3. Проблема життя і смерті в духовному досвіді людства

Людина є єдиним створінням у світі, яке усвідомлює свою кінечність (смертність), тому її життя для неї самої виступає як проблема. Для людини як істоти, що воліє мислити, творити, думка про скінченність власного існування є нестерпною, якщо не знайдений духовний зміст цього існування. Проблема сенсу життя виникає як потреба певного виправдання власної прису­тності у світі, своєї долі та призначення. Саме завдяки такому виправданню стає можливим подолання скінченності індивідуа­льного буття. Таємниця людського існування полягає в тому, щоб не тільки жити, а в тому, як і для чого (чи для кого) жити. За словами Е.Фромма, в самих основах людського існування укорінена потреба в об'єкті для служіння.

Подібно до всіх світоглядних питань, питання про сенс життя є вічною проблемою: вона знову і знову ставиться люди­ною протягом історії, отримує нові грані в духовному досвіді людства. Вона не може мати остаточного, наперед заданого ви­рішення для індивіда, не може бути прийнятою як "готове" знання, або рецепт життя, бо потребує особистого усвідомлення і вибору.

Можна досить умовно і схематично окреслити певні варіан­ти вирішення проблеми сенсу життя в історії людської культу­ри. З античних часів відома позиція філософа Епікура, так зва­на гедоністична (грецького "насолода", "задоволення") позиція, яку можна розуміти як "життя заради життя". Жити по­трібно так, вважав філософ, щоб насолоджуватися самим жит­тям, отримувати задоволення від життєвих благ і не думати про час смерті. Цінність епікурейської позиції в тому, що вона за­стерігає нас від ситуації, при якій пошук сенсу життя усуває на другий етап саме життя. Життя є емоційністю, таємничим да­рунком людині і треба ставитись з вдячністю і любов'ю до цього дарунка. Людині дана рідкісна можливість переживати непо­вторність власного існування зі всією гамою забарвлень його проявів - від радощів, злетів і перемог до падінь, тягарів і страждань. Разом з тим, саме епікурейство в своєму ставленні до життя виражало таку позицію: якщо воно позбавлено відпо­відальності за дарунок життя, то вироджується в егоїстичну позицію "життя заради себе" і веде до втрати людського відчут­тя повноцінності життя.

Інший шлях в здобутті сенсу життя можна назвати "жит­тям заради інших людей", коли гарантією осмислення життя для людини постають інтереси родини, нації, суспільства, при­йдешніх поколінь. Для людини, як суспільної істоти, небайду­же, що вона залишає після себе. Недаремно прожити життя - це і продовжитися в своїх нащадках, і передати їм результати своєї матеріальної і духовної діяльності. Але на цьому шляху існує небезпека опинитися в ситуації, коли саме твоє неповтор­не життя перетворюється лише в засіб для чогось іншого. Та­ким "іншим" може виявитися і певна "ідея", чи ідеал, реаліза­ція якого потребує від людини посвятити їй своє життя (це мо­же бути ідея комунізму, "світлого майбутнього" тощо). Якщо така позиція не пов'язана з духовною еволюцією людської осо­бистості, людина стає на шлях фанатизму (історія знає безліч варіантів і класового, і національного, і релігійного фанатизму).

Самоцінність індивідуального "Я" не може розчинитися по­вністю в інших цінностях. Призначення та сенс життя індивіда в першу чергу самому здійснитися як Людина, або - мовою ре­лігії — "піднятися до Бога, стати образом та подобою Божою". Як писав французький філософ Г.Марсель, "піднятися до Бога - це означає ввійти в самих себе, більш того, в глибину самих себе - і себе ж перевершити". Іншими словами, в своєму житті людина повинна стати єдністю універсально-людського і непо­вторно-індивідуального, в розвиток свого "Я" включити весь світ - і природний, і суспільний. Таке можливе лише через жи­вий діалог, через творче спілкування з природою, суспільством (і "ближніми" і "дальніми"), з культурою людства. Це є саме те, що має назву духовної еволюції, саморозвитку людської особис­тості в процесі співтворчості зі світом. Конкретні шляхи духов­ної еволюції особистості — справа її власного вибору, особистого ризику віри і долі.