2. Порівняльний аналіз світові війни – породження хх століття

Характеристика - Світова війна	Застосовані засоби (у тому числі вперше), фаза війни і характер протиріч, які розв’язувалися	Протиборчі військово-політичні блоки і держави, які розв’язали війну	Головні геополітичні наслідки війни	Держави, що стали великими державами в результаті війни
Перша світова війна (1914–1918 рр.)	Військові (танки, літаки, хімічна зброя) і жорсткі невоєнні засоби. Друга (найвища) фаза війни – збройне протиборство. Геополітичні та економічні протиріччя.	Потрійний союз проти Потрійного альянсу (Антанти). Німеччина	Розпад Австро-Угорщини. Передача Ельзасу і Лотарингії від Німеччини до Франції. Утворення Австрії, Угорщини і Чехословаччини. Утворення Радянської Росії з утратою західних земель царської Росії. Перерозподіл колоній і зон геополітичного впливу на користь Англії, Франції та США.	Англія, Франція, США
Друга світова війна (1939–1945 рр.)	Військові (ракетно-реактивна і ядерна зброя) і жорсткі невоєнні засоби. Друга (найвища) фаза війни – озброєне протиборство. Геополітичні та економічні протиріччя	Антикомінтернівсь-кий пакт проти Англо-франко-американської коаліції та СРСР. Німеччина	– розпад Німеччини; – передача східних земель Німеччини Польщі та СРСР; – позбавлення Японії всіх колоній; – розпад Кореї; – утворення міжнародної системи соціалізму; – розпад світових колоніальних систем; – перерозподіл зон геополітичного впливу на користь США і СРСР	США, СРСР
Третя світова війна (Холодна війна, 1946 – 1991 рр.)	Жорсткі невоєнні та нетрадиційні засоби (інформаційна, психологічна, нелітальна та екологічна зброя). Перша (нижча) фаза війни – неозброєне протиборство. Геополітичні, економічні та ідеологі-чні протиріччя.	Організація Північно-Атлантичного альянсу (НАТО) проти Організації Варшавського Договору (ОВД); США проти СРСР	– Розпад СРСР і світової системи соціалізму. – Об’єднання Німеччини. – Утворення нових маловпливових держав у Євразії (у результаті розпаду СРСР, ЧССР, СФРЮ). – Перерозподіл зон геополітичного впливу на користь США і НАТО. – Розширення НАТО на Схід.	США

Особливості процесів „новітнього повоєнного періоду” (1991-2013 рр.) як складових сучасної оперативної обстановки

У зазначеному курсі лекцій вже зазначалося, що після подій 11 вересня 2001 р. адміністрація Дж. Буша-молодшого активізувала відродження і впровадження у зовнішню політику США сучасних уявлень правого крила американських ліберал-демократів і консерваторів про поняття „імперія” та „імперіалізм”, котрі покладені як головні наукові постулати в основу нової імперіалістичної програми – неоконсервативного „Проекту за нове американське століття”.

Зазначений період ознаменувався політико-дипломатичною і обмеженою військовою активністю (під гаслом боротьби з міжнародним тероризмом) різного роду американських спецслужб, нерозвідувальних державних і неурядових структур, котрі спрямовують скоординовані зусилля на напрямах надання прихованого вигідного США впливу в межах проведення таємних операцій розвідувально-підривного характеру проти „недружніх” урядів і політичних сил іноземних держав. Ступінь „недружності” в цьому випадку визначалася за критеріями, котрі формувалися в адміністрації американського президента Дж. Буша-молодшого і Дж. Маккейном, його однопартійцем, лідером Республіканської партії, кандидатом у президенти, ідеологічним натхненником, головним організатором і фінансистом нещодавньої серії кольорових революцій на посткомуністичному просторі (Сербія, Грузія, Україна, Киргизстан, Узбекистан) і спеціальних передвиборчих піар-кампаній (спеціальних інформаційно-психологічних технологій впливу на свідомість населення об’єкта розвідувальних спрямувань) щодо приведення до влади в Прибалтійських державах на посади перших посадових осіб держави агентури впливу із числа громадян США (Литва та Естонія) і Канади (Латвія).

Сучасні зміни в міждержавних відносинах від конфронтаційного періоду „холодної війни” до рівня партнерських чи навіть формального статусу стратегічного партнерства, масоване використання недержавних структур в оперативних заходах з боку американських правлячих кіл набуває особливого значення, зокрема політичної розвідки, котра дуже тісно перетинається з легальною політико-дипломатичною діяльністю нерозвідувальних державних і неурядових структур. Саме це обумовлює впровадження представниками спецслужб США підвищених конспіративних технологій проведення розвідувальної діяльності на пострадянському просторі.

Нині ми можемо спостерігати поступове формування передумов та умов для виникнення Четвертої коаліційної світової війни в умовах вже достатньо сформованого глобального світового інформаційного суспільства. Головними вірогідними її суб’єктами, за визначенням фахівців з геостратегічних оцінок, аналізу і планування, можуть бути коаліції „США, НАТО і ЄС”, з одного боку, та, з іншого – „Китай, Росія, Іран” або держави БРІК (Бразилія, Росія, Індія, Китай). Друга протиборча сторона поки що знаходиться в процесі визначення і формування. Проте відомі її основні лідери – Китай і Росія, навколо яких має вона сформуватися.

2.6.1.4. Регіональна війна – війна, що охоплює певний регіон (частина континенту), із залученням до неї усіх або більшій частині держав, що знаходяться в його межах, при непрямій участі (зазвичай у формі надання допомоги) інших держав. Така війна може носити коаліційний характер, відрізнятися великою напруженістю, різноманітністю засобів і способів озброєної боротьби.

Разом із сучасними засобами враження, в ході неї, як правило, використовуються і відносно нескладні види зброї, з обох боків діють як регулярні, так й іррегулярні збройні сили. Прикладом останніх регіональних воєн можуть бути арабо-ізраїльські війни 1948 – 1967 рр. і 1973 р., 2012 – 2013 рр., які охопили значну частину Близького Сходу і які побічно залучили у свою орбіту СРСР (нині РФ), США та деякі інші західні держави.

2.6.1.5. Локальна війна – війна між двома або декількома державами (їх коаліціями), що ведеться на відносно обмеженої території з використанням порівняно нечисленних ЗС при слабкій насиченості їх озброєннями і військовою технікою.

Такі війни можуть бути різної тривалості, вестися з рішучими або обмеженими цілями. Їх масштаб, напруженість та інтенсивність у вирішальній мірі залежать від прямої або непрямої участі в них великих держав. Нерідко при цьому випробовуються новітні системи зброї і техніки. В ході локальних воєн, як правило, присутні та поєднуються між собою мотиви соціально-політичного, економічного, територіального, національного і релігійного протиборства.

Великий вплив на ці війни чинять також військово-географічні та кліматичні умови конфлікту.

Прикладами локальних воєн ХХ ст. є війна в Кореї 1950 – 1953 рр., війна у В’єтнамі 1959 – 1975 рр., війна в Афганістані 1979 – 1987 рр., війна в зоні Перської затоки 1991 р., війна в Іраку 2003 р., обмежена агресія (у формі повітря і обмеженої наземної військової операції з наступною окупацією частини території і без неї) держав НАТО проти СФРЮ і Лівії.

2.6.1.6. Внутрішньодержавна (громадянська) війна – організована озброєна боротьба за державну владу або пануюче становище в суспільстві між різними класами і соціальними шарами (групами) усередині держави.

Зазвичай вона є результатом непримиренних громадських (політичних, економічних, цивілізаційних, релігійних та ін.) протиріч, котрі ініціюються політичними партіями, релігійними і шовіністичними організаціями та їх лідерами (вождями) із залученням до неї суспільно-політичних рухів, військ і широких народних мас. У деяких випадках такі протиріччя можуть підігріватися урядами зарубіжних держав для вирішення власних політичних, економічних або військово-стратегічних завдань.

У більшості випадків громадянська війна ведеться безкомпромісно, з рішучими цілями, веде до розколу суспільства, руйнування продуктивних сил, великих матеріальних і людських втрат. У ході її, разом з використанням регулярних збройних сил та різних іррегулярних військових формувань, широкого поширення набувають партизанський рух, дії окремих озброєних загонів і груп, стихійні виступи населення.

Способи ведення громадянських воєн найчастіше істотно відрізняються від способів ведення типових воєн. Нерідко вони приймають несподівані форми, розвиваються стрибкоподібно, супроводжуються безліччю непередбачених ситуацій і криз.

Найбільш великими цивільними війнами, що зіграли велику роль в історії і розвитку військового мистецтва, є громадянські війни в США 1861 – 1865 рр., у Франції 1789 – 1894 рр., в Росії 1917 – 1922 рр., в Іспанії 1936 – 1939 рр.

2.6.1.7. Коаліційна війна – війна, яка готується та ведеться коаліцією держав проти іншої коаліції або окремої держави. У такій війні кожна коаліція переслідує низку спільних геополітичних, геоекономічних і геостратегічних цілей, координує дії збройних сил держав (об’єднаних збройних сил), а іноді проводить спільні операції коаліційними угрупуваннями за участю військ і сил флотів різної приналежності.

У той же час, кожна держава, що входить в коаліцію, зазвичай прагне до досягнення своїх власних цілей і самостійно планує використання сил, які знаходяться в її розпорядженні, та засобів.

Для ведення коаліційної війни зазвичай із частини національних армій і флотів створюються об’єднані коаліційні збройні сили з єдиним об’єднаним командуванням. Їх підготовка та застосування здійснюються за спільно розробленими планами.

У ході коаліційної війни члени коаліції, як правило, надають один одному матеріальну допомогу у вигляді постачань зброї, військової техніки та інших матеріальних засобів, морально-політичну підтримку, а іноді й беручи участь своїми експедиційними збройними силами у військових діях на територіях союзних держав.

Найбільш значними коаліційними війнами були: Семирічна війна 1756 – 1763 рр., Кримська війна 1853 – 1856 рр., Перша, Друга і Третя світові війни, війна НАТО в Афганістані з 2001 року тощо.

2.6.1.8. Національно-визвольна війна – війна народів колоніальних і залежних держав за своє національне визволення або для захисту свого державного суверенітету, вільного та незалежного розвитку. Зазвичай ведеться, з одного боку, озброєним народом, спеціально створеними воєнізованими формуваннями та іррегулярними силами, з іншого боку – угрупуваннями експедиційних збройних сил держави-метрополії.

Здійснюється у специфічних формах шляхом проведення з обох боків короткочасних ізольованих операцій та окремих взаємозв’язаних битв у поєднанні з партизанською боротьбою. У ході її використовуються різноманітні види звичайної зброї. Широкого поширення набувають диверсійно-терористичні дії, повстання в тилу, каральні дії та рейди. За певних умов національно-визвольна війна може перерости в міждержавну або громадянську війну.

Характерними прикладами таких воєн є національно-визвольна війна китайського народу 1937 – 1945 рр., національно-визвольні війни Алжиру 1954 – 1962 рр. і Анголи 1961 – 1974 рр. тощо.

2.6.1.9. Релігійна війна – війна, які виникла на релігійному ґрунті для вирішення релігійно-моральних протиріч або нав’язування однією із сторін іншій стороні іншого віросповідання. Разом із вказаними мотивами в цих війнах, як правило, є присутній і переплітаються також політичні, соціальні та економічні інтереси.

Релігійні війни відомі з далекої старовини. Особливо широкого поширення вони набули в середні віки (хрестові походи XI – XIII ст. ст., гуситські війни 1419 – 1434 рр., війни гугенотів у Франції 1562 – 1598 рр.). Релігійні чинники діяли у чисельних військових конфліктах XIX – XX ст. ст. і збережуть своє значення в озброєних конфліктах XXI ст.

Політичною основою релігійних воєн може бути розкол суспільства за соціальними, світоглядними та ідеологічними ознаками або консолідація мас народу для захисту своїх релігійних поглядів, а у ряді випадків – релігійний фанатизм, агресивне месіанство, яке силою зброї нав’язує релігійні догми та культи іншим народам і релігійним групам.

У стратегічному відношенні такі війни зазвичай характеризуються непримиренністю і особливою жорстокістю боротьби, тісним поєднанням різномасштабних військових дій з гострою ідеологічною боротьбою.

2.6.1.10. Селянська війна – особливий вид громадянської війни, основною рушійною силою якої є аграрне населення. Такі війни велися головним чином у період розпаду феодалізму і становлення капіталізму. Головна мета таких воєн зазвичай полягала у знищенні феодального ладу. Найчастіше закінчувалися поразкою, оскільки народні маси, які брали участь в них, не мали чіткої програми, виступали стихійно, були погано озброєні. Прогресивне значення таких воєн полягає у тому, що вони відкривали шлях новим буржуазно-капіталістичним відносинам.

Найбільш великими селянськими війнами були: у Німеччині 1524 – 1526 рр., в Австрії 1626 р., у Китаї 1628 – 1645 рр., в Росії, пов’язані з пригніченням повстань (бунтів), які очолювали Болотніков – 1606 – 1607 рр., Разін – 1667 – 1671 рр., Пугачов – 1773 – 1775 рр.