Тема 3 Фактори сталого розвитку продуктивних сил

3.1. Сировинний фактор розвитку продуктивних сил.

3.2. Паливно-енергетичний фактор.

3.3. Водний фактор і його вплив на розвиток продуктивних сил.

3.4. Фактор робочої сили.

3.5. Кліматичний, біотичний та земельний фактори.

3.6. Ринковий та транспортний фактори.

3.7. Вплив науково-технічного прогресу на розвиток продуктивних сил.

3.8. Значення економіко-географічного положення у підтриманні сталого розвитку продуктивних сил.

3.9. Екологічний фактор.

3.1. Сировинний фактор розвитку продуктивних сил

Серед природних ресурсів особливе місце належить мінерально-сировинним ресурсам. Інтенсивне використання їхніх родовищ відкриває можливості для науково-технічного прогресу, є найшвидшим і найнадійнішим засобом забезпечення економічного зростання. Саме завдяки цьому зміцнювалася економіка США, Франції, Німеччини та інших країн. Проте саме з мінерально-сировинними ресурсами як такими, що не поновлюються, пов’язані і найбільші природно-ресурсні обмеження економічного розвитку країн. Із впливом розміщення сировинних ресурсів на розміщення виробництва пов’язують вплив сировинного фактора.

Мінеральні ресурси становлять дуже велику групу природних речовин мінерального походження, що використовуються для добування енергії, різних матеріалів через їх вилучення та перероблення в різних галузях господарства.

Залежно від особливостей складу й характеру використання в господарстві корисні копалини поділяються на такі групи: 1) горючі (енергетичні) – вугілля, горючі сланці, нафта, природний газ, торф; 2) рудні, або металеві – руди чорних, кольорових, рідкісних, благородних і радіоактивних металів; 3) нерудні, або неметалеві (будівельні матеріали (природне будівельне каміння, цементна сировина, будівельні глини); індустріальна мінеральна сировина (слюда, азбест, графіт, корунд, магнезит, скляні піски); хімічна мінеральна сировина (різні солі, сірка, селітра); сировина для вироблення мінеральних добрив (калійні солі, фосфорит, апатити); коштовне й напівкоштовне каміння (алмаз, сапфір, рубін, смарагд, топаз, аметист, малахіт, яшма та ін.).

За ступенями розвіданості геологічні запаси корисних копалин поділяють на чотири категорії: А – вірогідні запаси, властивості яких докладно вивчено; В і С₁ – розвідані з відносно меншою детальністю; С₂ – можливі, ймовірні, оцінені попередньо. Обчислені запаси корисних копалин затверджуються державною комісією. Затверджені запаси називаються балансовими – такими, що відповідають промисловим кондиціям і гірничотехнічним умовам експлуатації. Інші запаси називаються позабалансовими: вони беруться на облік як такі, що надалі можуть стати об’єктами освоєння.

Для організації видобування потрібно, щоб родовища вміщували достатню, економічно вигідну кількість сировини або палива. Крім кількісного аспекту, при визначенні господарської придатності родовищ корисних копалин враховуються якісні показники – склад корисних компонентів, умови й глибина залягання, потужність пластів, особливості покривних шарів тощо. Наприклад, руди мають містити не менше ніж 25-27 % заліза; 20-25 % марганцю; 40 % хрому; 40 % алюмінію, міді, свинцю, нікелю; сурми – 1 %; олова – 0,1 %; золота – 5-7 кг на 1 т. З розвитком науки й техніки ці показники зменшуються. Окремі копалини містять по кілька компонентів (наприклад, поліметалеві руди мають корисні домішки). Це потребує організації комплексного використання сировини.

Сировинний фактор часто називають фактором матеріаломісткості, хоча сировина й матеріали – не одне й те саме. У практичному аналізі витрати на сировину й матеріали об’єднують; у такому випадку говорять про матеріаломісткість виробництва. Це чималі витрати, й у більшості галузей промисловості вони складають понад половину всіх вкладень.

Звичайно, ступінь матеріаломісткості визначається відношенням витрат на сировину до обсягу виробленої продукції. Водночас обидві величини можна виражати як у грошових, так і в натуральних показниках. Найбільш наочним є метод зіставлення натуральних величин, наприклад, ваги вихідної сировини й готової продукції. У такому випадку визначають натуральну матеріаломісткість. Вартісну матеріаломісткість визначають у випадку зіставлення вартості сировини і матеріалів із собівартістю продукції. До найбільш матеріаломістких виробництв належать виробництво коксу та продуктів нафтопереробки, металургія та оброблення металу, харчова промисловість тощо (рис.3.1).

Виробництва з великими витратами сировини на одиницю готової продукції, розташовують поблизу сировинної бази, щоб не робити завеликих відрахувань на транспорт. Найчастіше (але не завжди) перевезення готової продукції до споживача коштує менше, ніж перевезення сировини. Чим вища матеріаломісткість виробництва, тим більша його орієнтація на сировину. Деякі види виробництва через специфіку технології можуть розташовуватися лише там, де видобувається сировина: гірничодобувна, лісопильна промисловості, виробництво калійних добрив. У деяких випадках розміщення виробництва поблизу сировини цілком очевидне, хоча теоретично припустиме і в інших місцях.

Деякі стадії комплексних галузей вирізняються високою матеріаломісткістю, інші – середньою або низькою. Наприклад, у кольоровій металургії збагачення сировини – дуже матеріаломісткий вид виробництва.

У чорній металургії матеріаломісткою вважається стадія виробництва чавуну, коли на одну тонну готової продукції потрібно приблизно дві тонни залізної руди, 1,3 тонни коксівного вугілля, а також флюсові вапняки, вогнетривкі глини та інша сировина. Ось чому заводи повного циклу розташовуються поблизу сировини. При цьому зміна технології процесу впливає на зсуви у розміщенні виробництва.

Сировинний фактор є провідним для таких видів виробництва, як гірничодобувна промисловість, лісопильна й целюлозно-паперова промисловість, виробництво соди, калійних добрив, азотних добрив з коксових газів, збагачення руд кольорових і чорних металів, виробництво чорнової міді, нікелю, свинцю, цементна промисловість, виробництво металургійного й гірничого обладнання, цукру-піску, лляних тканин, олійна, консервна, сироварна, бавовноочисна й вовнообробна промисловість, гутництво.

Рис.3.1. Вартісна матеріаломісткість продукції за видами економічної діяльності, % у собівартості продукції

Оскільки мінеральні ресурси жорстко локалізовані (родовища руд металів, мінеральна сировина для хімічної промисловості тощо), то розміщенню матеріаломісткого виробництва здебільшого притаманна висока концентрація. Так, Донбас і Придніпров’я мають потужну металургійну промисловість, яка використовує криворізьку залізну руду, нікопольську марганцеву руду й донецьке коксівне вугілля. Підприємства регіону – найбільші у Європі. Тут розташовані металомісткі види машинобудування: виробництво металургійного та гірничошахтного обладнання, локомотиво- й вагонобудування, енергетичне машинобудування. Донецько-Придніпровський район виробляє чорних металів і продукції важкого машинобудування більше, ніж може спожити Україна, а тому значна частина виробів експортується.

Поряд із матеріаломісткими видами виробництва є й такі, для яких сировинний фактор не має істотного значення, або принаймні роль сировини менш значна порівняно з іншими компонентами виробництва. Наприклад, електростанції зовсім не споживають сировини (паливо не вважається для них за сировину) і потребують дуже мало матеріалів. В електронному машинобудуванні, приладобудуванні, оптико-механічному машинобудуванні вартість сировини у багато разів менша за вартість готової продукції, і за вагою сировина не перевершує готову продукцію. Але у цьому випадку зіставляються витрачені кошти. Такі галузі не обов’язково розташовувати поблизу сировини: вони зазнають впливу іншого фактора − трудового, який у цьому випадку переважає.

У розвитку промисловості України сировинний фактор має велике значення. Територія України характеризується розмаїттям природних умов та великими природними багатствами. Найцінніші з природних ресурсів – земельні та мінерально-сировинні. Так, мінерально-сировинна база України включає близько 20 тисяч родовищ і проявів 113 корисних копалин. Запаси залізних руд становлять понад 14 % загальносвітових, марганцевих – понад 43 %. Україна займає провідні місця за запасами титану, цирконію, урану, літію, графіту, каоліну, вогнетривких глин, сірки, калійних солей, декоративного каменю.

Загальні запаси залізних руд України за категоріями А+В+С₁ оцінюються в 27,4 млрд. т, а прогнозовані – у 20 млрд. т. Основні родовища зосереджені в Криворізькому та Кременчуцькому басейнах, Білозерському залізорудному районі та Керченському. Країна посідає одне з провідних місць у світі за запасами марганцю, які становлять 2,28 млрд. т.

Україна має певні запаси руд кольорових металів. Запаси нікелю невеликої потужності зосереджені у Вінницькій, Кіровоградській та Дніпропетровській областях; ртуті – у Донбасі і Закарпатті; титану – в Житомирській, Київській, Черкаській, Дніпропетровській областях, на узбережжі Чорного та Азовського морів; бокситів – у Дніпропетровській області; алунітів – у Закарпатті; нефелінів – у Приазов’ї. Унікальні родовища сировини для отримання низки рідкісних і рідкоземельних елементів розташовані у Житомирському Поліссі та в Приазов'ї. Розробку золоторудного родовища розпочато в Закарпатті.

Україна багата на неметалічні корисні копалини, серед яких: кухонна сіль, самородна сірка, вогнетривкі глини, високоякісний каолін, облицювальний камінь тощо. Великі запаси калійно-магнієвих солей (близько 2,7 млрд. т) зосереджені в Івано-Франківській та Львівській областях.

Мінерально-сировинний комплекс України вважається однією з найвагоміших складових національної економіки. В Україні видобувається близько 5 % світового обсягу мінерально-сировинних ресурсів, при цьому гірничодобувна промисловість щороку випускає продукцію на 25-28 млрд. дол. (за світовими цінами). Україні належать провідні позиції у видобутку багатьох видів мінеральної сировини – вугілля, марганцевих і залізних руд, титану, графіту, каоліну. До промислового освоєння залучено від 40 до 75 % розвіданих запасів основних видів корисних копалин. Отже, мінерально-сировинна база України має значний економічний потенціал, спроможний забезпечити подальший розвиток національної економіки.

Проблеми щодо раціонального використання мінерально-сировинних ресурсів України полягають у важковидобувному характері значної частини ресурсів, виснаженості найбільш якісної частини запасів, обмеженні обсягів фінансування геологорозвідувальних робіт тощо. У перспективі здійснюватиметься розвідка нових для України корисних копалин – золота, міді, хрому, свинцю, цинку, молібдену, рідкоземельних металів, фосфоритів тощо. Це дасть змогу за існуючими прогнозними оцінками збільшити експортні можливості вітчизняної мінерально-сировинної бази у 1,5-2 рази та скоротити імпорт сировини на 60-70% (без урахування вуглеводнів).

Аналізуючи використання природних ресурсів розвиненими країнами в останні десятиріччя, доходимо висновку, що темпи тут є занадто високими, це зумовлює потребу безперервного відкриття нових родовищ. Якщо їх не відкривати, розвіданих запасів більшості видів мінеральної сировини вистачить щонайбільше до середини поточного століття. Всі держави світу умовно можна поділити на індустріально розвинені, які споживають мінерально-сировинні ресурсі, і сировинні – ті, що їх добувають і постачають першим. Вичерпаність мінерально-сировинних ресурсів у будь-якій країні багато в чому залежить від рівня їх економічного розвитку, історії, тривалості та інтенсивності використання надр, природних особливостей. Для держав, що інтенсивно використовують мінерально-сировинні ресурси, умовно можна виокремити три етапи освоєння надр (геологічного вивчення, інтенсивного використання та виснаження), які відображають зміни певних економічних показників і показників стану геологічного середовища.

Поступове виснаження надр як наслідок їх інтенсивного використання відбувається тому, що мінерально-сировинні ресурси є непоновлюваними, а їхні запаси завжди обмежені. Рано чи пізно кращі родовища випрацьовуються, до розробки залучають ті, що залишилися, гірничо-геологічні умови погіршуються, видобуток мінеральної сировини стає неприбутковим.

На початку минулого століття відомий економіст Г. Хотеллінг запропонував теорію виснаження, суть якої у тому, що втрати корисності цих ресурсів за рахунок їх консервування компенсуються з часом зростанням їхньої цінності. Експлуатація родовищ мінеральної сировини тісно пов’язана з політикою щодо їх виснаження і, відповідно, вилучення і використання динамічної ренти. Великі гірничодобувні компанії (чи держава в цілому) визначають стратегію освоєння мінерально-сировинних ресурсів з огляду на власні інтереси. Закономірності, встановлені згаданим ученим, дають можливість планувати діяльність у цій сфері в часі.

Визначати стратегію розвитку мінерально-сировинного комплексу дуже важко, тому що подорожчання сировини з часом підштовхує її споживачів до розробки ресурсозберігаючих технологій чи пошуків та замінників. Науково-технічний прогрес у цій сфері істотно впливає на попит, отож і на ціну мінеральних ресурсів. Змінюється структура споживання. У країнах Заходу постійні флуктуації структури споживання мінеральної сировини, науково-технічний прогрес, гнучка зовнішньоторговельна політика видозмінюють процес виснаження. У Росії, Україні та інших країнах пострадянського простору попит і ціна на мінеральну сировину майже не впливають на її видобуток через дуже інертну структуру гірничодобувної промисловості й обтяженість основними фондами і велику кількість працівників та недоліків структури державного управління.

Україна вже перебуває на початку етапу виснаження надр. Високий ступінь геологічного вивчення території, виснаження якісних запасів основних видів мінеральної сировини, невелика імовірність відкриття нових великих і навіть середніх за запасами родовищ зумовлює недоцільність вкладення занадто великих коштів у пошукові і геологорозвідувальні роботи. Більш пріоритетним стає технологічне переоснащення гірничодобувної і переробної галузей, зношеність основних фондів яких дуже велика. Водночас в економіці країни мінерально-сировинний комплекс і безпосередньо пов’язана з ним чорна металургія є основними.

3.2. Паливно-енергетичний фактор

Цей фактор за характером впливу на розміщення виробництва близький до сировинного, бо паливо, як і багато інших видів сировини, теж мінеральний ресурс.

Виробництва, що зазнають сильного впливу паливно-енергетичного фактора, називаються енергомісткими. Вони поділяються на електромісткі й паливомісткі.

За ступенем енергомісткості виділяються високоенергомісткі види виробництва (частка паливно-енергетичних витрат становить 30-45% витрат на вироблення продукції), середньоенергомісткі (15-30%) та неенергомісткі (менше 15%).

До електромістких видів виробництва зараховують виплавляння легких металів (алюміній, титан, магній), електролітичне виплавляння міді, нікелю, феросплавів та сталі, виробництво віскозного шовку, синтетичного каучуку. Такі виробництва повинні розміщуватися поблизу великих джерел електроенергії, бажано біля гідроелектростанцій, що дають дешеву електроенергію. Так, найбільший український алюмінієвий завод розташований у Запоріжжі, біля Дніпрогесу.

У Росії одні з найпотужніших у світі гідроелектростанції − Красноярська та Братська у Сибіру − дають струм для алюмінієвих заводів. Норвегія, що практично не має власної алюмінієвої сировини, є великим експортером алюмінію, бо 80% електроенергії країни виробляється на ГЕС. У державах Перської затоки (Саудівська Аравія, Кувейт, ОАЕ) на базі дешевої нафти споруджуються теплові електростанції, котрі живлять алюмінієві заводи, – алюміній перетворюється там на експортний товар.

Власне, тепер немає такої галузі народного господарства, де не використовувалася б електроенергія. Проте більшість споживає її відносно небагато, а тому вважається неелектромісткою. Зокрема, до таких галузей зараховуються машинобудування, легка й харчова промисловість. Нижче наведено порівняльну енергомісткість деяких видів виробництва (рис. 3.2).

До паливомістких зараховуються виробництва, що поглинають багато тепла. До них належать виробництво глинозему (напівфабрикат для одержання алюмінію), на одну тонну якого витрачається 3 тонни умовного палива, віскозного шовку (15 т умовного палива), випічка хліба (2 т умовного палива), виплавляння нікелю (50 т умовного палива), виробництво соди (0,5 т умовного палива), синтетичного каучуку, целюлози, цементу, скла, виплавляння цинку тощо.

Рис.3.2. Вартісна енергомісткість продукції за видами економічної діяльності, % у собівартості продукції

Паливомісткі види виробництва розташовуються поблизу паливних баз. Наприклад, у Костянтинівці (Донбас) є великий завод з виробництва цинку. Транспортні витрати на перевезення руди в цьому випадку менші, ніж на перевезення палива. Аналогічний завод, що працює на місцевому кузнецькому вугіллі й привезеній руді, є у м. Бєлово (Кемеровська область). А от глиноземний завод у Миколаєві побудований на перехресті: імпортні боксити вивантажуються у порту, куди також підвозиться донецьке вугілля.

Щодо таких паливомістких видів виробництва, як содове, випуск синтетичного каучуку, целюлози, то вони тяжіють до сировини, бо для їхнього одержання треба набагато більше сировини, ніж палива. Як виняток з цього правила можна назвати завод синтетичного каучуку в Темиртау (Казахстан), який працює на карагандинському вугіллі.

Особливе місце серед паливомістких галузей належить теплоелектростанціям. Для ДРЕС потужністю 3 млн. кВт (таку потужність має низка теплоелектростанцій у Донбасі й Придніпров’ї) треба приблизно 6,5 млн. т умовного палива на рік. Зрозуміло, що ДРЕС, які обслуговують широке коло споживачів електроенергії, повинні розташовуватись поблизу джерел палива. Оскільки передавати електроенергію на великі відстані невигідно через чималі втрати у мережі, – ДРЕС «притягують» до себе енергомісткі виробництва. Це можна сказати про великі теплові електростанції Донецько-Придніпровського району (Придніпровська, Слов’янська, Вуглегірська тощо). Водночас невеликі теплоелектростанції, а також ТЕЦ, які покликані постачати електроенергію й тепло населенню та звичайному (неенергомісткому) виробництву, розташовуються ближче до споживача.

У структурі паливних ресурсів України домінує кам’яне і буре вугілля, запаси якого за категоріями А+В+С₁ станом на 2007 р. складають 48,2 млрд. т і є цілком достатніми для забезпечення власних потреб. Основні запаси кам'яного вугілля зосереджені в Донецькому і Львівсько-Волинському басейнах; бурого вугілля – переважно в Дніпровському басейні.

В Україні виявлено 307 родовищ нафти і газу, які зосереджені переважно на північному сході країни, у Прикарпатті і Причорномор’ї. Початкові розвідані запаси становили понад 3,4 млрд. т умовного палива. Ступінь виснаження розвідних запасів становить понад 60 %. Водночас значним резервом є майже 5 млрд. т умовного палива ще не розвіданих запасів. За існуючими оцінками ресурси нафти і природного газу в Україні дають можливість збільшити їх видобуток майже вдвічі. Крім того, на Державному балансі запасів знаходиться 127 родовищ метану вугільних родовищ.

На території України розміщено понад 1,5 тис. родовищ торфу, що зосереджені переважно у Волинській, Рівненській, Житомирській, Київській, Чернігівській, Черкаській, Хмельницькій, Сумській та Львівській областях.

3.3. Водний фактор і його вплив на розвиток продуктивних сил

Вплив цього фактора, як і попередніх двох, ґрунтується на використанні природних ресурсів. Як правило, йдеться про прісну воду, що споживається у процесі виробництва. Вода річок та озер, які використовуються для водного транспорту, хоча і є ресурсом, – звичайно не вважається складовою водного фактора.

Водними ресурсами, тобто тією частиною природних вод, яку можна використовувати у господарському обороті тепер або в найближчій перспективі, можна вважати тільки 4500 тис. км³, що становить 0,3 % загальної кількості води на планеті, враховуючи води суходолу: поверхневі (води річок, озер, боліт), підземні (прісні води підземних горизонтів), льодовикові води (крім арктичних та антарктичних).

Найзручнішими для використання є водні ресурси річок, озер і підземних джерел. Річки дають людям питну, технологічну воду, а також гідравлічну енергію. Природні води суходолу важливі також як шляхи сполучення, місця риболовства та компоненти рекреаційних систем. Використання водних ресурсів поділяється на: водоспоживання, тобто відведення води від джерела з наступним застосуванням у технологічних процесах (промисловість, сільське господарство зі зрошенням, комунальне господарство та ін.); водокористування, здійснюване безпосередньо в межах водного джерела без прямих витрат цього ресурсу (гідроенергетика, водний транспорт, рибне господарство, туризм).

В одних галузях господарства вода використовується без прямих її витрат (водний транспорт, гідроенергетика, рибне господарство, водні види спорту й туризму); такі галузі називаються водокористувачами. В інших вода безпосередньо використовується в технологічних процесах – споживається. Частково вона потім у вигляді стічних вод повертається до водоймищ, а решта витрачається (входить до складу продукції, випаровується). Такі галузі називаються споживачами (промисловість, сільське господарство зі зрошенням, комунальне господарство й т. ін.).

Тепер людство споживає понад 1 млн. км³ води щорічно. З урахуванням водних ресурсів планети це порівняно небагато. Але тут діють фактори, що створюють на планеті водогосподарську проблему, яка щорічно загострюється. По-перше, розміщення водних ресурсів на планеті дуже нерівномірне. По-друге, нерівномірність існує також у географії споживання води. При цьому обсяги водозабезпеченості та обсяги водоспоживання в просторовому відношенні, як правило, обернено пропорційні. По-третє, річний стік (як, до речі, й водоспоживання) нерівномірний у часі. Проблема посилюється зі зростаючою кількістю стічних вод, значну частину яких скидають без належного очищення, що забруднює річки, озера, водоймища, зменшуючи можливості їх використання в народному господарстві.

Для забезпечення населення, промисловості, сільськогосподарського виробництва достатньою кількістю води людству доводиться втручатися в її природний обіг – споруджувати великі греблі на річках для регулювання їхнього гідрологічного режиму й накопичення водних ресурсів (збільшуючи при цьому випаровування), через канали й водогони перерозподіляти між басейнами річковий стік тощо, створювати цілі комплекси очисних споруд.

З усім цим пов’язане водне господарство. Воно складається з низки галузей – водопостачання населених місць, промисловості, сільського господарства, гідроенергетики, водно-земельних меліорацій, рибного господарства, водних рекреацій.

Водогосподарська діяльність людини спрямована на дослідження, облік і раціональне використання водних ресурсів. Для транспортного використання регулюють стік річок, випрямляють і поглиблюють їхні русла, шлюзують, будують канали тощо. Для енергетичного використання річок будують греблі та гідроелектростанції.

У світі споживається величезна кількість прісної води, причому водоспоживання виявляє схильність до зростання. Основна маса води використовується у промисловому й сільськогосподарському виробництві, але пропорції споживання у різних країнах не однакові. Водоспоживання великою мірою залежить від розвитку зрошування у регіоні: це найбільш динамічна складова у структурі споживання води.

Найбільш водомістким видом виробництва є вирощування сільськогосподарських культур на зрошуваних землях. Так, на виробництво 1 т рису треба 8 тис. м³ води, бавовни – 5 тис. м³.

Для підвищення продуктивності сільськогосподарських земель здійснюють водно-земельні меліорації: зрошення посушливих земель, осушення боліт і заболочених ділянок, а також захист земельних угідь від руйнівної дії води. Система інженерних споруд забезпечує постачання питною водою населених пунктів (комунальне водопостачання) й технічною водою промислових підприємств. Очисні споруди в містах, а також на окремих підприємствах мають запобігати скиданню в природні водоймища забруднених стічних вод.

Раціональне, комплексне використання водних ресурсів можливе на базі схем комплексного використання й охорони водних джерел, що складаються для окремих басейнів і регіонів з участю географів.

Важливою складовою водних ресурсів є їхні гідроенергоресурси – запаси енергії річкових потоків і водоймищ, що лежать вище за рівень моря. Загальні гідроенергоресурси (теоретичний потенціал) становлять близько 60 % усієї енергії поверхневого стоку. Вони належать до відновлюваних природних ресурсів. Розрізняють потенціальні, технічно можливі для використання на даному рівні розвитку науки й техніки, а також економічно доцільні для використання гідроенергоресурси.У промисловості найбільш водомістким є виробництво продукції хімії органічного синтезу, а також очищення первинної текстильної сировини.

Брак води може перешкоджати розміщенню виробництва навіть за інших сприятливих умов. Так, у Донбасі водний дефіцит стримує розвиток чорної металургії, а також деяких галузей органічного синтезу. Така сама ситуація у Карагандинському районі (Центральний Казахстан), де наявність вугілля, руд чорних і кольорових металів не цілком компенсує брак води. Водночас для виробництва целюлози, віскозного шовку існують винятково сприятливі умови у Східному Сибіру, де запаси сировини (деревина) поєднуються з дешевою електроенергією та достатнім об’ємом води.

Рівень забезпеченості України водними ресурсами є недостатнім і визначається формуванням річкового стоку, наявністю підземних і морських вод. Потенційні ресурси річкового стоку оцінюються у 209,8 км³, з яких місцевий стік на території України становить у середньому 52,4 км³, приток – 157,4 км³. Запаси підземних вод, не пов’язаних з поверхневим стоком, становлять 7 км³. Крім того, в господарстві України використовується до 1,0 км³ морської води. В розрахунку на одного жителя України поверхневий місцевий стік становить близько 1045 м³. Найвищий рівень водозабезпечення жителів – у західних і північних областях України.

Споживання прісної води в Україні стримується її обмеженими запасами. На господарчо-питні потреби у країні витрачається 84 м³ води у розрахунку на одну людину, а на всі потреби – 236 м³ (рис.3.3).

Територіальний розподіл водних ресурсів України є нерівномірним і не відповідає розміщенню водомістких господарських комплексів. Найменша кількість водних ресурсів формується у місцях зосередження потужних споживачів – Донбас, Криворіжжя, Автономна Республіка Крим, південні області України. Основними споживачами води є промисловість (у першу чергу електроенергетика, металургія, хімічна промисловість), сільське господарство, комунальне господарство. Для пом'якшення територіальних відмінностей у забезпеченні поверхневими водами в Україні побудовано 1,1 тис. водосховищ (повний об’єм 55,0 км³), найкрупніші з яких знаходяться на Дніпрі. Створено близько 29 тис. ставків, 7 крупних каналів і 10 водоводів тощо. Проте загальне водоспоживання в Україні зменшується (рис.3.4).

Потенціальні гідроенергоресурси України становлять 44,7 млрд. кВт. год.; з них технічно можливі для використання – 21,5 млрд. кВт. год.; економічно доцільні для використання становлять 16 млрд. кВт. год.

Рис.3.3. Динаміка споживання води в Україні у розрахунку на одну особу, м³

Основні проблеми щодо раціонального формування, використання та збереження водних ресурсів України полягають у забрудненні водних об'єктів шкідливими викидами та недостатньо очищеними промисловими і комунально-побутовими стічними водами; інтенсивному старінні основних фондів водозабезпечуючого і водоохоронного призначення, низькій продуктивності очисних споруд; недостатній самовідновлюваній та самоочисній здатності водних систем; незбалансованій за водним фактором системі господарювання, що характеризується високими обсягами залучення водних ресурсів у виробничу сферу та високою водомісткістю продукції.

Рис.3.4. Динаміка споживання води в Україні

Перспективи вирішення зазначених проблем полягають у формуванні ефективних правових, економічних та організаційних передумов раціонального водовикористання, запровадженні водозберігаючих форм господарювання, створенні замкнутих циклів водокористування з мінімальним забрудненням води, забезпеченні відновлюваних функцій водних джерел. У найближчій перспективі необхідно посилити соціальну спрямованість водокористування, забезпечивши права людини на сприятливе водне середовище з урахуванням екологічної місткості водоресурсних джерел.

3.4. Фактор робочої сили

Фактор робочої сили пов’язаний з демографічним потенціалом країни (регіону) і залежить від чисельності трудових ресурсів, їхньої кваліфікації, статево-вікової структури. Вплив трудового фактора визначається обсягом витрат праці на виробництво одиниці продукції. У першому наближенні це робиться шляхом обчислення питомих витрат на заробітну плату в собівартості продукції. Проте такий метод розрахунку працемісткості не завжди точний. Багато залежить від вартості вихідної сировини: якщо вона дорога, то в кінцевій собівартості готової продукції її питома вага буде велика й понизить через це питому вагу заробітної плати. Сам розмір заробітної плати теж залежить від багатьох обставин, які не завжди відображають справжні витрати праці (цінова політика уряду, регіональні доплати до заробітної плати тощо). На питому вагу заробітної плати у собівартості впливає також рівень механізації праці.

Більш точним є метод натуральних показників, – наприклад, витрати людино-годин на одиницю продукції. Цей метод звичайно використовується у сільському господарстві й дає чітке уявлення про працемісткість окремих видів виробництва.

Працемісткість можна також визначити через розрахунок маси продукції, яка припадає на одного виробника (у тоннах). Наприклад, на одну людину з промислово-виробничого персоналу (ПВП) у вугільній шахті припадає 750 т видобутого вугілля на рік; у виробництві соди це число становить 130 т, синтетичного каучуку – 90 т, сталі – біт, але у виробництві холодильного обладнання – лише 6 т, віскозного шовку – 3 т, трикотажної пряжі – 2 т, обчислювальної техніки – лише 0,6 т. Зрозуміло, що чим менше продукції за вагою припадає на одну людину, тим вища працемісткість. Здебільшого для визначення працемісткості виробництва використовується комбінований метод, що враховує натуральні й вартісні показники.

Найбільш працемісткими виявляються такі галузі: електроніка (виробництво ЕОМ, телевізорів, радіоприймачів, побутової електроніки), приладобудування, оптико-механічне, інструментальне виробництво, автомобілебудування, верстатобудування, швацька, бавовняна, вовняна, шовкова, взуттєва промисловість.

Працемісткі види виробництва у промисловості розміщуються у містах, які мають вільні трудові ресурси. Це не обов’язково найбільші міста: дуже часто у маленьких і середніх містах є певний контингент незайнятого населення. Нерідко місто, що виросло біля шахти, змушене міняти свій профіль через вичерпання мінеральних ресурсів. З іншого боку, міста, що виросли на «суто чоловічих» виробництвах (шахти, металургія тощо), мають незайняте жіноче населення (члени сімей шахтарів і металургів). Для раціонального використання трудових ресурсів тут доцільно розміщувати, наприклад, текстильні, взуттєві підприємства або електронне виробництво. Скажімо, в Донецьку, поряд із видобутком вугілля, металургією, хімією й важким машинобудуванням, створений великий бавовняний комбінат, який дав робочі місця жінкам. В індустріальному Луганську побудована взуттєва фабрика.

Працемісткі види сільськогосподарського виробництва доцільно розміщувати у регіонах з високою щільністю сільського населення.

У сучасному світі існує тенденція випереджаючого розвитку працемістких галузей у країнах, що розвиваються. У них є надлишок працездатного населення, якому ще й платити можна небагато. Ось чому ненаукомісткі види виробництва, які потребують великих витрат праці (більшість галузей легкої промисловості, побутова електроніка), дедалі більше переміщуються з розвинених країн до таких, що розвиваються.

3.5. Кліматичний, біотичний та земельний фактори

Кліматичний фактор має істотний вплив на життя й діяльність людини. Саме з особливостями клімату пов’язують деякі вчені виникнення й розповсюдження цивілізації. З прогресом людського суспільства та досягненнями НТР вплив клімату на людину та її діяльність помітно зменшувався. Але й тепер клімат в окремих галузях людської діяльності продовжує відігравати велику роль.

Мало впливає клімат на функціонування промисловості, але набагато більше позначається на роботі транспорту. Працівники річкового транспорту мають враховувати тривалість замерзання річок, наявність повеней, меженей, уживати заходи для подовження навігаційного періоду, усунення несприятливих умов для плавання. Значними перешкодами в авіаційному транспортуванні є тумани, густі хмари, частково вітри. При прокладанні трубопроводів треба враховувати глибину промерзання фунту. Роботі автомобільного й залізничного транспорту перешкоджають снігові заноси.

Найбільше значення клімат має для сільськогосподарського виробництва, особливо для рослинництва. Відповідно до біологічних вимог рослин до сонячного світла, тепла й вологи встановлюється структура рослинництва й добираються агротехнічні заходи для досягнення найвищих урожаїв сільськогосподарських культур. При визначенні спеціалізації сільського господарства враховуються температурний режим (середні місячні температури, температури за порами року, тривалість вегетаційного періоду з температурами понад 5°, 10°, 15°), кількість і характер атмосферних опадів, зокрема під час вегетації рослин, тривалість і висота снігового покриву, кількість сонячних і хмарних днів, а також напрям і сила переважних вітрів. На особливості клімату зважають також містобудівники, плануючи розміщення заводських будівель, місць відпочинку мешканців тощо.

Земельний фактор являє собою специфічне сполучення ґрунтів, рельєфу й клімату, що використовуються для вирощування сільськогосподарських культур, годівлі худоби або заготівлі рослин, які ростуть на тих чи інших ділянках землі. Загальна кількість земель, які обробляють нині на планеті, становить понад 1000 млн. га.

Земельні площі країн світу утворюють земельний фонд, до складу якого входять сільськогосподарські угіддя, орні землі, сіножаті, пасовища. Використання земельних площ здійснюється згідно з земельними кадастрами, які існують у більшості країн світу. Одним із найважливіших компонентів земельних ресурсів є ґрунти – поверхневий шар земної кори, основною якістю якого є родючість, тобто здатність забезпечувати рослини поживними речовинами. Найбільше речовин у ґрунті містить перегній, або гумус. Окремі типи ґрунтів мають різну кількість гумусу (від 2-3 % у підзолистих, червоноземних, до 12-14 % − чорноземних). Найбільш поширені на земній кулі чорноземні, сірі лісові, підзолисті, червоноземні, бурі та алювіальні ґрунти. Використання земельних ресурсів може бути опосередкованим (коли земельні ресурси використовуються тільки для розміщення виробництва) чи безпосереднім (коли земельні ресурси використовуються у процесі виробництва). Для видів економічної діяльності, в яких земельні ресурси використовуються безпосередньо, вплив земельного фактора є визначальним. До таких видів економічної діяльності належать перш за все сільське господарство, лісове господарство, рибне господарство і рекреаційний комплекс.

Поряд із земельним фактором на наведені вище види економічної діяльності суттєво впливає так званий біотичний фактор, що являє собою сукупність біологічних елементів природного середовища, які обумовлюють чи істотно впливають на продуктивність економічної діяльності людини та її життєзабезпечення. Сила і напрям впливу біотичного фактора напряму залежить від кліматичних умов, земельних ресурсів та природної зональності середовища. Біоту зазвичай поділяють на рослинний та тваринний світ.

На земній кулі налічується близько 500 тис. видів рослин. Кількість видів рослин, що ними користується людина, досягає 23 тис.; вирощується понад 500 видів культурних рослин, що становить менше 0,3 % усіх видів; найбільше значення в господарстві мають лише 60-100 видів (0,0002 %). У статистико-економічних працях сільськогосподарські культури поділяють на п’ять груп: 1) хлібні злаки; 2) інші продовольчі (крім хлібних, плодоягідних, спеціальних); 3) технічні; 4) плодоягідні й спеціальні; 5) кормові.

Розрізняють ще культури польові, городні, садові, плантаційні. Польові – це здебільшого однорічні, що займають величезні площі й потребують порівняно невеликих матеріальних і трудових затрат для їх вирощування. Городні – в основному однорічні, займають звичайно невеликі, спеціально відведені, добре оброблювані ділянки землі; вирощування їх потребує порівняно значних трудових затрат. Менш трудомісткі баштанні культури. Садові – це багаторічні насадження (яблуня, абрикос, смородина, виноград тощо). Сади й виноградники розводять на невеликих площах; вони потребують великих затрат праці. До плантаційних культур відносять багаторічні рослини, що їх вирощують на одній площі протягом багатьох років (цукрова тростина) або десятиріч і навіть сторіч (олива).

Багатий і різноманітний світ тварин є потужним природним ресурсом суспільства. Це джерело їжі, промислової сировини, тяглової сили. До свійських тварин належать усі тварини, що їх вирощує людина для задоволення своїх господарських потреб, – велика й дрібна рогата худоба, свині, коні, верблюди, олені, осли, кролі, собаки, коти, домашня птиця, бджоли, тутовий шовкопряд; близькі до свійських – риба в акваріумах і для лабораторних потреб, декоративні птахи; перехідні від диких до свійських – лисиці, песці, соболі, страуси, зебри, яких розводять у неволі; використовуються, але рідко дають потомство в неволі слони, ловчі та співучі птахи.

Сільськогосподарські тварини дають людині продукти харчування (молоко, м’ясо, сало, яйця, мед), тяглову силу (коней, яків, волів, ослів, мулів, верблюдів, оленів, собак), сировину для промисловості (вовну, шкури, м’ясо, молоко, шовкові кокони, віск) тощо.

Рекреаційний фактор – сукупність об’єктів і явищ природного походження, що можуть бути використані для туризму, лікування, відпочинку, впливають на територіальну організацію рекреаційної діяльності, формування рекреаційних районів (центрів), їхню спеціалізацію та економічну ефективність. Вони сприяють відновленню фізичних і духовних сил людини, її працездатності, використовуються для прямого й опосередкованого споживання та виробництва курортних і туристичних послуг. До важливих природних рекреаційних ресурсів належать кліматичні, біологічні, гідрологічні, ландшафтні ресурси, джерела мінеральних вод, лікувальні грязі тощо.

Усі землі України, незалежно від їхнього цільового призначення, господарського використання і особливостей правового режиму, належать до земельних ресурсів і складають єдиний земельний фонд держави.

Геополітичне положення України та її високий земельно-ресурсний потенціал обумовлюють провідну роль земельного фонду як одного з важливих ресурсів держави, що виступає первинним фактором виробництва і своєрідним фундаментом економічного розвитку. Земельний фонд України становить 60,4 млн. га і складається із земель різного функціонального призначення, якісного стану та правового статусу. Власне земельна площа (суша) становила на початок 2008 р. 57,87 млн. га; її сільськогосподарська освоєність досягла майже 70,0 %, розораність – 57,1%; частка ріллі в загальній площі сільськогосподарських угідь перевищила 79 %.

Кліматичні умови країни, зокрема, теплозабезпеченість і рівень зволоження території, переважання у ґрунтовому покритті родючих ґрунтів, перш за все чорноземів (понад як 20 % світових ресурсів), сприяють веденню сільського і лісового господарства. Загальна площа сільськогосподарських угідь в Україні становить 41,84 млн. га, або 69,3 % земельного фонду. На сьогодні стан земель України в цілому можна охарактеризувати як незадовільний. Пройшовши фазу індустріалізації (80-ті роки минулого століття), сільське господарство залишилося екстенсивним. Специфіка землекористування в Україні пов’язана з дуже високим рівнем сільськогосподарського освоєння території, і зокрема її розораністю, що майже не має аналогів у світі. Рівень розораності всього земельного фонду становить, за різними оцінками, від 55 до 58 %, а відносні розміри розораної площі досягли меж, не знаних досі розвиненими країнами світу. Порівняно з іншими країнами Україна має надто високу розораність і сільськогосподарських угідь (79 %), що за умови низької врожайності свідчить про неефективність використання земельних ресурсів. У деяких областях (Вінницька, Тернопільська, Кіровоградська, Черкаська) рівень розораності сільськогосподарських угідь сягнув 90 %. Водночас значна частина орних земель розміщена на схилах різної крутизни. Землеробство ведеться за різко від’ємного балансу гумусу й біогенних елементів. Україна має найкращі у світі чорноземи, і такий стан можна виправити за певний час за належної реорганізації сільськогосподарського виробництва, інтенсифікації землеробства і необхідних змін структури земельного фонду.

Крім того, Україна має досить різноманітну біоту (понад 70 тисяч видів), вартість якої оцінено в 7,6 трлн. дол. За видовим багатством, у тому числі рідкісних видів, Україна посідає 7-ме місце в Європі, а за кількістю збережених, глобально уразливих європейських видів – 5-те місце. Наведені дані свідчать про те, що Україна може бути одним з потужних резервантів відновлення біорозмаїття Європи. В економічному сенсі це означає, що Україна володіє специфічним біоресурсним потенціалом суспільного відтворення, який може стати важливим чинником зростання ВВП.

Україна належить до країн з невисокою забезпеченістю лісом. Площа її лісового фонду становить 10,8 млн. га, в тому числі вкрита лісом – 9,4 млн. га. Лісистість території становить усього 15,6 %, причому її рівень територіально досить диференційований: від 43,2 % в Івано-Франківській до 1,8 % у Запорізькій. Наближеним до оптимального вважається показник на рівні 21-22 %, який дає змогу досягти збалансованості між лісосировинними запасами, обсягами лісоспоживання і екологічними вимогами. Загальні запаси деревини в Україні становлять 1,66 млрд. м³. Близько 51 % лісів віднесено до захисних, водоохоронних та інших цінних в екологічному відношенні лісів, решту становлять експлуатаційні. За останні роки намітилася тенденція до скорочення обсягів лісокористування.

Найвища концентрація рекреаційних ресурсів склалася в південних областях України – на території Одеської, Миколаївської, Херсонської, Запорізької та Донецької областей, а також у Автономній Республіці Крим. Унікальні рекреаційні ресурси зосереджені в Карпатах. Значні запаси мінеральних вод розміщені у Львівській (Трускавець, Моршин, Східниця, Великий Любень, Немирів), Полтавській (Миргород), Вінницькій (Хмельник) областях. В Україні є великі запаси лікувальних грязей в Івано-Франківській, Одеській областях та в Автономній Республіці Крим. Завдяки поєднанню певних природних факторів та ресурсів формуються потужні рекреаційні комплекси. В Україні діє 45 курортів загальнодержавного і міжнародного значення та 13 курортів місцевого значення, є понад 400 санаторіїв, які можуть прийняти на лікування понад як 600 тис.

3.6. Ринковий та транспортний фактори

Ринковий фактор проявляється як вплив ринкових процесів та взаємодій на розміщення продуктивних сил. Ринковий фактор може впливати на розміщення продуктивних сил через ринкову кон’юнктуру чи через споживання.

Конкретні умови відтворення товарів, послуг, робочої сили становлять поняття ринкової кон’юнктури. Фактори кон’юнктури визначають рух цін, цінних паперів, розмірів виробництва, зайнятості. Кон’юнктура ринку – конкретні умови реалізації суспільного продукту. Вона здійснюється у співвідношеннях між наявними на ринку матеріальними цінностями та послугами й потребою у них. Якщо попит перевищує пропозицію, створюються стимули для розвитку виробництва. У протилежному разі з’являється необхідність скорочувати виробництво. Кон’юнктура залежить від місткості ринку, яка, у свою чергу, визначається обсягом виробництва та його спеціалізацією, рівнем купівельної спроможності населення.

Водночас урахування фактора ринкової кон’юнктури й гнучка зміна структури господарства дають можливість досягти певного економічного ефекту. Ринкова кон’юнктура тісно пов’язана з науково-технічним прогресом, чутлива до його розвитку. Товари вищої якості, вищого ступеня складності, що задовольняють нові потреби, мають підвищений попит, ціни на них зростають. У тих країнах і регіонах, де своєчасно враховуються тенденції кон’юнктури, економіка витримує темп науково-технічного прогресу.

Вплив споживання на розміщення продуктивних сил проявляється у наближенні виробництва до місць споживання готової продукції. Подібне тяжіння виникає у таких випадках:

• коли готовий продукт не можна перевозити на великі відстані через властиві йому споживчі властивості (хлібобулочні вироби, борошно, такі кондитерські вироби, як торти, тістечка, молочні продукти, а також сірчана кислота, енергія ТЕЦ);

• коли продукт порівняно дешевий і перевезення на великі відстані може істотно (часом у кілька разів) збільшити його вартість (залізобетон, цегла та інші будівельні матеріали й конструкції);

• коли масове споживання готової продукції локалізується у певних центрах, наприклад, у великих містах або агломераціях, а сировина транспортується легко (швацьке й взуттєве виробництво, вироби з пластмас, меблі, цукор-рафінад). До цієї ж групи зараховується виробництво фосфорних добрив та азотних добрив з газу, яке розміщується у районах інтенсивного сільського господарства, виробництво технологічного обладнання для галузей важкої промисловості, сільськогосподарські машини, бо їхнє перевезення коштує дорожче за сировину для їхнього виробництва.

Відповідно до споживчого фактора згадані види виробництва розміщуються у місцях масового споживання. Щодо цього показове хлібопекарне виробництво: кожний хлібозавод обслуговує територію з порівняно обмеженим радіусом дії –близько10 км. Радіус транспортування свіжого молока становить 25-30 км, тому молочні господарства розміщуються у приміській зоні тих центрів, які вони постачають свіжою продукцією (незбиране молоко, сметана, солодкий сир, кефір, вершки). Якщо ж молочні ферми віддалені від місць масового споживання, то молоко йде на виробництво сиру й масла – більш транспортабельної продукції.

Радіус подавання тепла від теплоцентралей (ТЕЦ) не перевищує 30 км (інакше тепло розгубиться у мережі), тому ТЕЦ споруджуються лише у великих містах і не обслуговують периферію.

Споживачем сталевого прокату й литва є машинобудування. Тому у великих машинобудівних центрах створюється металургія, що працює не на руді, а на металобрухті, який у вигляді відходів дають машинобудівні заводи. Але це металургія неповного циклу, переробна, у ній немає стадії одержання чавуну. До споживача тяжіє виробництво бавовняних, шовкових і вовняних тканин, бо сировину для їхнього одержання транспортувати набагато легше, ніж готову продукцію. Ще більшою мірою це стосується швацької промисловості.

Транспортний фактор найбільш повно можна визначити як сукупний результат впливу транспортного забезпечення і транспортного обслуговування, що відображає спрямовану дію всіх учасників транспортних процесів, враховуючи виробника й споживача продукції, продавця й покупця зовнішньоторговельних товарів, транспортні підприємства, стивідорні компанії, посередників; це кількісно визначений елемент у вартості продукції в міжнародному товарообміні, що відображає якість транспортного обслуговування. Саме тому вивчення особливостей і тенденцій функціонування транспортної системи є необхідним для виявлення чинників, що впливають на підвищення економічного зростання.

Цей фактор є одним з найважливіших, бо він посилює дію попередніх факторів: його складова у структурі витрат нерідко дуже висока. Залежно від розмірів транспортних витрат розміщення виробництва тяжіє або до сировини, або до споживача. Частка транспортних витрат на одиницю вантажу залежить від його вартості й способу транспортування. Дешеві вантажі (різні будматеріали: пісок, щебінь, гравій, вугілля, руди чорних і кольорових металів) перевозити на великі відстані невигідно, бо транспортні витрати не лише стають зіставними з вартістю продукції, але й можуть перевищити її. Здебільшого частка транспортних витрат у цих випадках становить 25% і більше.

Тим часом у вартості дорогих вантажів (цукор, машини, бавовник, вовна, шовк-сирець) частка транспортних витрат не перевищує 0,1-1,5%.

Дешеві вантажі доцільно відправляти тими видами транспорту, які забезпечують нижчу вартість перевезення одиниці вантажу. Розвиток зовнішньоекономічних відносин, міжнародної торгівлі також значною мірою залежать від транспортного фактора [78, с. 355-356].

Це, передусім, водний і трубопровідний транспорт. Так, у річковому транспорті України 83% обсягу перевезень припадає на мінеральні будівельні матеріали. На цю ж продукцію в каботажних перевезеннях усередині країни морським транспортом припадає 56%. Але морські й річкові шляхи не завжди прокладені там, де це зручно з погляду народного господарства, до того ж річки замерзають, тому масові перевезення вантажів здійснюються переважно залізничним та автомобільним транспортом. При цьому сипкі мінеральні вантажі, ліс, деякі види сільгосппродукції перевозяться здебільшого залізницею, а компактні малогабаритні – автомобільним транспортом. Виняток становить сільськогосподарська сировина, яка перевозиться на невеликі відстані автомобільним транспортом (наприклад, цукровий буряк – до цукроварень, овочі – до консервних заводів). Нарешті, вантажі далекого слідування відправляються, як правило, залізницею, а ближнього – автомобільним транспортом. В Україні у структурі вантажів, що перевозяться залізницею, припадає: на кам’яне вугілля й кокс – 25 %, на руду – 12 %, на чорні метали – 7 %, на нафтові вантажі – 5 %.

Потреба у високорозвинутій транспортній системі дедалі зростає, стає базисом для ефективного входження України у світове співтовариство та зайняття в ньому місця, яке відповідає рівню високорозвиненої держави.

Вітчизняний транспортний комплекс за потенціалом не поступається провідним країнам Європи. Україна має розвинуту мережу залізниць, автомобільних доріг, трубопроводів, автопідприємств, аеропортів і значний потенціал водного транспорту. Більшість портів обслуговують міжнародну торгівлю та становлять основу системи міжнародних перевезень вантажів і пасажирів. Незважаючи на могутній потенціал, транспортна система України працює не на повну силу. Негативно на роботу транспортної галузі країни вплинула довготривала економічна криза 90-х рр., що спричинила падіння обсягів перевезень протягом кількох років на всіх видах транспорту. Транспорт є базисом системи міжнародних перевезень.

3.7. Вплив науково-технічного прогресу на розвиток продуктивних сил

Зміни у технології та організації виробництва, якщо вони мають кардинальний характер, можуть істотно вплинути на розміщення продуктивних сил. На території деяких країн і регіонів може виникнути виробництво, яке раніше було тут неефективним. Наприклад, до середини XVIII ст. бавовняна промисловість Великої Британії не могла конкурувати з індійською, яка спиралася на власну сировинну базу й відносно дешеву робочу силу. Але після винаходу прядивних, а згодом і ткацьких машин виробництво тканин у Великій Британії настільки подешевшало, що англійська бавовняна промисловість виявилась поза конкуренцією майже на півтора сторіччя.

До XX сторіччя підприємства чорної металургії орієнтувалися переважно на вугілля, бо його треба було більше, ніж руди на одиницю металу. Так з’явились великі металургійні райони: Донбас, Рурський басейн, Пенсільванія (США). Але потім технологія змінилася. Руди почали витрачати більше, ніж вугілля, і чорна металургія почала пересуватися до залізорудних басейнів: Криворіжжя, Великі озера (США), а також до припортових міст Німеччини (Гамбург), США (Лос-Анджелес), куди зручно підвозити імпортну руду.

Зміна технології у хімічній промисловості також сприяла зсувам у розміщенні виробництва. Так, перші підприємства з виробництва синтетичного каучуку в Росії «прив’язувалися» до картопляних районів: Ярославль, Єфремов, Вороніж, бо каучук одержували з відносно дешевого картопляного спирту. Але згодом його почали виробляти зі ще дешевшої сировини – нафти, і тому нові підприємства почали розміщуватись або у районах нафтовидобутку (Тольятті, Стерлітамак), або вздовж траси нафтопроводів (Омськ).

Сучасному етапу науково-технічної революції притаманна тенденція до зниження матеріаломісткості виробництва. Наслідком цього є не лише послаблення впливу фактора матеріаломісткості, але й зміни у розміщенні виробництва. Особливо помітна ця тенденція у машинобудуванні. Машини, зокрема верстати й обладнання, стають легші, а конструкція їхня ускладнюється. Внаслідок цього послаблюється залежність машинобудування від розміщення металургійних баз, але натомість зростає залежність від районів зосередження кваліфікованих трудових ресурсів.

Тяжіння України до світового рівня науково-технічного прогресу вплине на розміщення машинобудування. По-перше, істотно зміниться структура машинобудування Донецького і Придніпровського регіонів: понизиться частка металомісткого машинобудування й збільшиться частка складного машинобудування, що має меншу металомісткість. По-друге, триватиме зміщення галузі до Західного району, який має резерви трудових ресурсів. Це супроводжуватиметься перебудовою металургійної бази України: разом зі зниженням виробництва чорних металів зросте частка легованих сталей, електросталей, економічних профілів прокату, прокату з захисним покриттям тощо.

НТП змінить співвідношення значимості різних видів металів для народного господарства. Якщо використання чорних металів зменшуватиметься, то більшість кольорових металів користуватиметься стабільним або й підвищеним попитом. З одного боку, це традиційні метали – алюміній, мідь, свинець, цинк, які досить широко використовуються в електротехніці, хімічній промисловості, будівництві, авіабудуванні, автомобілебудуванні; з іншого боку, це рідкісні метали, як-от цирконій, індій, талій, що використовуються в електроніці, а також легуючі метали – вольфрам, молібден, тантал, ванадій. Завдяки НТП у хімічній промисловості значне зрушення сталося і в розміщенні продуктивних сил. Масове виробництво пластмас скоротило споживання чорних і кольорових металів, деревини, що змінило орієнтацію на сировинні бази. Створення синтетичних волокон послабило залежність текстильної промисловості від районів вирощування волокнистих культур і виробництва вовни, але посилило залежність від постачання нафти, газу й вугілля.

НТП на транспорті також змінив розміщення деяких галузей народного господарства. Зокрема, електронний транспорт істотно послабив залежність виробництва від енергетичних баз, що особливо важливо для машинобудування, легкої промисловості, сільського господарства. Трубопровідний транспорт здешевив перевезення нафти й газу, що уможливило їхнє масове споживання у місцях виробництва хімічної та нафтохімічної продукції. Завдяки цьому велике виробництво азотних добрив удалося розмістити в Черкасах. Аміакопровід завдовжки понад тисячу кілометрів подає сировину для великого хімічного комбінату в м. Південному під Одесою. Місцезнаходження комбінату зумовлене необхідністю імпортувати напівфабрикати й експортувати частину готової продукції морським транспортом. Аналогічні зміни сталися й за кордоном: у Росії виробництво синтетичного каучуку розмістили в Омську; нафтопереробні заводи розташувалися вздовж трас трубопроводів у Полоцьку (Білорусь), Плоцьку (Польща), Пуертольяно (Іспанія) далеко від джерел нафти. Включення атомних електростанцій до енергосистеми також істотно спрощує проблему транспортування енергоносіїв. Сировина для АЕС настільки компактна й високоенергетична, що можна знехтувати будь-якою відстанню від джерела сировини й будувати електростанції поблизу споживача електроенергії.

Науково-технічний прогрес у кожній своїй історичній фазі виводить наперед ті або інші галузі економіки. Якщо до середини XIX ст. це були сільське господарство й текстильна промисловість, то згодом прийшла черга чорній металургії й транспортному машинобудуванню. Тепер репрезентують науково-технічний прогрес енергетика, машинобудування, хімічна промисловість та електроніка.

3.8. Значення економіко-географічного положення у підтриманні сталого

розвитку продуктивних сил

Розташування кожного об’єкта народного господарства у просторі зумовлене впливом низки причин і закономірностей. Економіко-географічним положенням (ЕГП) об’єкта називається сукупність його відношень до інших економіко-географічних об’єктів, що лежать поза ним. Таким чином, об’єкт (не обов’язково підприємство, – це може бути й місто, район тощо) характеризується не лише розташуванням на певній території, але й системою зв’язків (реальних або потенційних) з іншими об’єктами.

Залежно від економічної природи об’єкта найважливішими вважаються його відношення до джерел природних і трудових ресурсів, ринків збуту продукції, а також можливість виробничої кооперації з іншими об’єктами, транспортна забезпеченість, екологічна ситуація. Економіко-географічне положення – категорія історична. Це означає, що якщо з часом зміниться економічний простір довкола об’єкта, то це відіб’ється на економічному потенціалі самого об’єкта.

Географічне розташування об’єкта або території може розглядатись на трьох рівнях: макро-, мезо- й мікро-. Макроположення відбиває економічні відносини об’єкта з великими регіонами або навіть міждержавний рівень відносин. Україна, наприклад, має вигідне геополітичне розташування, бо або межує, або перебуває у безпосередній близькості до економічно розвинених країн, які можуть бути ринком збуту нашої продукції й постачальниками сировини, обладнання й товарів широкого вжитку. Крім того, наша країна має вихід до моря, що не замерзає. Тим часом є країни, які не мають виходу до моря і оточені економічно слабкорозвиненими країнами. До таких належать деякі країни внутрішніх регіонів Африки, їхній і без того нелегкий економічний розвиток утруднюється невигідністю економіко-географічного положення.

Мезоположення характеризує об’єкт за відношенням до компактної та відносно невеликої за розміром території його оточення. Це може бути положення обласного центру або міста усередині якогось регіону. Територія, що тяжіє до певного центру на мезорівні, називається гінтерланд. Найчастіше назва «гінтерланд» уживається щодо території, яка прилягає до портових міст. Коли у 60-х роках XIX ст. була побудована залізниця Одеса–Балта, яка дала вихід подільському хлібу на зовнішній ринок, то гінтерландом Одеси став не лише південно-західний «кут» України плюс Молдавія, але й протягом певного часу вся Подільська губернія.

На мікрорівні – а подеколи й на макрорівні – можна розрахувати зони впливу міст, цебто визначити радіус території довкола міста, вплив якої відчутний тією чи іншою мірою.

Мікроположення характеризує об’єкт щодо невеликого оточення. Це може бути розташування підприємства у місті, положення сільськогосподарської ферми стосовно консервного заводу або найближчого ринку збуту продукції тощо. Мікроположення важливо враховувати, бо від його правильного вибору може істотно залежати прибуток підприємства. Якщо, наприклад, кав’ярня розташована у малолюдній частині міста, то кількість її клієнтів буде невелика. Але якщо водночас вона розташована і на інтенсивній міській магістралі, то ситуація може змінитись у кращий бік. Щоб оптимально розташувати об’єкт у місті, треба виконати відповідні розрахунки й визначити: відстань до центру міста, залюдненість прилеглої території, щільність транспортної мережі, потенціал робочої сили, ступінь впливу конкурентів у зоні розміщення об’єкта.

3.9. Екологічний фактор

Екологічний фактор забезпечення розвитку продуктивних сил підлягає науковому аналізу у вузькому (власному) та широкому розумінні.

У вузькому (власному) розумінні екологічний фактор розвитку продуктивних сил тотожний сукупності природно-ресурсного (екологічного) потенціалу, що утворює як зовнішні конкурентні переваги країни (наявність значних, доступних і дешевих природних ресурсів, вигідне географічне розташування, сприятливий клімат тощо), та внутрішні конкурентні переваги (забезпеченість вітчизняних товаровиробників природними ресурсами, рівень доступності високоякісної або дешевої сировини та інших ресурсів). У широкому розумінні екологічний фактор розвитку продуктивних сил проявляється як сукупність екологоорієнтованих параметрів стратегії економічного зростання у довгостроковому періоді та зміни взаємодії суб’єктів господарювання (ділового клімату) на мікро- і макрорівнях економіки.

Екологічний фактор має двоїстий вплив – як позитивний, так і негативний – на розвиток продуктивних сил. Негативний вплив проявляється через комплекс екологодеструктивних параметрів, які блокують, послаблюють чи обмежують внутрішні та зовнішні природні переваги розвитку продуктивних сил. Заходи пом’якшення негативного впливу екологічного фактора мають бути спрямовані на подолання зазначених екологодеструктивних тенденцій у підприємницькому середовищі. При цьому стратегічним пріоритетом має стати курс на оптимальне використання національних ресурсів, насамперед природно-ресурсного потенціалу країни.

Така мета досягається через модернізацію традиційних галузей, активізацію заходів з ресурсо- та енергозбереження, розвиток власної енергетичної бази. Внаслідок ліквідації надлишкових або застарілих потужностей зменшується розрив між сукупним попитом і пропозицією, знижується імовірність виникнення надмірної конкуренції, створюються умови для ефективнішого використання потужностей, що залишилися, виникають стимули до оновлення капіталу на сучасній технічній основі, до впровадження екологобезпечних технологій, реалізації заходів зі зниження матеріало- та енергомісткості виробництва, екологічних програм збереження природно-ресурсної бази національної економіки. Завдяки цьому створюється екологоконструктивне технологічне підґрунтя розвитку продуктивних сил.

Позитивний вплив екологічного фактора дедалі ширше реалізується на мікро- та макрорівнях господарювання за допомогою екологоорієнтованої стратегії економічного зростання. Примітно, що на мікрорівні впровадження стратегії екорозвитку (екологічного менеджменту), як виявилося, сприяло зміцненню економіки країни і формуванню додаткових переваг розвитку продуктивних сил. Зарубіжна господарська практика свідчить, що охорона навколишнього середовища оцінюється як важливе економічне завдання підприємства, а природозберігаюча діяльність сприяє появі нових переваг і дає сумарний позитивний результат для економіки. До того ж, реалізація цілей екологоорієнтованих стратегій виробництва суб’єктами господарювання на кожному з рівнів економічної системи створює можливості одержання додаткового доходу одразу від економічних і екологічних дивідендів, так званого подвійного фінансового виграшу, який фахівці екологічного менеджменту нарекли збиранням низько звисаючих плодів.

Опосередковану оцінку сучасного стану екологічної складової економіки України репрезентують результати міжнародного екологічного рейтингу, започаткованого у 2001 р. аналітиками Світового економічного форуму. Згідно з індексом екологічної сталості, що агрегує 22 комплексних індикатори за 67 параметрами, які дають можливість оцінювати прогрес країн на шляху до екологобезпечного сталого розвитку, Україна опинилася на 110-му місці серед 122 країн. У 2002 р., попри економічне зростання, вона не поліпшила свій екологічний рейтинг, посівши 137-ме місце серед 142 держав.

Екологічні проблеми розвитку продуктивних сил України зумовлюють одна одну. Серед них слід назвати насамперед загальний високий рівень антропогенного навантаження на територію; забруднення навколишнього природного середовища; нераціональну галузеву структуру виробництва, в якій надмірно висока частка припадає на екологонебезпечні природозатратні галузі; високий рівень ресурсо- та енергомісткості української економіки; нерівномірність територіальної концентрації виробництва, у тому числі наявність в одних і тих самих високоурбанізованих регіонах великомасштабного промислового та сільськогосподарського виробництва; високий рівень спрацьованості основних виробничих фондів, що посилює імовірність техногенних аварій; загальний низький технологічний рівень економіки, домінування застарілих, неконкурентоспроможних, за сучасними стандартами, технологій; відсутність протягом останнього десятиріччя необхідних обсягів інвестицій для оновлення технологій та здійснення природоохоронних заходів; нераціональне використання природно-ресурсного потенціалу країни; дефіцит (особливо на рівні окремих регіонів) доброякісних водних ресурсів.

У переліку невирішених проблем слід згадати про міжнародну спеціалізацію економіки України; про переважання частки виробництва екологічно шкідливих та ресурсозатратних галузей; загальне (інноваційне, технологічне, структурне) відставання від країн-лідерів, що спричинює посилення внутрішнього екологічного напруження; невідповідність національних екологічних стандартів випуску продукції світовим нормативам; транскордонне забруднення атмосферного басейну, території і внутрішніх вод країни, а також про питання, пов’язані з недопущенням ввезення на територію України екологічно недоброякісної продукції, шкідливих відходів виробництва. Окремі позиції у цьому переліку займають проблеми, пов’язані з аварією на ЧАЕС, негативні екологічні наслідки якої не мають світових аналогів).

Питання для самоконтролю:

1. Як класифікують корисні копалини?

2. Які обмеження накладає сировинний фактор?

3. Як визначається енергомісткість виробництва? Які види промислового виробництва є найбільш енергомісткими?

4. Яким чином впливає фактор робочої сили на розміщення продуктивних сил?

5. На які види економічної діяльності найбільше впливають кліматичний і біотичний фактори?

6. Як на території України реалізується дія транспортного фактора розміщення продуктивних сил?

7. Що являє собою гінтерланд об’єкта?

8. Які існують форми прояву екологічного фактора?