2 .Законодавчо-правові аспекти охорони та відтворення водних ресурсів в Україні.

За допомогою водного законодавства регулюються водні відносини в Україні. Дія цього законодавства поширюється на всі види водних об'єктів, що є на території України, на весь її водний фонд, тобто на всі поверхневі й підземні води, джерела, внутрішні морські води^*98. Водне законодавство забезпечує здійснення широкого комплексу заходів щодо охорони вод від забруднення, вичерпання, засмічення, запобігання шкідливій дії вод та ліквідації їх наслідків. Відповідно до такого законодавства забороняється введення в дію підприємств, споруд та інших об'єктів, що впливають на стан вод, або будівель, не забезпечених пристроями та очисними спорудами необхідної потужності, які запобігають забрудненню і засміченню вод, також не дозволяється скидання у водні об'єкти виробничих, побутових, радіоактивних та інших видів відходів і сміття.

У 1995 р. було прийнято Водний кодекс України, згідно з яким усі водні об'єкти на території України становлять її водний фонд, а також вони є національним надбанням народу України, однією з природних основ його економічного розвитку і соціального добробуту. У цьому документі визначено, що всі води (водні об'єкти) — виключно власність народу України, вони надаються тільки у користування. У галузі використання, охорони та відтворення водних ресурсів Водним кодексом встановлено такі нормативи^*99;

*99: {Водний кодекс України (зі змінами та доповненнями, внесеними Законом України від 7 грудня 2000 р. №2120-ІІІ) // ВВР. — 2001. — №2-3—Ст. 35.}

— нормативи екологічної безпеки водокористування;

— екологічний норматив якості води;

— нормативи граничнодопустимого скидання забруднювальних речовин;

— галузеві технологічні нормативи утворення речовин, що скидаються у водні об'єкти;

— технологічні нормативи використання води. Скидання стічних вод у водні об'єкти допускається лише за умови наявності нормативів граничнодопустимих концентрацій та встановлених нормативів граничнодопустимого скидання забруднювальних речовин. Усі водні об'єкти мають охоронятися від забруднення, засмічення, вичерпання та інших дій, вони унаслідок яких можуть погіршитися умови водопостачання, вони завдаватимуть.

Також в Україні реалізується Загальнодержавна програма охорони та відтворення довкілля Азовського і Чорного морів (2001—2010 рр.), затверджена 22 березня 2001р. У Програмі визначено такі пріоритетні напрями розв'язання основних проблем екологічного стану Азовського й Чорного морів:

— зменшення рівня забруднення морів та антропогенного навантаження на їх екосистеми;

— зниження ризику для здоров'я людини, пов'язаного із забрудненням морських вод і прибережної смуги;

— збереження та відтворення біологічного різноманіття, природних ландшафтів прибережної смуги і місць існування біологічних видів, розширення мережі державних заповідників, заказників, створення національних парків;

— збалансоване використання та відтворення морських біологічних ресурсів і розвиток аквакультурних видів діяльності, особливо цінних промислових видів риб з метою забезпечення належного державного контролю;

— запобігання руйнуванню морського берега та охорона земель у прибережній смузі морів;

— створення системи інтегрованого управління природокористуванням у межах водоохоронної зони морів, прибережній смузі морів, територіальних морських водах України;

— удосконалення системи моніторингу для оцінювання впливу природних і антропогенних факторів на довкілля;

— залучення громадськості до реалізації природоохоронних заходів, підвищення рівня екологічної освіти та виховання населення;

— удосконалення законодавчої та іншої нормативно-правової баз з метою впровадження державної політики у сфері збереження довкілля Азовського й Чорного морів, узгодження її з вимогами чинних міжнародних договорів України.

Очевидно, що проблеми охорони Світового океану набули глобального значення для всіх держав світу у зв'язку з тим, що морське середовище не розділене природними кордонами. Тобто через систему течій, поверхневий стік, взаємозв'язок з атмосферою шкідливі речовини поширюються на величезні площі, простягаючись на дуже значні відстані від конкретного джерела забруднення. Саме тому міжнародне співробітництво у цій галузі має виключне значення для всього світового співтовариства. Отже, охорона та раціональне використання ресурсів природних вод потребують тісного міжнародного співробітництва, що ґрунтується на нормативній базі. Принципами міжнародного права, за якими регулюється охорона водного середовища, є: охорона екологічної рівноваги, що визначає певні права й обов'язки держав; неприпустимість забруднення вод відкритого моря в результаті будь-якого виду діяльності; обов'язкове дотримання міжнародних стандартів усіма без винятку державами.

Масове застосування гербіцидів та дефоліантів призводить до отруєння суміжного морського середовища — так званого марециду. До нього належать такі дії мирного часу, як: випробування ядерної зброї, захоронення радіоактивних відходів та отруйних речовин, скидання небезпечних промислових відходів^*101. Ці дії заборонені міжнародним правом. Найважливішу роль у координації міжнародної діяльності з охорони водних ресурсів планети відіграє Програма ООН з навколишнього середовища. До міжнародних документів, що вже використовуються в міжнародному праві та практиці, належать:

Конвенція з морського права, підписана 159 країнами світу, яку ще називають Хартією морів. Вона закріплює правовий режим Світового океану в цілому. У результаті 35 % Світового океану перестали бути джерелами міждержавних конфліктів. Конвенція визначила акваторії, що мають національну юрисдикцію, і ці держави відповідають перед міжнародною спільнотою за їх охорону. Майже 45 % Океану визнано загальним надбанням людства, тому будь-яке видобування на цих територіях має здійснюватися під контролем Міжнародного органу з морської справи;

— Конвенція із запобігання забрудненню Світового океану скидами відходів та інших матеріалів, чинна з 30 серпня 1975 р. За нею скиди регламентуються так: а) заборона скидів надзвичайно небезпечних речовин, включаючи радіоактивні; б) скидання низки речовин лише за попереднім спеціальним дозволом; в) скидання менш небезпечних речовин із дозволу національних органів влади.

— Угода про заборону комерційного видобування китів (1985 p.). Здійснюється також програма співробітництва стосовно регіональних морів, за нею няні працюють 130 держав.

До водних ресурсів у широкому розумінні належать води річок, озер, водосховищ, каналів, морів і океанів, підземні та ґрунтові води, води гірських і полярних льодовиків, атмосферні. Також до складу цього поняття входять і власне водні об'єкти, тобто річки, озера, моря тощо, які використовуються для судноплавства, гідроенергетики, рибного господарства, рекреації без вилучення з них води. Теоретично водні ресурси невичерпні, оскільки вони відновлюються в процесі кругообігу. Однак споживання води в Україні збільшується такими темпами, що проблема чистої води і дефіциту водних ресурсів є однією з найактуальніших.

Забруднювальні речовини можуть проникати у водне середовище водним, підземним та еоловим шляхами. Серед основних джерел забруднення водних об'єктів України переважають промислові підприємства (особливо нафтовидобувної та нафтопереробної промисловостей); відходи водного транспорту; промислові та господарсько-побутові стічні води; сільськогосподарське виробництво. Найстійкіші забруднювачі морських вод — нафта і нафтопродукти.

За обсягами водокористування в Україні лідирує промисловість (45 % загального водоспоживання). Майже 83 % усієї спожитої води в промисловості використовується в енергетиці, чорній металургії і хімічній промисловості, які є найбільш водомісткими галузями. У сільському господарстві споживається до 40 %, а на комунальні потреби — близько 10 % загального водоспоживання. Майже половина забраної води скидається в річки і водойми у вигляді стічних і дренажних вод.

Головне джерело водопостачання для суспільства — це річковий стік, що розподіляється територією держави дуже нерівномірно. Річкова мережа України складається з тимчасових водотоків, які мають течію лише під час сніготанення і дощів; маленьких струмків та річок; великих рік, таких як Дніпро і Дністер. Основним постачальником води для України є Дніпро, інші річки, що забезпечують потреби у воді, — Дунай, Дністер, Південний Буг, Тиса, Прут та ін.

Гігієнічна класифікація водних об'єктів України за ступенем забруднення передбачає оцінювання якості води за органолептичними, токсикологічними, загальносанітарними і бактеріологічними показниками. Органолептичні показники визначаються за запахом, смаком, кольором, мутністю, завислими речовинами, рН, лужністю, загальною жорсткістю, загальною мінералізацією, сухим залишком, вмістом магнію, марганцю, заліза, хлоридів, сульфатів, нафтопродуктів тощо.

Відповідно до ступеня забрудненості якісне оцінювання води у водних об'єктах України має такі показники: допустима, або чиста вода, яка може використовуватися без обмеження; помірна, або умовно чиста вода; вода підвищеної забрудненості, що потребує санітарного очищення; вода високої забрудненості, яка повністю непридатна для всіх видів водокористування; вода дуже високої забрудненості, навіть короткотривалий контакт з якою може спричинити несприятливі наслідки для здоров'я населення.

Найбільш надійними джерелами доброякісної питної води в Україні є підземні води, тобто ті води, що розміщені у ґрунтах і гірських породах верхньої частини земної кори (до глибини 12—16 км) і заповнюють при цьому різноманітні пустоти. Загалом стан підземних вод України кращий, ніж поверхневого стоку, хоча іноді спостерігається забруднення їх стоками промислових підприємств, тваринницьких комплексів тощо. На якість і запаси підземних вод у деяких промислових районах (Донбас, Кривбас) негативно впливає розвиток гірничодобувної промисловості. Наприклад, у зв'язку з багаторічним відкачуванням води з шахт і кар'єрів рівень підземних вод значно зменшився, а з деяких водоносних горизонтів вода взагалі зникла.

До Азово-Чорноморського басейну, який є південним кордоном України, потрапляє велика кількість побутових і промислових стічних вод, нафтопродуктів та залишків добрив і пестицидів. Найуразливішими щодо антропогенного навантаження є прибережні частини Чорного та Азовського морів, особливо в зоні діяльності портів, поблизу гирлових ділянок річок, а також у межах впливу населених пунктів. Головні причини катастрофічного екологічного стану вод Азовського і Чорного морів пов'язані з хижацьким (часто незаконним) виловлюванням риби; будівництвом гребель і водосховищ на основних ріках (Дон, Кубань), що живлять моря; інтенсивним впровадженням у сусідніх регіонах зрошувального землеробства, що зумовлює хімізацію, забруднення ґрунтів і вод, засолення; збільшенням забруднення довкілля викидами хімічної та металургійної промисловостей; спорудженням на узбережжі морів численних пансіонатів і баз відпочинку, що призводить до активного зростання побутових відходів та каналізаційних стоків.

Пріоритетними напрямами розв'язання основних проблем Азовського і Чорного морів є зменшення рівня забруднення морів й антропогенного навантаження на їх екосистеми; збереження та відтворення біологічного різноманіття, природних ландшафтів прибережної смуги і місць існування біологічних видів, розширення мережі державних заповідників, заказників, створення національних парків; збалансоване використання і відтворення морських біологічних ресурсів; запобігання руйнуванню морського берега та охорона земель у прибережній смузі морів; удосконалення системи моніторингу водних об'єктів та ін.

Водні відносини в Україні регулюються за сучасним водним законодавством. Його дія поширюється на всі види водних об'єктів, що існують на території України, її водний фонд, тобто на всі поверхневі, підземні води та джерела, внутрішні морські води. Згідно з водним законодавством забезпечується здійснення широкого комплексу заходів щодо охорони вод від забруднення, вичерпання, засмічення, запобігання шкідливій дії вод та ліквідації їх наслідків.