Тема: Розпад світової колоніальної системи. Країни Азії у другій половині XX – на початку XXI століття План

1. Процес деколонізації.

2. Особливості розвитку країн Африки в другій половині XX – на початку XXI століття.

3. Японія в другій половині XX – на початку XXI століття.

4. Індія в другій половині XX – на початку XXI століття.

5. Афганістан в другій половині XX – на початку XXI століття.

6. Палестинська проблема. Арабо – ізраїльський конфлікт.

1. Під деколонізацією розуміється процес надання незалежності, повного суверенітету домініонам, підмандатним територіям, залежним територіям, колоніям. Процес цей відбувався за допомогою як мирних, так і збройних засобів. Передумовами деколонізації були: розгром Німеччини, Італії та Японії у Другій світовій війні; послаблення контролю метрополій над своїми колоніями (особливо Францією і Голландією), зростання впливу і потенціалу колоній (особливо англійських домініонів); розгортання масового національно-визвольного руху, який у більшості країн набув збройного характеру; вплив "холодної війни". У процесі деколонізації можна виділити кілька етапів.

На першому етапі (1943-1956 pp.) процес деколонізації охопив головно Азію й Північну Африку. Європейські країни відмовились від своїх мандатів на управління Палестиною та Йорданією (Англія), Ліваном та Сирією (Франція). Було вирішено долю італійських і японських колоній і підмандатних територій. Англія надала незалежність Індії (1947 p.), попередньо розділивши її на дві держави - Індію й Пакистан, острову Цейлон (Шри-Ланка) і Бірмі. Проголосили свою незалежність Індонезія (17 серпня 1945 p.), В'єтнам (2 вересня 1945 р.). Свою незалежність вони відстояли у тривалій збройній боротьбі. У 1953 р. Франція визнала незалежність Камбоджі й Лаосу. У 1946 р. США надали незалежність Філіппінам. Після провалу франко-англійської агресії проти Єгипту в 1956 р. Англія визнала повний суверенітет Судану, а Франція -незалежність Тунісу й Марокко. На першому етапі колрнізатори намагались зберегти під своєю владою значну частину володінь. Незалежність здобули лише ті держави, які утримати в колоніальному стані стало неможливо. Проте після 1956 р. Англія і 1958 р. Франція пішли шляхом відмови від своїх колоніальних володінь.

На другому етапі (кінець 50-х-60-ті роки) процес деколонізації охопив в основному Африку. У 1957 р. Англія надала незалежність Гані, Малайзії, а в 1958 р. - Гвінеї. Переломним став 1960 p., який назвали "роком Африки". Цього року звільнилися 17 країн: Габон, Дагомея, Верхня Вольта, Берег Слонової Кості, Чад, Центрально-Африканська Республіка, Конго (Браззавіль), Республіка! Конго (Заїр), Камерун, Мавританія, Малі, Нігерія, Мадагаскар, Сенегал, Сомалі, Того. У наступні роки розпочався процес деколонізації британських володінь на Сході Африки. У 1961 р. незалежність отримала Танганьїка, у 1962 р. - Уганда, у 1963 р. - Кенія, у 1964 p.- Занзібар, Замбія, Малаві, у 1965 р. - Гамбія. Таким чином, до середини 60-х років більшість країн Тропічної Африки звільнилася від колоні-зального гніту.

Під час третього етапу (70-ті роки) впала остання найстаріша колоніальна імперія - португальська. Першою після тривалою збройної боротьби здобула незалежність Гвінея-Бісау (1973). Після повалення військової диктатури в Португалії в результаті "революції гвоздик"(квітень 1974 p.), незалежність здобули й інші португальські колонії: Острови Зеленого Мису, Ангола, Мозамбік, Сан-Томе і Прінсіпі. На цьому деколонізація не завершилась. Під час четвертого етапу (80-90-ті роки) здобули незалежність останні уламки колоніальних імперій. Так, у 1980 р. було остаточно врегульовано і проблему Південної Родезії (Зімбабве), у 1982 р. Англія надала незалежність Белізу, у 1990 р. під тиском світової громадськості ПАР надала незалежність Намібії, у 1997 р. Китай відновив свій суверенітет над Гонконгом, у 1999 р. - над Макао.

Таким чином, на порозі XXI ст. колоніальні імперії відійшли у минуле. Однак, здобувши політичну незалежність, молоді держави не стали економічно незалежними. Головною їхньою проблемою стала відсталість, з якою більшість молодих держав не можуть впоратись. Війни, епідемії, голод, фінансова заборгованість, етнічні й територіальні проблеми стали звичними явищами.

2. Після закінчення Другої світової війни на африканському континенті розгорнувся процес деколонізації. До кінця 60-х років майже всі африканські країни отримали незалежність. Але спокою в них не наступило - почалися довготривалі громадянські війни.

15 січня 1975 р. лідери основних угруповань, які вели боротьбу проти колонізаторів в Анголі (МПЛА, УНІТА, ФНЛА), підписали договір про створення перехідного уряду і проведення загальних виборів. 31 січня 1975 р. такий уряд був створений. Але, не задовольнившись розподілом влади, УНІТА спровокувала громадянську війну. У боротьбі за владу УНІТА і ФНЛА об'єднали свої зусилля і звернулися до Південно-Африканської Республіки. У жовтні 1975 р. об'єднані війська УНІТА, ФНЛА і ПАР почали наступ на м. Луанду. У цих складних умовах лідери МПЛА звернулися до Куби. У ніч з 4 на 5 листопада 1975 р. Ф.Кастро прийняв рішення про направлення в Анголу кубинських військ. Кубинські війська зуміли зупинити наступ і розгромити війська агресора. 11 листопада 1975 р. Агостиньо Нето, лідер МПЛА, проголосив незалежність Народної Республіки Анголи. Ангола взяла соціалістичну орієнтацію. СРСР надав економічну і особливо воєнну допомогу, але вона виявилася малоефективною. Тривала війна і періодичні рейди військ ПАР з глибини території країни поставили Анголу на межу катастрофи. У 1988 р. було підписано "Принципи мирного врегулювання у Південно-Західній Африці", згідно з яким ПАР надавала незалежність Намібії, а Куба виводила війська з Анголи. У 1989 р. уряд Анголи зробив спробу знищити УНІТА, але наступ провалився і уряд Анголи погодився на переговори. Громадянська війна нанесла збитки країні в розмірі 25 млрд. доларів США, зовнішній борг зріс до 11 млрд. доларів. 31 травня 1991 р. Ж.Е. душ Сантуш - голова уряду Анголи і Ж.Савімбі - лідер УНІТА підписали в Лісабоні угоду про мир і проведення загальнонаціональних виборів, які були проведені у 1992 р. Перемогу отримала МПЛА. УНІТА не погодилася з таким розвитком подій і взялася за зброю. Громадянська війна продовжується по теперішній день.

Складна ситуація виникла у Південній Родезії. Там проживала значна біла меншина, в основному фермери. Білі у 1965 р. проголосили незалежність Родезії і намагалися створити державу ПАР (біла меншина проголосила своє виключне право на владу - режим апартеїду - расова дискримінація). Ні Великобританія, якій колись належала Родезія, ні ООН не визнали цієї незалежності, африканці (чорна більшість) розпочали збройну боротьбу проти білої общини. Опинившись в ізоляції, білі у 1979 р. сіли з африканцями за стіл переговорів. Була розроблена нова конституція, яка визнавала рівність рас, на її основі були проведені вибори і проголошена незалежність нової держави - Зімбабве. Останньою територією, яка отримала незалежність, була колишня Південно-Західна Африка (Намібія), мандат на управління якою був переданий Південно-Африканському Союзу після Першої світової війни. ПАС (згодом ПАР) намагалася взагалі анексувати цю територію. Африканці у 1966р. почали збройну: боротьбу за незалежність, яку оголосила організація СВАПО. ООН у 1973 р. позбавила ПАР мандату на цю територію, а у 1977 р. була прийнята резолюція про виведення військ ПАР. Лише у 1989 р. в ПАР зрозуміли безперспективність утримати за собою Намібію. Так з'явилася ще одна держава в Африці. Розвиток країн Тропічної Африки виявився найбільш складним. У момент завоювання цими країнами незалежності, основна маса населення була зайнята у традиційних галузях господарства, де панували родоплемінні і напівфеодальні відносини. Спроби зруйнувати традиційне життя мали серйозні негативні наслідки. Домагаючись повної незалежності, лідери прагнули зменшити роль сільськогосподарського та сировинного експорту, що остаточно підривало економіку цих країн і позбавляло їх єдиного стабільного джерела прибутків. Єдине, в чому мали успіх країни Тропічної Африки, так це у створенні тиранічних режимів, як прорадянських, так і прозахідних. Великі темпи зростання населення зводили нанівець усі зусилля по подоланню відсталості. Виробництво продуктів харчування не встигало за зростанням чисельності населення, що призводило до голодоморів. Нестабільність посилювалась через штучність африканських кордонів. У результаті колоніальних поділів Африки 44% держкордонів проходять по меридіанах і паралелях, 30% по прямих і заокруглених лініях і лише 26% по кордонах розселення етнічних груп. 13 держав не мають виходу до моря, а це означає, що у них немає надійних шляхів сполучень із зовнішнім світом. Такі штучні кордони сприяли тому, що в Африці не виявилось однонаціональних і моноетнічних держав (крім Сомалі - але і вона поділяється на клани). Така ситуація призводить до міжетнічних конфліктів серед африканських держав. Один з найкривавіших конфліктів відбувся в Руанді. Його жертвами стали 800 тис. осіб. Конфлікти виникали і на релігійному грунті між християнами й мусульманами. В Ефіопії після тривалої громадянської війни було проголошено незалежну державу Ерітрею. Конфлікти нерідко виходили за межі державних кордонів, переростали в міждержавні зіткнення. Так, Сомалі у 1977 р. пред'явила територіальні претензії до Ефіопії, претендуючи на райони, заселені племенами, етнічно близькими до сомалійців. Війна тривала майже рік. СРСР напередодні війни підтримував як режим М.Х.Маріама в Ефіопії, який прийшов до влади в результаті перевороту у лютому 1974 р., так і С.Барре у Сомалі. Під час війни СРСР став відкрито на бік Ефіопії, і надав їй допомогу. Сомалі потрапила у сферу впливу США. У 80-ті роки Лівія відкрито втрутилась в етнічний конфлікт у Чаді. Вона претендувала на частину території країни. Щоб не допустити поширення впливу Лівії, Франція направила в Чад свої війська. Лівійські війська потерпіли поразку, а Міжнародний суд визнав територіальні претензії Лівії безпідставними. Щоб надалі запобігти прикордонним суперечкам, африканські країни домовилися дотримуватися принципу поваги існуючих кордонів, закріпленого в Статуті Організації Африканської Єдності (ОАЄ, утворена у травні 1963 p.). Строкатий етнічний склад при збереженні родоплемінних відносин породив ще одну особливість політичного життя африканських країн - трайбалізм. Трайбалізм - племінний або етнічний сепаратизм у суспільстві. На практиці він означає, що всі соціально-економічні відносини переломлюються через родоплемінні, етнічні. Політичні партії створюються за етнічною ознакою, справи прагнуть вести лише з одноплемінниками. Однією з характерних рис розвитку африканського континенту стало існування військово-диктаторських режимів і домінування військових у суспільно-політичному житті. Причини цього явища внутрішні: - незавершеність процесів формування африканського суспільства;

- відносно короткий період незалежного розвитку африканських країн;

- складне переплетіння різних типів економічних відносин; •

- слабка соціально-класова диференціація суспільства;

- залишки родоплемінних відносин;

- широкий спектр ідеологічних поглядів населення;

- економічна і політична залежність від розвинутих країн;

- наявність таких соціальних явищ, як голод, злидні, хвороби, неграмотність, низька політична культура.

Зовнішні причини пов'язані з протиборством СРСР - США в період "холодної війни". Військово-диктаторські режими в Африці характеризуються політичною і економічною нестабільністю, насиллям, низкою державних заколотів, міжетнічними протиріччями, війнами, гонкою озброєнь (на озброєння витрачається 5% валового внутрішнього продукту; у Південній Азії - 3,6%, Латинській Америці 1,6%), зростанням політичної ролі армії у суспільстві, диктаторі ськими методами правління, корупцією. Влада диктатора, як правило, спирається на три політичні інститути: державу, успадковану від колонізаторів, яка здійснює жорстку централізовану владу по управлінню суспільством; од-; непартійну систему; збройні сили. Диктаторські режими перешкоджали демократичним перетворенням у суспільстві і гальму вали соціальний прогрес в африканських країнах. Військово-диктаторські режими можна поділити залежно від їхньої орієнтації на правоавторитарні та лівоавторитарні. Правоавторитарні режими утвердились в Заїрі, Центрально-Африканській Республіці (ЦАР), С'єрра-Леоне, Чаді, Ліберії, Ру-; анді, лівоавторитарні - в Ефіопії, Лівії, Малі, Анголі, Мозамбіку. Диктатор Ж.Б.Бокасса прийшов до влади в Центрально-Африканській Республіці у 1966 р. в результаті державного заколоту і правив країною протягом 13 років. Він оголосив себе маршалом і довічним президентом, а згодом проголосив республіку імперією, а себе імператором. За роки правління він усував з посад всіх потенційних конкурентів, висилав їх з країни, арештовував, піддавав середньовічним тортурам. Іді Амін Дада у республіці Уганда "прославився" масовим; знищенням людей. За вісім років правління в 70-ті роки в країні було знищено 800 тис. осіб. Понад ЗО років при владі у Заїрі знаходився харизматичний; лідер Мабуту Банга. Згідно з складеною ним конституцією в країні існує лише одна політична партія, до якої автоматично зараховано все населення країни. За роки його правління Заїр із багатої країни перетворився на одну з найбідніших: її зовнішній борг досяг 8 млрд. доларів США. Зате сам Мабуту у швейцарських банках тримав 5 млрд. доларів. У 1998 р. його режим було повалено. До влади прийшли нові сили на чолі з Кабіла. Було змінено назву країни - Демократична Республіка Конго, проведено реформи, проте становище в країні залишилось нестабільним. У Ефіопії в результаті державного перевороту 1974 р. до влади прийшов Менгісту Маріам (червоний диктатор). У країні було ліквідовано монархію і проголошено Демократичну Республіку Ефіопію. У режиму Маріама не було соціальної опори, хоча він прагнув її створити з допомогою Робітничої партії Ефіопії і деяких громадських організацій. Прагнення Мабуту побудувати соціалістичне суспільство зазнало невдачі. У результаті боротьби проти повстанців північних провінцій Тігре та Ерітрея виникла опозиція в самій ефіопській армії (чисельність 500 тис. чол.). Після поразки армії в операціях проти повстанців диктатор втратив підтримку серед армійського керівництва і населення, яке вже протягом кількох років потерпало від голоду, і у травні 1991 р. втік з країни у Кенію, а потім у Зімбабве. Однією з найбільш розвинених країн Тропічної Африки є Нігерія. Основне джерело прибутку країни - нафта. У 1960 р. колишня англійська колонія отримала незалежність. У 1967-1969 pp. в країні тривала громадянська війна, внаслідок якої Нігерія стала Федеративною Республікою. За 35 років незалежності чверть століття в країні панував військовий режим. Спроба у 1993 р. генерала Ібрагіма передати владу цивільним не вдалась.

Наприкінці 80-х років військово-диктаторські режими вступили в смугу гострих криз, пов'язаних з розпадом соціалістичної системи і закінченням "холодної війни". Диктатори втратили економічну і політичну підтримку з боку США та СРСР. МВФ і МБРР розробили план економічного відновлення Африки. Пропонувалось проведення ринкових реформ в обмін на пільговий кредит, скорочення державних витрат. Проблеми, які постали перед країнами Африки, багатопланові і розв'язати їх нелегко. Це можливо лише при участі світового співтовариства і в формах, придатних для народів Африки.

Південно-Африканська Республіка (ПАР) була створена у 1961 р. Основою державної політики став апартеїд. Біла меншість ПАР присвоїла виключне право на владу в країні, а люди іншої раси (чорні, кольорові) вважались людьми другого гатунку. Деколонізація Африки суттєво змінила становище ПАР. Творці апартеїду зрозуміли, що нові незалежні держави не будуть миритися з існуючим на півдні Африки расистським режимом і мобілізують світову громадськість на боротьбу з ним. Щоб зберегти режим, здійснювались такі заходи:

- створювались автономне господарство і військова промисловість, що в умовах міжнародної ізоляції зумовлювало неефективність деяких галузей господарства і штучне завищення цін і т.д.;

- робились спроби створити на північ від ПАР пояс безпеки із Анголи, Мозамбіку, португальських колоній;

- розроблялась власна атомна зброя.

Режим набрав рис поліцейського. Уряду було дозволено виселяти африканців з будь-якої місцевості країни. Були заборонені шлюби чорних з білими. Заборонялись антирасистські організації, в тому числі Африканський Національний Конгрес (АНК), лідер якого у 1963 р. був засуджений на довічне ув'язнення. Уряд намагався відділити біле і чорне населення. З цією метою в ПАР створювались бантустани для негритянського населення - ізольовані держави в державі з органами самоврядування. 1981 р. в бантустанах, які займали 13% території країни, проживало 75% населення. Але всі ці заходи провалились: не вдалось створити пояс безпеки, африканське населення не проявляло покори і використав вувало всі засоби боротьби. У білій общині намітився розкол: більшість її почала виступати за політичні реформи і за створення багаторасової демократичної держави. Першим кроком у цьому напрямку стало прийняття нової конституції 1984 р. У| 1989 р. до влади у ПАР прийшов Фредерік де Клерк. Він здійснив реформи, які призвели до падіння расистського режиму. У 1993 р. в ПАР вперше проведено вільні вибори. Президентом країни став Нельсон Мандела - лідер АНК.Наприкінці XX ст. Африка залишається одним з найнестабільніших і найменш розвинутих регіонів світу.

3. Японія в другій половині XX – на початку XXI століття.

Окупаційний режим. 2 вересня 1945 р. на лінкорі Міссурі представники Японії підписали акт про капітуляцію. Через три дні на японські острови висадились американські війська. Так закінчилась Друга світова війна і почалась нова ера в історії Японії. Американська окупаційна адміністрація діяла згідно з принципами демократизації, демілітаризації, декартелізації Японії. У жовтні 1945 р. окупаційна адміністрація видала декрет про звільнення політичних в'язнів і про дозвіл створювати профспілки і політичні партії. Проголошувались демократичні свободи, восьмигодинний робочий день, право на колективний договір, мінімальну відпустку (один тиждень). Ліквідовувались найбільші промислові корпорації: "Міцубісі", "Міцуі", "Сумітомо". Був проведений судовий процес над найбільшими військовими злочинцями. Наприкінці 40-х років у країні активізувалось політичне життя, створювались політичні партії: Соціалістична партія Японії (СПЯ), Ліберально-демократична партія (ЛДП) та ін. У 1946 р. в країні були проведені перші парламентські вибори, на яких перемогли правоцентристські партії. Парламент прийняв нову конституцію, розроблену американцями, яка вступила в дію 3 травня 1947 р. Згідно з конституцією імператор зрікався "божественного походження" і залишався символом держави. У країні проголошувались всі демократичні права. За 9 статтею конституції Японії заборонялось створювати армію, вона відмовлялась від війни як засобу вирішення суперечок між державами. У відповідності з новою конституцією було проведено вибори, на яких перемогу отримала СПЯ. У 1946 р. в Японії розпочалась аграрна реформа. Орендатори ставали власниками орендованих ділянок, землі відсутніх поміщиків діставались селянам, в інших випадках земля викуплялась і теж розподілялась між селянами. Завдяки аграрній реформі було створено емкий внутрішній ринок, місто отримало дешеву робочу силу. У 1947 р. в Японії проведено реформу освіти і школи. Школа була відділена від церкви, а церква від школи. У школі заборонялось пропагувати насильство і війну. Освіта стала загальною, початкова - безкоштовною. У результаті цих реформ були остаточно ліквідовані феодальні пережитки, японське суспільство набирало ролі сучасного капіталістичного. "Холодна війна" показала американцям вразливість Японії перед лицем північного сусіда - СРСР. У неї не було армії, а економічне становище було критичним. Як і у випадку з Німеччиною США змінили своє ставлення до Японії. Із розбитого ворога вона перетворилась у форпост боротьби з СРСР. Перше, що зробили американці в Японії - це рішуче взялись за стабілізацію економіки і фінансів. Для стабілізації економічного і політичного становища в Японію була направлена комісія з американських політиків та економістів на чолі з Доджем. Комісія розробила і впровадила систему заходів покращання становища в країні. Тривалий час Японія існувала за рахунок американської допомоги: американські кредити набрали комерційного і адресного характеру; зменшувались податки з перспективних галузей виробництва; збільшувався прибутковий податок. Ці заходи дали поштовх активізації економічного життя. На початок 50-х років Японія досягла довоєнного рівня виробництва. Протягом тривалого часу не було врегульоване питання мирного договору з Японією. Для США, крім того, стало зрозуміло, що мирний договір з Японією може бути укладений тільки з одночасним підписанням угоди про військовий союз, який би дав право США тримати в Японії війська. У Японії цю ідею однозначно сприйняли правоцентристські партії, соціалісти не дійшли згоди. Ліві соціалісти стали боротись проти союзу з США. У вересні 1951 р. в Сан-Франциско зібралась мирна конференція при участі делегацій з 42 країн, на якій було укладено мирний договір з Японією. За умовами договору Японія визнавала незалежність Кореї і відмовлялась від претензій на Курильські острови, Південний Сахалін, Тайвань та ряд інших островів. Представники СРСР, Польщі, Чехословаччина відмовились поставити підписи під договором, вимагаючи запрошення для участі в роботі конференції делегацій комуністичного Китаю, Монголії та інших своїх союзників. Крім того, СРСР вимагав вивести з Японії американські війська і ліквідувати бази США. У 1952 р. між Японією і США був укладений "договір безпеки". За цим договором США отримали право розмістити свої війська на японських островах, а Японії дозволялось створити сили самооборони, на які можна було витрачати 1% валового національного доходу.

У 1960 р. між Японією і США був підписаний договір про взаємне співробітництво і гарантії безпеки. Він передбачав автоматичний у разі потреби вступ Японії у війну з СРСР на боці США. Потепління в міжнародних відносинах призвело до підписання радянсько-японської декларації 1956 р. про припинення стану війни і відновлення дипломатичних відносин. Питання про мирний договір з Японією залишається для Росії невирішеним і по сьогоднішній день, як і проблема "Північних територій" - приналежності кількох островів.

Японське "економічне диво". З середини 50-х років починається п'ятнадцятирічне феноменальне зростання японської економіки, у результаті якого змінилась сама Японія і її значення в світі. Темпи зростання були найбільш високими серед країн Заходу. У 1961-1970 pp. вони складали 11% в рік. У 1968 р. вона посіла друге місце в Західному світі за обсягом національного валового продукту і вийшла на перше місце по виробництву сталі, кораблів, радіоприймачів, телевізорів, магнітофонів, копіювальної техніки, фотоапаратури. У 1981 р. зайняла перше місце по виробництву легкових автомобілів. Такі темпи економічного зростання були досягнуті завдяки американській допомозі, аграрній реформі, яка створила значний ринок промислових товарів для фермерів і забезпечила місто дешевою робочою силою, відсутності воєнних витрат. Японія більше від інших країн інвестувала у промисловість. Частково це було пов'язано з традиційною бережливістю японців, через банки їхні заощадження перетворювались у виробничі інвестиції. Стимулом до інвестицій було майже безперервне оновлення основного капіталу. Широко використовувались технічні досягнення у виробництві товарів масового вжитку. У 1952 р. один з інженерів компанії SONY запропонував використовувати-транзистори для виробництва кишенькових радіоприймачів. Японська економіка орієнтувалась на експорт. Продуктивність праці і якість японських товарів визначали дешева робоча сила, висока кваліфікація і дисципліна робітників. В Японії домінувала традиційна система найму, згідно з якою робітник поступає на роботу і працює до виходу на пенсію. Заробітна плата прив'язана до стажу роботи. Заохочується лояльність своїй фірмі, яка навіть у скрутні часи не звільнить робітника. Така система найму називається патерналізмом.

На тлі економічного зростання відбулась політична стабілізація життя країни. З 1955 р. при владі незмінно перебуває ЛДП, яка у внутрішній політиці дотримується курсу на розвиток ліберальної демократії та соціально спрямованої економіки, у зовнішній - на співробітництво з США. Головною опозиційною партією є Соціалістична партія Японії, яка виступає за нейтралітет країни. У 1964 р. утворилась ще одна опозиційна партія - Каммейто, яка виступила за третій шлях розвитку країни з опорою на середній клас. Японська дипломатія не відзначалась особливою активністю у 50-ті роки. У 60-ті роки міжнародна позиція Японії стала вразливою в силу однобічної орієнтації на США. Так, у 1971 р. США, прагнучи вирішити свої економічні проблеми, в односторонньому порядку без попереднього повідомлення Японії обмежили її експорт у США і девальвували долар. Відразу після цього було оголошено про візит Ніксона у Китай і теж без консультацій з Японією, для якої відносини з Китаєм - першочергова проблема. Такі дії США поставили перед Японією питання про самостійнішу зовнішню політику. У 1972 р. новий прем'єр-міністр Танака здійснив заходи, спрямовані на розширення економічних зв'язків Японії. Він відвідав КНР. Були відновлені дипломатичні відносини і розпочата робота над мирним договором між двома країнами. Від США японці домоглись відновлення свого суверенітету над о. Окінава. Економічна криза 70-х років та її наслідки сильно вдарили по Японії. Уряд і японський бізнес приступили до реалізації програми структурної перебудови економіки. Центр ваги було вирішено перенести із енерго- і матеріалоємних галузей (чорна і кольорова металургія, суднобудування, виробництво пластмас і штучних волокон) в наукоємні галузі (електроніка, радіотехніка, виробництво засобів зв'язку, ЕОМ, роботів і т.д.), які потребують мало сировини і енергії, але потребують кваліфікованих інженерів та робітників. Реалізація цієї програми зумовила зростання державних витрат та інфляцію. У 1982 р. уряд Японії почав здійснювати антиінфляційний курс, скорочувати державні витрати, сприяти розвитку ринкових відносин. Були знижені податки з підприємців, почалась приватизація залізниць і телекомунікацій. Зіткнувшись у роки кризи зі спробою багатьох країн обмежити японський експорт товарів, японський бізнес приступив до експорту капіталів, створюючи виробничі потужності в інших країнах. У 80-ті роки Японія стала одним із найбільших світових інвесторів. Наприкінці 90-х років Японія опинилась перед лицем фінансової кризи, яка завдала серйозного удару не лише по самій Японії (на третину впала капіталізація японської економіки - сукупна вартість акцій японських підприємств), а й країнах Далекого Сходу і Південно-Східної Азії. Із регіону, що найбільш динамічно розвивався, Південно-Східна Азія перетворилась у джерело нестабільності. Азіатська криза зачепила інші регіони світу: Латинську Америку, Росію, Україну та інші держави.

У внутрішньому житті Японія в 70-ті роки вступила в смугу труднощів. Оскільки з 1955 р. ЛДП незмінно перебувала при владі, питання про прем'єр-міністра фактично стало вирішуватись не в парламенті, а в самій партії. В ній склалось кілька ворогуючих фракцій, які кулуарно вирішували питання про склад уряду. Так виник сприятливий грунт для зловживань та корупції. Найбільшим скандалом була справа "Локхід", яка закінчилась арештом і засудженням прем'єр-міністра Танаки. Це послабило авторитет ЛДП. У 1993 р. суперечки всередині ЛДП викликали розкол і на парламентських виборах вона зазнала поразки. До влади прийшов блок опозиційних партій. Уряд очолив колишній член ЛДП М.Хосокава. На початку 1996 р. ЛДП повернула собі посаду прем'єр-міністра, але колишньої могутності і авторитету вона не має.

У 80-ті роки змінились акценти в зовнішній політиці Японії. У відносинах з СРСР вона зайняла більш жорстку позицію. Питання розширення економічних зв'язків тісно пов'язувалось із вирішенням територіального питання. Японія намагається стати постійним членом Ради Безпеки ООН. У 90-ті роки Японія проводить обережну зовнішню політику, віддаючи перевагу традиційним зв'язкам.

4. Утворення Індії та Пакистану. У складі Британської імперії Індія являла собою цілісну територію, якою правив віце-король. Населення її було багатоетнічним і до того ж різних віросповіду-вань. Найбільшими релігійними групами були індуїсти та мусульмани. Не було і адміністративної єдності. Півострів Індостан був поділений на провінції, округи, князівства. Усе це заважало згуртуванню населення. Лідери двох основних общин - індуїстський Національний конгрес і Мусульманська ліга спочатку разом виступали проти колоніальної залежності, завдяки чому Індія дістала статус домініону. Тим часом з'ясувалося, що Мусульманська ліга прагне не тільки незалежності, а й утворення окремої мусульманської держави, у якій би мусульмани мали надійніші гарантії свого розвитку. У цьому вони знайшли підтримку з боку метрополії. Між двома релігійними групами та їх лідерами не було взаєморозуміння. Коли Мусульманська ліга погодилася взяти участь у Тимчасовому уряді, ідею якого висунули англійці, то на це не пішов Національний конгрес. І навпаки, коли за ініціативою Національного конгресу були скликані Установчі збори, то Мусульманська ліга бойкотувала вибори до них. Між індуїстами і мусульманами час від часу спалахували сутички, припинити які, на думку політиків в Англії і в самій Індії, можна було лише територіально роз'єднавши ворогуючі сторони. У серпні 1947 р. Індія була поділена на дві держави - Індійський Союз і Пакистан. Індійський Союз охоплював більшу частину півострова. До Пакистану відійшли провінції на захід і схід від Індії, які тим самим опинилися територіально роз'єднаними. Утворення двох держав не припинило трагедії Індостану. Розпочався обмін населенням між двома державами. Переселення супроводжувалося масовими вбивствами як з одного, так і з іншого боку. У взаємній різанині загинуло близько 100 тис. осіб.

Перші кроки свого існування Республіка Індія почала з аграрної реформи. У поміщиків було вилучено ту частину їхніх земель, яку вони здавали в оренду (приблизно 60% володінь). Цю землю було передано самим орендаторам. З нових господарств за надану землю держава одержувала податки і з цих коштів розраховувалася з поміщиками. У країні виник новий клас дрібних селян-землевласників. Джавахарлал Неру, який очолював уряд, перебував під значним впливом соціальних ідей. Він домагався розширення державного сектора у промисловості, планового розвитку економіки. Державний сектор створювався в тих галузях, які потребували величезних вкладень, що їх були не в змозі зробити окремі приватні власники (у чорній і кольоровій металургії, машинобудуванні, нафтопереробці, хімічній промисловості, енергетиці). Одночасно не чинилося перешкод розвитку приватного підприємництва. З труднощами розв'язувалося національне питання. Територія Індії населена багатьма народами, що різняться культурою, мовою, релігією. Після проголошення незалежності країни вони почали утворення адміністративних одиниць. У 1956 р. з'явилось 14 нових штатів і 6 територій, керованих з центру. Однак і після цього продовжувалася боротьба окремих національних груп за те, щоб мати свій власний штат. Крім того, в Індії не було досягнуто загальної згоди з питання про державну мову. Такою пропонувалася мова хінді. Проти виступили деякі штати, які вбачали в цьому дискримінацію інших народів. Коли ж лунали пропозиції залишити державною мову англійську, з цим не погоджувалися національно-патріотичні сили. Поглибилися протиріччя і між окремими кастами. Вищі касти боролися між собою за владу. Нижчі касти домагалися для себе більше прав. Курс Неру викликав опозицію з боку тих сил, які обстоювали вільний ринок, приватну власність і позапланову економіку, а також виступали проти політики нейтралітету і за союз із Заходом. Неру з особливими симпатіями ставився до Радянського Союзу. Становище Неру ускладнилося в 1962 p., коли Китай висловив претензії на деякі індійські території і захопив їх. Опозиційні партії обвинуватили Неру в тому, що він не спромігся дати рішучу відсіч агресору через ідейну близькість з ним. Одночасно виявився розкол в Індійському національному конгресі. Одна частина вимагала ще більшого запровадження соціалістичних методів в економіку. Інша, навпаки, критикувала Неру за соціалістичні експерименти. Криза в партії затягнулася. У розпал дискусій 27 травня 1964 р. Неру помер.

Після його смерті в середині 60-х років у країні розпочалася тривала економічна криза. Виявилася неспроможність утримувати за рахунок бюджету такий великий державний сектор, як його запланував Неру. Проведення аграрної реформи не підвищило продуктивності праці нових хазяїв. Натомість на землях, що залишилися у поміщиків і заможних селян, вона зростала. Криза змусила Індійський конгрес переглянути свою політику. Більше уваги стало приділятися приватному сектору в промисловості. Замість п'ятирічних планів розроблялися річні. У сільському господарстві ресурси стали виділятися вибірково - найбільш розвинутим аграрним регіонам і переважно міцним господарствам. Новим прем'єр-міністром став Лал Бахадур Шастрі. Серед гострих проблем, з якими він відразу зіткнувся, була національна. У кожному штаті проживали представники декількох національностей. Найчисельніші використовували свою перевагу на власну користь. Національні меншини не бажали миритися з дискримінацією. Почалися сутички на національному грунті. Не вдавалося вирішити питання єдиної державної мови. Англійська залишалася другою, крім хінді, офіційною мовою в республіці. У тих штатах, де не розмовляли хінді, третьою офіційною мовою проголошували ще й місцеву. Тривало протистояння між індусами й мусульманами, особливо у штаті Джамму і Кашмір. У 1961, 1963, ] 1964 і 1967 pp. воно вилилося у сутички з погромами і вбивствами. Крім того, Кашмір був причиною конфлікту між Індією та Пакистаном. Коли утворювалися ці дві держави, одна третина Кашміру відійшла до Пакистану, решта - до Індії. Обидві претендували на володіння всією територією. У 1965 р. на цьому грунті спалахнув конфлікт, який ледве не переріс у справжню війну. Допомогло втручання СРСР, який не хотів мати воєнного вогнища і поблизу своїх кордонів. На переговорах у Ташкенті на початку січня 1966 р. було домовлено про припинення воєнних дій. Незабаром після цього несподівано помер Шастрі. Після його смерті розкол в ІНК посилився. На чергових загальних виборах 1967 р. кожна частина партії висунула свого кандидата. Ті, хто продовжував курс Неру, підтримували кандидатуру його дочки Індіри Ганді. На виборах ІНК хоч і з великими труднощами, але здобув більшість місць у парламенті. Однак порівняно з попередніми виборами він здав позиції. Зросла вага інших партій. Індія перестала бути країною з однопартійним правлінням. Індіра Ганді наполегливо проводила курс свого батька. Улітку 1969 р. вона націоналізувала 14 найбільших приватних банків, наприкінці того ж року затвердила закон, за яким монополії можна було створювати лише з дозволу уряду. Вона також збільшила асигнування на державний сектор промисловості. Було націоналізовано імпорт бавовни.

У зовнішній політиці Індіра Ганді продовжила лінію Неру-нейтралітет і неприєднання до воєнно-політичних блоків, підтримка національно-визвольних рухів, зміцнення відносин з Радянським Союзом. Завдяки такій політиці партія ІНК перемогла на дострокових парламентських виборах 1971 р. Запровадження соціалістичних принципів в економіці хоча і сприяло популяризації Конгресу серед біднішого населення, але загалом призвело до погіршення економічної ситуації в країні через невисоку ефективність державного сектора. Крім того, загальмувалися земельна реформа, застосування ефективніших сільськогосподарських технологій. Країна страждала від нестачі продуктів харчування. У 1974 р. опозиція розпочала масову антиурядову кампанію. Екстремістські елементи з опозиції вчиняли замахи на урядовців. Індіра Ганді переконала президента Ахмада ввести з 26 червня 1975 р. у країні надзвичайний стан. Дію конституції було припинено, опозиційні організації заборонено, а 30 тис. їхніх активістів заарештовано. У 1975 р. в країні був найвищий врожай зернових, і ціни на продовольство не зростали. Відновилася роздача землі селянам. Індіра Ганді вирішила скористатися ситуацією і в 1977 р. оголосила парламентські вибори. Однак населення не вибачило їй надзвичайного стану і віддало голоси за новоутворену Джаната парті (народну партію), до якої увійшли опозиційні конгресу угруповання. Оскільки Джаната парті складали організації з протилежними платформами, то в 1979 р. вона розкололася і наступного року Індіра Ганді знову стала прем'єр-міністром. У 1984 р. виникла криза в штаті Пенджаб, де проживає велика община мусульман-сікхів. Вони вже тривалий час домагалися приєднання Пенджабу до Пакистану. Головна святиня сікхів -Золотий храм в Амрітсарі - перетворився на збройний арсенал і штаб сепаратистів. Індіра Ганді наказала захопити храм і заарештувати заколотників. У відповідь група сікхських екстремістів 31 жовтня 1984 р. вчинила на неї замах, унаслідок якого Індіра Ганді загинула. Після смерті Індіри Ганді прем'єр-міністром став її син Ра-джив Ганді, який на той час здобув прихильність більшості членів ІНК. Новий уряд теж зіткнувся з проблемою національного тарелігійного екстремізму. У 1987 р. Раджив Ганді направив війсь у сусідню Шрі Ланку, де екстремістська організація народу тамі лів - "Тигри визволення Таміл-іламу" - вела боротьбу з централь ним урядом, намагаючись поділити країну. Індійські війська допомогли придушити сепаратистів, що викликало до Раджива Ганді ненависть тих тамілів, які живуть в Індії. У 1988 р. знов спалахнула криза у Пенджабі. Як і його мати, Раджив Ганді дав наказ захопити Золотий храм, де отаборилися сікхські сепаратисти. Радживу Ганді довелося виконувати обов'язки прем'єр-міністра, коли дедалі очевиднішою ставала неефективність соціалістичного експерименту. До того ж і сам він своїм способом життя давав підстави для невдоволення: рідко контактував з населенням, значно збільшив особисту охорону, надто багато уваги приділяв власному комфорту. На тлі економічних труднощів це дратувало індійців. Непопулярність прем'єра особливо проявилася під час виборів 1989 р. ІНК не зумів завоювати абсолютну більшість місць у парламенті. Уряд був сформований Національним фронтом, у який об'єдналися опозиційні конгресу партії. Прем'єр-міністром став лідер партії Джаната Пратар Сінгх. У 1990 р. він домігся рішення, за яким 27% робочих місць у державному секторі віддавалися представникам "нижчих" каст і племен. Рішення Сінгха викликало урядову кризу, оскільки він зазіхнув на одну з найсвященніших традицій Індії - кастову систему. Представники "вищих" каст вважають для себе ганебною навіть думку, що "нижчим" кастам можуть надаватися рівні з ними права. Під тиском захисників кастової системи Сінгх змушений був піти у відставку. Посада прем'єра перейшла до соціаліста Чандра Шекхара. У 1991 р. розпочалася передвиборча кампанія. Найкращі шанси були в Індійського національного конгресу. Раджив Ганді мав всі підстави розраховувати на посаду прем'єра, але у травні того року був вбитий тамільськими екстремістами під час зустрічі з виборцями. Новим лідером ІНК став Нарасімха Рао. Після перемоги Конгресу він став прем'єром.Нарасімха Рао відразу взяв курс на реалістичнішу і прагматичнішу політику. ІНК прагне створення єдиної індійської нації з рівними правами й можливостями для всіх племен і народів. їм протистоять ультраправі "патріоти", які домагаються надання індуїстам центрального місця в суспільстві. Вони спираються на підтримку найбіднішої й найнеосвіченішої частини населення, яка в Індії нараховує сотні мільйонів чоловік.

5. На кінець 70-х років Афганістан за рівнем економічного розвитку займав 108 місце серед країн, що розвиваються. Країна ніби завмерла на стадії феодалізму з глибокими пережитками родоплемінного ладу і общинно-патріархального укладу життя. Понад 90% населення проживало у сільській місцевості і знаходилось під владою феодалів, племінних вождів, мулл і т.д. Близько 3 млн. афганців вело кочовий спосіб життя. У духовному житті країни в найбільш консервативних формах панував іслам. В Афганістані не склалася єдина нація і країну роздирали національно-етнічні й феодальні міжусобиці. Центральна влада ніколи не контролювала всієї території країни. Більшість населення була неписьменна. До 1973 р. в Афганістані існувала монархія. Останнім королем був Захір Шах. 17 липня 1973 р. принц Мухаммед Дауд здійснив державний переворот, скинувши свого двоюрідного брата з престолу. Дауд ліквідував монархію і проголосив себе президентом республіки Афганістан.

У 60-ті роки в Афганістані зародився опозиційний рух, рушійною силою якого стала інтелігенція. 1 січня 1965 р. була створена Народно-демократична партія Афганістану (НДПА), яка поставила перед собою завдання здійснити народно-демократичну революцію, провести соціальні перетворення і ліквідувати відсталість країни. Кінцевою метою проголошувалась побудова соціалізму. Партія існувала напівлегально. У 1966 р. в НДПА намітився розкол, викликаний суперництвом між лідерами, а також розбіжностями в тактиці боротьби. 1977 р. лідери фракцій підписали Заяву про єдність НДПА, але об'єднання було неповним: військові організації існували окремо. Крім НДПА, таємно діяв Об'єднаний фронт комуністів Афганістану (ОФКА), створений 1974 р. полковником А.Кадиром. У 60-ті роки організаційно оформився рух ісламських фунда-менталістів, які виступали за очищення ісламу від нашарувань і встановлення в країні теократичного правління. Під час перевороту Дауда частина мусульманської молоді на чолі з Гульбеддіном Хекматіяром виступила за негайне збройне повстання з метою захопити владу. У червні 1975 р. вони почали повстанські дії у деяких провінціях країни, але, не отримавши підтримки населення, були розбиті. Частина фундаменталістів емігрувала в Пакистан, де з допомогою пакистанських спецслужб створила опорні бази для боротьби з режимом Дауда. У квітні 1978 р. лідери НДПА прийняли рішення про повстання. ЗО квітня 1978 р. країна була проголошена Демократичною Республікою Афганістан. Очолив державу Н.М.Таракі, його заступниками стали Б.Кармаль і Х.Амін. У травні 1978 р. було оголошено програму соціально-економічних реформ: знищення феодальних і дофеодальних відносин, демократизацію суспільного життя; ліквідацію національного гноблення і дискримінації; проголошення рівноправності жінок; ліквідацію неписьменності і безробіття; укріплення державного сектору економіки; дотримання принципів неприєднання і нейтралітету. При проведенні цих реформ не враховувались національно-культурні традиції, було взято високі темпи і застосовувались адміністративні заходи. У середині НДПА розгорілась міжфракційна боротьба і насаджувався культ особи Таракі. У грудні 1978 р. між СРСР і ДРА був укладений договір про дружбу і співробітництво. Така політика нового керівництва викликала збройний опір загонів самооборони і розгортання партизанської боротьби опозиційними партіями (Ісламська партія Афганістану- керівник Г.Хекматіяр, Ісламське товариство Афганістану на чолі з Б.Раббані та ін.). На території сусідніх Ірану й Пакистану з'явилися афганські біженці, які стали джерелом поповнення збройної опозиції. На початку січня 1979 р. становище в країні внаслідок помилок афганського керівництва, репресій, внутріфракційної боротьби в НДПА, розвалу армії, діяльності збройної опозиції погіршилося. Починаючи з березня-квітня 1979 р. афганське керівництво неодноразово зверталось до СРСР за збройною допомогою. У березні 1979 р. Х.Амін здійснив переворот, усунувши від влади Таракі. 8 жовтня 1979 р. Таракі був задушений прихильниками Аміна. Після перевороту Амін насаджує в країні диктаторський режим. Фізичному знищенню піддавалися всі, хто був незгодний з його політикою. Репресивні методи не дали результату: більша половина країни була охоплена партизанським рухом; Амін втрачав контроль над ситуацією. На кінець 1979 р. радянське керівництво опинилось у складному становищі: подальша підтримка режиму Аміна могла призвести до падіння авторитету СРСР на міжнародній арені і до виходу Афганістану із радянської зони впливу. У цей же період загострилися відносини між СРСР і США, розгорівся конфлікт навколо Ірану. Радянське керівництво, незважаючи на заперечення Генерального Штабу СРСР і дипломатів, прийняв рішення про введення в Афганістан обмеженого контингенту радянських військ (приблизно 100 тис. чол.) і про зміну афганського керівництва. Введення радянських військ розпочалося 25 грудня 1979 р. о 15-й годині за московським часом. 27 грудня спецпідрозділ "Альфа" захопив президентський палац, при штурмі якого загинув Амін. Нове афганське керівництво очолив Б.Кармаль. Перші дії нового керівництва давали привід для оптимізму: були вжиті заходи для ліквідації наслідків терору і репресій, вироблявся реалістичніший курс проведення реформ, робились спроби розширити соціальну базу існуючого режиму (створення Національно-вітчизняного фронту (НВФ) і т.д. Такі зміни проходили на тлі гострої внутріпартійної боротьби. Введення радянських військ не принесло миру на афганську землю. Партизанська війна набрала форми джихаду - священної війни за віру. Починаючи з весни 1980 p., радянські війська поступово втягнулися у боротьбу з опозицією. За час перебування в Афганістані вони провели понад 400 операцій, але здолати партизанський рух не вдалось. У 80-ті роки проходить процес консолідації збройної опозиції. У червні 1981 р. був створений Ісламський союз моджахеддінів Афганістану, але остаточно він оформився у 1985 р. Слід зазначити, що в більшості випадків збройні формування підкорялися польовим командирам і окремим політичним лідерам. Нерідко між різними угрупованнями опозиції виникали збройні сутички. У 1987 р. було проголошено курс на національне примирення в Афганістані. 14 квітня 1988 р. між Афганістаном, Пакистаном, СРСР і США було укладено угоду по Афганістану, згідно з якою радянські війська виводились з країни до 15 лютого 1989 р. За період перебування радянських військ в Афганістані загинуло 13833 солдати, 180 воєнних радників, 584 інших спеціалістів (з них 2378 українців). Виведення радянських військ не принесло миру на афганську землю; женевські угоди не виконувались. З новою силою розгорілась громадянська війна, яка покінчила з режимом Наджибулли в квітні 1992 р. Президентом країни став один із лідерів опозиції Раббані. Але й прихід до влади опозиції не зупинив громадянської війни. Основними лідерами угруповань є Раббані (президент, таджик), Хекматіяр (прем'єр-міністр, пуштун), Дустум (колишній генерал афганської армії, узбек). В конфлікт втрутилась потужна сила - рух Талібан, який об'єднує учнів релігійних навчальних закладів і виступає під гаслом наведення порядку в країні.

6. В роки Другої світової війни від рук нацистів загинуло 6 млн. євреїв. Трагедія європейського єврейства спонукала до активізації сіоністського руху, який розвивався під гаслом: "Тільки у власній державі євреї можуть почувати себе в безпеці". 29 листопада 1947 р. Генеральна Асамблея ООН більшістю голосів - 33 "за", "проти" 13, прийняла резолюцію про розподіл Палестина на єврейську та палестинську держави. Євреї вітали це рішення, арабський світ категорично заперечував резолюцію ООН. 14 травня 1948 р. була проголошена держава Ізраїль. Не пройшло і 24 годин, як армії Єгипту, Йорданії, Сирії, Лівану та Іраку почали військові дії проти молодої держави. Почалась кровопролитна війна, яка тривала з травня 1948 р. по 20 липня 1949 р. (ізраїльтяни називають її війною за незалежність). Одержуючи зброю із СРСР, Чехословаччини та фінансову допомогу США, завдяки небаченій мужності солдат і офіцерів (багато з них були активними борцями з нацистами в Європі), всього народу Ізраїль одержав перемогу. В результаті цієї війни територія, яка передбачалась під Палестинську державу була розподілена наступним чином: Галілея і весь Негев відійшли до Ізраїлю; Іудея, Самарія, частина Ієрусалиму до Йорданії; смуга Гази до Єгипту. Таким чином, Палестинську державу не було створено. В кінці 40-х - на початку 50-х років СРСР став на шлях відкритої підтримки арабських країн в їх конфлікті з Ізраїлем. Це призвело до 50-річного протистояння на Близькому Сході і кровопролитних війн між євреями та арабами (війна на Синаї 1956 p.; Шестиденна війна 1967 p.; Війна Судного дня 1973 p.; військові дії Ізраїлю в Лівані проти військових формувань Організації Об'єднання Палестини та Сирії 1982 p.). Конфлікт на Близькому Сході став складовою частиною глобального протистояння двох військових блоків - НАТО та Варшавського договору. Війна Судного дня (жовтень 1973 р.) ледве не призвела до ядерного конфлікту між СРСР та США. У вересні 1978 р. на зустрічі президентів Єгипту та Ізраїлю в Кемп-Девіді, резиденції президента США Д.Картера, було підготовлено історичну угоду між двома країнами про початок мирних переговорів.26 березня 1979 р. у Вашингтоні Ізраїль та Єгипет підписали мирний договір. Президенту Єгипту А.Садату та прем'єр-міністру Ізраїлю М.Бегіну була присуджено Нобелівську премію за досягнення миру та припинення ворожнечі між двома державами. Спроба укласти подібний договір з Ліваном (1983 р.) була невдалою. Влітку 1994 р. подібний договір Ізраїль підписав з Йорданією. Але гострою залишається палестинська проблема. Під час арабо-ізраїльських війн за межами Палестини опинились 900 тис. палестинських біженців. В той же час на території сучасного Ізраїлю проживає значне палестинське населення, яке користується всіма 'тюлітичними та економічними правами громадян цієї держави. В результаті переговорів між урядом Ізраїлю та лідером ООП Ясером Арафатом з середини 90-х років почала створюватись Палестинська автономія (м.Газа, Ієрихон та ін.), де влада належить палестинській адміністрації. Цей процес іде складно й суперечливо. Пов'язано це з багатьма факторами:

- з обох сторін залишається взаємна недовіра, щодо планів мирного урегулювання;

- екстремістські угруповання "Хамаз", "Хезболлах", "Ісламський джихад" та інші ведуть активну терористичну діяльність проти Ізраїлю, часто це відбувається з території Палестинської автономії (терористи здебільшого вбивають мирних жителів, влаштовують вибухи в транспорті, інших громадських місцях);

- фактично не відмовились від планів збройного протистояння проти Ізраїлю Сирія, Ірак, Іран, деякі інші арабські держави, які активно підтримують діяльність терористичних угруповань;

- не приймають миру й ізраїльські радикали, які вбили прем'єр-міністра Ізраїлю Іцхака Рабіна - ініціатора арабо-ізраїльського діалогу.

Ситуація на Близькому Сході залишається важкою і суперечливою. В будь який час може відбутись ескалація протистояння, наслідки якої неможливо передбачити.

Запам`ятати такі події:

17 серпня 1945 р. – проголошення незалежності Індонезії

1 жовтня 1949 р. – проголошення КНР

грудень 1951 р. – проголошення незалежності Лівії

1956 р. – незалежність Марокко та Тунісу

1960 р. – надання незалежності 17 африканським країнам

1965 – 1976 рр. – «культурна революція» в КНР

1966 – 1977 рр., 1980 – 184 рр. – діяльність урядів І. Ганді

1976 р. – проголошення соціалістичної республіки у В`етнамі

27 квітня 1978 р. – державний переворот в Афганістані

1979 р. – проголошення ісламської республіки Іран

2001 р. – вступ американських військ до Афганістану

2003 р. – початок війни проти Ірака

Закріплення вивченого матеріалу.

Запитання та завдання:

1. Як відбувався процес деколонізації в Азії та Африці.

2. Якими шляхами розвитку пішли африкансько – азіатські країни після проголошення незалежності.

3. Що означала на практиці «китайська модель комунізму».

4. Чим можна пояснити «японське економічне диво».

5. Охарактеризуйте політику урядів ЛДП в Японії.

6. Як відбулось об`єднання В`етнаму.

7. Національне питання в Індії.

8. Чому модернізація Ірану призвела до ісламської революції.

9. Що спричинило громадянську війну у Афганістані.

10. Основні етапи арабо – ізраїльського конфлікту.

11. Які особливості соціально – економічного та політичного розвитку країн Латинської Америки в другій половині XX – на початку XXI ст..

12. Якою була мета й результати програми «Союзу заради прогресу».

13. Дайте характеристику соціально – економічного та політичного розвитку Аргентини в другій половині XX – на початку XXI ст..

14. Дайте характеристику соціально – економічного та політичного розвитку Бразилії в другій половині XX – на початку XXI ст..

15. Дайте характеристику соціально – економічного та політичного розвитку Мексики в другій половині XX – на початку XXI ст..

16. Висловіть свою оцінку інтеграційним процесам в країнах Латинської Америки на сьогоднішній день.

Література:

1. Александров В.В. Новейшая история стран Европы и Америки 1945 – 1986 г. М, 1986.

2. Бердичівський Я.М. Всесвітня історія 11 кл. К, 1998.

3. Бураков Ю.В. Новітня історія країн Європи, Азії та Америки. Л, 1993.

4. История новейшего времени стран Европы и Америки. М, 2002.

5. Ладиченко Т.В. Всесвітня історія 11 кл. К, 2000

6. Майборода О.М. Новітня історія (другий період). К, 1995.