6.4.2. Особливості функцій спецслужб у сфері сучасної розвідувальної діяльності

Як вже зазначалося, раніше розвідувальна діяльність була монополією спочатку військових відомств, а згодом у ході „холодної війни” переродилася в найефективнішій засіб реалізації зовнішньої політики держави в цілому. У нинішніх умовах ослаблення ваги та ролі держави у міжнародних відносинах значними темпами розвивається розвідувальний потенціал ТНК, політичних об’єднань, організованих транснаціоналізованих злочинних угруповань, так званих таємних транснаціональних елітарних співтовариств, котрі мають відповідні розвідувальні та контррозвідувальні структури, які не лише не поступаються, а й в деяких аспектах навіть переважають їх.

Сучасні функції спеціальних служб у сфері міжнародних відносин підпорядковані спеціальній меті суб’єкта міжнародних правовідносин, котра полігає у забезпеченні безпеки та просуванні державних, національних чи/ або корпоративних інтересів. Детальне вивчення досвіду оперативної діяльності іноземних держав і недержавних структур засвідчило, що реалізація зазначеної розвідувальної мети здійснюється шляхом розв’язання чотирьох стратегічних завдань:

1. Розвідувально-інформаційного забезпечення прийняття і реалізації правлячою елітою держав чи інших учасників міжнародних відносин стратегічних і поточних рішень.

2. Здійснення заходів вигідного прихованого впливу на партнерів, конкурентів, супротивників чи ворогів.

3. Здійснення заходів безпосереднього підриву, тобто завдання безпосередньої шкоди наявним потенціалам (політичному, економічному, військовому, науково-технічному, оборонному тощо) ворогів, супротивників чи конкурентів.

4. Створення відповідних розвідувальних позицій та забезпечення умов безпеки учасникам розвідувального процесу.

Виконання завдань щодо інформаційно-аналітичного забезпечення спецслужбами вищих органів влади у проведенні як зовнішньої, так і внутрішньої політики нині відбувається на чотирьох етапах:

1) отримання (збір, придбання, добування) первинної інформації;

2) її обробка в інформаційних підрозділах (класифікація, формалізація, порівняння з вже наявною в базах даних, накопичення, збереження, поточне інформування зацікавлених споживачів);

3) аналітична робота (виробництво нового знання на підставі спеціальної розумової діяльності співробітників шляхом дослідження і тлумачення наявних фактів, пошуку їх взаємозв’язків з невідомими фактами, моделювання певних процесів і подій, формулювання прогностичних висновків, підготовка рекомендацій для правлячих кіл і варіантів їх поводження в кризових ситуаціях тощо);

4) наукова робота – науковий аналіз і оцінка оперативної інформації у сукупності з „відкритою”, узагальнення практичного оперативного досвіду і формування системи теоретико-прикладних напрацювань для практики реалізації зовнішньої політики, особливо в галузі таємної боротьби.

За загальними рисами в сучасних умовах майже не існує технологічних відмінностей в цій сфері від діяльності звичайних політико-дипломатичних відомств, тобто нині інтенсивно розвивається така форма організації розвідувальної діяльності як легальна і умовно легальна розвідки.

У першому випадку – легальна розвідка – розвідники навіть не приховують своєї приналежності до спецслужб перед державними органами країни перебування, отримання первинної інформації здійснюють за точним дотриманням вимог законів і міждержавних домовленостей або міжнародного мандату, як це було нещодавно під час інспекцій до Іраку груп експертів із роззброєння під егідою ООН.

У межах умовно легальної розвідки розвідники, використовуючи законний в’їзд і перебування в іноземній країні, також самостійно збирають інформацію, проте діють під дипломатичним чи іншим прикриттям, приховуючи свою приналежність до спецслужб і справжню місію перед владою держави перебування. Як правило, під час виконання зазначених завдань розвідники координують свої дії з „чистими” дипломатами та обмінюються з ними отриманими даними, готують спільні повідомлення в центр.

Аналогічна координація заходів відбувається, але не так відкрито, між спецслужбами та дипломатичними відомствами під час виконання завдань щодо вигідного впливу на керівників, певні політичні, військові та ділові кола, окремі етнічні та соціальні групи держави перебування. Проте, тут відбувається чітке розподілення ролей – дипломати діють лише публічними, а розвідники – оперативними, тобто прихованими, конспіративними методами.

Агентурна розвідка – основний вид організації оперативної діяльності, котра здійснюється всіма іноземними державами і багатьма суб’єктами господарювання, особливо транснаціональними корпораціями, які залучаються до активної розвідувальної діяльності в зовнішньополітичній практиці. На агентурну розвідку в сучасних умовах покладено вирішення найбільш важливих і делікатних завдань щодо добування первинної розвідувальної інформації, здійснення вигідного впливу і безпосереднього підриву в найбільш гострих формах.

Агентурна розвідка репрезентує особливий вид організації оперативної діяльності, заснований на агентурному (людському) проникнення до державних і громадських установ держави, іншого об’єкта розвідувальних спрямувань, тобто ведеться з позицій, котрі створюються усередині соціально-політичної системи конкретного суспільства, колективу, в тому числі й серед політичних союзників чи партнерів по бізнесу. Характерними рисами агентурної розвідки є ведення підривної діяльності іноземними агентами і розвідниками із середини суспільства держави-об’єкта розвідувальних спрямувань, її особлива загроза виявляється в універсальній протиправності всіх основних аспектів цієї діяльності.

Технічна розвідка як вид організації оперативної діяльності розвідок іноземних держав репрезентує стійке об’єднання технічних розвідувальних засобів у самостійні структури, створенні з метою вирішення специфічних для них завдань в рамках організаційно-самостійних комплексів. Технічна розвідка як система організації і використання спеціальної апаратури об’єднує засоби, котрі сприймають інформацію самостійно, як правило, незалежно від оперативних дій агентів і розвідників даної розвідки іноземної держави. Діяльність технічної розвідки неможлива без керування нею з боку програмістів, операторів і т. ін. Технічні засоби розміщуються на території держави, що розвідується (у будівлях дипломатичних представництв, а також нелегально в районі об’єктів розвідки), в державі-суб’єкта розвідки та на території третіх країн. Розміщення технічних засобів може бути стаціонарним і рухомим (на судах, літаках, штучних супутниках Землі тощо).

Аналіз матеріалів, котрі висвітлюють рівень правового забезпечення публічної зовнішньополітичної діяльності політико-дипломатичних відомств та оперативної діяльності спецслужб, свідчить про те, що в міжнародно-правовому аспекті як змістовна сторона, так і рівень легітимності розвідувальної і контррозвідувальної діяльності учасників міжнародних відносин не визначені. У межах національного законодавства переважна більшість сучасних держав законодавчо конституціювали агентурно-оперативну діяльність власних спецслужб як правомірну, а іноземних партнерів – як таку, що підпадає під кримінальну відповідальність. У даному випадку спостерігається певна подвійність у ставленні до такого соціального явища, як розвідувальна діяльність. Зокрема, це стосується такого напрямку оперативної діяльності спецслужб, як проведення оперативних заходів безпосереднього підриву, котрі зазвичай визначаються як шпигунство. Повинно бути зрозумілим, що з цією діяльністю головним чином пов’язується питання про створення умов безпеки учасникам розвідувального процесу.