5.1.1. Теоретико-методологічне визначення особливостей ієрархії джерел міжнародного публічного права

Джерела міжнародного публічного права – це форма зовнішнього виразу норм міжнародного права, яка створюється шляхом узгодження позицій суб’єктів міжнародного публічного права.

Про джерела міжнародного публічного права говориться у преамбулі Статуту ООН. Згідно Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. загальновизнаними джерелами міжнародного публічного права є договір і звичай. Хоча у міжнародному публічному праві не існує вичерпного переліку джерел, але тим не менш загальновизнаним є посилання на Статут Міжнародного Суду ООН, а саме на ст. 38. У ній зазначається, що суд, який зобов’язаний вирішувати спори на основі міжнародного публічного права застосовує:

1) міжнародні конвенції (міжнародні договори у розумінні Статуту);

2) міжнародні звичаї;

3) загальні принципи права;

4) судові рішення і доктрини кваліфікованих фахівців міжнародного публічного права як допоміжне джерело.

Доктриною міжнародного публічного права, зі свого боку також, додатково визнані:

5) рішення міжнародних організацій;

6) акти міжнародних конференцій;

7) та односторонні акти держав як джерела цієї системи.

Саме у переліченій послідовності існує ієрархія джерел міжнародного публічного права. Слід також зазначити, що договір, звичай та загальні принципи права є універсальними джерелами, їх юридична сила витікає із загальних положень міжнародного публічного права.

Правотворчі рішення організацій вважаються спеціальними джерелами. Їх юридична сила визначається міжнародним актом відповідної організації. Таким чином, резолюціям міжнародних організацій надається важлива роль у загальному процесі формування норм міжнародного публічного права, результати яких виливаються у форму договору або звичаю. Їх роль є значною й у тлумаченні існуючих норм. Тим не менш, вказані вище резолюції рідко є безпосередніми джерелами міжнародного публічного права. У такій якості вони виступають переважно у межах наднаціональних міжнародних об’єднань, подібних до Європейського Союзу.

Практикою міжнародних судів і арбітражів за одностороннім актом визнана принципова можливість створення міжнародно-правових зобов’язань. Важливе значення має позиція Міжнародного Суду ООН, яка викладена ним при розгляді справи про випробування ядерної зброї Франції на островах Тихого океану. Суд визначив, що зроблені від імені французького уряду заяви про те, що у подальшому він не має намірів проводити такого роду випробування, утворюють для нього міжнародно-правові зобов’язання. При цьому Суд вказав на загальне визнання положення, згідно якого односторонні заяви відносно юридичного чи фактичного положення здатні породжувати правові зобов’язання.

Договори як кодифікація існуючого звичаю. Договори є найбільш чітким і авторитетним доказом саме юридичної практики. Заслуговує на увагу наступна обставина. Створені у ході кодифікаційних робіт конвенції довгий час не набувають чинності. Немала кількість держав у них не беруть участь і як наслідок, юридично ними не зв’язані.

Але якщо визнати, що такі конвенції виражають звичаєві норми загального міжнародного публічного права, то у цій якості вони зобов’язують усі держави. Таким шляхом Міжнародний Суд ООН не раз використовував багатосторонні конвенції. У цьому бачиться одна із новел.

Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 р. була прийнята лише половиною кількості держав і довгий час не набувала чинності. Серед держав, які її не прийняли, були такі як США, Китай, Індія, Пакистан, Бразилія. Тим не менш Міжнародний Суд вирішив, що положення Конвенції виражають звичаєве права, і застосував їх.

Багато у цьому випадку залежить від характеру норм, що містяться у конвенції. Норми, які відображають потреби міжнародного порядку, основні людські цінності, норми права збройних конфліктів, важаться загальнообов’язковими, незважаючи на практику, що значно відхиляється від них.

Показовим у цьому плані статус положень Женевських конвенцій про захист жертв війни 1949 р. Вони постійно порушувалися у ході збройних конфліктів і тим не менш розглядалися як загальновизнані норми, обов’язкові навіть для тих держав, які в конвенціях не беруть участь. Ось думка на цей рахунок колишнього Генерального секретаря Кофі Аннана: „Незважаючи на те, що Ізраїль de jure не визнав застосування до нього четвертої Женевської конвенції, тим не менш opinio juris світової спільноти полягає у тому, що вона має застосовуватися”.

Вельми розповсюджена думка, буцімто кодифікація веде до витіснення звичаєвого права і заміні його договірним. Більше того, зустрічаються вислови, нібито звичаєве міжнародне право знаходиться у стані кризи. Проте, насправді відбувається дещо протилежне. Як ми бачили, конвенції, що втілюють результати кодифікації, сприяли росту ролі звичаєвого права, прискорили його формування. Міжнародний Суд ООН останніми роками майже у всіх рішеннях спирається переважно на звичаєве право.

Міжнародний договір є основним і універсальним джерелом міжнародного права. Характерна риса сучасного міжнародного права – ріст чисельності та значення багатосторонніх договорів, які останніми десятиріччями трансформували його основний зміст, створили у ньому нові галузі. Тільки в межах ООН укладено більше ніж 200 договорів. Є достатні підстави вважати, що цей процес отримає подальший розвиток. Основні вимоги до міжнародних договорів зводяться до двох:

1) бути об’єктивно правомірними;

2) бути укладеними відповідно до принципів і норм міжнародного права, норм права міжнародних договорів та законодавства держав у частині, що стосується процедури укладання міжнародних договорів.

Деякі міжнародні договори є вищими.

Міжнародні договори мають певні недоліки:

1) тривалість виконання (набрання чинності);

2) поширюються тільки на сторони-учасниць договору.

Зазначені загальнотеоретичні положення міжнародного публічного права мають враховуватися у подальшому розгляді сутності та особливостей джерел права міжнародної безпеки.