1.7.2. Обсє як провідна інституція розвитку теорії і практики реалізації системи заходів довіри в міжнародних відносинах і співробітництва у сфері міжнародної безпеки

Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ – The Organization for Security and Cooperation in Europe) заснована в результаті трансформації та розвитку Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ), її було започатковано як політичний консультативний орган, до якого увійшли країни Європи, Центральної Азії та Північної Америки. ОБСЄ має статус форуму для розвитку співпраці у сфері міжнародної безпеки, який вирішує питання розширення відносин з усіма організаціями та інститутами, що займаються зміцнення загальної безпеки. У січні 1995 р. вона набула статусу міжнародної організації.

Внаслідок розпочатого у 1972 р. процесу НБСЄ в 1975 р. було ухвалено Гельсінський Заключний акт. Цей документ охоплює широке коло стандартів міжнародної поведінки та зобов’язань, котрі регулюють відносини між державами-учасницями, заходів зміцнення довіри між ними, особливо в політично-військовій сфері, поваги до прав людини та основних свобод, а також співпраці в економічній, культурній, технічній і науковій галузях.

Зокрема, Заключний акт НБСЄ 1975 р. передбачає здійснення наступних заходів довіри між державами НБСЄ (нині ОБСЄ):

1) попереднє (за 21 день) повідомлення про великі військові навчання, в яких беруть участь понад 25 тис. чол.;

2) обмін спостерігачами на військових навчаннях;

3) попереднє повідомлення про великі пересування військ.

Підсумковим документом Стокгольмської конференції із заходів зміцнення довіри і безпеки та роззброєння в Європі 1986 р. вдосконалив напрацьовану в 1975 р на Гельсінській НБСЄ систему заходів довіри, зокрема, було документально закріплені наступні додаткові заходи:

1) здійснення спостереження і контролю за певними видами військової діяльності. Держави мають запрошувати спостерігачів із числа усіх інших учасників НБСЄ для спостереження за діяльністю, в якій беруть участь понад 17 тис. військовослужбовців або 5 тис. десантників. При цьому спостерігачам під час виконання їх функцій надаються дипломатичні привілеї та імунітет (з’являється у спецслужбах таке поняття як „легальна розвідка”, коли розвідники не приховують своєї приналежності до спецслужб і офіційно вказують, що мета їхнього відвідування іноземної держави є збір інформації про військову діяльність держави перебування);

2) обов’язковий обмін щорічними планами військової діяльності, що підлягає повідомленню;

3) заборона проводити діяльність, котра підлягає повідомленню, але не включена у відповідні плани;

4) забезпечення перевірки дотримання заходів довіри. Держави НБСЄ мають право проводити за запитом інспекції в зоні застосування заходів довіри (але не більше трьох на рік і не більше одного інспектора від кожної держави-учасника).

Віденські документи НБСЄ 1990 і 1992 рр. істотно розширили як перелік заходів довіри, так сферу їх застосування. Нині система заходів довіри включає нові інститути (інспекції на місці, технічний контроль і т. ін.).

У рамках контролю над звичайними озброєннями, під час відкриття саміту НБСЄ в Парижі 19.11.1990 p., 22 країни НАТО і тодішньої Організації Варшавського Договору підписали Договір про звичайні збройні сили в Європі 1990 р., котрий обмежив зазначену категорію сил в Європі від Атлантичного океану до Уральських гір.

У рамках НБСЄ в 1990 р. була ухвалена Хартія для нової Європи, в якій вироблено механізм досягнення рівної безпеки для всіх європейських держав. Цей механізм містить у собі такі органи, як:

1) Рада міністрів закордонних справ;

2) Комітет старших посадових осіб;

3) Секретаріат;

4) Центр із запобігання конфліктам;

5) Парламентська асамблея країн-учасниць;

6) Бюро з вільних виборів.

Рада міністрів закордонних справ держав-учасниць НБСЄ стала головним органом, відповідальним за проведення регулярних політичних консультацій. Перше засідання Ради міністрів закордонних справ відбулося 19.06.1991 р. у Берліні: було затверджено механізм консультацій і співробітництва з питань надзвичайних ситуацій в межах діяльності НБСЄ, котрий був задіяний для врегулювання ситуації в Югославії і Нагірному Карабаху.

На Гельсінській зустрічі у липні 1992 р. країни-учасниці прийняли рішення заснувати у м. Відні Форум НБСЄ з питань співробітництва в галузі безпеки, під егідою якого нині відбувається:

1) діалог з питань безпеки;

2) переговори щодо контролю над озброєннями, роззброєння та зміцнення довіри та безпеки.

Відповідно до Декларації Гельсінського саміту 1992 p., ОБСЄ розробила низку механізмів відрядження офіційних місій і особистих представників Голови ОБСЄ для:

1) встановлення фактів кризових ситуацій;

2) подання доповідей по суті кризових ситуацій;

3) здійснення моніторингу за розвитком тенденцій в оперативній обстановці, котра може привести до кризової ситуації;

4) реалізації посередницьких функцій згідно зі своїми повноваженнями щодо врегулювання кризових ситуацій і запобігання конфліктів.

Упродовж двох наступних років у межах Форуму НБСЄ з питань співробітництва в галузі безпеки, котрий розпочав свою діяльність у Гельсінкі з 22.09.1992 p., відбувалися переговори щодо пакету документів за мандатом, узгодженим у Гельсінкі, – „Програма термінових заходів”.

У листопаді 1993 р. Форум прийняв чотири важливі документи:

1) „Стабілізаційні заходи в умовах локалізованих кризових ситуацій”;

2) „Керівні принципи здійснення передачі звичайних озброєнь”;

3) „Планування оборони;

4) „Контакти і співпраця у військовій галузі”.

На саміті НБСЄ в Будапешті 05 – 06.12.1994 р. глави держав та урядів країн-учасниць започаткували широке комплексне обговорення усіх аспектів безпеки з метою розробки концепції міжнародної і регіональної безпеки на XXI ст. з урахуванням поточних дебатів по цих питаннях у державах-учасницях. На Будапештському саміті 1994 р. ухвалені інституційні рішення, спрямовані на зміцнення НБСЄ.

У грудні 1994 p., напередодні саміту НБСЄ в Будапешті, були узгоджені наступні дві частини „Програми термінових заходів” – нова редакція Віденського документа (Віденський документ-94). Зазначений документ об’єднав колишні документи Стокгольмського і Віденського форумів і включила розділи про:

1) „Планування оборони”;

2) „Контакти і співробітництво у військовій сфері”;

3) „Про глобальний обмін військовою інформацією”.

На Будапештському саміті НБСЄ 1994 р. з метою реалізації положень Хартії для нової Європи та інших документів ОБСЄ щодо безпеки був також ухвалений Кодекс поведінки з військово-політичних аспектів безпеки. У Кодексі проведена думка про те, що безпека кожної держави нерозривно пов’язана з безпекою всіх інших та що зміцнення безпеки однієї держави за рахунок безпеки інших неприпустиме. Одночасно в Кодекс були включені нові суттєві зобов’язання щодо демократичного контролю над збройними силами та їх застосуванням.

Декларація Лісабонського саміту ОБСЄ 1996 р. про Систему спільної всеосяжної безпеки Європи у ХХІ ст. підтвердила, що європейська безпека потребує якнайширшого співробітництва і координації між державами-учасницями ОБСЄ і європейськими та трансатлантичними організаціями. Одночасно даний документ визначив ОБСЄ як особливо ефективний форум для розвитку співробітництва і взаєморозуміння між такими організаціями та установами. У декларації також було висловлено намір ОБСЄ поглиблювати співробітництво з іншими організаціями безпеки, дії яких є прозорими та передбачуваними, члени (поодинці чи разом) дотримуються принципів і зобов’язань ОБСЄ, а членство базується на відкритих і добровільних обов’язках

На одинадцятій зустрічі Ради міністрів закордонних справ держав-учасниць ОБСЄ 1-2.12.2003 р. була ратифікована Стратегія ОБСЄ щодо протидії загрозам безпеці та стабільності в XXI ст. Зазначена Стратегія задекларувала, що Рада Безпеки ООН несе першочергову відповідальність за підтримання миру і безпеки та відіграє вирішальну роль у зміцненні безпеки і стабільності в світі. При цьому ОБСЄ прагне розширити відносини з усіма організаціями та інститутами, котрі займаються зміцненням всеосяжної безпеки в регіоні відповідальності Організації. З деякими з них, зокрема з ООН, ЄС, НАТО і Радою Європи, ОБСЄ налагодила регулярні консультації як на технічному, так і на політичному рівнях.

У Стратегії підкреслюється, що ОБСЄ має залишатися гнучкою, аби зберігати здатність до співробітництва з різними організаціями. При цьому вважається за доцільне, брати до уваги можливі межі змін, які можливі з часом, потенціалів і цілей партнерів у зв’язку з еволюцією їх уявлень про загрозу, а також зміни їхніх організаційних можливостей. Необхідно зазначити, що розбудова системи регіональної безпеки триває й донині.