296

Всесвітня історія

ХХ століття

Зміст: Всесвітня історія хх століття

1. Світ на початку XX ст………………………………………………………….5

2. Перша світова війна……………………………………………………………7

3. Революційні події в Російській імперії в 1917

Більшовицький переворот……………………………………………………15

4. Революційний рух в Європі 1918-1923 pp…………………………………..21

5. Встановлення більшовицької диктатури.

Національно-визвольний

рух і громадянська війна в Росії………………………………………….…..26

6. Утворення основ післявоєнного світу.

Версальсько-Вашингтонська система……………………………………….37

7. Спроби перегляду повоєнних договорів у 20-х роках……………………...43

8. Основні ідейно-політичні течії першої половини XX ст…………………...45

9. Національно-визвольні рухи…………………………………………………48

10. Стабілізація і "процвітання" в країнах Європи і

США у 20-ті роки……………………………………………………………50

11. Світова економічна криза (1929-1933 pp.)…………………………………56

12. "Новий курс" Ф.Рузвельта…………………………………………………..58

13. Великобританія у 30-ті роки. Економічна криза.

"Національний уряд"…………………………………………………………61

14. "Народний фронт" у Франції………………………………………………..63

15. Встановлення нацистської диктатури

в Німеччині. А.Гітлер………………………………………………………..65

16. Фашистська диктатура Б.Муссоліні в Італії……………………………….69

17. Революція 1931 р. в Іспанії………………………………………………….71

18. Чехословаччина у 20-30-ті роки…………………………………………….74

19. Країни Східної і Південно-Східної

Європи у 20-30-ті роки………………………………………………………76

20. Проголошення СРСР і встановлення

сталінського режиму………………………………………………………...82

21. Радянська модернізація СРСР85

22. Японія між двома світовими війнами………………………………………89

23. Національна революція в Китаї. Чан Кайши.

Внутрішня і зовнішня політика Гоміндану………………………………...93

24. Громадянська війна у Китаї. Проголошення КНР………………………...96

25. Індія у 20-30-ті роки…………………………………………………………98

26. Національні рухи і революції в Арабських

країнах, Туреччині, Ірані, Афганістані.

Зародження палестинської проблеми.

К.Ататюрк, Резахан………………………………………………………101

27. Національні рухи в країнах Швденко-Східної

Азії (Бірма, Індокитай, Індонезія)…………………………………………106

28. Африка між двома світовими війнами……………………………………112

29. Розвиток країн Латинської Америки у 20-30-ті роки……………………114

30. Освіта, наука і техніка……………………………………………………...116

31. Розвиток літератури 20-30-х років………………………………………...121

32. Мистецтво 20-30-х років…………………………………………………124

33. Утворення вогнищ Другої світової війни.

Створення блоку Берлін-Рим-Токіо……………………………………….126

34. Політика "умиротворення" агресора……………………………………...129

35. СРСР у системі міжнародних відносин…………………………………...131

36. Причини, характер, періодизація

Другої світової війни………………………………………………………134

37. Напад Німеччини на Польщу й початок

Другої світової війни. Бойові дії в Європі

у 1939-1941 pp………………………………………………………………135

38. Напад фашистської Німеччини на СРСР.

Оборонні бої влітку-восени 1941 р. Битва за Москву……………………140

39. Воєнні дії на Східному фронті в 1942-1943 pp.

Корінний перелом в ході Другої світової війни.

Звільнення території СРСР………………………………………………...142

40. Утворення антигітлерівської коаліції.

Міжнародні відносини в роки

Другої світової війни……………………………………………………….145

41. Становище у воюючих та окупованих країнах.

Рух Опору в країнах Європи та Азії в роки

Другої світової війни……………………………………………………….147

42. Основні події Другої світової війни в Африці,

в басейні Тихого океану (1940-1945 pp.)………………………………….152

43. Визволення країн Центральної та

Східної Європи (1944-1945 pp.)…………………………………………...154

44. Висадка союзницьких військ у Нормандії.

Звільнення країн Західної Європи. Капітуляція

Німеччини та Японії………………………………………………………..156

45. Підсумки Другої світової війни……………………………...……………160

46. Створення Організації Об'єднаних Націй………………………………...161

47. Підписання мирних договорів.

Окупаційна політика щодо Німеччини та Японії.

Нюрнберзький та Токійський судові процеси……………………………163

48. План Маршалла та його значення для відбудови Європи……………….165

49. Основні тенденції соціально-економічного

та політичного розвитку країн Заходу в 1945-1998 pp…………………..167

50. Сполучені Штати Америки………………………………………………..174

51. Канада……………………………………………………………………….180

52. Великобританія……………………………………………………………..183

53. Франція……………………………………………………………………...186

54. Німеччина…………………………………………………………………...191

55. Італія………………………………………………………………………...194

56. Встановлення радянського панування в

країнах Східної Європи……………………………………………………199

57. Розвиток і криза тоталітарних режимів

у Східній Європі……………………………………………………………201

58. Демократичні революції в країнах

Східної Європи (1989-1991 pp.)…………………………………………...202

59. Тоталітаризм як феномен XX ст., його види та ознаки.

Наслідки панування тоталітарної системи в Україні…………………….204

60. Інтеграція в сучаснім Європі. Участь

України в загальноєвропейському процесі……………………………….206

61. СРСР у повоєнні роки……………………………………………………...208

62. Відлига. Реформи М.С.Хрущова (1953-1964 pp.)………………………...212

63. "Застій" в економіці СРСР

(друга половина 60-х - перша половина 80-х років)…………………….218

64. Дисидентство в СРСР в 70-80-х роках……………………………………220

65. Перебудова і розпад (1985-1991 pp.)……………………………………...221

66. Нові незалежні держави: початок самостійного життя………………….229

67. Процес деколонізації після Другої світової війни………………………..238

69. Японія……………………………………………………………………….239

70. Політика реформ у Китаї в 80-90-х роках……………………………..….245

71. Індія………………………………………………………………………….246

72. Боротьба за незалежність і об'єднання В'єтнаму…………………………250

73. Створення держави Ізраїль.

Арабо-ізраїльське протистояння…………………………………………..253

74. Трагедія Афганістану………………………………………………………255

75. Іран у повоєнні роки. Ісламська революція………………………………257

76. Країни Африки на шляху незалежного розвитку………………………...259

77. Країни Латинської Америки у

40-90-ті роки. Інтеграційні процеси………………………………………263

79. Міжнародні відносини наприкінці 50-х - у 60-ті роки…………………..275

80. Розрядка 70-х років. Гельсінський процес……………………………….279

81. Перехід від конфронтації до співробітництва

держав світу. Завершення "холодної війни"

(друга половина 80-х - 90-ті роки)………………………………………..284

82. Основні тенденції розвитку культури другої половини XX ст…………290

Всесвітня історія ХХ століття:1. Світ на початку XX ст.

Демографічна ситуація. На початку XX ст. найбільш населеною країною був Китай. Там проживало 467 млн. осіб. У ^"Р0"1 нараховувалось близько 325 млн. осіб, в Америці - 178 млн., Африці - 13,5 млн. і в Австралії та Новій Зеландії майже півмільйо-на. У пошуках кращого життя в США та інші країни Америки переїхало чимало емігрантів з Європи та Азії. Колонії переселенців розширилися в Австралії та Латинській Америці. Протягом XX ст. населення країн Америки й Африки зростало швидкими темпами і нині значно перевищує населення Європи.

Цивілізації. У XX ст. продовжувався бурхливий розвиток індустріальної цивілізації. Привласнююче господарство і відтворююча економіка служили головними засадами суспільного прогресу і кардинально змінили обличчя світу. Ринок став головним регулятором товарного виробництва. Індустріальна цивілізація, прийшовши на зміну аграрній, зумовила панування машинного виробництва й істотне поглиблення поділу праці. Вона вивела Європу в лідери світового розвитку, а перегодом високо піднесла роль США.

Під впливом економічних досягнень, загальної інтелектуалізації суспільства зароджувалось прагнення до демократизації держави, національної самоідентифікації й духовного розкріпачення. Однак у рамках індустріальної цивілізації перехід до правової держави й громадянського суспільства здійснювався поступово, через революції й реформи, які охопили світ від початку століття і продовжуються до сьогоднішніх днів. Феноменом XX ст. став тоталітаризм.

На відміну від Європи, на азіатському й африканському континентах народи зберігали традиційну цивілізацію. Повторення життя предків вважалось вищим смислом життя. З покоління в покоління передавались вчення, звичаї, система духовних цінностей, мало зрозумілих представникам інших народів. Взаємодія цивілізацій протягом попередніх століть виявилась на ділі вторгненням у традиційне суспільство і його руйнуванням, нав'язуванням власної моделі існування.

Політична карта. У XIX ст. наймогутнішою державою світу була Британська імперія. її влада поширювалась на третину суші Землі. Другою за величиною колоніальною імперією була Франція. На початку XX ст. у них були серйозні конкуренти - США й Німеччина.

Розвинені держави поділили світ на сфери впливу. Апогею досягла колоніальна політика. У колоніях та напівколоніях проживало 1367 млЬ. чол. або 79% населення землі. Британська, Французька, Російська, Оттоманська, Австро-Угорська, Німецька, Португальська імперії набрали класичних рис, які їх об'єднували і водночас породжували гострі нездоланні суперечності. Виняток становили Швейцарія, Швеція, Норвегія, деякі латиноамериканські країни, де намагалась знайти притулок трудова й політична еміграція поневолених народів.

Політичне життя. У політичному устрої простежувались дві тенденції - розвиток держав унітарного й федеративного типу. Прикладом унітарних держав на початку століття є Великобританія, Франція, Італія. Влада тут знаходилась в центральних органах, на місцях самостійно могли вирішувати лише другорядні питання. З одного боку, це сприяло національній консолідації, а з іншого боку, легко могло викликати незадоволення через недостатнє врахування особливостей регіонів. При федеративному устрої влада поділяється між центральним і регіональним урядами. Засади федералізму найпослідовніше втілювали Сполучені Штати Америки.

Абсолютних монархій на європейському континенті на зламі століть майже не залишилось. Парламентський режим встановився і в республіках, і в конституційних монархіях. Республіки, залежно від того, кому належала вся повнота влади в країні, були президентськими або парламентськими.

У провідних країнах відбулась структуризація суспільства. Масові політичні партії консерваторів і лібералів здобули досвід і виробили гнучку тактику й стратегію боротьби за вплив на суспільство. Перехопити владу намагалися Лейбористська партія (Англія), соціал-демократичні партії (Росія, Австрія, Угорщина, Бельгія, Польща, Голландія та ін.).

Соціально-економічний розвиток. За своїм соціально-економічним розвитком країни, в яких на початку XX ст. інтенсивно йшов процес індустріалізації, умовно можна поділити на три групи ("ешелони"). Передову групу очолювали Англія, Франція, США, далі йшли країни Центральної і Південно-Східної Європи, Іспанія, Росія, останніми були держави Латинської Америки, Азії й Африки. Такі країни, як Німеччина, Італія, Японія, випереджали країни "другого ешелону", але і в першому їх не визнавали рівними. Вони відверто вимагали собі "місце під сонцем".

У 1900-1903 pp. відбулась світова економічна криза. Вона дала поштовх модернізації капіталізму, прискоренню процесів впровадження нової техніки і технологій, концентрації виробництва. На передові позиції впевнено виходить машинобудівна промисловість. Значно зросли обсяги виплавки сталі; першість у її виробництві захопили США. Все більшого поширення набували нові джерела енергії - електрика й нафта. За допомогою транспорту і зв'язку світ поступово об'єднувався, хоча до повної гармонії було ще дуже далеко.

Індустріальний розвиток змінив соціальну структуру суспільства, посилив економічну диференціацію держав. За внутрішнім прогресом приховувались складні політичні, соціальні и економічні процеси, які створювали об'єктивні й суб'єктивні передумови визрівання міждержавних конфліктів і воєн.

Соціальна й політична атмосфера на початку XX ст. була напруженою. Великі держави увійшли в союзи. 1882 р. був підписаний таємний союзницький договір між Німеччиною, Австро-Угорщиною й Італією (Троїстий союз). їм протистояв альянс Англії, Франції і Росії, так звана Антанта (1907 p.).

Всесвітня історія ХХ століття:2. Перша світова війна

Історія людства знає безліч воєн. Але дві з них за масштабами руйнувань і людських втрат не мають рівних. Обидві вони відбулися у XX столітті і в них брали участь усі найбільші держави світу. Війни прийшли з Німеччини; основні бойові дії розгорталися у Європі.

Понад чотири роки - з 1 серпня 1914 по 11 листопада 1918 року - тривала Перша світова війна. У неї було втягнуто 38 держав з населенням понад 1 млрд. осіб. У кровопролитних битвах загинуло 10 млн. осіб, 20 млн. одержали поранення чи каліцтво.

Причини війни і цілі держав. До Першої світової війни призвели загострення суперечностей між найбільшими державами світу та боротьба двох військово-політичних угруповань - Антанти й Троїстого союзу. Найбільш непримиренними виявилися інтереси Німеччини та Англії. Вони суперничали на суші й на морі. Ініціаторами розв'язання війни виступили правлячі кола Німеччини та Австро-Угорщини, хоча й інші країни переслідували конкретні загарбницькі цілі. Гонка озброєнь набрала нечуваного розмаху.

Німецька імперія прагнула до світового панування. В її плани входило захоплення великих територій в Європі, у тому числі України й Прибалтики, колоніальних володінь Англії, Франції, Бельгії, зміцнення позицій в Туреччині й на Близькому Сході. Австро-Угорщина сподівалася підкорити Сербію, Болгарію й Чорногорію, заволодіти нафтородовищами Румунії, панувати на Чорному, Адріатичному й Егейському морях. Туреччина, яку у випадку перемоги збиралися поділити країни Антанти, звертала свої погляди на Балканський півострів, Крим, Закавказзя, Іран.

Своєю чергою Англія претендувала на німецькі колонії, турецькі володіння в Месопотамії (нинішній Ірак), домагалася посилення впливу на Близькому Сході та Середземномор'ї. В інтересах Англії було підірвати економічну могутність Німеччини, її зростаючу роль у світовій торгівлі. Франція хотіла повернути Ельзас і Східну Лотарингію, відібрані у неї Німеччиною в 1871 p., заодно захопити багатий вугіллям Саарський басейн та частину Рейнської області Німеччини. Економічно послабити Німеччину прагнула й Росія. До того ж російський царизм переслідував стратегічні завдання - установити контроль над протоками Босфор і Дарданелли, покінчити з німецьким та австрійським впливом у Туреччині й на Балканах.

Найбільше вагалась у визначенні своїх домагань Італія. Будучи союзником Німеччини й Австро-Угорщини, Італія все-таки прораховувала, де на неї чекає більша вигода. З початком війни вона вела затяжні переговори з обома воюючими сторонами і врешті-решт країни Антанти пообіцяли їй більші територіальні надбання. Англія готова була надати велику позику. Це схилило перехід Італії на бік противників Німеччини.

Таким чином, війна мала несправедливий, загарбницький характер з боку держав обох блоків. Вони прикривалися гаслами захисту вітчизни й майбутнього своїх народів, знищували в полум'ї війни мільйони безневинних, ошуканих шовіністичною пропагандою людей.

Австро-сербський конфлікт. Липнева криза 1914 р. Приводом до початку Першої світової війни став австро-сербський конфлікт. 28 червня 1914 р. Гаврило Принцип, член таємної організації "Млада Босна", яка боролась за об'єднання всіх південнослов'янських народів, убив наступника австрійського й угорського престолу Франца Фердинанда. Ерцгерцог був головнокомандувачем армії Австро-Угорщини і прибув до Боснії на військові маневри. Його провокаційний приїзд у Сараєво і постріли 19-річ-ного сербського студента відіграли зловісну роль.

23 липня Австро-Угорщина передала уряду Сербії ультиматум, який порушував її суверенітет, означав втручання у внутрішні справи. В разі ухилення Сербії від виконання вимог їй погрожували розривом дипломатичних відносин, війною. Великі держави зайняли вичікувальну позицію, щоб не бути звинуваченими у змовництві. В установлений термін Сербія оголосила про свою згоду прийняти умови ультиматуму. Виняток становив пункт, де йшлося про участь австрійської поліції у проведенні слідства на території Сербії. Цього було досить, щоб погрози були приведені в дію. Наприкінці липня австро-угорські війська вторглися на територію Сербії. Розпочалось артилерійське бомбардування Белграда.

Вступ у війну великих держав. Імперським амбіціям Росії, уряд якої прихильно ставився до Сербії, було нанесено відчутний удар. В частині російських військових округів, на Чорноморському й Балтійському флотах було проведено мобілізацію, яка переросла в загальну. У відповідь Німеччина 1 серпня теж розпочала загальну мобілізацію, а ввечері німецький посол вручив у Петербурзі російському міністру іноземних справ ноту з оголошенням війни Росії. З серпня нота такого ж змісту була передана французькому уряду. Звинувачуючи французів у порушенні нейтралітету Бельгії, Німеччина без попереджень вторглась на її територію. Це послужило серйозним приводом для негайного вступу у війну Англії.

За лічені дні війна стала світовою. Вона розгорялась по всій земній кулі. На боці держав Антанти виступила Японія, маючи на меті захопити німецькі колонії у Тихому океані і встановити контроль над Китаєм. У жовтні до Німеччини приєдналась Османська імперія. Утворились нові фронти у Закавказзі, Сирії, Палестині. Однак головними з самого початку були Західний і Східний фронти. На заході німецьким військам протистояли англійські, французькі й бельгійські солдати. На сході об'єднані сили німецької й австро-угорської армій були спрямовані проти Росії.

На початку війни хвиля патріотизму й націоналізму захлеснула воюючі держави. З часом вона змінилася на зневіру і втому, призвела до посилення соціал-демократії й поширення пацифістських ідей. Але поки що вона створювала сприятливі умови для мобілізації усіх сил на фронті і в тилу. Зовнішнім виявом національних почуттів стали перейменування в Росії міст з німецькими назвами: Санкт-Петербург став Петроградом; у Великобританії королівська сім'я родом з німецького Ганновера взяла нове прізвище - Віндзор. Від початку і до кінця війна супроводжувалась гострою боротьбою різних суспільно-політичних течій.

План Шліффена. Напередодні війни країни Антанти мали перевагу в людських і матеріальних ресурсах над країнами Троїстого союзу. Військово-морські флоти Англії та Франції домінували на морях. За кількістю та якістю озброєнь і в мобілізаційному відношенні до війни краще була підготовлена Німеччина. Майже за рік до початку воєнних дій у Німеччині був готовий воєнно-оперативний план нападу на Францію і Росію. Німецькому імператору його представляв начальник генерального штабу Німеччини Г. фон Мольтке. В основу наступних воєнних дій було покладено план генерала Шліффена - начальника німецького генштабу в 1891-1905 pp.

Неминучість війни на два фронти була очевидною. Тому головною ідеєю стратегічного плану було бити противників нарізно. На початковому етапі війни на заході передбачалося зосередити близько 80% збройних сил Німеччини, а решту - на сході. Після розгрому протягом 4-6 тижнів французької армії Німеччина мала перекинути війська на схід і в ході блискавичної війни нанести нищівну поразку Росії.

Бойові дії у 1914 р. У перші ж дні війни німецькі війська вступили на територію Бельгії. Взяття фортеці Льєж і столиці Брюсселя послужили недостатньою втіхою для німецьких армій, бо надалі вони несподівано для себе зустріли запеклий опір. Почались каральні операції проти місцевого населення. Не гребуючи ніякими засобами, німецьке командування гнало війська на захід. На франко-бельгійському кордоні потерпіли поразку французи, що додало впевненості німцям. Відкривався шлях на Париж. Французький уряд залишив столицю й переїхав у м.Бордо.

Стратегічний задум німецького командування здавався виконаним. Два німецькі армійські корпуси і кавалерійську дивізію було перекинуто на схід, де вже наступали російські армії під командуванням генералів Ренненкампфа і Самсонова. Негайного втручання Росії вимагали західні союзники. Однак наступ у Східній Пруссії, розпочавшись досить успішно, через неузгодженість дій командувачів та дезорганізацію тилу закінчився трагічно. У вересні росіян витіснили зі Східної Пруссії, причому ЗО тис. осіб потрапило в оточення, а генерал Самсонов застрелився.

У серпні-вересні успішними були дії Південно-Західного російського фронту. Після перших успіхів австро-угорські війська терпіли поразку за поразкою. Російські армії Рузського й Брусилова захопили Львів, а далі й фортецю Перемишль, зайняли майже всю Галичину й Буковину.

5-12 вересня грандіозна битва розгорілася на північному сході від Парижа на річці Марні. Німецькі війська сподівалися оточити французів і взяти столицю Франції. Але французькі й англійські війська перейшли у наступ. Кожна із сторін намагалася обійти противника з флангів, що нагадувало "біг до моря". Лінія фронту видовжувалась і досягла 600 км - від кордонів Швейцарії до Атлантики. Це був важливий стратегічний успіх союзників. Проте далі його не вдалося розвинути. До цього війна була маневреною; тепер вона набрала позиційного характеру. І ті, й інші солдати заривались в окопи, перед якими будувались земляні й бетонні укріплення, недоступні навіть для важкої артилерії. Перед окопами простяглись мінні поля й ряди колючої проволоки. Битва на Марні стала переломною в ході Першої світової війни і, за визнанням німецьких генералів, визначила її підсумки.

Жодна із сторін не володіла достатніми засобами, аби безповоротно зламати хід подій. Тому вони намагалися якомога швидше привернути до цієї світової бойні інших союзників.

Першою вступила у війну Японія. Вона захопила німецькі володіння в Китаї і на Тихому океані. Країни Антанти вимагали послати японських солдат у Європу та японський уряд відмовився це зробити. Німеччину підтримала Османська імперія. Російсько-турецький фронт розтягнувся на 350 км. У Закавказзі в Сарака-мишській битві основні сили турецької армії були розгромлені. Невдачі спіткали й австрійську армію на Балканах, яка двічі брала Белград, але серби не капітулювали і витіснили австрійців з країни.

Бої на Західному і Східному фронтах означали зрив німецького плану війни. Крах плану Шліффена був викликаний недооцінкою сил противника, бездумним дотриманням наміченого, відсутністю належної взаємодії між арміями. Війська Антанти подекуди перехопили ініціативу і, використовуючи добре укріплені позиції та природні перешкоди, завдали ударів німецьким військам. Блискавична війна не вдалася, що загалом змінило обстановку на театрах воєнних дій.

Бойові дії у 1915 р. У 1915 р. на західному фронті Німеччина активних бойових дій не вела. 22 квітня біля бельгійського міста Іпр німці вперше в світовій історії здійснили газову атаку. З 15 тис. отруєних хлором англійських вояків третина померла. Ця подія продемонструвала повну зневагу норм міжнародного права і ознаменувала появу нової страхітливої зброї - хімічної. У військах впроваджуються протигази.

Зі свого боку англійці й французи спробували перекрити протоки Босфор і Дарданелли. Висадка десанту була невдалою. Турецькі війська наглухо блокували експедиційні війська союзників.

У ті ж квітневі дні завершились переговори країн Антанти й Італії. За Лондонською угодою Італія вступала у війну проти Німеччини. За це їй мали відійти після війни Трієст та інші австрійські області з італійським населенням, під протекторат Італії підпадала Албанія. Через місяць Італія вступила у війну, але вела її спроквола, відтягнувши понад 10 австрійських дивізій.

Це було єдине полегшення для Росії, адже найбільші за масштабами бої у 1915 р. відбувалися на сході. За пропозицією командуючого Східним фронтом генерала фон Гінденбурга проти Росії було спрямовано головний удар Німеччини. Досі російські війська проводили наступальні операції не для досягнення стратегічної вигоди, а з метою полегшення становища союзників на заході. Внаслідок постійної передислокації з'єднань і розрізнених дій бойова міць російських армій була невисокою. Техніко-економіч-на відсталість Росії зумовила тяжке становище на фронті. Не вистачало найнеобхіднішого - зброї, боєприпасів, обмундирування, медикаментів. У Німеччині добре знали про наміри російського командування, про сильні і вразливі місця росіян. Німецькі й австрійські вивідувачі були в російських штабах, навіть у військовому міністерстві і царському оточенні. Росію вважали найсла-бшим членом Антанти. Німеччина хотіла змусити Росію вийти з війни.

2 травня 1915 р. після шаленої артилерійської підготовки німецькі й австрійські війська перейшли у наступ і прорвали росій; ську оборону. Протягом наступних п'яти місяців вони захопили Галичину, Буковину, частину Волині, Польщу, Литву, частину Латвії і Білорусії. Втрати росіян були жахливими: 850 тис. убитих і поранених, 900 тис. полонених. Однак Росія не капітулювала. Фронт розтягнувся від Ризької затоки до кордонів Румунії. На сході теж перейшли до позиційної війни.

Після перемог Німеччини восени 1915 р. у війну вступає Болгарія. Утворюється Четверний союз Німеччини, Австро-Угорщини, Туреччини і Болгарії. Через болгарську територію Туреччина тепер вільно могла спілкуватись із своїми союзниками. Проти невеликої сербської армії у жовтні 1915 р. рушили німецькі, авст-ро-угорські й болгарські війська. Росія не могла надати Сербії допомогу, а французькі й англійські війська прибули запізно: сербська армія вже була розгромлена. На новоутвореному Балкан-ському фронті бойових дій до середини 1918 р. майже не велось.

Отже, у 1915 р. вирішальних перемог не здобула жодна із коаліцій. Час працював на країни Антанти. Вони налагодили велике військове виробництво і нарощували стратегічну перевагу. Концентрація німецьких військ на Східному фронті відкривала союзникам на заході можливість для передишки і перегрупування сил для нанесення вирішального удару. Напередодні кампанії 1916 р. Англія і Франція порівняно з Німеччиною мали чисель-нішу армію, глибоко ешеловану оборону, потужну артилерію. Війська німецьких союзників виявились розпорошеними по різних фронтах і не горіли бажанням вести активні наступальні операції.

"Верденська м'ясорубка". Брусиловський прорив. Битва на р. Соммі. Німецькі командувачі вважали, що перемогу на сході забезпечено і час братися за противників на заході. 21 лютого 1916 р. німецькі війська на ділянці фронту довжиною 40 км перейшли у наступ. Йому передувала нищівна артилерійська підготовка. Сталевий дощ не залишав нічого живого. Небаченої сили удар спрямовувався проти фортеці Верден. Добре укріплена, вона становила осердя оборони французів. Щоразу, коли німецька піхота піднімалась в атаку, її зустрічав кинджальний вогонь. За кілька місяців кровопролитних боїв німцям удалося заглибитись в оборону французів лише на 7 км. Прорвати фронт чи бодай заволодіти Верденом німці не змогли.

Сили протиборствуючих сторін виснажувались з кожним днем. Франція очікувала допомоги від Росії та Англії. Дійсно, 4 червня російські армії під командуванням генерала Олександра Брусилова після сильної артилерійської підготовки прорвали австро-німецький фронт. Незабаром вони знову зайняли більшу частину Галичини й Буковину, досягли Закарпаття. Лінія фронту витягнулась майже на 400 км, а глибина просування становила 60-100 км. Німецьке командування спішно знімало війська на заході й перекидало їх на схід. На боці Антанти 16 серпня у війну вступила Румунія, однак одразу ж була окупована ворожими військами, що подовжило фронт ще на 500 км.

1 липня французькі й англійські війська повели наступ на річці Соммі. Шквальний артилерійський вогонь, що тривав сім днів, зруйнував німецькі дротяні загорожі, траншеї, ходи сполучення. На кожен метр фронту французька артилерія викинула близько однієї тони металу. Крім піхоти, на прорив вперше було кинуто танки. 79 сталевих чудовиськ повільно повзли на німецькі позиції й наганяли жах. Проте німецькі війська стримали натиск і восени активні бойові дії на р. Соммі припинилися. В грудні безрезультатно закінчилась і Верденська битва.

Підсумки воєнних кампаній 1916 р. були приголомшуючими. Під Верденом загинуло майже мільйон німецьких і французьких солдатів та офіцерів. На р. Соммі втрати з обох сторін перевищували 1300 тис. осіб. Під час Брусиловського прориву лише полонених нараховувалось понад 400 тис. осіб. Все більше вдосконалювались смертоносна зброя і техніка. Для нищення людей використовувались артилерія, танки, військово-повітряні сили, хімічна зброя. За рівнем технічної оснащеності англо-французькі війська випереджали Німеччину. Війна все більше виснажувала противників, вимагаючи мобілізації останніх людських, матеріальних і продовольчих ресурсів.

Підводна війна. Напередодні війни Англія мала потужний військовий флот. Німецький флот не міг орудувати далі Балтики, а австро-угорський - Адріатики. Мобільними були судна, які опинилися ще до війни за межами цих акваторій. Так, німецькі крейсери "Гебен" і "Бреслау", опинившись у Чорному морі, обстрілювали Одесу, Севастополь, Новоросійськ і Феодосію. Британський флот розгромив німецьку ескадру в Південній Атлантиці біля Фолклендських островів. Держави Троїстого союзу потерпали від морської блокади і шукали ефективних засобів протидії. Порятунок вбачався у широкому застосуванні порівняно нової зброї - підводних човнів і розгортанні підводної війни.

У лютому 1915 р. Німеччина оголосила всі води, які омивають Великобританію, зоною бойових дій і спрямувала сюди свої підводні човни. 7 травня об'єктом атаки став англійський пасажирський лайнер "Лузітанія" з 1196 пасажирами на борту, з них 128 були американці. Загибель "Лузітанії" стала однією з найбільших морських катастроф. США виступили з рішучим протестом, бо, крім людських жертв, підводна війна завдавала збитків торгівлі з країнами Антанти. Німеччина, побоюючись конфлікту з США, тимчасово обмежила підводну війну. Німецьке командування віддало наказ без попередження не топити пасажирські судна. На практиці командири підводних човнів цей наказ не виконували.

У травні - червні 1916 р. між англійським і німецьким флотами відбулася найбільша в історії морська битва. У ній з обох сторін брали участь дредноути, лінійні кораблі, крейсери, міноносці. Зіткнення відбулося на Північному морі біля берегів Ютландії. Німецька ескадра спробувала розсікти британський флот і розбити його по частинах. Однак їй не вдалося цього зробити, натомість німців мало не відрізали від їхніх же баз. Німецький флот поспішно залишив бій. Повернувшись до баз, він більше не з'являвся у відкритому морі.

У Німеччині знову активізувалися прихильники необмеженої підводної війни. "Ми будемо топити навіть тріску, якщо вона попливе в Англію", - підтримав їх кайзер Вільгельм II. Країни Антанти дуже потерпали від німецьких підводних човнів, хоча ті нерідко гинули й самі. На виклик Німеччини вони відповіли розгортанням суднобудування, розробкою ефективних засобів боротьби проти підводних човнів. Агресивністю Німеччини обурювалась світова громадськість. Стало зрозумілим, що підводні човни не спроможні вирішити долю війни, яка набирала все більш затяжного характеру.

Лютнева революція в Росії та її вплив на хід війни. Внутрішнє становище воюючих країн було складним. Нестача продовольства, палива, одягу, найнеобхідніших речей до краю загострювали бідування людей. Ширилися страйки і антивоєнний рух. На фронті стихійні протести набрали форми братання.

У Росії до економічних та соціальних проблем додалася політична криза, спричинена поразками на фронтах, недовірою до діяльності уряду, його нездатністю завершити війну. Хитке становище влади всіма силами розгойдували більшовики, використовуючи голод і розруху в країні для досягнення власних цілей. У лютому 1917 р. антивоєнні та соціальні виступи в Росії набрали небаченого розмаху і переросли в революцію. Врятувати монархію не вдалося. На початку березня влада перейшла до Тимчасового уряду. Росія стала республікою. Новий уряд не відмовився від зобов'язань царя Миколи II перед союзниками і закликав продовжувати війну до переможного кінця. Але в країні невблаганно зростали все більш рішучі хвилі протесту проти грабіжницької війни.

На 1917 р. кожна із воюючих країн виношувала потаємні плани. Німецьке командування обрало оборонну тактику, війська

Антанти - наступальну. Ще в грудні 1916 р. Німеччина виступила з пропозицією розпочати переговори про мир. Вона та її союзники хотіли б укласти мир, залишивши за собою всі завойовані території. Країни Антанти відхилили цю пропозицію. Існувала домовленість генеральних штабів союзних армій про одночасний наступ у 1917 р. на всіх європейських фронтах.

Лютнева революція зробила неможливим наступ російських військ. Під впливом революційних подій у Росії масові страйки прокотились в Англії, Франції, Італії. Страйкарі і демонстранти вимагали припинення війни і укладення миру. З Росії революційні настрої перекинулись і в Німеччину. В квітні - травні на Східному фронті спостерігались масові братання солдатів німецької армії та росіян. Перспективи виходу Росії з війни надзвичайно налякали союзників.

Вступ у війну США. Сполучені Штати Америки були країною, яка ніяк не бажала поразки Антанти. Тривалий час їм було невигідно вступати у війну. В роки війни США постачали країнам Антанти зброю, боєприпаси, продовольство. З країнами австро-німецького блоку США торгували через нейтральні країни. У 1914 р. американський борг країнам Європи, головно Англії, становив близько 6 млрд. доларів. В роки війни вони не лише розрахувались з боргами. З боржника європейських держав вони перетворились на їхнього кредитора (позика становила понад 10 млрд. доларів) і не хотіли задарма все втрачати.

З лютого США порвали дипломатичні відносини з Німеччиною. Коли стало відомо, як небезпечно для союзників розгортаються події в Росії, американський конгрес оголосив війну Німеччині. Це трапилося 6 квітня. А вже через рік на Західному фронті було понад 2 млн. американців. Американська промисловість отримала нові замовлення. На потреби армії і флоту виділялися величезні кошти. Економічна, військова, фінансова міць США була спрямована проти Німеччини і не залишила їй шансів на перемогу.

Бойові дії у 1917 р. Генеральний наступ країн Антанти одночасно на всіх фронтах навесні 1917 р. не вдався. У квітні об'єднане англо-французьке командування вчинило спробу атакувати противника в районі Реймса. Сім тижнів тяжких боїв успіху не принесли. Французи втратили убитими і пораненими понад 100 тис. осіб. На сході оговтались російські війська і в липні перейшли в наступ у Львівському напрямі. На сході, як і на заході, воювали неохоче. Війна всім остогидла, перетворившись на смертельно небезпечну й невдячну, нічим не виправдану роботу. Німецькі війська перейшли в контрнаступ на півночі. Вони захопили Ригу і встановили контроль на Ризькою протокою.

Ще більшою поразкою обернулась для італійської армії битва біля села Капоретто в жовтні 1917 р. Італійські позиції були зруйновані вщент австрійською артилерією. Довершували справу в наступальному пориві австро-німецькі війська. Італійські вояки вже давно були готові покінчити війну і рятувались панічною втечею. 300 тис. з них потрапили в полон і 130 тис. загинули. Лише перекинуті з Ніцци на автомобілях англійські й французькі дивізії дещо поправили становище і не допустили, щоб Італія таким чином вийшла з війни.

Поразка при Капоретто стала катастрофою для італійської армії і уроком для всіх союзників. Глави урядів і представники штабів Англії, Франції, Італії та США для координації дій на західноєвропейському театрі війни в листопаді 1917 р. утворили Вищу воєнну' раду. Верховним головнокомандуючим у березні 1918 р. був призначений генерал Фош.

Тим часом Росія стрімко міняла курс. Взявши в жовтні 1917 р. владу, більшовики 15 грудня уклали з австро-німецьким командуванням перемир'я. Раніше це зробила Румунія. З березня 1918 р. між Німеччиною та Радянською Росією було підписано Брестський мир. Німецькі війська перекидались на захід.

Воєнні дії на Західному фронті у 1918 р. Поразка країн німецько-австрійського блоку. Комп'єнське перемир'я. Німецьке командування, зібравши сили, намагалося розбити англійців та французів до вступу у війну США. З кінця березня до початку червня німці провели на заході три наступальні операції. У них були деякі переваги та бракувало адекватної оцінки противника. Пожертвувавши сотнями тисяч своїх солдатів, вони перейшли ріку Марну і наблизились до Парижа. Столицю Франції взялись обстрілювати із далекобійних гармат ("Велика Берта"), бомбардували за допомогою авіації. Ці руйнування не могли змінити на краще становище Німеччини. Людські резерви було вичерпано. На фронт з Німеччини гнали навіть підлітків. Зневірені в усьому солдати погано слухались командирів. 18 липня союзники рушили у наступ, відкинули німців від Марни і більше не випускали ініціативи.

Остаточного удару німецьким військам було завдано союзниками біля Ам'єна 8 серпня. За один день перестали існувати 16 німецьких дивізій. Командуючий німецькою армією генерал-фельдмаршал фон Гінденбург заявив імператору ВільгельмуИ про доцільність укладення миру, поки війська знаходяться на території противника.

Не чекаючи кроків Німеччини, під натиском військ Антанти 29 вересня капітулювала Болгарія. Через місяць запросили миру Австро-Угорщина, яка вже почала розвалюватись, і Туреччина.

Оцінивши загрозливість ситуації, німецьке верховне командування в ультимативній формі поставило вимогу імператору припинити війну і запобігти вибуху революції. Уряд Німеччини звернувся до американського президента з проханням про перемир'я і укладення миру. Вільсон погодився розпочати переговори при умові відведення німецьких військ з захоплених територій і зречення кайзера.

Поки в Берліні роздумували, в місті Кілі 3 листопада повстали військові моряки. Вони були обурені спробою командування кинути їх в останній бій. Для захисту своїх інтересів моряки створили першу в Німеччині Раду. У Берліні на боротьбу піднялись робітники. 6 листопада президент США повідомив, що маршал Фош уповноважений прийняти представників німецького командування. Наступного дня німецька делегація на чолі з міністром Ерцберге-ром під білим прапором пересікла лінію фронту. Далі залізницею вона прибула на станцію Ретонд у Комп'єнському лісі, де стояв штабний вагон маршала Фоша.

Тим часом революційна хвиля не вщухала і 9 листопада Німеччина була проголошена республікою. Канцлер Макс Баденський оголосив про зречення кайзера, який втік у Голландію. Влада перейшла до соціал-демократа Еберта. Переговори у Комп'єнському лісі велись від імені нового уряду. В ультимативній, принизливій для німецьких делегатів формі союзники виставили низку умов. Протягом двох тижнів німці повинні були евакуювати війська з Бельгії, Франції, Люксембургу, Ельзаса і Лотарингії. Вони мали відмовитись від Брест-Литовського договору, передати все озброєння переможцям, відпустити на батьківщину полонених. Водночас союзне командування погодилось тимчасово залишити німецькі війська в Україні й Прибалтиці. Термін перемир'я становив 36 днів.

На світанку 11 листопада 1918 р. між Німеччиною та її противниками було підписано перемир'я. Об 11 годині ранку пролунав сигнал "Припинити вогонь!". Прогримів перший залп артилерійського салюту. Перша світова війна закінчилась.

Масштаби втрат і руйнувань. Сучасники називали війну Великою. Вона принесла людські жертви, рівні втратам у Європі протягом попередніх двох століть. Крім воєнних дій, величезного лиха завдали хвороби і голод. Життєвий рівень більшості населення був жалюгідним.

Неймовірні збитки терпіли майже всі європейські держави. ВзфГзгоіновані або переведені на виробництво військової продукції ф|йірики і заводи. Спотворені дороги, залізниці, мости, з лиця землі міста і села справляли гнітюче враження, не піддавалися поясненню здорового глузду. Розладнані промисловість, сільське господарство й фінанси потребували напруження зусиль нових поколінь. Збитки становили третину національного багатства держав-учасниць війни. У матеріальному обчисленні вона обійшлась у 80 млрд. доларів.

Одним із підсумків війни стала нова розстановка сил на міжнародній арені. Сполучені Штати Америки почали відігравати роль кредитора європейських держав, відповідно, посилилась їхня роль у світовій політиці. Світ набрав нових обрисів. У ході війни державний лад Німеччини, Австро-Угорщини, Османської імперії та Росії не витримав випробувань. Імперії Гогенцоллерів, Габсбургів, Романових, турецьких султанів розпалися. На їхніх уламках виникли нові держави. Посилився вплив Японії та Китаю. Почала занепадати колоніальна могутність європейських держав.

Страхітлива Перша світова війна була злочином перед людським суспільством. Вона вкарбувалася у тіло й душу народів, повсякчас нагадувала про себе втратами і каліцтвом близьких і рідних, але не стала останньою пересторогою.

Всесвітня історія ХХ століття:3. Революційні

події в Російській імперії в 1917 р.

Більшовицький переворот

Причини, завдання та періодизація революції. Причинами революції в Росії були: протиріччя між відсталою політичною надбудовою (самодержавством) та новими суспільно-економічними відносинами; протиріччя між працею і капіталом; невирі-шеність аграрного питання: існування поміщицького господарства, безземелля значної частини селян; невирішеність національного питання; загострення всіх проблем Російської імперії в результаті невдалої участі в Першій світовій війні.

Завданнями революції в Росії були: ліквідація самодержавної форми правління і перехід до парламентської демократії; створення умов для вільного розвитку ринкових відносин; вирішення аграрного питання; демократизація суспільно-політичного життя країни; гарантія захисту соціальних прав трудящих; забезпечення вільного розвитку нації, що населяли Росію; виведення Росії з війни.

Періодизація російської революції:

23 лютого - 3 березня 1917р.- повалення монархії;

березень - липень 1917 р.- двовладдя;

липень - жовтень 1917 р.- революційна криза;

жовтень 1917 р.- червень 1918 р.- встановлення диктатури більшовиків;

червень 1918 р. - березень 1921 р. - громадянська війна.

Початок революції. 23 лютого 1917 р. (за старим стилем) на Путиловському заводі розпочався страйк, в якому взяло участь 90 тис. осіб. Поступово страйк охопив основні заводи Петрограду і в суботу 28 лютого вже страйкувало 240 тис. осіб. Страйки були викликані погрозою локауту, погіршенням постачання населення хлібом, падінням реального життєвого рівня. Це був стихійний вибух невдоволення внаслідок накопичення соціальних проблем.

Ні опозиційні партії, ні урядові кола не були готові до такого розвитку подій. Спроби поліції за наказом царя придушити виступи робітників лише загострили становище. Залучення військ для проведення каральних операцій викликало обурення серед солдат. 27 лютого солдати Волинського полку відмовились стріляти в демонстрантів і перейшли на їхній бік. Звістка про це розлетілась столицею. Волинський полк підтримали Преображенсь-кий і Московський полки. Гарнізон Петрограду перейшов на бік повсталого народу.

28 лютого опір урядових сил було зламано, повсталі оволоділи ключовими пунктами міста. За прикладом столиці аналогічні події відбулись у Москві.

Формування революційних органів влади. Повалення монархії. У той час, як на вулицях міста розгортались революційні події, лідери політичних партій формували політичні структури, щоб перебрати на себе владу. Майже одночасно утворились два центри, що намагались стати на чолі революції. 27 лютого група робітників, меншовиків, анархістів та лідерів інших опозиційних партій утворила виконавчий комітет Петроградської ради, який виступив з відозвою до робітників обрати делегатів до Ради. Того ж дня відбулось перше засідання, на якому були присутні 120 делегатів. Був обраний керівний склад Ради на чолі з меншовиком М.Чхеїдзе. Через деякий час до виконкому було кооптовано кілька представників більшовиків.

Того ж дня депутати Державної думи, що не підкорилися наказу царя призупинити роботу, утворили Комітет Державної думи. Головну роль у ньому відігравали кадети, які відразу проголосили, що беруть владу в свої руки і запропонували Миколі II зректися престолу. Вимогу Комітету підтримав генералітет на чолі з генералом Алексєєвим.

Перемога революції залежала від того, на чий бік перейде армія, і Рада одразу повела боротьбу за вплив на війська гарнізону.

1 березня 1917 р. виконком Петроградської ради видав наказ №1, який був адресований військам Петроградського гарнізону. Згідно з ним:

- у військах вводились виборні солдатські комітети;

- представники військових обирались до Петроградської ради;

- війська підпорядковувались тільки Петроградській раді, її розпорядженням;

- зброя зберігалась в солдатських комітетах, видача її офіцерам заборонялась;

- солдати мали право користуватися всіма правами та свободами громадян Росії;

- вищі чини мали звертатись до солдат тільки на "ви".

Щоб забезпечити своє керівне становище, Петроградська рада ухвалила ще низку рішень. Було проголошено амністію політичним в'язням; відновлено всі політичні права та свободи, обмежені в умовах воєнного часу; прийнято рішення про необхідність проведення виборів до Установчих зборів; введено самоуправління в армії та виборність командирів.

Тим часом діячі Комітету були зайняті проблемою збереження монархії. Вони переконали імператора в необхідності добровільно відмовитися від престолу на користь свого брата Михайла Олександровича. 2 березня імператор Микола II оголосив рішення про зречення трону за себе і за сина. Текст Маніфесту було підписано 3 березня 1917 р. Микола II мав разом з сім'єю залишити Росію і вирушити до Англії, але 7 березня його було заарештовано.

У ніч з 1-го на 2-е березня відбулось таємне засідання представників виконкому Петроградської ради та Тимчасового комітету Державної думи, на якому було прийнято рішення про утворення Тимчасового революційного уряду.

З березня 1917 р. в ранкових газетах було опубліковано Звернення, в якому проголошувалось утворення Тимчасового уряду, друкувався список його складу та програма дій, яка передбачала повну і термінову амністію, політичні права та свободи для всіх громадян, відміну всіх станових та національних обмежень, проведення роботи по організації та проведенню прямих, рівних, таємних, загальних виборів до Установчих зборів, розгортання виборів до органів місцевого самоврядування, заборону виведення із столиці військових частин, що брали участь у революційних подіях.

Очолив уряд, що складався переважно з кадетів та представників інших правих партій, великий поміщик князь Г.Є.Львов. Важливу роль в уряді відігравав П.М.Мілюков, що зайняв посаду міністра закордонних справ.

Даючи згоду на формування Тимчасового уряду та передачу йому повноти влади, Петроградська рада залишила за собою право підтримувати політику уряду в тій мірі, в якій вона буде сприяти революції.

Опівдні відбулась таємна зустріч членів уряду з Великим князем Михайлом Романовим. Обговорювалось питання проголошення його імператором. Але Михайло відмовився від корони, передавши всю повноту влади Тимчасовому уряду. Таким чином, монархія в Росії припинила існування.

Двовладдя. Утворення рад і Тимчасового уряду створило ситуацію, що отримала назву двовладдя. Адже влада робітників та солдатів була уособлена в радах, а владу ліберальної інтелігенції, промисловців, частини землевласників уособлював Тимчасовий уряд.

Влада зосередилась в руках двох керівних органів, чиє ставлення один до одного було суперечливим і коливалось від суперництва до співробітництва.

Причинами існування двовладдя були стихійність соціального вибуху, неорганізованість політичних партій для взяття ними влади, розрізненість дій політичних партій як правого, так і лівого табору.

Історичне значення двовладдя полягало в тому, що в Росії з'явилась можливість мирного переходу від самодержавства до демократичного республіканського устрою при забезпеченні широкої демократії для народу.

Повалення монархії і проголошення демократичних прав і свобод, а, відповідно, вирішення загальнонаціонального завдання революції призвело до розколу в революційному русі: для одних революція вже скінчилась (праві і ліберали), а для інших-вона тільки розпочиналась (соціалісти). Домінування соціалістичних партій у політичному житті і визначило подальшу долю революції. У країні розгорілась гостра політична боротьба.

На початку квітня 1917 р. російські революціонери, що перебували в еміграції, повернулись до Росії. Разом з цією групою прибув лідер більшовиків - Володимир Ілліч Ульянов (Ленін).

Його приїздові в Росію сприяли урядові кола Німеччини. Вони сподівались, що з приходом до влади більшовиків буде укладено з Росією мир, про підписання якого вони неодноразово заявляли.

Леніна, як одного з вождів революції, зустрічала багатотисячна маніфестація на площі перед Фінським вокзалом. Він виступив з невеликою промовою, яку закінчив словами: "Хай живе всесвітня соціалістична революція!"

Наступного дня Ленін виступив з доповіддю "Про завдання пролетаріату в даній революції" (відомою ще під назвою "Квітневі тези"). В ній він головним завданням ставив перехід мирним шляхом до соціалістичного етапу революції. Така позиція лідера російських соціал-демократів не відразу була підтримана більшістю членів партії. Основним опонентом Леніна виступив Каменев, який вважав передчасним встановлення влади рад.

Квітнева та червнева кризи Тимчасового уряду. Перший з'їзд рад. Революція в Росії викликала занепокоєння в стані союзників Росії у війні. Тому країни Антанти прагнули ясності від Тимчасового уряду в питанні про подальшу участь Росії у війні. 19 квітня газети надрукували ноту міністра закордонних справ Мілюкова урядам країн Антанти, в якій говорилось, що Росія буде вести війну до переможного кінця.

Ця нота викликала хвилю протестів, яка призвела до урядової кризи. Навколо питання відставки міністрів Мілюкова і Гучкова (військового міністра) розгорілись суперечки, які призвели до зіткнень прихильників і противників уряду. Зрештою кризу було розв'язано шляхом відставки непопулярних міністрів і введення до складу уряду представників соціалістичних партій.

У червні 1917 р. в Петрограді проходив перший з'їзд рад. Одним з головних питань, що обговорювалися на з'їзді, було питання про ставлення рад до Тимчасового уряду. Яскравим епізодом у роботі з'їзду стала відповідь лідера більшовиків - Леніна на заяву меншовика Церетелі про відсутність в країні партії, яка була б готова взяти в свої руки політичну владу. Саме тоді із залу пролунали слова Леніна: "Є така партія!". Це не було прийнято всерйоз, хоча і означало, що є сили, які прагнуть до політичної влади.

З'їзд прийняв документи, які забезпечували створення основ парламентаризму в Росії. З'їзд обрав також виконавчий орган рад - Всеросійський Центральний Виконавчий Комітет у складі представників меншовиків, есерів, більшовиків та ін.

В країні невпинно загострювалось соціально-економічне становище. Народ вимагав реформ і припинення війни. У червні 1917 р. по країні, а особливо в столиці, прокотилась хвиля маніфестацій протесту. Назрівала нова урядова криза. На цей раз її вдалося відвернути, організувавши наступ на фронті. Проте це не вирішило проблеми, а лише відклало її. Провал наступу викликав загострення політичного становища, яким намагались скористатись кадети, щоб позбавити уряд опіки з боку рад, а також більшовики, які спробували дістатись до влади.

Липнева криза. Повстання більшовиків. Кадети вирішили створити штучну політичну кризу, використавши для цього українське питання. Зокрема, вони були проти угоди з Українською Центральною Радою, яку уклала делегація на чолі з Керенсь-ким, Церетелі й Терещенком. В знак протесту вони подали у відставку.

У цей час найбільш радикальні члени більшовицької партії Лаціс, Подвойський, Невський стали ініціаторами збройного виступу. Головною ударною силою були бійці Першого кулеметного полку. За підтримки робітничих дружин вони спробували встановити контроль над містом і оволодіти Петропавлівською фортецею.

Вважаючи повстання передчасним, Ленін доклав зусиль, щоб спрямувати виступ у мирне русло і відвернути удар владних структур від більшовицької партії, як організатора заколоту. 4 липня було організовано мирну демонстрацію під гаслом "Вся влада Радам!". Урядові сили розстріляли демонстрацію. Двовладдя в Росії скінчилось. Більшовиків було засуджено як шпигунів Німеччини і зрадників інтересів Росії.

Після ліквідації двовладдя було сформовано новий склад Тимчасового уряду на чолі з О.Керенським, який було оголошено "урядом порятунку революції".

Внутрішньополітичне становище в країні ускладнювалось, соціальна напруга зростала. Такою ситуацією прагнули скористатися як крайні праві сили, що вбачали вихід з становища у встановленні диктатури військових, так і крайні ліві сили. На своєму напівлегальному VI з'їзді у серпні 1917 р. більшовики взяли курс на підготовку збройного повстання з метою повалення Тимчасового уряду і захоплення політичної влади.

Заколот генерала Корнілова (серпень 1917р.). Поразки на фронті, розгул анархії та насилля в країні, самочинне захоплення землі селянами, зростання виступів робітників, вимоги надання автономії Україні, незалежності Польщі та Фінляндії, радикаліза-ція армії, катастрофічний спад виробництва, зростання цін, інфляція, зростання впливу більшовиків, параліч державного управління - все це схиляло правлячі кола до встановлення влади "сильної руки" - диктатури.

Серед політичних сил, що прагнули цього, були партія кадетів, Союз земельних власників, Всеросійський союз торгівлі і промисловості, військові.

На зустрічі генералітету з Керенським йому дали зрозуміти, що військові, в разі нерішучості Керенського, візьмуть на себе управління державою.

У серпні в Москві проходила нарада представників промислово-фінансових кіл. На неї генерал Корнілов надіслав проект пропозицій по наведенню порядку в Росії: встановлення військового стану і введення смертної кари в тилу.

Керенський розумів, що такі дії уряду можуть призвести до розриву з Петроградською радою. Тому він не поспішав виконувати рекомендацій генерала.

10 серпня 1917 р. відбулась зустріч між Керенським і Корніло-вим, після якої генерал вирішив діяти самостійно. Він надіслав ультиматум Керенському про передачу влади і віддав наказ військам наступати на Петроград. Керенський оголосив Корнілова зрадником і закликав всі революційні сили на захист революції.

Для оборони міста створювались ревкоми, робітничі дружини (Червона гвардія), в яких провідну роль відігравали більшовики. На захист столиці виступив гарнізон міста і кронштадтські моряки. В результаті проведених заходів заколот було придушено, а його керівників заарештовано.

Підготовка і здійснення більшовицького перевороту. Придушення заколоту військових не стабілізувало становище в країні. В цей час почала наростати загроза лівого перевороту.

З березня по листопад 1917 р. було закрито 800 підприємств, 170 тис. чол. стали безробітними. Реальна заробітна плата порівняно з 1913 р. зменшилась вдвічі. Заборгованість країни становила 16 млрд. золотих карбованців.

Погіршення становища вело до зростання невдоволення політикою уряду. Розгорталась страйкова боротьба. Ширився селянський рух. Восени він охопив 9/10 повітів європейської частини Росії.

За таких умов Тимчасовий уряд, щоб підняти свій авторитет, 1 вересня оголосив Росію республікою і призначив вибори в Установчі збори. Для зміцнення виконавчої влади було створено Директорію ("Раду п'яти") на чолі з О.Керенським.

14 вересня 1917 р. розпочала свою роботу нарада, на якій було створено Тимчасову раду республіки - Передпарламент - представницький орган з усіх партій Росії, йому був підзвітний уряд до скликання Установчих зборів. Був обраний новий склад уряду на чолі з Керенським.

Соціалістичні партії розкололись у своєму ставленні до новоутвореного органу. Частина більшовиків на чолі з Леніним, Тро-цький і його прихильники оголосили бойкот рішенням нарад. Ставши 25 вересня головою Петроградської ради, Троцький отримав змогу широко пропагувати свої ідеї про передачу влади радам.

Ленін, знаходячись у підпіллі, звернувся до керівництва і членів партії з листами про необхідність негайної підготовки збройного повстання: "Беріть владу негайно!", "Зволікання смерті подібне!".

З 5 по 18 жовтня 1917 р. відбулося кілька засідань ЦК РСДРП(б) на яких обговорювалися конкретні питання підготовки повстання. Для політичного керівництва повстанням було створено спеціальний орган - Політичне бюро. Проте члени ЦК Каменев і Зінов'єв виступили проти рішення про збройне захоплення більшовиками влади і передачі її Радам. Свою незгоду вони висловили через газету "Новая жизнь". Тим самим Тимчасовий уряд було поставлено до відома про підготовку збройного виступу.

16 жовтня для безпосередньої підготовки повстання при Петроградській раді було створено Військово-революційний комітет. До його складу ввійшов Військово-революційний центр ЦК РСДРП(б). Поступово ВРК встановив свій контроль над військовими частинами, замінюючи комісарів Тимчасового уряду своїми представниками. На бік ВРК перейшов гарнізон Петропавлівсь-кої фортеці.

Повідомлення про підготовку більшовиками перевороту переконали Керенського в необхідності перехопити ініціативу більшовиків. Вірні уряду війська намагалися взяти під контроль ключові райони міста. Проте сил не вистачало. Вимога Керенського до Передпарламенту надати йому необмежені повноваження була відхилена.

Протягом 24-25 жовтня військові загони ВРК перейшли у наступ і зайняли важливі об'єкти в столиці. Керенський залишив Петроград і виїхав до Пскова.

Вранці 25 жовтня 1917 р. відбулося засідання ЦК РСДРП(б) за участю Леніна. Він вимагав рішучих дій по захопленню Зимового палацу та поваленню Тимчасового уряду. Ленін написав відозву "До громадян Росії", в якій говорилось: "Тимчасовий уряд скинуто, влада в руках Рад!" Ленін хотів поставити II з'їзд рад перед фактом переходу влади до більшовиків.

25 жовтня розпочав роботу II з'їзд рад робітничих та солдатських депутатів. Серед 649 делегатів з'їзду більшовиків було 390. Хоча деякі делегати з'їзди виступали за мирне вирішення питання про владу і були проти збройного повстання, загони ВРК близько другої години ночі 26 жовтня заарештували Тимчасовий уряд.

Між тим робота II з'їзду рад продовжувалась. Після оголошення про арешт Тимчасового уряду було зачитано написану Леніним відозву про перехід влади до II з'їзду рад.

На вечірньому засіданні з'їзду виступив Ленін і запропонував делегатам Декрет про мир і Декрет про землю.

Декрет про мир проголошував негайне перемир'я на фронті з Німеччиною; початок переговорів з воюючими сторонами; укладення миру без анексій і контрибуцій.

Декрет про землю містив такі положення:

- націоналізація та конфіскація всіх поміщицьких земель та передача їх радам селянських депутатів для зрівняльного розподілу (150 млн. десятин землі);

- передача селянам реманенту та худоби з поміщицьких садиб (на суму 3 млн. крб.);

- скасування боргу селянам на суму 3 млрд. крб.

З'їзд обрав вищі органи державної влади: Всеросійський Центральний Виконавчий Комітет, до якого ввійшли більшовики таліві есери, Раду Народних Комісарів на чолі з Леніним. Ліві есери відмовились ввійти до уряду. Головою ВЦВК обрано Л.Каменева.

Меншовики в знак протесту організували страйк залізничників, який очолив Вікжель (їхня профспілка). Основна вимога страйкарів - створення уряду коаліції соціалістичних партій без Леніна. ЦК РСДРП(б) розпочав переговори з профспілкою, на яких вдалося досягти компромісу. 10 грудня 1917 р. було сформовано коаліційний уряд, до якого ввійшли 5 лівих есерів. Підтримка лівими есерами більшовиків врятувала їх від втрати влади.

Таким чином, підсумком жовтневого перевороту та роботи II з'їзду рад був прихід до влади в Росії партій ліво-радикального крила соціалістичного табору. Жовтневий переворот став початком революції, яка докорінно змінила соціально-економічне життя країни і справила величезний вплив на розвиток світу в подальші десятиліття.

Всесвітня історія ХХ століття: