3. Середньовічна філософія

Середньовіччя - ціла епоха європейського життя (У-ХУІ ст.), коли, з одного боку, в політичному, соціальному та духов­ному житті багатьох країн панувала релігія, а з іншого — роз­вивалася хімія, напрацьовувалися сучасні виміри руху — прос­тору - часу, велися суперечки про душу і духовність людини, здійснювалися великі географічні відкриття.

В центр філософії Середніх віків ставився бог. На зміну ві­льному злету філософської думки прийшли релігійні догмати. Усі філософські роздуми були пов'язані з богослов'ям.

Найвизначнішими були вчення „отців церкви": Тертуліана, Августина, Фоми Аквінського. Тертуліан (160-220) був одним з перших дохристиянських теоретиків. До нього християнство намагалось узгодити біблійні тексти з грецькою філософією. Тертуліан чітко розмежував віру і розум. Абстрактному всеося­жному розумові він протиставляє дію обмеженого людського практичного розсудку. Необмеженість у всьому належить лише богові і тільки йому. Він - одночасно і тіло, і дух.

Більш широким було вчення християнського теолога Авгус­тина Блаженного (354 -430). Тлумачачи світ як боже творіння, він розкривав ніким ще не зачеплені філософські проблеми змін у світі і, насамперед, розвитку людської особистості та суспіль­ства в цілому. Прагнення людини повинно бути спрямованим до „граду божого", пише він в одноіменному творі, бо „град зем­ний" є суєтним, породженим людським самолюбством, що супе­речить божому визначенню людини - любити бога. Час, як змі­на сущого, є вмістилищем душі, — доказує Августин. Душа постійно чекає справедливості. Насилля над людиною є найбіль­шим злом, тому справедливо його викоренити взагалі.

Одним з найвизначніших філософів Середньовіччя був Фома Аквінський (1225-1274). Його філософсько-теологічне вчення стало офіційною доктриною католицької церкви. Із 28 томів його праць найбільш визначними є "Сума теології" і "Сума про­ти язичників". В них автор доказує, що більшість створеного богом непідвладне осягненню людським розумом, тому тут усе повинна визначити віра. Причиною всіх змін є бог. Неповтор­ність людини полягає в індивідуальності душі кожної з них, адже душа персонально надається богом. Це було ідеалістичне тлумачення висновків Арістотеля про світобудову та людську душу. Особливо цінує й сьогодні католицька церква п'ять дове­день Фоми Аквінського існування бога: все що рухається має першопричину; все повинно бути кимось створене; випадковос­тей не буває, все закономірне; все повинно вимірюватись чи­мось найвищим; все у світі цілеспрямоване. Відповідно, на ду­мку теолога, все у світі підвладне лише богові.

Таким чином сформувалась середньовічна схоластика - тип релігійної філософії, що підпорядковувалася теології. В ній догматизм переплітався з деякими раціоналістичними мірку­ваннями. Схоластика в певній мірі була і в старогрецьких вченнях. Але там, наприклад, у Платона, провідну роль займа­ла філософія. В середні ж віки - навпаки.

Проте схоластика відіграла значну роль в поширенні освіти в Західній Європі. Вона стала в свій час основним напрямком освітянської діяльності тогочасних університетів. В них розви­валася думка про природу, людину, мораль тощо. Показовою в цьому відношенні е суперечність між реалізмом і номіналіз­мом.

Біля витоків реалізму стояв Іоан Скот Ерігуена (810-877), що в своєму творі „Про розподіл природи", змальовуючи зага­льний світ, доказував його божественну єдність. Ця „єдність" визначає існування усіх окремих речей і процесів. Хоча вони і існують якийсь час індивідуально, проте неминуче гинуть і по­вертаються до загального („єдності"). Таким чином, реалізм (дійсність) для Ерігуени полягає в підпорядкуванні окремого загальному, що позбавляє його свободи існування. При тому мислитель в центрі світу ставив людину, пояснюючи, що при її повній залежності від бога (єдності), вона здатна до особистого життя. Це була, по суті, ідея антропоцнтризму (постановки лю­дини в центр усього сущого).

На противагу реалізму, що визнав дійсним лише „універса­ли" (загальності), представники номіналізму доказували, що „універсали" це лише назви, імена („номена" з латини - ім'я). Реальними, насправді, бувають лише окремі речі. Значить вони, а відповідно і люди, функціонують довільно, відособлено. Це ще не був повний відхід від схоластичних канонів реалізму, проте в подібних судженнях про світ відчуваються його природничі начала.

Полеміка між номіналістами і реалістами велася цілі сто­ліття. За цей час сформувалася значна кількість натуралістич­них концепцій. В певній мірі тому сприяла творчість Роджера Бекона (1214-1292), що глибоко цікавився природознавством. Ще не виступаючи за повне розмежування теології і філософії, він водночас визнає „суверенність" останньої.

Суттєва значущість вчення Р.Бекона полягає в тому, що він створив цілу програму розвитку наукових знань, доказуючи не­обхідність і можливість всебічного пізнання світу. Це вело до духовного розкріпачення людини, посилення її впевненості в силі власного розуму.

Вже пізніше Іоган Дунс Скот (1256-1308) відокремив філо­софію від теології, надаючи їй право на практичні знання, пе­реважно етичні. Людська воля, пояснював він, має автономний характер, тому свобода людини є її найглибшою сутністю.

Епоха Середньовіччя породила велику кількість мислителів, що підготували перехід до філософського матеріалізму епохи Відродження.