовитись. Куба перетворилась у звичайну тоталітарну соціалістичну країну. Зберігалась традиційна залежність кубинської економіки від експорту цукру, але вже не у США, а в СРСР і країни Східної Європи. СРСР став головним кредитором Куби. Наприкінці 80-х років, як тільки СРСР зіткнувся з економічними труднощами і скоротив допомогу кубинській економіці, Куба потрапила в стан перманентної кризи. Розпад СРСР позбавив Кубу зовнішньої підтримки. Керівництво Куби намагається врятувати становище: економіка працює у надзвичайному режимі, скорочуються соціальні програми, створюються умови для розвитку туризму, робляться перші кроки у модернізації економіки. У 90-ті роки з Куби здійснюється масова нелегальна еміграція у США. Сполучені Штати виявились нездатними прийняти велику масу біженців і частина їх була відправлена назад, на Кубу.

У Чилі спробу побудувати соціалізм у 1970-1973 pp. здійснив уряд президента Сальвадора Альенде, який складався з комуністів і лівих соціалістів. Побудова соціалізму відбувалась у межах конституційної законності. Радикальні перетворення, які включали і націоналізацію мідної промисловості, провідної галузі економіки, викликали у країні справжній хаос і масові невдоволення, які підсилювались провокаціями з боку ЦРУ США. Скориставшись цим, генерал Аугусто Піночет, за згодою США, здійснив державний переворот і встановив у країні диктаторський режим. Президент Альенде загинув під час штурму президентського палацу. У Нікарагуа в результаті тривалої партизанської війни в 1979 р. до влади прийшов фронт національного визволення ім. Сандіно. Сандіністи скинули найбільш одіозний режим у Латинській Америці - режим Сомоси, який правив країною протягом понад ЗО років. Події у Нікарагуа розгортались за кубинським зразком і з такими ж результатами. Проти соціалістичних експериментів сандіністів у країні виник повстанський рух, який об'єднував, як колишніх сомосовців, так і представників демократичних рухів. В ньому брали участь також загони самооборони індіанських племен з віддалених районів країни. Цей партизанський рух значною мірою був організований і озброєний США. США зосередили на кордонах з Нікарагуа збройні сили і погрожували агресією, а всередині країни активно формувалась легальна опозиція. Опинившись перед вибором: йти до кінця у побудові соціалізму і до перемоги у громадянській війні, чи піти на громадянський мир, сандіністи обрали останнє. На вільних виборах 1990 р. вони, як і очікувалось, потерпіли поразку, але залишились впливовою політичною силою. Президентом Нікарагуа було обрано Віолетту Чаморро. Міністром оборони став лідер сандіністів Даніель Ортега.

Для деяких країн Латинської Америки нова стратегія починалась з констатації факту неможливості і навіть згубності повної незалежності і зводилась до прискорення інтеграції країн Латинської Америки у світову економіку. Для реалізації цієї стратегії передбачалось ліквідувати всі бар'єри у розвитку торгівлі і відкрити доступ іноземному капіталу. По суті це був поворот на 180 градусів від політики 30-50-х років і зовні виглядало як повернення до старих порядків, коли у країнах Латинської Америки господарювали іноземні компанії. Такий шлях розвитку не користувався підтримкою і проводився диктаторськими режимами (військовими хунтами). Такі режими були встановлені в Аргентині - 1962 p., Гватемалі, Гондурасі, Еквадорі - 1963 p., Болівії, Бразилії - 1964 p., Чилі - 1973 р. Військові хунти вели безпощадну боротьбу з лівими силами, обмежували політичні свободи. У результаті цього нерідко гинули невинні люди. Досягнута таким шляхом відносна внутрішня стабільність і створення пільгових умов для іноземного капіталу призвели до притоку іноземних інвестицій і прискорення розвитку цих країн. Зміцнювався і національний капітал. Бразилія на початку 80-х років обігнала за обсягом валового національного продукту Італію і наблизилась до Англії. Вона зайняла 7-ме місце у світі по виробництву сталі, 8-ме - по виробництву телевізорів, 10-те - по виробництву легкових автомобілів. Зворотнім результатом цього курсу стало зростання зовнішнього боргу й інфляція. Так поступово формувалась соціально-політична криза військових режимів. Вагомим фактором розвитку латиноамериканських держав був і лишається масовий партизанський рух. Він мав різний характер: антиамериканський, проти воєнних диктатур, за проведення соціальних реформ, прокомуністичний, антикомуністичний, національно-визвольний, екстремістський і т.д. В історії цього процесу після Другої світової війни можна виділити кілька етапів.

Перший етап, пов'язаний з кубинською революцією 1959 p., мав антиамериканський, загальнодемократичний характер.

Другий етап (60-ті - початок 70-х років) проходив під безпосереднім впливом кубинської революції. У період 1960-1967 pp. в Латинській Америці нараховувалось 12 вогнищ партизанської боротьби. Не дивлячись на те, що всі вони були придушені, вони сприяли процесу демократизації у цих країнах.

Третій етап (кінець 70-х - 80-ті років) пов'язаний головним чином з боротьбою в країнах Центральної Америки, насамперед сандіністів у Нікарагуа. їхня перемога надихнула партизанський рух у Сальвадорі, Гватемалі, Гондурасі лівого спрямування, викликала антисандіністський рух "контрас" у Нікарагуа.

Четвертий етап (80-ті - 90-ті роки) - активізація діяльності воєнно-політичних організацій у Перу і Колумбії, тісно пов'язаних з наркомафією. У 90-ті роки спалахнула партизанська боротьба на півдні Мексики. Місцеві індіанці підняли повстання проти нестерпних умов життя. Збройні антиурядові виступи у країнах Латинської Америки обумовлюються переважно внутрішніми соціально-економічними і політичними проблемами цього регіону.

Соціальна напруга 50-60-х років, перемога Ф.Кастро на Кубі змусили США змінити політику у регіоні. У 1961 р. президент США Кеннеді проголосив новий курс у відносинах з країнами Латинської Америки - "Союз заради прогресу". Щоб уникнути кубинського варіанту, США пропонували допомогу у подоланні відсталості, акцентуючи увагу на соціальних реформах. Одночасно США приступили до організації у Латинській Америці спеціальних антиповстанських збройних сил. Прагнучи надати своїм відносинам з країнами Латинської Америки партнерського характеру, вони нерідко зривались на традиційну інтервенціоністську політику. Так, у 1961 р. вони допомогли кубинським повстанцям гусанос висадитись на Кубі і протягом тривалого часу ЦРУ США намагалось усунути Кастро від влади. У 1965 р. американські війська висадились у Домініканській республіці, а в 1973 р. підготували в Чилі скинення президента Сальвадора Альенде. Така політика США породила широкі антиамериканські настрої у Латинській Америці, які у 70-ті роки досягли апогею. Радикальна зміна ситуації відбулася, коли президентом США став Джіммі Картер, який в основу зовнішньої політики поклав тезу про неприпустимість порушення прав людини. Картер, зокрема, після тривалих і складних переговорів підписав з Панамою угоду про передачу їй каналу, який був у власності США. Це був крок, який усунув одне із головних джерел невдоволення латиноамериканською політикою США. Завдяки такій політиці США диктаторські режими втратили підтримку і їхнє падіння стало справою часу. Першим впав диктаторський режим Сомоси в Нікарагуа.

У 80-ті роки в країнах Латинської Америки утверджуються демократичні режими. 1980 р.- Перу, 1982 р.- Болівії, 1983 р.-Аргентині, 1985 р.- Бразилії, Гватемалі, Гондурасі, Уругваї, 1989 р. - Сальвадорі і Парагваї, 1990 р. - Чилі, а до 1992 р. у всіх інших, крім Куби. У 1994 р. на багнетах американських військ була принесена західна демократія на Гаїті. На останній сесії Генеральної Асамблеї ОАД було закріплено положення про застосування санкцій у разі рецидивів відновлення авторитарного правління. Прихід до влади демократично обраних урядів поглибив курс на активну участь у міжнародному поділі праці, на інтеграцію у світову економіку. Ставка була зроблена на розвиток ринкових структур економіки, розв'язання проблеми державних фінансів за рахунок приватизації державного сектору. Країни Латинської Америки намагаються зробити економіку соціально орієнтованою і ліквідувати зовнішній борг. Латиноамериканським країнам вдалося знайти власне місце у світовій торгівлі. Вони експортують товари з високим рівнем обробки і технологічних компонентів. Бразилія, Аргентина, Мексика вже переросли рамки традиційних уявлень про країни, що розвиваються, і впритул наблизились до групи промислово розвинутих країн. Таким змінам у країнах Латинської Америки сприяють радикальні структурні зміни в економіці на основі неоліберальної моделі розвитку з акцентом на удосконалення ринкових механізмів, приватизацію державного сектору, створення адекватної юридичної бази, податкової системи і т.д.

Інтеграційні процеси в Латинській Америці. Спільне історичне минуле, схожість економічних процесів, мовна і культурна близькість стали тим підґрунтям, на якому після Другої світової війни активно розгортались інтеграційні процеси в Латинський Америці. Першим кроком на цьому шляху стало політичне співробітництво держав Західної півкулі. У вересні 1947 р. 20 країн Америки підписали в Ріо-де-Жанейро Міжамериканський договір про взаємодопомогу. У 1948 р. на IX Міжамериканській конференції у Боготі було створено Організацію Американських Держав (ОАД). Там же було прийнято "Декларацію про збереження і захист демократії в Америці", яка мала антикомуністичну спрямованість. ОАД санкціонувала втручання у внутрішні справи країн, яким загрожувала комуністична небезпека. Прагнення урядів країн Латинської Америки вирватись з економічної відсталості і стати на шлях стабільного економічного розвитку дало поштовх до економічної інтеграції, яка розвивається на субрегіональному й регіональному рівні. Економічна інтеграція включає в себе засоби по блоковій лібералізації взаємної торгівлі і режиму інвестицій; формування єдиних валютних просторів, координацію і уніфікацію внутрішньої торгівлі; проведення колективної зовнішньоекономічної політики з метою створення на континенті зон вільної торгівлі і її наступної трансформації у спільний ринок. На вирішення цих завдань орієнтована діяльність регіональних об'єднань, які виникають у 50-ті роки. У 1959 р. створено Міжамериканський банк розвитку. У 1960 р. Аргентина, Бразилія, Уругвай, Чилі, Парагвай, Перу утворили Латиноамериканську асоціацію вільної торгівлі (ЛАВТ). Згодом ЛАВТ стала об'єднувати 22 держави регіону і навіть Кубу. У 1980 ЛАВТ була реорганізована у латиноамериканську асоціацію інтеграції (ЛАІ). У процесі економічної інтеграції та угод про "спільний ринок" у 1975 р. виникає Латиноамериканська економічна система (ЛАЕС). Діють також субрегіональні об'єднання - Центральноамериканський спільний ринок (ІДАСР), Карибська асоціація вільної торгівлі (КАВТ). Венесуела, Колумбія, Еквадор, Перу утворили так звану Андську групу. Крім того, діють об'єднання, створені для вирішення конкретних проблем. У 1983р. Мексика, Венесуела, Колумбія, Панама об'єднались у Контадорську групу для подолання конфліктів у Центральній Америці. Функціонує Амазонський пакт, покликаний вирішувати екологічні проблеми. Для вирішення проблем заборгованості у 1984 р. створено Картахен-ську групу. Незважаючи на таку кількість організацій, реальна інтеграція країн Латинської Америки залишається мрією. Воєнні диктатури, революції, перевороти, партизанські рухи, міждержавні конфлікти, амбіції окремих лідерів стримують цей процес.

На початку 90-х років склались необхідні умови для кращого розвитку інтеграційних процесів. У всіх країнах, крім Куби, при владі знаходяться демократично обрані президенти. Проводяться широкі економічні реформи. США, Канада, Мексика у 1992 р. підписали угоду про північноамериканську зону вільної торгівлі (НАФТА). У 1995 р. у Маямі відбулась нарада лідерів країн Західної півкулі, на якій президент США Білл Клінтон запропонував створити спільний ринок від Аляски до Вогняної Землі, споживачами якого стали б 850 млн. осіб. Для того, щоб ця ідея стала реальною, країнам Латинської Америки потрібно вирішити ще багато проблем: зміцнити демократичні інститути влади, приборкати повстанський рух, у політичній боротьбі застосовувати лише конституційні методи боротьби та ін. Найбільші українські громади в країнах Латинської Америки знаходяться в Бразилії та Аргентині. Вони утворились в результаті трудової еміграції наприкінці XIX - на початку XX ст. Розташовані вони компактними поселеннями і займаються в основному сільським господарством.

Запитання та завдання:

  1. Які особливості соціально – економічного та політичного розвитку країн Латинської Америки в другій половині XX – на початку XXI ст..

  2. Якою була мета й результати програми «Союзу заради прогресу».

  3. Дайте характеристику соціально – економічного та політичного розвитку Аргентини в другій половині XX – на початку XXI ст..

  4. Дайте характеристику соціально – економічного та політичного розвитку Бразилії в другій половині XX – на початку XXI ст..

  5. Дайте характеристику соціально – економічного та політичного розвитку Мексики в другій половині XX – на початку XXI ст..

  6. Висловіть свою оцінку інтеграційним процесам в країнах Латинської Америки на сьогоднішній день.

Рекомендована література:

Бердичівський Я.М. Всесвітня історія 11 кл. К, 1998.

Гісем О.В. Країни Азії, Африки, Латинської Америки на шляхах незалежності. К, 1995.

Ладиченко Т.В. Всесвітня історія 11 кл. К, 2000

Майборода О.М. Новітня історія (другий період). К, 1995.

Пивовар С. Новітня історія XX ст.. К, 1996.

Сергійчук І.С. Країни Азії та Африки в 1945 – 2000 р. К, 2007.

Строганов А.И. Новейшая история стран Латин ской Америки.М, 1995.