2. Цінності як ядро духовного світу людини

Світ ціннісних переживань віддавна перебуває у центрі фі­лософських досліджень. В античну і середньовічну епохи філо­софи розробляли теорію цінностей, не піднімаючись до логічно­го аналізу самої категорії "цінність".

Як поняття, цінність вперше визначена у філософії І.Канта, який визнав цінності вищими принципами людської поведінки.

У працях учнів і послідовників Канта проблема цінностей набула самостійного значення. Ця проблема вивчається наукою - аксіологією.

Аксіологія (грецькою axios — "цінність, вартість" і logos – "слово", "поняття") — теорія цінностей, що з'ясовує якості і властивості предметів, процесів і явищ, які здатні задово­льняти потреби, інтереси і бажання людей.

Аксіологічна проблематика досліджується за допомогою по­няття "об'єктивна значимість". Так, послідовник І.Канта німе­цький філософ Вільгельм Віндельбанд (1848 - 1915) вважав, що такі цінності як істина, благо, краса і святість є позачасовими, позаісторичними принципами, що визначають людський харак­тер.

Інший послідовник І.Канта німецький філософ Генріх Ріккерт (1863 - 1936) розробляє вчення про цінності як основу тео­рії істин - шість основних категорій цінностей: істину, красу, безособисту святість, моральність, щастя і особисту святість.

За німецьким філософом Миколаєм Гартманом (1882 - 1950) цінності не піддаються раціональному пізнанню. Вони відкри­ваються людині лише в особливих ціннісних почуттях (любов, ненависть), що змушують людину інтуїтивно віддавати перевагу тому чи іншому способу поведінки.

Сучасна аксіологічна суспільствознавча думка приділяє ве­лику увагу проблемі зв'язків загальнолюдських (вселюдських), національних (етнічних), групових та індивідуальних ціннісних систем та уявлень.

У наш час збагачується "традиційна" класифікація ціннос­тей, уявлення про їх структуру та ієрархію. Виділяються цінно­сті духовні, що охоплюють світогляд людини, а також матеріа­льні, політхічні, правові, моральні, релігійні, наукові, естетич­ні.

Цей ряд доповнюють цінності екологічного спрямування, вимоги забезпечити "виживання" людства.

Аксіологічна думка досліджує також норми постіндустріальних цінностей , етики солідарності, злагоди, людського циві­лізованого спілкування, толерантність до інших ціннісних оріє­нтацій.

Цінності є осередком духовного життя суспільства. Вони скріплюють громадську єдність, цілісність соціуму. Роль особ­ливих ідейних чинників у суспільстві виконують вищі духовні цінності, що виступають у формі певних ідеалів, ціннісних на­станов, орієнтацій.

Людина в своїй життєдіяльності, виходячи з соціальних по­треб, керується образом можливого, але ще актуально не існу­ючого співвідношення речей. Завдяки цьому формується особ­ливий світ духовного буття, що підносить людину над буттям реальним.

Ціннісні феномени давали людині змогу усвідомити два ви­ди реальностей: ідеальну та матеріальну. Ідеальний світ (цінні­сна свідомість) розглядався як взірцевий щодо матеріального. Ціннісна свідомість творить власний світ, світ емоційних пере­живань, ціннісних образів. Ціннісна свідомість не цікавиться, чим є даний предмет. Для неї важливе лише те, яке значення він має для нас, в чому його цінність. Добро і зло, істина і по­милка, прекрасне і потворне, трагічне і комічне не існують в об'єктивному світі самі по собі. Вони є результатом нашої оці­ночної діяльності.

Безкінечність емоційно-образного змісту духовних ціннос­тей виражається в тому, що вони переживаються як дещо неви­черпне, недомовлене, піднесене і тому таємне.

Вищі щаблі посідають ті духовні цінності, що відображають фундаментальні відносини людства, до яких, перш за все, на­лежать мирне життя, безпека існування людства. Безумовно, що ми живемо в трагічну епоху. Але ми не маємо права отото­жнювати трагічне з безнадійним. Сьогодні ми повинні усвідо­мити певні передумови подолання глобальних кризових явищ і відведення вселенської загрози від людства. В чому це полягає?

По-перше, розгортання інформаційної революції як основи можливого виходу із кризової ситуації, подолання перешкод на шляху об'єднання людства і створення нової цивілізації. Саме нова система суспільного устрою може створити об'єктивну ос­нову для подолання глобальних проблем на засадах науки.

По-друге, становлення принципу ненасильства як у внутрі­шній і зовнішній політиці держав, так і у групових, міжконфе­сійних і навіть міжособистісних стосунках людей.

По-третє, необхідність об'єднуючих процесів у духовному житті — як в світському, так і релігійному.

По-четверте, зміна традиційних форм цінностей і форму­вання планетарної свідомості, яка повинна спричинити суттєві зміни в усіх соціальних системах, сформувати космополітичну ментальність, почуття громадянина світу.

До вищих духовних цінностей належать і цінності, що ха­рактеризують вибір особистих якостей людини, такі як добро і зло.

Поняття "добро" визначає морально-позитивне ставлення до різних явищ із позиції визначення їх необхідними для співісну­вання людей. У межах морального засвоєння світу добро віді­грає таку ж роль, яку в межах наукового пізнання відіграє іс­тина, а в межах художнього засвоєння світу - краса. Поняття "добро" має кілька значень.

По-перше, добро як об'єктивна характеристика предмету, яка фіксує його досконалість. Наприклад: добрий кінь, добра справа, добра вість тощо.

По-друге, добро як моральна якість людини. Наприклад, добра матір, добродій, добрий вчитель, добрий лікар тощо.

В античній філософії визначення добра здійснювалося через співвідношення з поняттям "благо". Вище благо, за Епікуром, І.Кантом, Г.Сковородою - це поєднання добродійного життя з відчуттям щастя.

Більшість "класичних" і сучасних фахівців у галузі аксіо­логії користуються поняттям "цінність" як рівнозначним кате­горіям "добро" і "благо". Іншими словами, поняття "благо" на­ближається до категорій "добра" і "цінності" і, навіть, ототож­нюється з ними. Втім, починаючи з античних часів, благо розу­міється або як вища цінність (самоцінність), або як її першоос­нова.

Отже, благо — це. соціально-філософське поняття, яким зазначається все, що задовольняє потреби людини і має значення позитивної цінності.

Добро - це почуття і усвідомлення людиною своєї зда­тності творити благо. Воно органічно взаємопов'язане зі своєю протилежністю - злом.

Зло - це соціально-філософське поняття, що позначає негативний аспект людської діяльності. Поняттям зло по­значається все, що носить руйнівний характер, пов'язане з життєзапереченням.

Уявлення про добро і зло упродовж історії людства неодно­разово змінювалися, у різних народів вони можуть бути навіть протилежними. Одні мислителі розуміли зло як субстанційний початок совічний добру. Так, релігійне вчення маніхейство, що виникло в III ст. в Іраку, визнає вічність двох богів, що втілю­ють добро і зло, світ і темряву.

Августин Блаженний (354-430 рр. н. е.) існування зла по­яснював не як щось протилежне добру, а як брак добра. "Тиша, - писав він, - є відсутністю шуму, нагота - відсутність одягу, хвороба - відсутність здоров'я, а темрява - світла". Звідси зло поставало не як самостійна сутність, а як відсутність добра. Тим самим, Августин Блаженний звільняє Бога від відповіда­льності за співіснування в створеному ним світі зла.

Непересічними духовними цінностями людини виступають віра, надія і любов.

Віра - це впевненість в існуванні будь-якого предмета чи явища, визнання його реального буття. Які її ознаки?

1. Спроможність сприймати знання як істинні, безвіднос­но до того, чи є вони дійсно істинними чи хибними. Людина може повірити в неправду, вважаючи її істин­ним знанням.

2. У вірі знання, які вважаються істинними, стають для людини способом бачення, розуміння дійсності. На ос­нові цих знань людина визначає своє відношення до дійсності, до інших людей.

3. У вірі життєво важливі знання, які вважаються істин­ними, перетворюються на світоглядні принципи, на життєві орієнтири. Атеїст, який повірив у створення світу і людини Богом, у залежність його долі від волі божої, стає віруючою людиною.

4. Віра - це спроможність людини переживати можливе як дійсне. Тому віра, як правило, припускає оптимістичне ставлення до світу.

Всі ці ознаки взаємопов'язані. Виділення їх доцільне лише з точки зору більш повного розкриття змісту віри як феномену духовного світу людини.

У залежності від об'єкту і суб'єкту віри розрізняють декі­лька її різновидів:

Перців - наївна буденна віра - це впевненість в існуванні навколишнього світу, інших людей , свого тіла і духу. Наїв­ність цієї віри полягає у тому, що її носії не усвідомлюють про­тилежності себе і дійсності. На засадах буденної віри ґрунтуєть­ся вся повсякденна діяльність.

Друга - релігійна віра - це впевненість в існуванні надпри­родних і надісторичних сил - богів, духів, які визначають долю людини.

Третя - філософська віра - це впевненість в існуванні буття, з яким ми стикаємося щоденно. Але це буття завжди залиша­ється не таким, яким ми собі його уявляли. Тому філософія спрямована на розкриття потаємної суті відомих предметів і явищ і керується вірою в існування цієї суті.

Філософська віра здійснюється шляхом переконання в мо­жливості перетворення невідомого на відоме на основі знання законів природи, суспільства та мислення.

У всіх різновидах віри наявна впевненість у реалізації ідеа­лів конкретного майбутнього, в існуванні сенсу життя. Віра є основою творчих потенціалів людини, вона забезпечує реальну можливість особистості долати самообмеженість.

Діяльна сила віри найчастіше спостерігається у студентсь­кої молоді, яка, усвідомлюючи обмеженість свого шкільного знання і життєвого досвіду, будує ідеали безрозсудливої сміливості. Студентство живе духом першовідкривача, бажанням но­вих знань, почуттів, вражень тощо.

До головних людських доброчинностей поряд із вірою на­лежить надія. Поняття "Надія" визначають почуття і усвідом­лення людиною сподівання на позитивні наслідки змін, що від­буваються у світі. Філософія, з точки зору І. Канта, має відпо­вісти на такі запитання: "Що я можу знати?", "Що я маю роби­ти?", "На що можу сподіватися?". Надія - це єдність знань і віри.

Наслідком усвідомлення людиною себе, своєї належності до буття є надія на об'єктивну дійсність. Найперша надія спира­ється на осмислення того факту, що буття світу є умовою буття людини.

Віру і надію вінчає любов як глибоке та інтимне почуття, в якому найповніше виявляється особистість. Змістовно любов є ставленням людини до когось або чогось як такого, без чого не можна бути. Це почуття і усвідомлення людиною предмету чи явища як невід'ємної умови свого існування.

У любові знаходить вияв безкорисна і самовіддана спрямо­ваність на певний об'єкт, відмова від егоїстичних нахилів, по­треба до об'єднання і зближення людей.

Любов і її протилежність - ненависть, можуть бути спрямо­вані на особистість, соціальну спільність людей, на різноманітні об'єкти пізнання і практики (любов до природних явищ, згада­ємо: "Люблю грозу в начале мая...", любов до життя: "Я люблю тебя, жизнь", любов до ідеї тощо).

У більш вузькому розумінні, любов або кохання - це інте­нсивне і відносно стійке почуття до особи іншої статі, що супроводжується ситуативно виникаючими емоціями ніж­ності, тривоги, ревнощів тощо.

Об'єктивна самореалізація як суспільства, так і конкретної людини відбувається як втілення певного ідеалу. Ідеал - це взірець досконалості, образ, що виробляється мисленням людини і визначає Ті способи життя. Ідеал виникає в резуль­таті критичного ставлення людини до дійсності, як заперечення існуючого буття.

Ідеал може бути суспільний - уявлення про досконалий су­спільний лад; етичний - про досконалі моральні якості людини й досконалі відносини між людьми; естетичний — уявлення про естетичну досконалість. Існують і інші ідеали.

Соціальний ідеал виникає як наслідок невдоволення певних верств населення наявним суспільним життям. Найбільш по­ширеною його формою є ідеал утопічного суспільства, що живе в гармонії з природним середовищем.

Утопія (буквально - "не існуюче місце") — назва фантастич­ного острова з однойменного твору англійського філософа Томаса Мора (1478 - 1535), де нібито було створено ідеальний суспі­льний лад. Значного поширення набули утопічні поняття: "зо­лотий вік", "рай", "комуністичне майбутнє". Позитивна функ­ція соціальних ідеалів полягає в тому, що, формуючи образ іде­ального суспільства, люди усвідомлюють недоліки наявного су­спільного буття і зосереджують увагу на їх подоланні.

Особливістю будь-якого ідеалу є його нездійсненність. У цьому виявляється абсолютність ідеалу, його багатозначимість і принципова недосяжність. Недосяжним є і соціальний ідеал, який ніколи не реалізується в повному обсязі.

Засадничими принципами людського буття, які протистоять хаосу тваринних потреб окремого індивіда, є ідеали, гідність, честь, совість.

Гідність людини — це сукупність уявлень про самоцінність особи. Ті моральну рівність з іншими людьми. Як не­від'ємна риса самосвідомості і принцип поведінки, гідність сприяє усвідомленню людиною свого місця в суспільстві, допо­магає визначити сенс особистого буття.

Як форма прояву соціальної і моральної свободи поняття гідності включає в себе право людини на повагу, визнання її прав і одночасно передбачає усвідомлення нею свого обов'язку і відповідальності перед суспільством.

Гідність безпосередньо виявляється через усвідомлення лю­диною свого суспільного значення. Це значення переживається відповідними почуттями, на противагу переживанню соціальної пригніченості.

До категорії гідності близьке поняття "честь". Честь визна­чає ставлення людини до самої себе, а також ставлення до неї суспільства. Між поняттями честь і гідність є певні відмінності. Уявлення про гідність особи випливає з принципу рівності всіх людей у моральному відношенні. А уявлення про честь оцінює людей диференційовано, залежно від їхньої належності до пев­ної соціальної спільноти. Така належність зумовлює дотриман­ня особою певних зразків поведінки для підтримання як своєї репутації так і репутації, соціальної спільноти, до якої людина себе відносить.

Невідповідність дій людини певним зразкам групової пове­дінки усвідомлюється як втрата честі. А це може привести до відторгнення соціальною групою особи, що втратила свою честь.

Певний рівень духовної досконалості особи засвідчує наяв­ність феномена совісті. Совість - це здатність людини чи­нити певні дії, усвідомлюючи ставлення до них інших лю­дей. Совість допомагає людині контролювати виконання своїх. обов'язків перед певними спільнотами, окремими людьми. Самооцінний характер совісті виявляється у почутті морального задоволення своїми діями або почутті сорому за них. Совість є своєрідною формою виразу моральних відносин між людьми й одночасно одним із моральних критеріїв діяльності людей.

Гідність, честь і совість як духовні цінності, через які люди усвідомлюють свою суспільну сутність, спираються на почуття порядності.

Порядність - це почуття і усвідомлення людиною своєї причетності до долі інших людей та відповідальності за неї. Порядна людина є носієм загальних духовних цінностей: добра, істини, краси, виявляє себе гідною, чесною. Е порядність виявляється у конкретних позитивних вчинках: відповідально­сті за долю інших людей, особистій причетності до суспільного життя.

В історії філософії, у художній літературі відбито такі ду­ховні цінності як порядність , гідність, честь, совість. Так, мі­фологічна література зображує носія цих якостей як людську істоту, що наділена незвичайними здібностями і силою. Герої-напівбоги, уособлення сили, посередники між людьми та бога­ми.

Такими героями вважаються син Зевса і Алкмени - Геракл, син Посейдона та богині землі Геї велетень Антей, син Пелея та морської богині Фетіди - Ахілл та інші.

Взірцями порядності вважаються філософ Сократ, мудрець Солон та інші.

Таким чином, людські цінності не є похідними від предмет­ного світу. Людина, на відміну від тварини, піднімається над природною необхідністю, і світ вічних цінностей стає мірилом її духовного буття. Універсум духовних цінностей не виводиться безпосередньо з конкретних умов існування людини, а є засобом його спрямування у відповідних напрямках.