Добавил:
Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Опорні конспекти всесв історія / Опорні конспекти всесв іст 1-2 сем / Опорні конспекти з всесвітньої історії ІІ семестр.doc
Скачиваний:
2
Добавлен:
30.05.2020
Размер:
915.46 Кб
Скачать

Тема: сша (1945 – початок XXI століття) План

  1. США у 40 – 50-ті роки.

  2. США в 60 – 70-ті роки.

  3. США наприкінці XX – на початку XXI ст.

1. У перші післявоєнні роки перед США стояли проблеми переведення економіки на мирні рейки і відвернення економічної кризи. Американська адміністрація ставила перед собою три основні завдання: запобігти застою економіки, забезпечити високу зайнятість населення, не допустити інфляції. Для цього передбачалось негайно скоротити збройні сили, забезпечити повну зайнятість демобілізованим, провести реконверсію при збереженні контролю над підприємствами з метою недопущення гострих криз. Для реалізації цієї програми було прийнято "Солдатський білль про права" (1944 р.) і "Закон про зайнятість" (1946 p.). Така політика отримала назву "Справедливий курс". 31 грудня 1946 р. президент Трумен оголосив "закінчення воєнних дій". Було ліквідовано органи надзвичайного контролю над виробництвом, які існували під час війни, монополії отримали свободу дій, але це не означало ліквідацію державно-монополістичної системи капіталізму, створеної в період 1929-1945 pp. Активно проводився в життя план Маршалла. Було проведено реорганізацію державного апарату. В 1947 р. створено Раду Національної Безпеки, Центральне розвідувальне управління (ЦРУ), реорганізовано військові органи. В Конституцію США внесено поправку, згідно з якою президент може обиратися не більш, ніж на два строки підряд. У зовнішній політиці США проводили курс на конфронтацію з СРСР. Однак ці заходи не врятували американську економіку від спаду. Зменшились прибутки більшості американців, зросло безробіття, підвищились ціни. Таке становище призвело до розгортання масової страйкової боротьби. У 1945 р. страйкувало 3,5 млн. осіб, а у 1946 р. - 4,6 млн. осіб. Зростання страйкової боротьби викликало в адміністрації реакцію, яка призвела до прийняття у червні 1947 р. антипрофспілкового закону Тафта-Хартлі, названого за прізвищами сенатора Роберта Тафта і члена палати представників Фреда Хартлі. Закон обмежував права робітників на укладення колективного договору. Від керівників профспілок вимагалась підписка, що вони не є комуністами, або членами інших "підривних" організацій. Заборонялись страйки солідарності, страйки державних службовців. Спад виробництва, погіршення матеріального становища, закон Тафта-Хартлі. призвели до падіння авторитету президента Трумена. Він, щоб підняти свою популярність, на чергових виборах запропонував програму, яка забезпечила йому перемогу. У 1949 р. Трумен направив Конгресу широку програму реформ в дусі неолібералізму (кейнсіанства). Вона включала в себе такі положення: скасування закону Тафта-Хартлі, розширення соціального забезпечення і введення системи медичного страхування, прийняття федеральних законів у галузі цивільного права, надання фінансової допомоги штатам для покращення освіти, підвищення мінімальної заробітної плати, будівництво дешевого житла, широке гідробудівництво, гарантії стабільних прибутків фермерам за рахунок дешевих кредитів, недоторканість конституційних свобод.Реалізувати цю програму повною мірою не вдалося в силу економічних (криза 1948-1949 pp.) і зовнішньополітичних причин. Розгортання "холодної війни" позначилося і на внутрішньополітичному житті країн Заходу. Обмежувалися демократичні права, гонінню піддавалися ліві сили (комуністи, антивоєнні сили і рухи, громадяни, які симпатизували СРСР). В США ця тенденція проявилась в політиці маккартизму. Маккартизм виник як реакція на революцію в Китаї і втрату китайського ринку, яка була підсилена війною в Кореї. Виступаючи в лютому 1950 p., сенатор Д.Маккарті заявив: "Шість років тому в сфері впливу СРСР було 180 млн. осіб... Тепер вже 800 млн. осіб опинилися під абсолютною владою Радянської Росії- зростання на 400%. Причини, через які ми виявились безсилими, не в тому, що наш єдиний могутній противник послав війська для^вторгнення на наші береги, а в зраді тих, до кого наша нація відноситься так добре... На мою думку державний департамент піддався комуністичній інфільтрації". Ця промова стала сигналом для антикомуністичних сил. Всупереч президентському "вето" у вересні 1950 р. було прийнято закон "Про внутрішню безпеку". Почалися гоніння і арешти лідерів Комуністичної партії США (арештовано 140 осіб) і профспілок (арештовано 100 осіб), переслідування ліберально настроєних професорів, "полювання на відьм", шпигуноманія. Маккартизм не став довготривалою тенденцією внутрішньої політики США. Потепління міжнародного становища призвело до відновлення демократичних процесів.

Під впливом цих факторів продовжувало погіршуватись економічне становище: зростали податки, державний дефіцит, а в січні 1951 р. почалась стрімка інфляція. Адміністрація змушена була піти на встановлення жорсткого контролю над цінами. Це не виправило становище і зрештою призвело до падіння авторитету демократів. На цьому тлі зріс авторитет Республіканської партії. Популярний національний герой Дуайт Д.Ейзенхауер став офіційним кандидатом республіканців на посаду президента. Вибори 1952 р. перетворились в особистий тріумф Ейзенхауера. Соціально-економічний розвиток США у період правління республіканців можна охарактеризувати таким чином: повільні темпи розвитку виробництва і часті кризи (1953-1954, 1957-1958, 1960-1961 pp.), початок впровадження автоматизації в різних сферах виробничого процесу (впровадження автоматичних машин, конвеєрного методу обробки, автоматичних контрольних систем, електронно-обчислювальних систем), помітні зміни структури робочої сили (збільшення кількості робітників невиробничої сфери, скорочення фермерів в суспільстві відносно інших верств населення з 16,6% до 12%), інтенсивний розвиток військово-промислового комплексу. Все це відбулося на тлі етатизації соціально-економічних процесів. У 50-ті роки проходить трансформація республіканської та демократичної партій: соціально-економічний розвиток країни вбачається ними у розвитку державного регулювання економікою. Ці два чинники мали значний вплив на його внутрішньополітичний курс. З одного боку, він не розширював соціальні програми, започатковані демократами, з іншого - він не дозволив їх скоротити, як цього вимагала більшість республіканців. Ще формуючи концепцію свого президентства, Ейзенхауер говорив, що країна потребує спокою після великих потрясінь Другої світової війни.На період правління адміністрації Ейзенхауера припадає потепління відносин між СРСР та США, припинення війни у Кореї. У 50-ті роки вдалося запобігти гострих міждержавних криз. Головною метою США було усунення загрози проникнення СРСР у нові регіони світу. З цією метою було розроблено "доктрину Ейзенхауера", згідно з якою США повинні заповнити "вакуум", який з'явився в результаті розпаду колоніальних імперій Великобританії та Франції і утворення незалежних держав, а також протидіяти СРСР не всюди, а там, де складуться сприятливіші умови.

2. На виборах 1960 р. президентом США було обрано лідера демократичної партії Д.Кеннеді. Демократи прийшли до влади в сприятливий момент економічного розвитку США. НТР, яка почалася в 50-ті роки, в 60-ті дала суттєвий приріст виробництва. На перший план виходили галузі виробництва засновані на останніх досягненнях наукового прогресу - електроенергетика, електроніка, хімічна промисловість. НТР дала поштовх і розвитку сільського господарства- так званій "зеленій революції". Наука перетворилася у виробничу сферу. Науково-дослідницькі і дослідно-конструкторські роботи (НДДКР) стали рушійною силою прогресу. Бурхливий ріст виробництва продовжувався до 1967 р. 60-ті роки характеризувались високим ступенем одержавлення економіки і соціальних відносин американського суспільства.Перемога Кеннеді на виборах пожвавила реформаторську діяльність. Було вжито заходів для стимулюванню економічного зростання. З цією метою використовувались інфляційні процеси і дефіцит державного бюджету. Програма передбачала комплексну "перебудову" регіонів хронічної депресії, допомогу фермерам, підвищення мінімальної заробітної плати, поліпшення соціального забезпечення, перекваліфікацію безробітних та інші заходи, покликані збільшити платоспроможний попит населення і стати додатковим стимулом економічного зростання. Важливе місце у програмі відводилось проблемам громадянських прав, становищу національних меншин, жінок, молоді. Загалом виконання програми виходило за межі власне економіки і повинно було вивести США на "нові рубежі" (таку назву отримала ця програма). Деякі з запланованих заходів мали характер соціальних реформ і почали здійснюватись вже у 1961-1962 pp. Було підвищено погодинну мінімальну заробітну плату, збільшено допомогу безробітним, впроваджувалась програма підготовки і перепідготовки робітників. Соціальні програми у поєднанні з державними програмами стимулювання капіталовкладень забезпечили США динамічний розвиток протягом 60-х років.Для того, щоб вивести США на лідируючі позиції в дослідженні космосу, Кеннеді запропонував програму "Аполлон", метою якої була висадка американців на Місяці, що і було зроблено в 1969 р.Багатообіцяюча кар'єра Кеннеді була перервана: 22 листопада 1963 p. його було вбито в місті Далласі. Новим президентом США став Ліндон Джонсон, який висунув амбіційний план побудови "Великого суспільства" без злиднів, безробіття, злочинності, тяжких хвороб. Він поставив завдання ліквідувати в США бідність. Значною мірою план було продиктовано особистим прагненням Джонсона перевершити Кеннеді. В результаті вжитих заходів (підвищення рівня мінімальної заробітної плати, надання субсидій і кредитів фермерам, збільшення витрат на охорону здоров'я, освіту, житлове будівництво, створення "трудових корпусів", надання допомоги тим, хто живе за межею бідності) число бідних в Америці скоротилось з 36,4 млн. до 25,4 млн. осіб, але повністю ліквідувати бідність не вдалось.

У зовнішній політиці демократи виробили доктрину "гнучкого реагування". її суть зводилась до адекватного реагування на дії СРСР у різних регіонах світу. В період правління демократів відбулось загострення відносин між СРСР і США. Кульмінацією стала Карибська криза (1962 p.). Після цього почалась нормалізація відносин між двома країнами. 16 червня 1963 р. Кеннеді навіть заявив, що США готові "вести мирні змагання з будь-якою іншою системою на Землі". Покращання відносин продовжувалось недовго. Вбивство Кеннеді і втягування США у війну у В'єтнамі надовго заблокували цей процес.США змінили своє ставлення також до країн Латинської Америки. Було розроблено програму "Союз заради прогресу", яка повинна була сприяти проведенню реформ для подолання соціально-економічних суперечностей в регіоні. З 1961 р. по 1968 р. США надали країнам Латинської Америки допомогу в розмірі 4,5 млрд. доларів.

У 40-60-ті роки в США розгорнулася активна боротьба за громадянські права різних верств населення, зокрема американських негрів проти расової дискримінації. Це було пов'язано із зміною становища негритянського населення. В роки війни зріс попит на робочу силу в промислових містах Півночі США, і багато негрів залишило Південь країни, де вони піддавались жорстокій дискримінації і фактично були позбавлені права голосу. На Півночі, де не було традицій расової сегрегації, негри активно включились в політичну боротьбу. їхні голоси стали серйозною підтримкою для демократичної партії і вона не могла ігнорувати їхні вимоги. В 1948 р. було заборонено дискримінацію негрів при наймі на державну службу, почалась підготовка до ліквідації дискримінації в армії.У 50-ті роки боротьба вступила в новий етап. Визнаним лідером негритянського населення став Мартін Лютер Кінг, баптистський пастор. Він запропонував використати в боротьбі тактику ненасильницьких дій Махатми Ганді. Така тактика сприяла втягуванню в боротьбу значної кількості населення. В 1955 р. Кінг організував бойкот автобусної компанії в Алабамі, яка проводила сегрегацію пасажирів. В 1956 р. Верховний суд визнав таку сегрегацію антиконституційною. Ще раніше Верховний суд визнав незаконною сегрегацію в школі. Такі рішення суду наштовхувались на значний опір білих на Півдні США. В 1957 р. для виконання рішень суду в місті Літтл-Рок (штат Арканзас) було використано війська. У 60-ті роки рух за громадянські права збігся з початком масового руху соціального протесту. Тоді школу закінчило чисельне покоління американців, яке народилося після війни. Це було перше покоління, яке виросло в державі процвітання. Воно не бачило масового безробіття і злиднів, вважало соціальну захищеність і матеріальний достаток нормою життя. їх цінності суттєво відрізнялись від цінностей їхніх батьків. Молодь була схильна заперечувати цінності суспільства споживання, вона виступала за більшу простоту життя, вільного від умовностей і лицемірства. Символом цієї контркультури стали джинси і рок-н-ролл. Боротьба за реформу університетської освіти швидко переросла в рух проти в'єтнамської війни. В'єтнамська війна була першою, показаною по телебаченню. Кожен день американці бачили сцени насильства і кров. Молодь з її загостреним почуттям справедливості, молодь, яка повинна була стати гарматним м'ясом на цій війні, стала найбільшим противником цієї війни.

У 60-ті роки сталися трагічні події, які набули небаченого суспільно-політичного резонансу. В 1968 р. було вбито брата Д.Кеннеді - Роберта, який висунув свою кандидатуру на посаду президента. У тому ж році було застрелено Мартіна Лютера Кінга, який 1964 р. одержав Нобелівську премію миру. Його смерть викликала масові расові хвилювання. На президентських виборах 1968 р. перемогу одержали республіканці. Президентом став Річард Ніксон. У 70-ті роки масові рухи припинились. Причиною цього була не політика республіканців, а економічна криза, яка змінила пріоритетність проблем, які стояли перед населенням. Крім того, більша частина вимог масових рухів була задоволена: американські війська були виведені з В'єтнаму, ліквідовано загальну військову повинність, расизм поставлено поза законом, а в 1972 р. набрала чинності 26 поправка до Конституції США, яка дала право голосу молоді з 18 років. Вже в перші роки правління республіканців США були вражені економічною кризою. Особливістю цієї циклічної кризи перевиробництва (1969-1970 pp.) було, те що скорочення виробництва і збільшення безробіття супроводжувались підвищенням цін. Наприкінці 60-х років почались енергетичні труднощі, які вилились в 1973 р. в енергетичну кризу. Це відразу призвело до падіння виробництва, зростання безробіття, значного підвищення цін. Вони змусили республіканців відмовитись від політики неоконсерватизму, яку вони проголосили, і вдатися до активного використання методів державного регулювання економіки. Для подолання економічних труднощів було розроблено програму заходів, які дістали назву "нова економічна політика". Наслідком проведення цієї політики стало ширше державне регулювання. Вперше в мирний час було введено контроль за цінами. Непомірно зросли державні витрати на соціальні програми. Але всі ці заходи виявились малоефективними.

У 1973-1974 pp. США вразила і політична криза, яка виявила всі недоліки американської політичної системи і державного апарату. 17 червня 1972 р. під час передвиборчої кампанії до штаб-квартири демократичної партії в готелі "Уотергейт" забрались їхні політичні конкуренти, аби встановити підслуховуючу апаратуру. Вони були виявлені і заарештовані. Виник грандіозний "Уотергейтський скандал". У результаті розслідування президент Ніксон змушений був у 1974 р. піти у відставку. Одночасно було ухвалено рішення про введення державної системи фінансування виборів президента. Місце Ніксона зайняв віце-президент Джеральд Форд. "Уотергейтський скандал" підірвав престиж республіканців і на президентських виборах 1976 р. переміг демократ Джиммі Картер, губернатор штату Джорджія, спеціаліст в галузі атомної енергетики. У роки його президентства відбувся злам у настроях американського суспільства. Воно переконалось, що неможливо вийти з кризи з допомогою державного регулювання. Для демократа Картера це мало фатальні наслідки, оскільки з ними асоціювалось державне регулювання. Ці зміни грали на руку республіканцям. До того ж невдача у визволенні американських дипломатів у Тегерані дала привід для звинувачень адміністрації в слабкості.

3. На виборах 1980 р. переміг республіканець Рональд Рейган. Рейган запропонував курс, який отримав назву "рейганоміка".В його основу було покладено програму обмеження ролі держави в економічному та соціальному регулюванні. Відбувся перехід від прямого до більш опосередкованого втручання держави в економіку. Здійснювалась податкова реформа, вводились пільги енергетичним корпораціям, ліквідовувався контроль за цінами на нафту. Одночасно запроваджувалась жорстка антиінфляційна політика, скорочувались витрати на державний апарат та соціальні програми. Ці заходи сприяли зупиненню інфляції, а починаючи з 1983 pj почалось економічне піднесення. Значно посилилась ефективність економіки США та її здатність до впровадження найновіших досягнень науково-технічного прогресу. Посилився приплив іноземних інвестицій з боку європейських країн та Японії. Іноземні капіталовкладення сприяли якісним перетворенням в американському господарстві. В період правління Р. Рейгана було проведено переозброєнн американської армії і почалися роботи по створенню протираке тної оборони з елементами космічних озброєнь (так звана страте гічна оборонна ініціатива - СОІ). Ці дії супроводжувались антикомуністичною і антирадянською пропагандою. СРСР був оголошений "Імперією зла", проти якої потрібно розпочати "хрестовий похід". Однак Рейган виявився досить гнучким політиком. В 1985 р. він розпочав переговори з новим радянським лідером М.Горбачовим, які відкрили нову сторінку в світовій політиці і привели до закінчення "холодної війни". Позитивні зрушення в житті США були закріплені після приходу до влади республіканця Джорджа Буша, який до того був вісім років віце-президентом. Не дивлячись на те, що при ньому конгрес контролювався демократами, Бушу вдалося досягти згоди між республіканцями та демократами з основних питань внутрішньої та зовнішньої політики і забезпечити ефективне здійснення свого політичного курсу. Чільне місце у президентській програмі належало питанням боротьби з наркоманією, розвитку освіти, охорони здоров'я, екологічним проблемам. У міжнародних відносинах досягнуто нових домовленостей з Радянським Союзом. Дж.Буш санкціонував агресію американських військ у Панаму під приводом боротьби з наркоманією (1989 p.). Найбільшим його досягненням стала перемога у війні з Іраком в 1991 р. Однак у 1992 р. на президентських виборах Буш, маючи авторитет переможця, зненацька потерпів поразку від молодого і маловідомого демократа, губернатора штату Арканзас Білла Клінтона. Поразка Буша стала завершенням "консервативної революції", яку протягом 12 років здійснювали республіканці. У 1994 р. республіканці взяли реванш на виборах в сенат і палату депутатів. Проте це їм не допомогло, на президентських виборах 1996 р. Б.Клінтон знову здобув перемогу. За роки свого перебування в Білому домі Б.Клінтон не вдавався до радикальних реформ, проводячи прагматичну політику. Проте ним започатковано реформи в освіті і охороні здоров'я, соціальному забезпеченні. Важливими здобутками його правління вважається створення додаткових 10 млн. робочих місць, скорочення вдвічі державного дефіциту, боротьба з наркобізнесом. У зовнішній політиці Б.Клінтон виступає за розширення НАТО, за участь США в урегулюванні регіональних конфліктів і проведенні миротворчих акцій. Взагалі США після розпаду СРСР, як єдина наддержава, намагаються створити глобальну систему безпеки, залучивши до неї всі впливові держави і структури світу. У проведенні свого зовнішньополітичного курсу США вдаються до будь-яких засобів: від мирних до воєнних (бомбардування, ракетні удари, введення військ). Серйозними зовнішньополітичними акціями США в період президентства Б.Клінтона стали збройні операції в Сомалі, Гаїті, Боснії, Іраці, Афганістані.

Закріплення вивченого матеріалу.

Запитання та завдання:

  1. Особливості економічного положення США після закінчення Другої світової війни.

  2. Особливості внутрішньої політики американських урядів в 40 – 50-х роках.

  3. Особливості економічного розвитку США в 60 – 70-х роках.

  4. Боротьба афро – американців за рівноправ`я.

  5. Зовнішня політика США в 40 – 80-х роках.

  6. «Рейганоміка».

  7. Особливості економічного становища США на початку XXI ст.

  8. Зовнішня політика США на початку XXI ст.

Література:

  1. Александров В.В. Новейшая история стран Европы и Америки 1945 – 1986 г. М, 1986.

  2. Бердичівський Я.М. Всесвітня історія 11 кл. К, 1998.

  3. Бураков Ю.В. Новітня історія країн Європи, Азії та Америки. Л, 1993.

  4. История новейшего времени стран Европы и Америки. М, 2002.

  5. Ладиченко Т.В. Всесвітня історія 11 кл. К, 2000

  6. Майборода О.М. Новітня історія (другий період). К, 1995.

  7. Пивовар С. Новітня історія XX ст.. К, 1996.

Тема: Канада та країни Латинської Америки (1945 – початок XXI століття)

План

1. Канада в 40 – 70-ті роки.

2. Канада наприкінці XX – на початку XXI ст.

3. Латинська Америка у ІІ пол. ХХ ст.

1. Канада, яка була англійським домініоном, взяла активну участь у Другій світовій війні на боці антигітлерівської коаліції. Вона стала справжнім арсеналом Англії. Тут було вироблено понад 800 тис. військових вантажних автомобілів, 50 тис. танків, 18 тис. літаків, 4 тис. військових кораблів. її війська брали участь у бойових діях майже на всіх фронтах Другої світової війни. Війна дала поштовх до економічного зростання Канади: за темпами розвитку вона вийшла на перше місце серед західних країн. Канада перетворилась на індустріальну державу. Економічне піднесення, почате у роки війни, продовжилось і в післявоєнні роки. Стимулом до цього стало швидке зростання населення (в основному за рахунок емігрантів), а відповідно збільшення внутрішнього ринку, освоєння півночі і далекого заходу. У 1949 р. до складу Канади увійшли Нью-Фаундленд і багата на залізну руду північно-східна частина Лабрадору. Було відкрито великі родовища нафти в Альберті і Саскачевані.Зміцнення економічного і політичного становища Канади послабило традиційні зв'язки з Великобританією. Важливим кроком до ліквідації залишків колоніальної залежності стало прийняття у 1947 р. закону про канадське громадянство та визнання канадського Верховного суду вищою апеляційною інстанцією країни. У 1952 р. губернатором Канади вперше став канадець В.Мессі. У внутрішньополітичному житті продовжувалось традиційне суперництво провідних політичних партій - ліберальної та консервативної. З 1935 по 1957 р. при владі незмінно стояли ліберали, політика яких сприяла економічному піднесенню країни (до 1948 p. уряд очолював Маккензі Кінг, а до 1957 р. Луї Сен Лоран).Консерватори, прагнучи прийти до влади, вдалися до серйозної реформи всередині партії. З 1956 р. партія почала називатися Прогресивно-консервативною. Партію очолив енергійний політик Джон Дифенбейкер, який став ініціатором зміни програми партії. Нова передвиборча програма передбачала вирішення багатьох економічних і політичних питань: розвиток Півночі, відновлення традиційних зв'язків з Англією та Британською Співдружністю, "канадизація" економіки і культури, ліквідація безробіття, вдосконалення взаємовідносин між федеральною владою та провінціями. Завдяки оновленню програми, консерватори у 1957 р. перемогли на виборах і створили уряд. Новий уряд збільшив розміри допомоги інвалідам і людям похилого віку, зменшив податки, надав кредити фермерам під майбутній врожай, провів інші соціальні реформи. У серпні 1960 р. був прийнятий "Білль про права громадян". Але виконати більшість передвиборчих обіцянок не вдалось. Зокрема не виконано програму освоєння Півночі, "канадизації", ліквідації безробіття. Позиції правлячої партії почали слабшати.

У зовнішній політиці уряд Дифенбейкера продовжував курс на зміцнення атлантичної солідарності в рамках НАТО (Канада з 1949 р. є членом цієї організації). У деяких питаннях її представники мали відмінну думку від позиції США. Так, Канада відмовилась вступити в Організацію Американських Держав (ОАД), не порвала дипломатичних й торговельних відносин з Кубою, підтримувала вимогу визнання КНР. На початку 60-х років у канадському суспільстві розгорілась гостра дискусія щодо розміщення американської ядерної зброї в країні і присутності канадських військ у Європі. Прем'єр-міністр Дифенбейкер виступив категорично проти, але більшість міністрів його кабінету висловилась "за". Це викликало урядову кризу, наслідком якої став розпуск парламенту і призначення нових виборів. У політичну боротьбу включились дві нові політичні партії - Нова демократична і Партія соціального кредиту. Хоч вибори 1963 р. виграли ліберали, які набрали 42% голосів, з'ясувалось, що двопартійна система зазнала краху, адже консерватори набрали 32% голосів, а нові партії 25%. вий уряд сформував Лестер Пірсон, який знаходився при владі до 1968 р. Не маючи більшості в парламенті, ліберали змушені були проводити обережнішу політику, обходячи гострі політичні кути. Серед найпомітніших акцій ліберального уряду є прийняття 1965 р. нового канадського прапору з червоним кленовим листком на білому полі та укладення Автопакту, за яким об'єднались автомобільна промисловість Канади й США. роводячи обережну політику, ліберали не змогли уникнути найгострішої проблеми Канади - національної. Вона була викликана невдоволенням франкомовного населення Канади своїм економічним становищем, соціальним та політичним статусом. Коріння цієї проблеми криється в історії формування канадської держави та особливостях її національного складу. Населення Канади поділяється на англо-канадців - 40%, франко-канадців -27%, які є нащадками першопереселенців з Англії та Франції, і вихідців з інших країн Європи, Азії та Африки. ільшість франкомовного населення Канади проживає у провінції Квебек, де вони становлять 82% населення. Тому франко-канадська проблема є передусім "проблемою Квебеку". Провідні позиції в економічному житті провінції належать англо-канадсь-ким та американським компаніям. Таким чином, англо-канадці, які становлять тут 10% населення, обіймають 80% всіх керівних посад у промисловості, тоді, як серед робітників їх частка становить 7%. Доходи англо-канадців перевищували середній рівень доходів у провінції на 40%. Поряд з цим у Квебеку був найвищий рівень безробіття в країні. Важливим чинником, який став стимулом до сепаратизму франко-канадців, було засилля англійської мови: володіння англійською давало перевагу у прийнятті на роботу і підвищенні соціального статусу в той час, як незнання французької не тягло за собою зниження соціального статусу. Панування англійської мови стало причиною того, що нові іммігранти віддавали перевагу англійській мові і тим самим збільшували частку англо-канадців у провінції. Зазначені причини призвели до масового руху франкомовного населення за рівноправність. Небажання урядів вирішити цю проблему зумовило виникнення руху серед франко-канадців за вихід провінції зі складу Канади і утворення незалежної держави. У 1968 р. утворилась Квебекська партія на чолі з Рене Левеком. Ліберали, враховуючи серйозність проблеми, пішли на зміни у керівництві партії (її лідером став франко-канадець П'єр Елліот Трюдо) і розробили програму реформ у рамках всієї країни. Домігшись перемоги на виборах у 1969 p., уряд Трюдо через парламент провів закон, який проголошував рівноправність англійської та французької мов у всіх ланках державного апарату та передбачав введення двомовності в регіонах, де меншість, що розмовляє однією з двох офіційних мов, складає не менше 10% населення. 1971 р. почалося виконання урядової програми- навчання другої мови у середніх та вищих учбових закладах. Ці заходи дещо змінили ситуацію на краще, але кардинальних змін не сталося. Насамперед протест франко-канадців викликала урядова концепція "Одна країна - одна нація". Політичним виразом цього протесту став "Закон №22" (1974 р.) квебекського парламенту, який проголосив французьку мову єдиною офіційною мовою провінції. Ситуація загострилась після приходу у 1976 р. до влади у провінції Квебекської партії, яка проголосила план поетапного виходу Квебеку зі складу федерації. У 1980 р. Квебекська партія організувала референдум з метою домогтися проголошення незалежності Квебеку, але Цю ідею підтримали лише 40% виборців. Гасло незалежності було тимчасово зняте, але проблема набула хронічного характеру. роблема Квебеку була лише проявом загальної кризи канадської федерації. Значна частина провінцій домагалась обмеження функцій центрального уряду. До того ж не було чітко розмежовано функції федеральних і провінційних органів влади. Ситуація ускладнювалась тим, що федеральний уряд не мав конституційної можливості обмежувати відцентрові тенденції провінцій, оскільки роль канадської конституції виконував прийнятий британським парламентом у 1867 р. Акт про Британську Північну Америку, зміни і доповнення до якого повинні були схвалюватись парламентом Великобританії. Цей анахронізм змусив уряд Трюдо звернутися 1980 р. до Лондону з проханням про надання Канаді повного суверенітету в конституційній сфері. У березні 1982 р. британський парламент прийняв останній закон стосовно Канади - Акт про Канаду, який припинив дію законодавчих повноважень Великобританії щодо цього домініону. 17 квітня 1982 р. канадський парламент прийняв Акт про конституцію. Так на 115 році існування Канада позбулася колоніального минулого. Акт про конституцію значно розширив повноваження провінцій, але не вирішив проблеми статусу Квебеку, що зберегло можливість поглиблення кризи федерації.

На початку 80-х років у Канаді загострилось економічне становище, яке на деякий час відсунуло проблему федерально-провінційних стосунків. Відбувся спад виробництва. Державний дефіцит склав 24 млрд. канадських доларів. 12% працездатного населення опинилось в становищі безробітних. Економічні труднощі призвели до поразки лібералів і приходу до влади в 1984 р. Прогресивно-консервативної партії на чолі з Брайаном Малруні. Він здійснив низку реформ у дусі "консервативної революції" і вивів країну з економічної кризи. Одним і основних політичних завдань уряд консерваторів вважав досягнення національної згоди і збереження єдності держави. Найскладнішою знову була "проблема Квебеку", який відмовився приєднатися до конституції 1982 р. і вимагав надання йому особливого статусу. Після тривалих переговорів було підготовлено проект конституційного договору, який визначив особливий статус Квебека. Але і на цей раз деякі англомовні провінції відмовились ратифікувати договір. Проблема знову зайшла у глухий кут, що підняло нову хвилю сепаратизму. Апогеєм її став референдум у листопаді 1995 р. про незалежність Квебеку. Сепаратисти вкотре потерпіли поразку: за незалежність проголосували 44%, проти - 46%.З

0-ті роки Канада активізувала свою зовнішню політику. Вона виступила з наміром виконувати роль посередника у відносинах США і СРСР та США з країнами "третього світу". Особливо активну посередницьку діяльність було розгорнуто при врегулюванні регіональних конфліктів. У 1986 р. Канада рішуче виступила за припинення громадянської війни в Нікарагуа, засудивши втручання в неї інших держав, у тому числі і США. У 1989 р. вона надала практичну допомогу в проведенні загальних парламентських виборів у цій країні. Позитивну роль уряд Малруні зіграв в ліквідації режиму апартеїду в Південно-Африканській Республіці. Канада сприяла врегулюванню конфлікту в Камбоджі. Військові контингенти Канади беруть участь у миротворчій діяльності ООН.

Країни Латинської Америки.

Шляхи модернізації країн Латинської Америки:

Кра¿ни Пер³од реал³зац³¿ Шляхи модерн³зац³¿

Аргентина,Бразилія та ін. у1940—1960-ті рр. - Створення блоку національно-патріотичних сил, мобілізація внутрішніх ресурсів, імпортозамінна індустріалізація, популістська соціальна політика.

Шляхи

Бразилія, Чилі, ексика та ін. У 960—1980-ті рр. - ановлення воєнних диктатур (крім Мексики). Широкомасштабні проекти із залученням іноземного капіталуі технологій.

Куба, Нікарагуа, Чилі 1960—1980-ті рр. - Встановлення лівих режимів, які запровадили жорсткий контроль над економікою і спиралися на допомогу СРСР та інших соціалістичних країн.

Більшість країн Латинської Америки у 1980—1990-ті рр. - Встановлення демократичних режимів, які здійснюють поступову модернізацію за активної соціальної політики. Формування експорторієнтованої економіки.

Повстанський і партизанський рух у країнах Латинської Америки:

Етапи Особливост³

І етап

Пов’язаний з кубинською революцією 1959 р., мав антиамериканський, загальнодемократичний характер.

ІІ етап. 1960-ті — початок 1970-хрр.

Проходив під безпосереднім впливом кубинської революції. У період 1960—1967 рр. у Латинській Америці нараховувалось 12 вогнищ партизанської боротьби. Не зважаючи на те що ці вогнища були придушені, вони сприяли процесу демократизації у країнах.

ІІІ етап. Кінець 1970-х —1980-ті рр.

Пов’язаний головним чином із боротьбою в країнах Центральної Америки, насамперед сандиністів у Нікарагуа. Їхня перемога надихнула на партизанський рух лівого спрямування у Сальвадорі, Гватемалі, Гондурасі, викликала антисандиністський рух «контрас» у Нікарагуа