- •2. 1. Період Першої світової війни (1914-1918 рр.)
- •2. Період повоєнної нестабільності (1919-1923 рр.)
- •3. Період економічної стабілізації (1924-1928 рр.)
- •4. Період великої депресії (1929-1933 рр.)
- •5. Період назрівання Другої світової війни (1933-1939рр.)
- •8. Розпуск Установчих зборів
- •Тема: Розвиток країн Африки в 20-30-ті роки.
- •Тема: Розвиток країн Латинської Америки у 20-30-ті роки.
- •2. Зростання агресивності Японії, загарбання нею Північ-но-Східного Китаю
- •3. Напад Італії на Ефіопію
- •4. Англо-франко-радянські переговори 1939 р.
2. Зростання агресивності Японії, загарбання нею Північ-но-Східного Китаю
У роки Першої світової війни та у повоєнний період Японія зміцнила свої позиції на Азіатському континенті та у басейні Тихого океану. Війна та колоніальні загарбання протягом десятиріч були основними віхами японської історії. Короткочасні перерви між війнами слугували головним чином для ліквідації наслідків минулої війни й підготовки до наступної. Масштаби війн кожного разу ставали дедалі більшими. Це визначало значну роль мілітаризму в житті держави, вплив його на зовнішню і внутрішню політику.
Головними суперниками Японії на шляху встановлення гегемонізму в Азії були США і Велика Британія. Відомо, що США ще 1924 р. розробили план воєнних дій проти Японії під назвою "Оранжевий план". Він залишався в силі до 1938 р. Сутність суперечностей між Японією, з одного боку, і Великою Британією та США — з іншого, великою мірою визначила боротьба за встановлення політичного й економічного панування у Китаї. На думку японських правлячих кіл, 1931 р. створилася сприятлива внутрішня і міжнародна обстановка для здійснення загарбницьких планів.
Першим об'єктом нападу став Північно-Східний Китай. На його частку припадало 93% видобутку нафти, 79% вироблення заліза, 55% видобутку золота, 41% залізничних колій, 37% запасів залізної руди і 37% зовнішньоторгового обороту Китаю. Правлячі кола Токіо розраховували на розуміння Заходом акції по загарбанню Північно-Східного Китаю, завдяки якій Японія опинялася у прямому прикордонному межуванні з СРСР.
Японська промисловість швидко переходила на військові рейки, розгорталися нові галузі військового виробництва, налагоджувався масовий випуск озброєння й боєприпасів. Пріоритет віддавався авіа- і танкобудуванню. Зводилися нові військово-морські судноверфі. Паралельно створювався комплекс допоміжних галузей хімії, металургії, кольорових, легких і рідкісних металів.
Докладний план загарбання Маньчжурії опрацьовувався в штабі Квантунської армії влітку 1931 р. Привід для початку агресії шукали недовго: 18 вересня 1931 р. неподалік Мукдена на Південно-Маньчжурській залізниці японська агентура здійснила диверсію, — незначні пошкодження, завдані вибухом, стали "підставою" для окупації японськими військами всієї Південної Маньчжурії. У тримісячний строк Маньчжурія опинилася в руках агресора. Проте це виявилося результатом не стільки високої боєздатності армії самураїв, скільки відсутності серйозного опору з боку китайських військ. Проголосивши створення на території Маньчжурії маріонеткової держави Маньчжоуго на чолі зі скинутим 1912 р. імператором Пу І, Японія фактично перетворила цю економічно розвинену територію на свою колонію. В січні 1932 р. Японія зробила спробу захопити Шанхай. Однак дії військ і населення, а також протести конкурентів (США, Великої Британії, Франції) примусили японську армію відійти.
Після завоювання Північно-Східного Китаю підбадьорена своїми успіхами Японія 27 березня 1933 р. офіційно вийшла з Ліги Націй. Навіть ця міжнародна організація розглядалася в Токіо як перешкода на шляху здійснення експансіоністського курсу.
Ліга Націй за проханням Китаю створила спеціальну комісію для вивчення цієї проблеми. Комісія рекомендувала вивести японські війська з Маньчжурії і передати її під міжнародний контроль. Японська армія тим часом почала просування вглиб території Китаю. Однак передбачені на цей випадок санкції проти Японії так і не було застосовано. З'явився перший прецедент безкарності агресора.
Окупація Маньчжурії виявилася порушенням російсько-японського Портсмутського договору 1905 р. Просування японських військ на північ безпосередньо погрожувало безпеці СРСР. Радянський Союз запропонував Японії укласти пакт про ненапад, одначе японська сторона відповіла відмовою, мотивуючи своє рішення тим, що момент для його укладення ще не визрів. Вище військово-політичне керівництво Японії, ставши на шлях агресії проти Китаю і підготовки до війни проти СРСР, США і Великої Британії, всіляко підвищувало міць збройних сил, створюючи плацдарми і військово-морські бази.
Підготовка Німеччини та Італії до війни
Твердячи про довготривалі плани своєї політики, Гітлер ще задовго до приходу до влади писав про намір загарбати великі території в Європі, в тому числі у Радянському Союзі. У жовтні 1933 р. представників Німеччини було відкликано з Міжнародної конференції з роззброєння, і гітлерівський уряд оголосив про вихід Німеччини з Ліги Націй. Однак нацисти не втомлювалися запевняти у своїй миролюбності, прагненні до дружби із сусідніми народами. Одним з перших актів у цьому напрямку, що до нього вдалися за порадою Муссоліні, стало підписання 26 січня 1934 р. німецько-польської Декларації про незастосування сили. Декларація, що містила брехливі твердження про бажання гітлерівського уряду сприяти встановленню "загального миру в Європі", на практиці розглядалась у Берліні в контексті підготовки до нападу на СРСР.
Залишивши конференцію з роззброєння і вийшовши з Ліги Націй, Німеччина почала інтенсивно озброюватися. Глава військового концерну Крупп надіслав Гітлеру телеграму, в якій від імені "німецької промисловості" висловив подяку за рішення, що відкрило Німеччині прямий шлях до озброєння.
Оскільки старі підприємства вже не могли задовольнити потреби збройних сил, що швидко зростали, почалася лихоманкова мілітаризація економіки. За перші три роки перебування при владі нацистів у Німеччині стало до ладу більше 300 військових заводів. У серпні 1936 р. Гітлер, ґрунтуючись на підготовлених концерном "ІГ Фарбеніндустрі рекомендаціях, видав секретний "Меморандум про завдання чотирирічного плану". Ці завдання формулювалися таким чином:
-
За чотири роки Німеччина повинна мати боєздатну армію.
-
За чотири роки економіка Німеччини повинна бути готова до війни.
З 1 жовтня 1936 р. "чотирирічний план" було введено до дії.
Вже у квітні 1935 р. у німецьких штабах розпочалася розробка плану агресії проти сусідніх країн. Спершу головну увагу командування вермахту було скеровано проти сусідньої Чехословаччини. 2 травня 1935 р. було підписано директиву про напад на цю країну, засновану на концепції "блискавичної війни".
У червні 1935 р. було встановлено тісні контакти по політичній та військовій лініях між нацистською Німеччиною та хортистською Угорщиною, керівництво якої оголосило про готовність взяти участь у розділі Чехословаччини, розраховуючи на анексію всієї словацької території. На черзі були головні угоди зі стратегічними партнерами Німеччини — Японією та Італією.
Істотно розв'язала руки німецькому керівництву укладена в липні 1935 р. англо-німецька морська угода, згідно з якою Велика Британія на порушення Версальського мирного договору надавала Німеччині право мати флот тоннажністю в 35% до тоннажності англійського військово-морського флоту. Завдяки цій угоді, проти якої виступила Франція, німецькі верфі було забезпечено замовленнями на спорудження кораблів принаймні на 10 років.
Італо-німецька агресія проти Республіки Іспанії, політика "невтручання" західних країн, закон 1935 р. "Про нейтралітет", ухвалений у США, безкарність з боку Ліги Націй остаточно розв'язали руки нацистським агресорам. Німеччина перетворилася на найсильнішу європейську державу. Разом з приєднаними територіями вона забезпечувала 15% світового промислового виробництва, випереджаючи Велику Британію та Францію. На початку 1939 р. Німеччина безперечно мала найсильнішу армію в Європі чисельністю 2,75 млн. чол. з 10 тис. гармат, 3,2 тис. танків і понад 4 тис. літаків. Фашистська Німеччина була готова до початку великої війни.
Готуючись до агресивних воєнних дій, фашистська Італія також ще у роки економічної кризи значно розширила будівництво військово-морського флоту. Навесні 1934 р. італійський уряд оголосив про будівництво двох лінкорів, відкривши тим самим нову сторінку у гонці озброєнь. Одночасно збільшувалось виробництво військових літаків, які Муссоліні називав "зброєю фашистського режиму". Того ж року було прийнято закон про воєнізацію нації, в якому йшлося про обов'язкову військову освіту італійців починаючи з дитячого віку. Для посилення військових сил удосконалювалися мобілізаційна система, підготовка військових кадрів, протиповітряна оборона, здійснювалася централізація військового виробництва. 1934 р. Муссоліні взяв на себе керівництво військовими міністерствами, заявивши при цьому: "Почалася епоха озброєнь".
У грудні 1937 р. Італія вийшла з Ліги Націй, і при цьому Муссоліні заявив, що його країна ніколи туди не повернеться.
У вересні 1938 р. Муссоліні взяв активну участь в укладанні мюнхенських угод, подавши цим Гітлеру значну допомогу в розчленуванні Чехословаччини. Зі свого боку, Муссоліні у квітні 1939 р. поставив перед албанським королем Зогу ультиматум, після чого італійські війська окупували Албанію. 22 травня 1939 р. Італія та Німеччина підписали "Сталевий пакт", що зобов'язував обидві сторони в разі виникнення війни підтримувати одне одного "на суші, на морі та у повітрі". Таким чином, попередні угоди було перетворено на військовий союз, який сам Муссоліні назвав "знаряддям завоювання, а не оборони". Італійський фашизм своїми акціями на міжнародній арені активно наближав початок світової війни.
Діяльність Ліги Націй в умовах наростання воєнної небезпеки
За час свого існування Ліга Націй не покарала жодного агресора, не подала допомоги жодній жертві агресії, не мала засобів впливу на розвиток міжнародних відносин і займала примиренську, а інколи безпринципну позицію щодо подій, які відбувалися. Фактично не Ліга Націй впливала на окремі держави, а навпаки, керівники розвинених країн ставили цю міжнародну організацію перед фактами, що вже відбулися.
Друга світова війна фактично звела нанівець роль Ліги Націй. Формальне рішення про її розпуск було прийнято у квітні 1946 р. Асамблеєю Ліги.