3. Напад Італії на Ефіопію

Підготовка Італії до загарбання Ефіопії розпочалася, за визнанням Муссоліні, ще 1925 р. Спочатку припускалося анексувати її мирним шляхом за допомогою договору про дружбу (1928 р.). Однак це не вдалося. Тоді, починаючи з осені 1932 р., італійські фашисти розпочали ретельну роз­робку планів збройного вторгнення й поневолення ефіоп­ської держави. Після цього розпочалася безпосередня підготовка до нападу на Ефіопію. В Ерітреї, Сомалі та Лівії (італійських колоніях) зосереджувалися війська, будували­ся й реконструювалися морські порти, аеродроми, військо­ві бази. За три роки в метрополії і колоніях було розгорнуто збройні сили до 13000 чоловік. Для ведення війни Італія різко збільшила закупівлю у США озброєння, літаків, нафти, сировини та інших стратегічних товарів. Велика Британія збільшила постачання вугілля, нікелю. Фран­цузькі заводи Рено постачали для італійської армії танки, проте найбільш істотну допомогу Італії подавала Німеччина.

Німеччину цілком задовольняло, що експансія Італії спрямована на південь, і, отже, її увагу до Центральної і Південно-Східної Європи, де інтереси Німеччини та Італії перехрещувалися, буде надовго відвернуто.

Стурбовані військовими приготуваннями Італії в Аф­риці, Велика Британія і США 1935 р. оголосили заборону на експорт зброї як до Італії, так і до Ефіопії, не розріз­няючи агресора та його жертву. Вночі на 3 жовтня 1935 р. без оголошення війни італійські війська напали на Ефіопію. Зазнаючи гострої нестачі в постачанні, озброєні головним чином гвинтівками застарілих зразків, мисливськими руш­ницями та списами, ефіопські війська чинили загарбникам, що використовували танки, літаки й, отруйні речовини, героїчний опір протягом семи місяців.

Столиця Ефіопії Аддіс-Абеба упала 5 травня 1936 р. Імператор Хайле Селассіє змушений був залишити країну. В телеграмі генеральному секретарю Ліги Націй він писав, що зробив це лише через неспроможність продовжувати опір агресорові, й просив не визнавати загарбання фашист­ською Італією території країни. 9 травня 1936 р., коли італійці захопили не більше третини території Ефіопії, Муссоліні оголосив про остаточне її завоювання. Велика фашистська рада у Римі поспіхом видала декрет про пере­творення Італії на імперію й додання до титулу італійського короля титулу імператора Ефіопії. Ефіопія фактично перетворилася на італійську колонію.

Вторгнення Японії до Центрального Китаю

Загарбання Китаю повинно було, з точки зору япон­ських керівників, відкрити для Японії нові джерела сиро­вини, ринки збуту, можливість використати дешеву робочу силу і створити надійний тил для нападу на Радянський Союз.

У жовтні 1935 р. Японія проголосила свою політику стосовно Китаю. Вона полягала в "трьох позиціях", викла­дених японським міністром закордонних справ Хіротой:

• союз Китаю з Японією для придушення комунізму в Азії;

• відхід Китаю від співробітництва з "варварами" (тоб­то усіх держав, окрім Японії);

— встановлення економічного співробітництва між Японією, Маньчжоу-го і Китаєм.

Цілком очевидно, що наслідування цим принципам означало втрату Китаєм політичної та економічної неза­лежності. Правлячі кола Японії розраховували на те, що військо­во-технічна відсталість Китаю, слабкість його центрального уряду, якому часто-густо не підкорялися місцеві генерали, забезпечать перемогу за 2-3 місяці.

7 липня 1937 р. Японія розпочала війну проти Китаю. На липень 1937 р. для дій у Китаї японці виділили 12 піхотних дивізій (250-500 тис. солдатів і офіцерів), 1200 літаків, біля 1000 танків і бронемашин, понад 1500 гармат. Від окремих боїв і сутичок японські війська незабаром перейшли до відкритого наступу на міста Бєйпін і Тяньцзінь і оволоділи і ними за короткий час. Водночас із наступом на Півночі * японці розгорнули військові дії у Центральному Китаї, розпочавши 13 серпня 1937 р. наступ на Шанхай. Після захвату Шанхая та Нанкіна у японців утворилися два ізольованих фронти — Північний та Центральний. Після двох "генеральних наступів" їм вдалося об'єднати ці фрон­ти й заволодіти важливими залізничними комунікаціями Китаю. До кінця року японські війська захопили Тянь­цзінь, Пекін, Нанькоу, Шанхай і тогочасну столицю краї­ни Нанкін.

Вісь Берлін—Рим—Токіо

Ускладненню обстановки у світі сприяло й сформуван­ня блоку агресивних держав. Доброзичлива позиція Німеч­чини під час італійської агресії проти Ефіопії та спільна італійсько-німецька інтервенція в Іспанії призвели до зближення позицій сторін. 21 жовтня 1936 р. до Берліна прибув міністр закордонних справ Італії Г. Чіано, де він був прийнятий одним із лідерів нацистів Нейратом. 23 жовт­ня вони поставили свої підписи під конфіденційним про­токолом, що був першим офіційним актом встановлення німецько-італійського союзу. Згідно з протоколом, Німеч­чина визнавала загарбання Італією Ефіопії. У відповідь на це італійський уряд зобов'язався провадити у Лізі Націй вигідну для Німеччини політику, зокрема підтримувати її "зусилля на придбання колоній". Обидві сторони домови­лися поширювати воєнну допомогу путчистам в Іспанії, погоджувати політику щодо Великої Британії та Франції, розділити сфери впливу на Балканах і в Дунайському басейні. В протоколі містилися твердження "про загрозу з боку комунізму миру та безпеці в Європі". На прийомі у Гітлера Г. Чіано був поінформований про те, що Німеччи­на прагне зближення з Японією, фюрер радив італійському урядові визнати маріонетковий уряд Маньчжоу-го. З цього часу співробітництво двох тоталітарних держав дістало на­зву вісь "Берлін—Рим", а їхні учасники — "держави вісі". В своєму виступі 1 листопада 1936 р. Муссоліні говорив про "вертикаль Берлін-Рим", подібну вісі, навколо якої повин­ні будуть групуватися інші європейські країни.

25 листопада 1936 р. у Берліні було підписано німець­ко-японську "Угоду проти Комуністичного Інтернаціоналу" і додатковий протокол. У документах містилися міркуван­ня про підривну діяльність Комінтерну, що загрожує не лише "спокою, суспільному добробуту й соціальному ладу", але й "миру в усьому світі". Сторони, що домовляються, зобов'язалися протягом 5 років "підтримувати співробіт­ництво в справі обміну інформацією про діяльність Комін­терну" і "вживати суворих заходів проти осіб, які прямо або побічно, всередині країни або за кордоном перебувають на службі Комінтерну". Водночас у Берліні було підписано німецько-японську "Додаткову секретну військову угоду". У ній обидві сторони зобов'язалися "не вживати ніяких заходів", що могли б сприяти полегшенню становища СРСР в разі його "неспровокованого" нападу на Німеччину або Японію, а також "без взаємної згоди" не укладати із СРСР будь-яких договорів, що суперечили б духові угоди. Таким чином виник "Антикомінтернівський пакт". Він стимулював посилення агресивності Японії в Азії, яка розпочала у липні 1937 р. великомасштабну війну проти Китаю.

Восени 1937 р. посилилася дипломатична активність Італії, що домагалася вступу до "Антикомінтернівського пакту" не як другорядний член, а як "перша велика держа­ва, що усвідомила загрозу більшовизму". Цю вимогу було задовільнено. 6 листопада 1937 р. у Берліні відбулося під­писання протоколу про приєднання Італії до "Антикомін­тернівського пакту". Виникло об'єднання трьох агресивних держав, що дістало назву "вісь Берлін—Рим—Токіо". Хоча офіційно цей блок був спрямований проти СРСР і лівих сил всередині країн-учасниць, насправді він становив серйозну небезпеку й для західних держав — США, Вели­кої Британії та Франції. За день Г. Чіано писав у своєму щоденнику: "Три нації зобов'язалися піти одним і тим же шляхом, що, певно, приведе їх до війни, до неминучої війни".

Так завершився перший етап формування агресивного блоку. 1939 р. вони підписали договір про військовий союз — так званий "Сталевий пакт".

Політика умиротворення агресорів

Політика умиротворення — це намагання Великої Британії та Франції, з мовчазної згоди США, не вживати щодо Гітлера силових методів, котрі дали б йому привід розпочати війну, до якої західні держави були не готові, а піти йому на поступки, тим більше, що Гітлер після задо­волення чергової вимоги кожного разу заявляв, що більше ні на що не претендуватиме.

Проведення цієї політики має певні причини. По-перше, між Британією і Францією на початку 30-х років існували протиріччя. На думку багатьох істориків, Брита­нія і Франція могли зупинити Гітлера ще в 1933-34 рр., якби мали бажання і рішучість діяти спільно. Франція на певному етапі мала можливість зробити це завдяки пере­вазі своїх збройних сил. Проте чисельна (694 000 чол.) французька армія викликала тривогу у Британії, яка не хотіла збільшення ваги Франції на континенті й бачила у Німеччині реальну противагу їй. Того вечора, коли закон про повноваження Гітлера пройшов крізь рейхстаг, Ентоні Іден від імені британського уряду заявив, що завданням британської політики є змусити Францію скоротити армію до 400 000 чоловік.

По-друге, ця політика була пов'язана з тим, що західні держави в 30-х роках вирішили пом'якшити жорстокі умо­ви Версальського договору для Німеччини. Тому вони спокійно поставились до відмови Гітлера від тих статей договору, які були найбільш образливими для Німеччини. Коли в березні 1935 р. в Берлині було опубліковано декрет про введення загальної військової повинності, західні де­мократії промовчали. В березні 1936 р. німці окупували демілітаризовану Рейнську зону, — реакція також була дуже стриманою. 10 років потому гітлерівський міністр економіки Я. Шахт заявив: "Коли розпочалося озброєння Німеччини, інші країни нічого не заподіяли проти цього. Порушення Версальського договору Німеччиною було сприйнято абсолютно спокійно".

По-третє, тогочасні західні політики ще не знали, на що здатний Гітлер, дехто з них вважав, що з ним цілком можливо вести справи. Вся мерзгнна сутність нацизму ще не була відома світові. Європейські народи були ще далекі від жахливого окупаційного "нового порядку", концтаборів смерті, знищення цілих народів або перетворення їх на безправних рабів.

В-четверте, ця політика відповідала настроям громад­ської думки цих країн: США робили вигляд, ніби європей­ські події їх не обходять; Велика Британія, відокремлена від континенту Ла-Маншем, відчувала себе у цілковитій безпеці; Франція поки що сподівалася на систему союзів (Мала Антанта та інші), а також на захисну лінію Мажіно.

Найбільш активним прихильником політики вмиротворення був прем'єр-міністр Великої Британії Н. Чемберлен.

Загарбання Німеччиною Австрії

Після оформлення блоку агресивних держав розпочався новий етап агресії нацистської Німеччини. Гітлер вдається до перегляду кордонів з метою включення до складу Ні­меччини всіх населених німцями регіонів. Першою жерт­вою відкритої агресії стала Австрія — батьківщина Гітлера. В листопаді 1937 р. гітлерівське керівництво прийняло рішення про форсовану підготовку до загарбання цієї країни. Ще раніше, 6 вересня 1937 р., у ході переговорів з Муссоліні в Берліні Гітлер отримав згоду італійського дик­татора на "аншлюс" Австрії.

11 березня 1938 р. за вказівкою Гітлера було підготов­лено директиву про вторгнення німецьких військ до Ав­стрії. Того ж дня німецьке керівництво в ультимативній формі зажадало від австрійського уряду скасувати всена­родне голосування, піти у відставку й передати правління "фюрерові" австрійських фашистів Зейс-Інкварту. Австрій­ський уряд виконав ці вимоги і віддав наказ своїм військам не чинити опору німецьким збройним силам, якщо вони вступлять до країни. Однак формального приводу для окупації Австрії у гітлерівців ще не було. Тоді Герінг телефоном увечері 11 березня дав вказівку Зейс-Інкварту, щоб той звернувся до Німеччини з проханням про "допо­могу" для встановлення в країні "порядку і спокою".

Ще до того, як Зейс-Інкварт виконав цю вказівку, Гітлер підписав директиву, згідно з якою 200 тис. німець­ких військ вранці 12 березня 1938 р. безперешкодно всту­пили до Австрії. Наступного дня було сформовано з нацис­тів новий австрійський уряд, що прийняв закон, у якому Австрія проголошувалася "німецькою землею". Вже на по­чатку квітня 1938 р. Велика Британія, Франція і США ліквідували свої дипломатичні місії у Відні, тим самим визнавши "аншлюс". Така позиція західних держав не могла не надихнути Німеччину на активізацію агресивних Дій.

Мюнхенська угода і загарбання Чехословаччини

Після "аншлюсу" Австрії гітлерівський уряд почав готу­вати загарбання Чехословаччини. Гітлер висунув вимогу про передачу Німеччині Судетської області, де більшість населення становили німці і де активно діяла організація судето-німецьких нацистів (з 1935 р. — так звана судето-німецька партія), котра під гаслом боротьби за право судетських німців на суверенітет домагалася приєднання Судетської області до Німеччини. На Гітлера відверто орієнтувалася і глінківська партія в Словакії.

У Берліні було розроблено план загарбання країни ("Грюн"); приводом для вторгнення мало стати вбивство гітлерівською агентурою німецького посла у Празі.

Враховуючи настрій народу, уряд Чехословаччини 20 травня 1938 р. оголосив часткову мобілізацію. Чехословаччина володіла однією з найсильніших армій в Європі, тому Гітлер змушений був відступити. Однак становище Чехословаччини було вкрай ускладнене позицією її захід­них союзників. Уряди Великої Британії, Франції, США від самого початку кризи домагалися капітуляції Чехословач­чини перед агресором. 22 квітня 1938 р. французький уряд повідомив Чехословаччину, що Франція не зможе подати їй допомоги в разі нападу Німеччини і що не варто також розраховувати й на допомогу Великої Британії. Західні країни наполегливо радили урядові Чехословаччини піти на поступки гітлерівцям. Вони рекомендували передати Німеччині ті райони, де німці становили більш 50% насе­лення. Американські дипломати заявляли, що США нічого не робитимуть з приводу цього питання, визнаючи за Німеччиною свободу дій у Східній та Південно-Східній Європі. У червні 1938 р. глава судето-німецької партії К. Генлейн висунув нову серію вимог, виконання яких призвело б до ліквідації суверенної чехословацької держави.

Правлячі кола Чехословаччини під тиском Великої Британії, Франції і США вирішили капітулювати й прий­няти пропозиції генлейнівців. У відповідь у Чехословаччині розпочався загальний страйк. За узгодженням з Берліном Польща і Угорщина також висунули претензії до Чехословаччини. СРСР заявив польському урядові, що у разі нападу Польщі на Чехословаччину радянсько-польський пакт про ненапад буде денонсовано.

25 вересня радянський уряд повідомив уряд Франції, що ЗО стрілецьких дивізій наблизилися до західного кордону СРСР, авіацію й танкові частини приведено до бойової готовності. Одначе всі зусилля врятувати Чехословаччину і мир у Європі не були підтримані західними державами, а керівники самої Чехословаччини не звернулися по допомогу до СРСР. У ці дні президент США Ф. Рузвельт звернувся до Гітлера із закликом до мирного врегулювання судетської проблеми. Однак послання було складене у вкрай м'яких тонах, і втручання США, за словами американського істори­ка Ф. Санборна, "зіграло роль головного вмиротворювача".

Долю Чехословаччини було вирішено на Мюнхенській конференції 29-30 вересня 1938 р. У конференцій брали участь Гітлер, французький прем'єр Далад'є, лідер фашист­ської Італії Муссоліні та британський прем'єр-міністр Чемберлен. Чехословацьку делегацію було запрошено ли­ше для того, щоб вислухати вирок.

Мюнхенська угода передбачала передачу Німеччині у термін з 1 по 10 жовтня 19.38 р Судетської області Чехо­словаччини зі всіма спорудами і укріпленнями, фабрика­ми, заводами, запасами сировини, шляхами сполучення (1/5 частина території, майже 40% промислового потенціа­лу), задоволення за рахунок Чехословаччини протягом З місяців територіальних вимог Польщі та Угорщини, "гаран­тію" учасниками угоди нових кордонів Чехословаччини.

ЗО вересня чехословацький уряд прийняв без згоди Національних зборів умови Мюнхенського договору. Пре­зидент Бенеш залишив свій пост і емігрував до Великої Британії, його місце посів колишній австрійський чинов­ник Є. Гаха.