2. Зростання агресивності Японії, загарбання нею Північ-но-Східного Китаю

У роки Першої світової війни та у повоєнний період Японія зміцнила свої позиції на Азіатському континенті та у басейні Тихого океану. Війна та колоніальні загарбання протягом десятиріч були основними віхами японської істо­рії. Короткочасні перерви між війнами слугували головним чином для ліквідації наслідків минулої війни й підготовки до наступної. Масштаби війн кожного разу ставали дедалі більшими. Це визначало значну роль мілітаризму в житті держави, вплив його на зовнішню і внутрішню політику.

Головними суперниками Японії на шляху встановлен­ня гегемонізму в Азії були США і Велика Британія. Відомо, що США ще 1924 р. розробили план воєнних дій проти Японії під назвою "Оранжевий план". Він залишався в силі до 1938 р. Сутність суперечностей між Японією, з одного боку, і Великою Британією та США — з іншого, великою мірою визначила боротьба за встановлення політичного й економічного панування у Китаї. На думку японських правлячих кіл, 1931 р. створилася сприятлива внутрішня і міжнародна обстановка для здійснення загарбницьких планів.

Першим об'єктом нападу став Північно-Східний Ки­тай. На його частку припадало 93% видобутку нафти, 79% вироблення заліза, 55% видобутку золота, 41% залізничних колій, 37% запасів залізної руди і 37% зовнішньоторгового обороту Китаю. Правлячі кола Токіо розраховували на розуміння Заходом акції по загарбанню Північно-Східного Китаю, завдяки якій Японія опинялася у прямому прикор­донному межуванні з СРСР.

Японська промисловість швидко переходила на вій­ськові рейки, розгорталися нові галузі військового вироб­ництва, налагоджувався масовий випуск озброєння й боєприпасів. Пріоритет віддавався авіа- і танкобудуванню. Зводилися нові військово-морські судноверфі. Паралельно створювався комплекс допоміжних галузей хімії, металур­гії, кольорових, легких і рідкісних металів.

Докладний план загарбання Маньчжурії опрацьовував­ся в штабі Квантунської армії влітку 1931 р. Привід для початку агресії шукали недовго: 18 вересня 1931 р. непода­лік Мукдена на Південно-Маньчжурській залізниці япон­ська агентура здійснила диверсію, — незначні пошкодження, завдані вибухом, стали "підставою" для окупації японськи­ми військами всієї Південної Маньчжурії. У тримісячний строк Маньчжурія опинилася в руках агресора. Проте це виявилося результатом не стільки високої боєздатності армії самураїв, скільки відсутності серйозного опору з боку китайських військ. Проголосивши створення на території Маньчжурії маріонеткової держави Маньчжоуго на чолі зі скинутим 1912 р. імператором Пу І, Японія фактично перетворила цю економічно розвинену територію на свою колонію. В січні 1932 р. Японія зробила спробу захопити Шанхай. Однак дії військ і населення, а також протести конкурентів (США, Великої Британії, Франції) примусили японську армію відійти.

Після завоювання Північно-Східного Китаю підбадьо­рена своїми успіхами Японія 27 березня 1933 р. офіційно вийшла з Ліги Націй. Навіть ця міжнародна організація розглядалася в Токіо як перешкода на шляху здійснення експансіоністського курсу.

Ліга Націй за проханням Китаю створила спеціальну комісію для вивчення цієї проблеми. Комісія рекоменду­вала вивести японські війська з Маньчжурії і передати її під міжнародний контроль. Японська армія тим часом почала просування вглиб території Китаю. Однак передба­чені на цей випадок санкції проти Японії так і не було застосовано. З'явився перший прецедент безкарності агре­сора.

Окупація Маньчжурії виявилася порушенням росій­сько-японського Портсмутського договору 1905 р. Просу­вання японських військ на північ безпосередньо погрожу­вало безпеці СРСР. Радянський Союз запропонував Японії укласти пакт про ненапад, одначе японська сторона відпо­віла відмовою, мотивуючи своє рішення тим, що момент для його укладення ще не визрів. Вище військово-політич­не керівництво Японії, ставши на шлях агресії проти Ки­таю і підготовки до війни проти СРСР, США і Великої Британії, всіляко підвищувало міць збройних сил, ство­рюючи плацдарми і військово-морські бази.

Підготовка Німеччини та Італії до війни

Твердячи про довготривалі плани своєї політики, Гітлер ще задовго до приходу до влади писав про намір загарбати великі території в Європі, в тому числі у Радян­ському Союзі. У жовтні 1933 р. представників Німеччини було відкликано з Міжнародної конференції з роззброєння, і гітлерівський уряд оголосив про вихід Німеччини з Ліги Націй. Однак нацисти не втомлювалися запевняти у своїй миролюбності, прагненні до дружби із сусідніми наро­дами. Одним з перших актів у цьому напрямку, що до нього вдалися за порадою Муссоліні, стало підписання 26 січня 1934 р. німецько-польської Декларації про незастосування сили. Декларація, що містила брехливі твердження про ба­жання гітлерівського уряду сприяти встановленню "загаль­ного миру в Європі", на практиці розглядалась у Берліні в контексті підготовки до нападу на СРСР.

Залишивши конференцію з роззброєння і вийшовши з Ліги Націй, Німеччина почала інтенсивно озброюватися. Глава військового концерну Крупп надіслав Гітлеру теле­граму, в якій від імені "німецької промисловості" висловив подяку за рішення, що відкрило Німеччині прямий шлях до озброєння.

Оскільки старі підприємства вже не могли задовольни­ти потреби збройних сил, що швидко зростали, почалася лихоманкова мілітаризація економіки. За перші три роки перебування при владі нацистів у Німеччині стало до ладу більше 300 військових заводів. У серпні 1936 р. Гітлер, ґрунтуючись на підготовлених концерном "ІГ Фарбеніндустрі рекомендаціях, видав секретний "Меморандум про завдання чотирирічного плану". Ці завдання формулюва­лися таким чином:

1. За чотири роки Німеччина повинна мати боєздатну армію.

2. За чотири роки економіка Німеччини повинна бути готова до війни.

З 1 жовтня 1936 р. "чотирирічний план" було введено до дії.

Вже у квітні 1935 р. у німецьких штабах розпочалася розробка плану агресії проти сусідніх країн. Спершу голов­ну увагу командування вермахту було скеровано проти сусідньої Чехословаччини. 2 травня 1935 р. було підписано директиву про напад на цю країну, засновану на концепції "блискавичної війни".

У червні 1935 р. було встановлено тісні контакти по політичній та військовій лініях між нацистською Німеччи­ною та хортистською Угорщиною, керівництво якої оголо­сило про готовність взяти участь у розділі Чехословаччини, розраховуючи на анексію всієї словацької території. На черзі були головні угоди зі стратегічними партнерами Ні­меччини — Японією та Італією.

Істотно розв'язала руки німецькому керівництву укла­дена в липні 1935 р. англо-німецька морська угода, згідно з якою Велика Британія на порушення Версальського мирного договору надавала Німеччині право мати флот тоннажністю в 35% до тоннажності англійського військо­во-морського флоту. Завдяки цій угоді, проти якої виступила Франція, німецькі верфі було забезпечено замовленнями на спорудження кораблів принаймні на 10 років.

Італо-німецька агресія проти Республіки Іспанії, полі­тика "невтручання" західних країн, закон 1935 р. "Про нейтралітет", ухвалений у США, безкарність з боку Ліги Націй остаточно розв'язали руки нацистським агресорам. Німеччина перетворилася на найсильнішу європейську державу. Разом з приєднаними територіями вона забезпе­чувала 15% світового промислового виробництва, виперед­жаючи Велику Британію та Францію. На початку 1939 р. Німеччина безперечно мала найсильнішу армію в Європі чисельністю 2,75 млн. чол. з 10 тис. гармат, 3,2 тис. танків і понад 4 тис. літаків. Фашистська Німеччина була готова до початку великої війни.

Готуючись до агресивних воєнних дій, фашистська Італія також ще у роки економічної кризи значно розши­рила будівництво військово-морського флоту. Навесні 1934 р. італійський уряд оголосив про будівництво двох лінкорів, відкривши тим самим нову сторінку у гонці озброєнь. Одночасно збільшувалось виробництво військо­вих літаків, які Муссоліні називав "зброєю фашистського режиму". Того ж року було прийнято закон про воєнізацію нації, в якому йшлося про обов'язкову військову освіту італійців починаючи з дитячого віку. Для посилення вій­ськових сил удосконалювалися мобілізаційна система, під­готовка військових кадрів, протиповітряна оборона, здій­снювалася централізація військового виробництва. 1934 р. Муссоліні взяв на себе керівництво військовими міністер­ствами, заявивши при цьому: "Почалася епоха озброєнь".

У грудні 1937 р. Італія вийшла з Ліги Націй, і при цьому Муссоліні заявив, що його країна ніколи туди не повернеться.

У вересні 1938 р. Муссоліні взяв активну участь в укладанні мюнхенських угод, подавши цим Гітлеру значну допомогу в розчленуванні Чехословаччини. Зі свого боку, Муссоліні у квітні 1939 р. поставив перед албанським королем Зогу ультиматум, після чого італійські війська окупували Албанію. 22 травня 1939 р. Італія та Німеччина підписали "Сталевий пакт", що зобов'язував обидві сторо­ни в разі виникнення війни підтримувати одне одного "на суші, на морі та у повітрі". Таким чином, попередні угоди було перетворено на військовий союз, який сам Муссоліні назвав "знаряддям завоювання, а не оборони". Італійський фашизм своїми акціями на міжнародній арені активно наближав початок світової війни.

Діяльність Ліги Націй в умовах наростання воєнної небезпеки

За час свого існування Ліга Націй не покарала жодного агресора, не подала допомоги жодній жертві агресії, не мала засобів впливу на розвиток міжнародних відносин і займала примиренську, а інколи безпринципну позицію щодо подій, які відбувалися. Фактично не Ліга Націй впливала на окремі держави, а навпаки, керівники розви­нених країн ставили цю міжнародну організацію перед фактами, що вже відбулися.

Друга світова війна фактично звела нанівець роль Ліги Націй. Формальне рішення про її розпуск було прийнято у квітні 1946 р. Асамблеєю Ліги.