Знати основні поняття:

Веди, йога, санкх'я, міманса, веданта, вайшешика, н'яя, чарвака-локаята, платонізм, неоплатонізм, арістотелізм, піфагорійство, кініки, стоїцизм, скептицизм, епікурійство, схолас­тика, реалізм, номіналізм, теологія, натуралізм.

1. Філософія Стародавнього сходу

Перші прояви філософського мислення відображені у веди­чних літературних джерелах Стародавньої Індії. Веди (знання) - це збірник релігійних гімнів, досвідних знань, моральних пра­вил індійського народу, що творилися більше 4 тисяч років то­му. В них закладено основи декількох своєрідних філософських систем: брахманізму, бхагаватизму, буддизму, джайнизму.

Якщо брахман є безликим абсолютним началом усього іс­нуючого, тобто з нього виник Світ, то бхагава є саме буття, іс­нування всього сущого. Буддизм же формувався як філософсько-етичне вчення, відповідно якому людина позбавляється страждань через самовідречення від зовнішнього світу. В основу джайнизму покладено принцип вдосконалення особи через від­повідне виховання. На підставі цих світоглядних уявлень сфор­мувалася значна кількість філософських шкіл. Вони поділилися на таких, які визнають авторитет Вед (називаються астіка) і тих, що їх не визнають (настіка). До перших відносяться йога, санкх'я, міманса, веданта, вайшешика, н'яя. Не визнає величного вчення, перш за все, чарвака-локаята. Який їх зміст?

Так, йога розбудована на ідеї необхідності постійного вдос­коналення душі і тіла, що досягається шляхом медитації, само­заглиблення у свій внутрішній світ. Філософські ідеї санкх’я, як і йоги, висвітлюють зв'язок вільної душі і фізичного (пасив­ного) тіла. Але у ній першопричина світу розтлумачується, як результат взаємодії вільних начал - духовного (пуруші) і тілес­ного (пракріті).

Міманса обґрунтовує вічність і незмінність світу, хоча окремі речі в ньому виникають, змінюються і гинуть. Суттєвим у мімансі є тлумачення про зв'язок мови і мислення, слова і його значення. Філософська школа веданта, навпаки, вважає основою буття - Брахмана, надприродну духовну силу. Брах­ман і є реальним світом, тому людська душа завжди має праг­нути до злиття з цією вищою силою.

Вчення вайшешики пов'язане з науково-природничими уявами про світ. Він існує об'єктивно і поєднує у собі воду, зе­млю, повітря тощо. Усі речі складаються з первинних часток (атомів). Завдяки відчуттю людиною речей, вона їх пізнає. Ще грунтовніше процес пізнання розглядала н'яя, називаючи вито­ками пізнання чуттєве сприйняття світу, порівняння, логічний висновок та судження авторитетів.

На підставі названих ведійських вчень в Індії розгорнулися релігійно-філософські напрями індуїзму, буддизму, джайнізму та ін. Провідною їх ідеєю є відречення від життєвих насолод, позбавлення страждань шляхом нірвани - кінцевої мети існу­вання, що досягається згасанням, охолодженням людських пристрастей. Подібні думки були необхідні при існуванні тих індійських варн (суспільних каст), що жили в злиднях і були соціальне пригнобленими. Вихід вбачався у втечі від повсяк­денних реалій.

Протилежністю античних філософських шкіл виступала чвака-локаята. Відкидаючи ідеї Вед про наявність першотворця світу, її представники закликали до пошуків людського ща­стя у земному житті. Людина сама може його творити та дося­гати життєвої насолоди, активно пізнаючи світ і змінюючи його за власною вподобою.

Таким чином, у різноманітних філософських школах Ста­родавньої Індії сформувалися думки про цілісність світу, єд­ність тіла і душі людини, можливості пізнання світу та побудо­ву людського щастя.

Якщо староіндійська філософія була спрямована на осмис­лення існування окремої людини, індивіда, то в Стародавньо­му Китаї вона набула соціального забарвлення. Безпосередньо філософська думка в Китаї сформувалася у У-ІУ ст. до н.е. З часом в ній з'явилося багато різноманітних напрямів і вчень.

Наприклад, дуже популярним було і залишається тепер вчення Конфуція (551-479 до н.е.). Відповідно філософії цього мислителя творцем світу і людської долі е Небо. Воно постійно стежить за справедливістю на землі. У суспільному житті, ви­значає Небо, все повинно бути незмінним, чітко підпорядкова­ним владі. Всі піддані мають шанувати господаря, простолюди­ни - чиновників, діти - батьків тощо. Така історична традиція. Але у всьому необхідно бути справедливим. "Стався до інших так, як би'ги хотів щоб відносилися до тебе", — повчав філософ.

У трактаті "Бесіди і судження" послідовники Конфуція ви­клали його погляди на моральний закон. Окрім беззастережної покори молодших старшим, конфуціанці обстоювали вічність соціальної нерівності. Кожна людина має знати своє місце в су­спільстві і чітко виконувати свої обов'язки. Адже Небо призна­чило одних керувати, а інших виконувати їх вимоги.

Подальший розвиток конфуціанства здійснив Мен-Пзи (372-289 до н.е.). Його погляди на суспільство і людину були дещо демократичнішими. Життєва сила людини, її енергія, за Мен-Цзи, мають підкорятися волі й розумові. Природа людини вза­галі прагне до добра, тому немає кращого служіння Небові, ніж бути добрим. Ось чому представники вищих станів повинні тур­буватися про простолюдинів. Конфуціанство в Китаї переросло в релігійне вірування і з II ст. до н.е. було визнане офіційною державною ідеологією.

Ще одним поширеним філософським вченням у Стародавньому Китаї був даосизм. В його основу покладено "дао" - все­осяжне світоглядне поняття. Воно розумілося як першопочаток і першооснова всього існуючого в світі. В книзі "Даодендзин" доказується, що первинним у відношенні до світу є небуття - дао. Воно породило нове дао, тобто все що існує - буття. Зміни відбуваються тому, що якісь із протилежних сторін чи характе­ристик речей або подій максимально виростають, і тоді цей об'єкт набуває нової якості: при народженні все ніжне, тендіт­не, при смерті - грубе, міцне. Це вже була ідея саморозвитку світу.

Даосизм вчить, що спокій - це головне в русі. І це тому, що все має відповідати вимогам закону дао. Воно керує і природою, і людиною. Все приходить само собою, і тому лише підпорядку­вання людиною свого життя дао веде її до благополуччя, успіху і повної свободи.

Окрім названих філософських вчень тривала історія Китаю знає багато інших. Скажімо, Ян Чжу (395-335 до н.е.) відкидав віру в небо та в безсмертя душі, а Ван Чун (27-97) не визнавав впливу на людей та природу потойбічних сил, вірив в пізнава­льні здібності людини і її творчі сили. Але названі спочатку вчення особливо сильно вплинули на подальший розвиток сві­тогляду і життя китайського народу.