Всесвітня торгова організація: структура, основні функції

Всесвітня торгова організація (ВТО) очолює процес лібералізації міжнародної торгівлі. Вона прийшла на зміну Генеральній угоді з тарифів і торгівлі (ГАТТ) 1 січня 1995 р. На відміну від ГАТТ, ВТО набула статусу юридичної особи і спеціалізованого установи ООН. Таким чином, ВТО являє собою організацію і свого роду кодекс правових норм, що поширюються на сферу міжнародного обміну товарами, послугами і предметами інтелектуальної власності. Учасниками ВТО є понад 140 країн. Ця організація контролює виконання торгових угод і наглядає за торговою політикою своїх членів, організує проведення нових багатобічних торгових переговорів, займається залагодженням торгових суперечок.

Вищим керівним органом ВТО є Конференція міністрів, що скликається не рідше, ніж 1 раз на 2 роки. Вона приймає рішення з найбільш важливих питань: прийом нових членів до Організації, початок нового раунду багатобічних торгових переговорів і затвердження їх порядку денного (змісту).

У період між конференціями діяльністю ВТО керує Генеральна рада, що складається з послів і глав делегацій членів ВТО. Генеральна рада проводить огляди торгової політики країн-членів і займається залагодженням торгових суперечок між ними. Ці функції вона делегує двом спеціальним органам - з аналізу торгової політики та з вирішення суперечок. Генеральній раді підлеглі три ради:

• з торгівлі товарами;

• з торгівлі послугами;

• з інтелектуальної власності.

Крім цього, Генеральній раді підпорядковуються три комітети: з торгівлі й розвитку; з обмежень, пов'язаним з торговим балансом; з бюджету, фінансів і адміністративних питань.

До структури ВТО входять також спеціалізовані комітети, робочі та експертні групи. Вони займаються підготовкою аналітичних матеріалів і рішень ВТО, що стосуються захисту навколишнього середовища, проблем країн, що розвиваються, правил конкуренції, інвестицій, регіональних торгових угод, прийому нових членів.

Технічне забезпечення діяльності численних органів ВТО покладено на Секретаріат, очолюваний генеральним директором. Хоча Секретаріат не приймає рішень з принципових питань, його значення і вплив у ВТО дуже великі.

Систему угод ВТО можна розглядати як міжнародне законодавство, що встановлює правила обміну товарами і послугами. Основу правової системи ВТО складає пакет документів, головним з який є Угода про ВТО, а також 4 додатка до нього.

До додатку 1 входять три основні угоди ВТО: Генеральна угода про тарифи і торгівлю 1994р., Генеральна угода по торгівлі послугами й Угода по торгових аспектах прав інтелектуальної власності; до додатку 2 увійшло Розуміння про правила і процедури у вирішені суперечок; до додатку 3 - Механізм оглядів торгової політики; до додатку 4 - кілька багатобічних угод, обов'язкових тільки для членів ВТО, що їх підписали.

Діяльність ВТО спрямована на створення сприятливих умов для міжнародного обміну товарами й послугами. Вона базується на двох головних принципах - не дискримінації та гласності.

Базові умови постачання товарів у міжнародних договорах купівлі-продажу товарів

Базисна умова постачання товару - це основна умова зовнішньоторговельного контракту, що визначає обов'язку продавця і покупця щодо предмета купівлі-продажу.

Для уніфікації основних умов постачання Міжнародна торговельна палата вперше у 1936 р. видала Міжнародні правила тлумачення торгових умов, відомих як Інкотермс 1936, потім у 1953, 1967, 1976, 1980, 1990 і 2000 рр. ці правила були змінені і доповнені відповідно до поточної практики міжнародної торгівлі.

Застосування термінів Інкотермс 2000 у практиці комерційної роботи при включенні їх у договір купівлі-продажу характеризується такими особливостями:

1. З правової точки зору цей документ має факультативний, рекомендаційний характер. У зв'язку з цим сторони, що використовують у своїй роботі його торгові умови, повинні робити посилання на цей документ у договорі купівлі-продажу.

2. Терміни Інкотермс 2000 з багатьох питань мають загальний характер. Тому у відповідних розділах договору купівлі-продажу сторонам необхідно уточнювати і конкретизувати деталі розподілу обов'язків між продавцем і покупцем.

3. Сторони договору купівлі-продажу мають право формулювати і застосовувати будь-які умови постачань, у тому числі можуть використовуватися раніше версії Інкотермс. У договорі цей момент повинен бути чітко обумовлений.

4. У зв'язку із широким визнанням Інкотермс у всіх країнах світу при заповненні митних документів у графі «Умови постачання», як правило, потрібно вказати базові умови постачання відповідно до термінів, прийнятими Міжнародною торговельною палатою.

Інкотермс 2000 регламентує ряд важливих моментів, пов'язаних з постачанням товару, а саме:

• фіксує розподіл витрат на транспортування товару між продавцем і покупцем. Ці витрати досить різноманітні й складають іноді 40-50% ціни товару. Вони можуть включати: витрати на підготовку товару до відвантаження; оплату завантаження й перевезення товару; оплату страхування вантажу під час перевезення; витрати на збереження товару в дорозі; оплату митних зборів, податків і зборів при перетинанні митного кордону тощо.

• визначає момент переходу з продавця на покупця ризику втрати та ушкодження товару. Це означає, що несприятливі наслідки змін якості й кількості товару несе та сторона, на якій лежить відповідальність за вантаж на конкретній ділянці шляху. Усього Інкотермс 2000 містить 13 базисних умов постачань, що пропонують різні поєднання обов'язків, витрат і ступеня ризику продавця й покупця за міжнародним договором купівлі-продажу. Для зручності застосування та розуміння всі умови розділені на чотири групи, починаючи з того моменту, коли продавець надає в розпорядження покупця готовий товар безпосередньо на своєму складі.

Важливою особливістю розглянутих умов є їх класифікація в залежності від способів транспортування товару та видів транспорту, а також конкретні рекомендації Міжнародної торговельної палати щодо використання. Детально кожна умова буде розглянута в темі 11.

Розв'язання міжнародних спорів

У будь-якому договорі купівлі-продажу повинен бути встановлений порядок пред'явлення претензій і розв’язання суперечок, що можуть виникнути між сторонами у зв'язку з виконанням договору, його припиненням чи недійсністю. Якщо мирне розв’язання суперечки не досягається, то сторони передають його розгляд в арбітраж або державний суд.

Поняття "арбітражний суд", "третейський суд" та "міжнародний комерційний арбітраж".

Арбітражний суд згідно з українськими поняттями означає державний суд, що розглядає спори, сторонами яких є виключно юридичні особи. Якщо принаймні однією стороною спору буде фізична особа, то спір розглядатиметься в Україні у звичайному цивільному суді. Зазначене потрібно враховувати під час роботи із західною правничою літературою та юристами з «далекого зарубіжжя». Згідно з їхніми поняттями, арбітражний суд (arbitrary court) означає те, що в Україні відоме як "третейський суд". До речі, в українській соціалістичній юриспруденції цей суд мав ще й назву "полюбовний".

Вважають, що третейське судочинство виникло раніше, ніж державне правосуддя. Існування третейських судів простежується вже в Стародавньому Римі. Спочатку рішення третейських судів не виконувалися за допомогою засобів державного примусу. Імператор Східної Римської імперії (Візантії) Юстиніан (VI ст. н. е.) вперше в юриспруденції надав рішенням третейських судів силу, еквівалентну рішенням державних судів.

З огляду на те що у сучасній українській юриспруденції є такі поняття, як "арбітражний суд" та "третейський суд", законодавець у 1994 р. вирішив третейський суд, який розглядає спори з іноземним елементом, назвати "міжнародний комерційний арбітраж".

Верховна Рада України 24 лютого 1994 р. прийняла Закон України "Про міжнародний комерційний арбітраж". Цей Закон виходить з визнання корисності арбітражу (третейського суду) як методу, що широко застосовується для вирішення спорів, які виникають у сфері міжнародної торгівлі, і необхідності комплексного врегулювання міжнародного комерційного арбітражу в законодавчому порядку; враховує положення про такий арбітраж, які є в міжнародних договорах України, а також в типовому законі, прийнятому в 1985 році Комісією ООН з права міжнародної торгівлі і схваленому Генеральною Асамблеєю ООН для можливого використання державами у своєму законодавстві.

Види арбітражу

1. Ізольований – утворюється сторонами, що мають суперечку, для розглядання одного спору.

2. Інституційний – постійно діючий арбітраж, який утворюється при торгівельних палатах, біржах і т.п.

3. Загальний – розглядає всі суперечки, що входять до його компетенції.

4. Спеціалізований – розглядає суперечки, що відносяться до одного з видів ЗЕД.

Основні відмінності арбітражу від державного суду

1. Арбітраж – інститут приватного вирішення спору.

2. Сторони спору можуть вибрати любий арбітраж з любих арбітрів.

3. Арбітражна розбірка починається з звертання двох сторін, а державний суд з звертання однієї.

4. Арбітраж (найчастіше) проходить в більш короткі терміни.

5. Арбітражні засідання більш конфіденційні.

6. Арбітраж як і державний суд розглядає спори на основі нормативного права але можуть бути виключення – арбітраж у вигляді «дружньої розбірки» на основі принципів справедливості.

7. Арбітраж розглядає спори на основі норм, затверджених інститутом при якому він діє або в відповідності з порядком визначеним сторонами спору.

Загальна характеристика інституту розв'язання міжнародних спорів

Принциповою основою сучасної системи мирних засобів розв'язання міжнародних спорів є міжнародно-правовий принцип мирного врегулювання спорів, розвинутий у Декларації про принципи міжнародного прав 1970 р. та наступних міжнародно-правових актах.

Крім того, у п. 1 ст. 33 Статуту ООН сказано, що сторони, які беруть участь у будь-якому спорі, продовженням якого могло б загрожувати підтриманню міжнародного миру і безпеки, повинні насамперед намагатися розв'язувати спори шляхом переговорів, обстеження, посередництва, примирення, арбітражу, судового розгляду, звернення до регіональних органів чи угод або інших мирних засобів на свій вибір". Отже Статут ООН не обмежує сторони у виборі засобів для мирного розв'язання спорів. Основним критерієм вибору таких засобів є характер самого міжнародного -спору.

На основі аналізу Статуту ООН можна виділити з-поміж різних категорій спорів такі:

• спори, продовження яких могло б загрожувати підтриманню міжнародного миру і безпеки;

• будь-які спори;

• спори юридичного характеру;

• місцеві спори;

• ситуація, що може призвести до міжнародних чвар або викликати спір.

З урахуванням різних категорій спорів Статут ООН містить також рекомендації щодо їх мирного врегулювання. Це, зокрема, такі рекомендації, як:

• врахування характеру міжнародного спору або ситуації при виборі процедури чи методу врегулювання (ст. 36);

• застосування мирного розв'язання місцевих спорів за допомогою регіональних угод або органів (ст. 52);

• спори юридичного характеру повинні, як загальне правило, передаватися сторонами до Міжнародного суду (п. З ст. 36);

• у разі якщо сторони не досягнуть розв'язання спору одним із зазначених мирних засобів, вони повинні прагнути до врегулювання спору іншими погодженими між ними мирними засобами (Декларація про принципи міжнародного права 1970 p.);

• міжнародні спори розв'язуються на основі суверенної рівності держав (Декларація про принципи міжнародного права 1970 p.);

• міжнародні спори розв'язуються відповідно до принципу вільного вибору засобів мирного розв'язання спорів (Декларація про принципи міжнародного права 1970 p.).

У міжнародній практиці дедалі більшого поширення набуває тенденція договірного встановлення обов'язковості застосування за певних умов тих або інших мирних засобів і способів врегулювання, включаючи і такі, як міжнародний арбітраж і міжнародний суд, для розв'язання певних категорій спорів.

Основні джерела права, що стосуються міжнародного комерційного арбітражу.

Розглянемо основні джерела права, що стосуються міжнародного ко­мерційного арбітражу.

1. Закон України "Про міжнародний комерційний арбітраж" від 24 лютого 1994 р. № 4002-ХІІ.

2. Закон України "Про внесення змін і доповнень до деяких законо­давчих актів України у зв'язку з прийняттям Закону України "Про міжнародний комерційний арбітраж" від 15 лютого 1999 р. № 68/95-ВР.

До найважливіших міжнародно-правових актів, що стосуються між­народного комерційного арбітражу, належать такі:

1. Женевський протокол про арбітражні застереження (1923 p.). Це перший міжнародний акт конвенційного характеру у сфері міжнародного комерційного арбітражу. Держави-учасниці зобов'язалися визнати дійсність третейської угоди.

2. Женевська конвенція про виконання іноземних арбітражних рішень (1923 p.). Женевський протокол 1923 р. передбачав можливість виконання рішень арбітражних судів лише на території тієї держави, де такі рішення були винесені. Женевська конвенція 1923 р. передбачила можливість виконання рішень і на території інших держав.

3. Нью-Йоркська конвенція про визнання та приведення у виконання іноземних арбітражних рішень (Convention on the Recognition and Enforcement of Foreign Arbitral Awards) від 10 червня 1958 p. Вважається основним правовим актом світового масштабу у цій сфері. Нью-Йоркську конвенцію було прийнято з метою заміни Женевської конвенції від 23 вересня 1923 р. Більшість країн — учасниць Женевської конвенції та Протоколу 1923 р. вийшли з них і приєдналися до Нью-Йоркської конвенції.

Конвенція передбачає визнання і виконання всіх арбітражних рішень, а не лише тих. що винесені на територіях країн-учасниць, і які виникли виключно з арбітражних угод, укладених між сторонами, що належать до юрисдикції держав учасниць Конвенції.

Фахівці зазначають, що Нью-Йоркська конвенція повністю охопила тематику арбітражу, тому у майбутньому міжнародні акти будуть лише

розвивати і деталізувати відповідні аспекти. Конвенція не застосовується до мирових угод, укладених під час арбітражного судочинства.

Указом Президії Верховної Ради УРСР від 22 серпня I960 р. цю Кон­венцію було ратифіковано.

4. Європейська конвенція про зовнішньоторговельний арбітраж (European Convention on International Commercial Arbitration). Цю Конвенцію уклали у Женеві 21 квітня 1961 р. 22 європейські держави. Положення Конвенції були компромісом між державами Західної і Східної Європи, які належали тоді до протилежних соціально-економічних систем капіталізму і соціалізму. Конвенція надає арбітражному суду можливість виносити рішення не лише на основі норм права, а й, за певних умов, на дружній основі. Очевидно, це дещо нагадує англосаксонське "право справедливості". Конвенція передбачила можливість втручання у справу державних судів.

Указом Президії Верховної Ради УРСР від 25 січня 1963 р. цю Кон­венцію було ратифіковано.

5. Конвенція про розв'язання арбітражним шляхом цивільно-правових спорів, що випливають з відносин економічного та науково-технічного співробітництва (1972 p.). Була укладена у Москві представниками країн членів Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ) 26 травня 1972 р. Після припинення існування РЕВ, а також виходу з Конвенції окремих країн виникла проблема щодо застосування цієї Конвенції.

6. Панамська конвенція (1975 p.). Ця міжамериканська конвекція про міжнародний комерційний арбітраж значною мірою повторює положення Нью-Йоркської конвенції 1958 p. Новою в ній є норма про те, що арбітражне рішення має силу остаточною судового рішення.

7. Для арбітражів типу ad hoc (разовий або ізольований) прийнято "Арбітражний регламент Європейської Економічної комісії" (1963 р.) та "Арбітражний регламент UNCITRAL" (одноголосне схвалений Генеральною Асамблеєю ООН у 1976 p.).

8. Комісія ООН з права міжнародної торгівлі у 1985 р. розробила "Типовий закон про міжнародний комерційний арбітраж". Він відображає тенденцію уніфікації права міжнародного комерційного арбітражу у світовому масштабі. Міжнародна торговельна палата (м. Париж) у 1923 р. створила постійно діючий Арбітражний суд.

9. Помітну роль у розвитку міжнародного комерційного арбітражу відіграє Міжнародна рада з комерційного арбітражу (International Council for Commercial Arbitration ІССЛ). Діє Міжнародна федерація установ комерційного арбітражу (International Federation of Commercial Arbitration Institutions).