9.2. Геополітичне поле Європи

Геополітичне поле Європи як мінімум складається з трьох великих геополітичних утворень (полів). Перше з них — кон­тинентальний Захід, ядром якого можна назвати насамперед Францію, Іспанію, Португалію. До острівного Заходу насам­перед зараховують Англію. Друге утворення (ареал) — Серед­инна Європа. Сюди належать Австрія, Угорщина, Німеччи­на, Італія. Третє утворення — Східна Європа та євразійська Росія.

Історично Англія (як і США) дотримувалась у геополітич- них стосунках з країнами Західної та Східної Європи, з Єв­разією і Південно-Східною Азією таласократичного підходу. До кінця XX ст. Англія була володаркою морів. Перша сві­това війна, а потім жовтневий переворот в Росії внесли сер­йозні корективи у світовий розклад геополітичних сил. СРСР і США впродовж піввіку перетворилися на дві світові наддер­жави. Західній Європі разом з Англією відводилася роль бу­ферної зони. З часом всередині західноєвропейського співто­вариства відбуваються невидимі на перший погляд зміни у відносинах США та Європи. Поверхово це виглядає як тра­диційне протистояння Парижа і Вашингтона, прагнення створити вісь Париж — Бонн як зародок сучасної Європи, спроможної протистояти заокеанському могутньому покро­вителю.

На геополітичному полі Європи прагне все гучніше заяви­ти про себе потужна об'єднана Німеччина. Відбувається про­цес "європеїзації" НАТО, посилення в ньому ролі європейців. Наприкінці XX ст. в НАТО чітко визначились дві групи: з од­ного боку — США і Канада і часто Англія, що до них при­єднується. З другого — великі країни Західної Європи, націо­нальне почуття населення яких, зокрема французів і німців, було зачеплене в роки Другої світової війни. Посилюються ін­теграційні стосунки у сфері політики, економіки, фінансів у країнах Європейського союзу. Кінець XX ст. ознаменувався створенням єдиної європейської валюти євро, відмовою від митного кордону і прийняттям принципового рішення про запрошення до складу Євросоюзу 10 країн Центральної і Східної Європи.

На рубежі третього тисячоліття геополітичне поле об'єд­наної Європи може формуватися у двох напрямах. Перший. Європа стає визнаним лідером світового цивілізаційного про­цесу, зберігає свою унікальність у ньому, стверджується як самостійний центр багатополюсного світу нового тисячоліт­тя. Другий. Європа фактично занепадає, остаточно підкоря­ється панамериканізму, відбувається її дифузія у процесі глобалізації, дезінтеграція між євроатлантичним і євразій­ським полюсами.

Нинішній етап характеризується далекосяжним геострате- гічним розколом між США і Європейським союзом при фор­мальному збереженні стратегічного і військового партнерства. Названий процес — природний результат відчутних змін у співвідношенні економічних потенціалів Європи і США, а також реакція Європи на формування Сполученими Штата­ми Америки політики одноособової гегемонії. Відповідні про­цеси демонструє і реальна практика останніх років. Світ став свідком виникнення і загострення серйозних розходжень між США і Західною Європою в питаннях, що стосуються Кіот- ського протоколу, доцільності воєнної операції проти Іраку то­що. Йдеться, природно, не про протистояння, а про відмін­ність інтересів і поглядів на ряд питань сучасності, визначе­них в останнє десятиріччя у військовій, економічній і політичній сферах.

Нині активно інтенсифікується процес переосмислення ге­ополітичного статусу Європи і насамперед Європейського со­юзу. Йдеться про нові контури світоустрою, розвитку системи міжнародних відносин, де Європейський союз міг би відігра­вати самостійну роль, виконувати політичну функцію, відмін­ну від тієї, що реалізується нині, — функцію важливого, але все ж нерівного молодшого партнера США.

Проте тривалий час ця функція ЄС ще буде зберігатись. Не слід нехтувати воєнним аспектом справи, де лідерство США є безсумнівним. До цього часу неподоланий психологічний шок, нанесений Європейському континенту двома світовими війна­ми минулого століття. Важливо враховувати й те, що інтегра­ційні процеси за своєю сутністю не піддаються штучному фор­сажу. Вони можуть стверджуватись лише на еволюційній ос­нові. І щодо цього час працював, працює і буде працювати в майбутньому на Європу. Вона вже пройшла значну відстань, що визначає геополітичну рівновагу США — ЄС.

Нині на користь європейської геополітичної стратегії слід зарахувати створення загальноєвропейської валюти, перетво­рення Європи на визнаний центр світової екологічної політики. А ще не варто забувати конструктивність відносин Європей­ського союзу з країнами "третього світу". Відповідно до своїх базових принципів ЄС прагне максимально підтримати стійкий економічний і соціальний прогрес країн, що розвиваються.

Отже, епіцентр конструктивності у світовій політиці посту­пово переноситься із США в Європу, де країною першої геопо- літичної ваги намагається стати Німеччина.