3.2.2. Теоретико-методологічні особливості визначення суб’єкта пмб і міжнародних правовідносин у сфері підтримання міжнародного миру, забезпечення міжнародної безпеки і попередження війни

Чітке визначення суб’єктів Права міжнародної безпеки і суб’єктів міжнародних правовідносин у сфері підтримання миру, забезпечення безпеки та попередження війни для формування доктринальних основ ПМБ як наукового напряму відіграють визначальне значення. Необхідно звертати увагу на те, що при визначенні суб’єктів Права міжнародної безпеки виникає певна розбіжність з поняттям і кваліфікацією, котра сформульована науковцями в теорії міжнародних політичних та економічних відносин, політології, конфліктології тощо. У зазначених наукових напрямах всі учасники міжнародного спілкування визначаються як суб’єкти міжнародних відносин, а не права: їхній правовий статус не враховується.

Міжнародне право, зі свого боку, чітко розмежовує всіх учасників міжнародного спілкування за правовим статусом на:

1) суб’єктів публічного (владного) права (за ознакою наявності в них владних повноважень, права займатися правотворенням, правокористуванням і правозастосування у сфері міжнародного публічного права) і

2) суб’єктів міжнародних правовідносин (за ознакою відсутності в них, як правило, владних повноважень і права займатися правотворенням у сфері публічного (владного) права; вони володіють повноваженнями правотворення лише у невладному приватному праві, а у публічній (владній) сфері – лише правокористування). У реальних міжнародних відносинах вони співвідносяться один до одного як генеральний суб’єкт і виконавчий суб’єкт.

Генеральний суб’єкт міжнародних відносин і зовнішньої політики за своїми владними повноваженнями і правовим статусом суб’єкта міжнародного публічного права в галузі міжнародної безпеки в особі суверена (держави) є:

1) організатором зовнішньої політики, її замовником і фінансистом;

2) натхненником зовнішньополітичних заходів щодо іноземних партнерів, конкурентів чи ворогів, у тому числі й негласних (таємних) операцій, а також є споживачем отриманих у результаті цих заходів переваг і благ та організатором національної оборони і безпеки громадянина, суспільства і держави. Генеральний суб’єкт формує політику, а саме:

1) визначає стратегічні та тактичні цілі, завдання, об’єкти устремлінь;

2) розробляє, формує і керує механізмом реалізації зовнішньої і внутрішньої політики в галузі підтримання миру, забезпечення національної, насамперед державної, і міжнародної безпеки, тобто здійснює політику.

Отже, Генеральний суб’єкт зовнішньої політики, прирівняний до суб’єкта міжнародного публічного (владного) права МПбП і відповідно до Права міжнародної безпеки (ПМБ) повинен мати докорінні відмінні риси (критерії), властиві лише „суверену”. Звідси, той, хто претендує на найвищий владний статус − „суверена” − має характеризуватися наявністю таких конкретних відмінних рис (критеріїв):

1) потреб та інтересів найвищого владного рівня (геополітичні, геоекономічні, геостратегічні);

2) найвищих зовнішніх і внутрішніх владних функцій та відповідних владних повноважень;

3) абсолютної незалежності, тобто суверенності в прийнятті найвищих владних рішень, на підставі власного внутрішнього переконання і волевиявлення та реалізації їх на свій розсуд;

4) реального і достатнього владно-юридичного рівня набуття міжнародної правосуб’єктності − абсолютних прав і виконання обов’язків (правоздатності та дієздатності);

5) реального і достатнього економічного, фінансового, матеріально-технічного, інтелектуального та силового компоненту (спецслужб, правоохоронних органів, армії) потенціалу для реалізації владних функцій, забезпечення функціонування відповідного механізму задоволення існуючих суб’єктивних потреб і захисту суб’єктивних інтересів та забезпечення сприятливих умов виконання власних обов’язків як у середині національного суспільства, так і на міжнародній арені;

6) особливого, специфічного способу набуття учасником міжнародних відносин статусу суверена і складного процесу визнання цього набутого статусу іншими суверенами: визнання рівним серед рівних. Набувається статус суверена самостійно (ніхто його не пропонує і не дарує), унаслідок власного внутрішнього переконання і волевиявлення. У зв’язку з цим, часто доводиться доказувати оточуючим своє суверенне право на цей статус дуже і дуже тривалий час, в окремих випадках – вічно, усім життям національного суспільства, навіть зі зброєю в руках.

Нині існує теоретико-правову невизначеність щодо „генерального суб’єкта у сфері підтримання миру і забезпечення міжнародної безпеки та правопорядку”. Суверени в особі держав утворили універсальну міжнародну організацію – Організацію Об’єднаних Націй, котра за владно-правовим статусом є суб’єктом міжнародного публічного (владного) права другого рівня, тобто така, що утворена державами на підставі міждержавного колективного договору. За логікою держава, котра делегувала ООН частину свого суверенітету, як суверен може й не рахуватися з її рішеннями, але міжнародні та міждержавні відносини регулюються, як відомо, або силою права, або правом сили. З цієї причини слабкі за силою і потенціалом держави вважають краще дотримуватися приписів, які надходять з ООН. Проте, такі приписи можуть і не відбутися, якщо суверен-держава має право вето в ООН. З цієї причини доцільно вважати Генеральним суб’єктом первинного рівня у сфері підтримання миру і забезпечення безпеки та правопорядку державу, а Раду Безпеки та Генеральну Асамблею ООН – Генеральним суб’єктом другого рівня у сфері підтримання миру і забезпечення безпеки та правопорядку, котрий тяжіє до статусу виконавчого суб’єкта вищого владного рівня. Це пов’язано з тим, що нормативні документи ООН набувають чинності лише вразі погодження їх з суверенами-державами. Далі ООН й сама ж реалізує заходи щодо їх втілення у життя положень зазначених міжнародно-правових нормативних актів.

Виконавчі суб’єкти зовнішньої політики у сфері безпеки в особі спецслужб, оборонного і зовнішньополітичного відомств, правоохоронних органів, інших державних та неурядових структур і організацій, залучених у межах державних і урядових програм до безпосередньої реалізації заходів з підтримання миру і безпеки, здійснюють конкретну діяльність, спрямовану на досягнення визначеної генеральним суб’єктом (державою) цілей і завдань. У даному випадку вони являються виконавчими суб’єктами, до повноважень яких формування політики не входить.

Одночасно необхідно звертати увагу на особливості кваліфікації певної діяльності за наступними складовими:

У ХХ ст. заборона застосування озброєної сили з метою врегулювання міжнародних спорів та конфліктів, хоча й формально, набула універсального та імперативного характеру. Виходячи з особливостей правових норм міжнародного публічного права (у більшості своїй вони мають рекомендувальний, тобто бажаний характер), формальна заборона силових методів розв’язання міжнародних спорів не стала панацеєю: міждержавні збройні конфлікти й натепер є досить поширеним явищем. Проте, зазначена заборона надала потужного імпульсу розвиткові мирних засобів і процедур вирішення міжнародних конфліктів. Тому зазначений напрям став важливою складовою міжнародних відносин і популярним предметом міжнародно-правових досліджень.

Право міжнародної безпеки являє собою систему принципів і норм, котрі регулюють військово-політичні відносини держав та інших суб’єктів міжнародного права з метою запобігання застосуванню військової сили в міжнародних відносинах, демілітаризацію окремих регіонів світу, створення без’ядерних зон, обмеження, скорочення і знищення озброєнь, здійснення всеосяжного роззброєння, формування і управління міжнародними системами колективної безпеки.

Право міжнародної безпеки має одну особливість: його принципи під час регулювання міжнародних відносин тісно переплітаються з принципами та нормами решти галузей міжнародного права й, отже, утворюють вторинну структуру, котра обслуговує, по суті, всю систему сучасного міжнародного права. Тобто право міжнародної безпеки є комплексною галуззю сучасного міжнародного права, котре має міждисциплінарний характер застосування.