64. Проблеми законної сили судового рішення: законодавчі новели.

Законна сила рішення суду — це остаточна правова властивість, яку придбаває судове рішення, що не підлягає якому б то не було оскарженню з огляду на те, що вісі види оскарження були вичерпані, або з огляду на те, що вони не були використані і при цьому закінчилися всі строки, при яких оскарження є можливим. Іншими словами, це та властивість рішення, яка дозволяє привести його до негайного виконання в примусовому порядку.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження, якщо заяву про апеляційне оскарження не було подано. Якщо було подано заяву про апеляційне оскарження, але апеляційна скарга не була подана у строк, встановлений ЦПК, рішення суду набирає законної сили після закінчення цього строку. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом (ч.І ст. 223 ЦПК).

Набрання рішенням законної сили тягне певні правові наслідки, які полягають у тому, що рішення набуває ряд нових властивостей.

Можна зазначити, що до властивостей рішення суду, що набрало законної сили, належать: обов'язковість,неспростовність, винятковість, преюдиційність і реалізованість.

Обов'язковість рішення суду випливає з норм п. 9 ст. 129 Конституції України і ст. 14 Цивільного процесуального кодексу України, відповідно до яких, 324 Актуальні проблеми держави і права судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України.

Варто відзначити, що рішення суду носить обов'язковий характер тільки для тих осіб, що брали участь у справі, та виключає свою дію по відношенню до прав і законних інтересів осіб, не притягнутих до участі у справі. У ч. 3 ст. 14 ЦПК України вказується на те, що обов'язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням порушуються їхні права, свободи чи інтереси. Положення даної норми цілком відповідає поняттю про суб'єктивні межі дії законної сили рішення суду. Суб'єктивні межі законної сили рішення суду визначаються тим, що рішення суду діє тільки у відношенні до визначеного кола осіб, а саме у відношенні до осіб, що беруть участь у справі, і їхніх правонаступників. Під неспростовністю рішення суду варто розуміти неможливість подальшого оскарження рішення, що набрало законної сили, і, отже, неможливість його скасування або зміни вищим судом. Властивість неспростовності рішень, як відомо, носить відносний характер, оскільки чинне процесуальне законодавство допускає перегляд будь-якого рішення, що як набрало, так і не набрало законної сили, у зв'язку з ново виявленими обставинами. Властивість неспростовності рішення суду, що набрало законної сили, породжує ряд питань практичного застосування законної сили рішення. Насамперед, варто зупинитися на питанні про те, як діє законна сила рішення у випадку його часткового оскарження особами, що беруть участь у справі. Чи набирає в цьому випадку законної сили рішення суду в неоскарженій частині ще до розгляду скарги в суді другої інстанції або ж набрання рішенням законної сили відбувається в цілому після залишення скарги на частину рішення без наслідків? На дане запитання можна відповісти в такий спосіб. Оскільки неспростовність є властивістю рішення, що набрало законної сили, то у випадку подання скарги лише на частину рішення не можна вважати, що для рішення в неоскарженій частині настала неспростовність рішення. Остання настає для всього рішення в цілому з моменту набрання рішенням законної сили. Іншим питанням, що становить настільки ж великий практичний інтерес, є питання про наслідки для законної сили рішення відновлення судом терміну на апеляційне оскарження рішення, пропущеного особою, що бере участь у справі. Як було зазначено, рішення набирає законної сили і, отже, настає його неспростовність із закінченням установленого законодавством строку на подання апеляційної скарги або ж з моменту його затвердження судом апеляційної інстанції. Таким чином, у випадку пропуску апеляційного терміну з поважних причин і відновлення його потім судом (ст. 73 ЦПК України) відбувається втрата законної сили рішення, а з нею і неспростовності рішення. Згідно з ч. 2 ст. 223 ЦПК України після набрання рішенням суду законної сили сторони та треті особи із самостійними вимогами, а також їх правонаступники не можуть знову заявляти в суді ту саму позовну вимогу з тих самих підстав, а також оспорювати в іншому процесі встановлені судом факти і правовідносини. Отже, набрання рішенням суду законної сили має і негативне значення. Це виражається в тому, що таке рішення виключає можливість повторного розгляду спору, тотожного з тим, щодо якого було ухвалено дане рішення. Ця негативна дія судового рішення, що набрало законної сили, виявляється у властивості винятковості судового рішення. Винятковістю варто називати таку властивість рішення, що набрало законної сили, унаслідок якого рішення суду виключає можливість повторного розгляду того самого спору між сторонами або тієї же заяви або безперечної вимоги зацікавленої особи. Властивість винятковості рішення суду, що набрало законної сили, покликано виключити можливість ухвалення судом протилежних рішень суду або рішень, які суперечать один одному, з того самого питання. Властивість преюдиційності означає, що обставини, встановлені судовим 326 Актуальні проблеми держави і права рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини (ч. 3 ст. 61 ЦПК України). Реалізованість — це здійсненність судового рішення. В юридичній літературі інколи реалізованість ототожнюють з можливістю примусового виконання рішень про присудження .При цьому під реалізованістю рішення розуміють можливість примусового виконання судового рішення, тобто здійснення спеціальними державними органами — органами виконання судових рішень — ряду заходів, що спрямовані на реалізацію судового рішення супроти волі особи, зобов'язаної за цим рішенням. Однак поняття здійсненності за своїм змістом ширше. Здійсненність рішення суду — це гарантована можливість добровільного і примусового виконання рішення суду,а також сприяння інших осіб у його виконанні. У реалізованості судового рішення, що набрало законної сили, виявляється примусовий характер судового рішення, хоча примусовий характер судового рішення не вичерпується тільки його реалізованістю. Будучи спрямованим на захист права або інтересу, будь-яке судове рішення носить примусовий характер. Підсумувавши сказане про властивості рішення, що набрало законної сили, необхідно підкреслити, що наявність усіх властивостей рішення характеризує саме рішення, що набрало законної сили. Разом з тим потрібно відзначити, що придбання всіх цих властивостей судовим рішенням відбувається не одночасно і не в той момент, коли в силу прямої вказівки закону рішення стає актом, що набрав законної сили. 65. Сутність і значення ухвал суду першої інстанції як актів спрямованих на досягнення цілей цивільного судочинства.

Ухвалами вирішуються питання, пов'язані з рухом провадження у справі в суді першої інстанції, різні клопотання і заяви осіб, які беруть участь у справі, питання про відкладення розгляду справи, про зупинення або закриття провадження у справі, залишення заяви без розгляду.

Ухвалами суду першої інстанції вирішуються питання, спрямовані на виникнення, розвиток або припинення цивільних процесуальних правовідносин, на створення належних умов для всебічного, повного і об'єктивного розгляду та вирішення справи, на реалізацію і захист процесуальних прав суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин.

Для виявлення специфіки ухвал в юридичній літературі наводиться їх класифікація за різними підставами.

Залежно від вирішення вимоги, спрямованої на розвиток провадження у справі, вони можуть бути класифіковані на такі види:

а) ухвали, спрямовані на порушення цивільного процесу в справі, а також в питаннях виправлення описки і явної арифметичної помилки, постановлення додаткового рішення, скасування обмеження дієздатності або поновлення громадянина в дієздатності;

б) ухвали, які забезпечують розвиток процесу в справі, — ними вирішуються окремі процесуальні питання, які виникають під час підготовки справи до розгляду, вирішення судом справи і виконання судового рішення — про притягнення або вступ у справу співучасників, третіх осіб, органів державного управління, про залучення додаткових доказів, призначення експертизи, відкладення розгляду в справі та ін.;

в) ухвали, які перешкоджають виникненню цивільного процесу в справі (перетинальні) і дальшому його розвитку (заключні). Перетинальні — ухвали про відмову в прийнятті заяви, зупинення провадження у справі, залишення заяви без руху; заключними ухвалами закінчується провадження у справі без винесення рішення — закриття провадження у справі, залишення позову без розгляду;

г) ухвали, які сигналізують про порушення законності й істотні недоліки в роботі підприємств, установ, організацій з метою вжиття заходів до їх усунення — окремі ухвали.

Значення судового рішення:  1. Судове рішення є актом захисту індивідуальних прав і охоронюваних законом інтересів сторін, що сперечаються  2. Судове рішення є передумовою для виникнення, зміни та припинення безлічі процесуальних відносин.  3. Судове рішення виступає як юридичний факт і може стати підставою для виникнення цивільних прав та обов'язків . 4. Для спірних матеріально-правових відносин судове рішення стає та актом регулятором, через які суд перетворює спірні відносини в безперечні і імовірно існуючі  5. Судове рішення має виховне значення в першу чергу для учасників процесу, а також для інших громадян. 66. Теоретичні проблеми апеляційного оскарження судових рішень.

Стаття 129 Конституції України серед основних засад здійснення правосуддя визначає забезпечення, зокрема й апеляційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом. ст. 13 Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК) особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не беруть участь у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права та обов’язки, мають право на апеляційне оскарження судових рішень у випадках та порядку, встановлених цим Кодексом.

Для усунення суддівської помилки шляхом перегляду оскарженого судового рішення апеляційний суд наділений певними повноваженнями — сукупністю прав і обов’язків, пов’язаних із застосуванням процесуально-правових наслідків щодо такого рішення суду першої інстанції.

Повноваження апеляційного суду закріплені в ст. 307 ЦПК, а в статтях 308—311 зазначено підстави для використання певного повноваження. Межі їх здійснення визначено в ст. 303 ЦПК ².

Усі повноваження апеляційного суду можна поділити на дві групи: ті, що пов’язані зі скасуванням рішення, і які не пов’язані зі скасуванням рішення.

Скасування рішення суду в апеляційному порядку є не санкцією щодо суду першої інстанції, а реалізацією апеляційною інстанцією своїх повноважень і виконанням нею своїх обов’язків, які належать до змісту правовідносин між судом апеляційної інстанції та особами, які беруть участь у справі. Суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується, і суд, який здійснює його перевірку, діють у єдиному публічному інтересі і мають спільну мету — вирішити спір, що виник між сторонами, на підставі закону. Також скасування рішення є певним класифікаційним критерієм, оскільки вся перевірочна та контрольна діяльність суду другої інстанції спрямована на встановлення наявності чи відсутності підстав для скасування рішення суду.

До повноважень, не пов’язаних зі скасуванням рішення суду, законодавець відніс право апеляційного суду відхилити апеляційну скаргу і залишити рішення без змін (п. 1 ч. 1 ст. 307 ЦПК), а також змінити рішення (п. 3 ч. 1 ст. 307 цього Кодексу).

Залишення рішення без змін означає, що суддівської помилки виявлено не було, рішення є законним і обґрунтованим, а захист за таким рішенням отримав саме той суб’єкт, який у цьому мав потребу (позивач або відповідач).

Використання такого повноваження означає, що апеляційний суд повинен ухвалити мотивований судовий акт, в якому зазначити мотиви, чому доводи апеляційної скарги відхилені (ч. 2 ст. 315 ЦПК). Зазначена вимога до апеляційного суду закріплена не лише в нормі права, яка визначає зміст ухвали апеляційного суду (ст. 315 ЦПК), але і в загальнопроцесуальній вимозі кореспондуючої співмірності ³. Так, якщо законодавець установив таку обов’язкову вимогу до апеляційної скарги, як обґрунтування її мотивів (пункти 5, 6 ч. 3 ст. 295 ЦПК), то для суду другої інстанції це означає кореспондуючий обов’язок у разі відхилення скарги мотивувати висновок (чому доводи заявника відхиляються). Отже, виникає співмірність між вимогами до скарги і до судового акта, який приймається за наслідками розгляду скарги.

Крім того, в апеляційний суд зобов’язаний надати у своєму рішенні відповіді на всі доводи апеляційної скарги ще й тому, що інакше буде порушено вимоги ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо справедливого судового розгляду в такій його частині, як мотивація судового рішення судом, який має право на дослідження нових доказів та переоцінку доказів ⁴.

На жаль, практика касаційного перегляду свідчить, що апеляційні суди нерідко зазначений вище обов’язок не виконують, обмежуючись при відхиленні скарги загальними фразами про те, що «доводи скарги висновків суду першої інстанції не спростовують».

Із скасуванням рішення суду першої інстанції не пов’язане і таке повноваження апеляційного суду, як зміна рішення, незважаючи на те, що у ст. 309 ЦПК об’єднані підстави як для зміни рішення суду, так і для скасування рішення суду із ухваленням нового рішення. Підтвердженням цього, наприклад, є те, що у ч. 2 ст. 308 ЦПК зазначено лише про скасування рішення («не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань»).

Апеляційний суд змінює рішення суду першої інстанції тоді, коли неправильність рішення можна усунути без його скасування, не змінюючи його суті, і зміна стосується окремих частин рішення, зокрема у разі виправлення помилок суду першої інстанції щодо розміру присудженої суми, розподілу судових витрат тощо. Якщо зміни стосуються фактичної сторони справи чи правового обґрунтування рішення, то таке рішення суду першої інстанції також слід вважати зміненим. Отже, апеляційний суд не повинен оформляти цю дію постановленням ухвали із зазначенням про залишення рішення без зміни з уточненням чи доповненням рішення суду першої інстанції ⁵. Не можна залишити рішення суду без змін і одночасно виключити або уточнювати деякі висновки його резолютивної частини. 67. Розвиток норм цивільного процесуального законодавства щодо провадження в суді апеляційної інстанції.

Аналіз останніх досліджень і публікацій, у яких розглядаються ці питання і на які спирається автор, дає підстави для висновку, що правовий інститут, який розглядається, став предметом поглибленого вивчення після запровадження у 2001 р. у цивільному процесуальному законодавстві апеляційного провадження як однієї із форм усунення судових помилок. Тією чи іншою мірою історія апеляційного оскарження розглядалась у роботах О. Борисової, Л. Гузя, В. Комарова, В. Коваля .

Розвиток апеляційного оскарження на території України здійснювався поряд із законодавством тих держав, до складу яких входила та чи інша частина сучасної України. У зв´язку з цим автор не може погодитися з поглядами Р. Достар, що на території України до XVII ст. цивільне процесуальне законодавство вирізнялося своєю самобутністю .

Дослідження історії оскарження рішень в апеляційному порядку в Україні дає можливість виділити такі етапи розвитку апеляційного провадження.

Перший етап - виникнення апеляції у Київській Русі. В цей період апеляція розглядається як можливість оскарження рішень відповідних державних органів та посадових осіб, до компетенції яких належав розгляд цивільних справ. Функції апеляційної інстанції виконували не суди, а посадові особи, уповноважені на те монархом (князем). Апеляція при цьому розглядалась як єдина форма перегляду.

Другий етап характеризується можливістю оскарження судових актів у порядку апеляції, яка також була єдиним способом перегляду судового рішення. Уявляється, що виникнення другого етапу можна датувати з часу початку дії Статуту Великого князівства Литовського 1566 р., а кінцевою датою другого етапу є введення у 1864 р. в дію Статуту цивільного судочинства Російської імперії.

Третій етап почався у 1864 р. закріпленням апеляційного провадження з цивільних справ у Статуті цивільного судочинства Російської імперії і закінчився в 1917 р. скасуванням радянською владою апеляційного оскарження. Цеп етап характеризується вдалою спробою закріплення апеляційного оскарження судових рішень струнким процесуальним порядком, з урахуванням інстанційності судової системи, з основними сучасними демократичними ознаками апеляційного провадження, з нормативним закріпленням повноважень суду апеляційної інстанції.

Четвертий етап почався 30 грудня 1917 р. прийняттям Центральною Радою спеціального Закону «Про судові палати та апеляційні суди». В той період на території України тимчасово зберігали дію закони Російської імперії. Закінчився четвертий етап встановленням у 1920 р. радянської влади на території всієї України і початком дії в повному обсязі законів і декретів радянської влади, які ліквідували апеляційне оскарження.

П´ятий етап можна назвати відновленням апеляційного оскарження. Він почався у 1992 р. прийняттям Концепції судово-правової реформи, яка вперше закріпила як одну з демократичних засад судочинства перегляд судових рішень, в апеляційному порядку. Однак ця Концепція нормативним актом не була, а проголошувалася як документ, який був обов´язковим орієнтиром для законодавця.

Знаменною датою п´ятого етапу стало втілення апеляційного провадження в цивільне судопровадження у 2001 р. Цей етап діє і на сьогоднішні.

28 червня 1996 р. була прийнята Конституція України. Вона закріпила пріоритет прав людини, зафіксувала як принцип положення, згідно з яким права і свободи людини та громадянина захищаються судом .

Водночас ст. 55 цього нормативного акта гарантує кожному право на оскарження в суді рішень, дій або бездіяльності органів державної влади, у тому числі і судової. Стаття 129 Конституції визнала однією із засад судочинства перегляд рішень в апеляційному порядку . 68. Основні особливості сучасної системи апеляційного провадження.

Апеляційне провадження, що має місце в Україні, по всіх ознаках — це вид неповної апеляції. По-перше, за чинним законодавством суд апеляційної інстанції після скасування рішення має право направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції лише за умови, якщо виявлені порушення не можуть бути виправлені ним самим (ч.І ст.311 ЦПК). По-друге, він має право змінити рішення або ухвалити нове рішення, якщо обставини справи встановлені на підставі наявних, а також додатково поданих доказів. Разом з тим можливість надання в апеляційний суд нових доказів обмежена (п.6 ч.2 ст.295, ч.2 ст.ЗОЗ ЦПК).

Варто зазначити, що метою апеляційного провадження є не забезпечення стабільності оскарженого рішення, а виправлення судової помилки. Для поняття«судові помилки» характерні три моменти: 1) вони являють собою порушення юридичних норм і свідчать про відхилення від цільових настанов цивільного судочинства; 2) їх допускають суди і судді, які спроможні розглядати та вирішувати цивільні справи; 3) всі помилки можуть бути усунуті правовими засобами в цивільному процесуальному порядку.

Цивільний процесуальний закон: а) встановлює істотні ознаки судових помилок; б) визначає процесуальний порядок їх виявлення; в) пропонує їх обов'язкове усунення; г) регламентує юридичні наслідки виявлення помилок.

Характерними ознаками апеляційного провадження можуть виступати наступні:

1) апеляція подається на рішення (ухвалу) суду, що не набрало законної сили;

2) справа направляється на розгляд суду вищого рівня (апеляційного суду);

3) подання апеляції обумовлюється неправильністю рішення суду першої інстанції, що виражається, на думку особи, яка подала апеляційну скаргу, або в неправильному встановленні фактичних обставин, або в неправильному застосуванні закону, або в неповно наданому сторонами матеріалі;

4) апеляційний суд, переглядаючи справу, розглядає як питання факту, так і питання права, тобто має право перевірити як юридичну, так і фактичну сторони справи в тому обсязі, що і суд першої інстанції;

5) виконання рішення, оскарженого в апеляційному порядку, зупиняється (крім випадків негайного виконання рішення);

6) повноваження апеляційного суду при перегляді справи обмежені межами апеляційної скарги і предметом рішення суду першої інстанції;

7) апеляція може бути допущена тільки один раз у кожній справі.

Апеляційний суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами1.

Апеляційною інстанцією у цивільних справах є судові палати у цивільних справах апеляційних загальних судів, у межах територіальної юрисдикції яких знаходиться місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується (ст.291 ЦПК).

В апеляційному порядку можуть бути переглянуті не тільки рішення, але і значна частина ухвал суду першої інстанції, якими вирішуються процесуальні питання, що виникають при розгляді справи. їх неправильне вирішення також порушує нормальний розвиток процесу, створює погрозу реалізації закріплених у законі кінцевих цілей судочинства або взагалі перешкоджає самій можливості їх реалізації, як це буває, наприклад, при необгрунтованій відмові в порушенні справи. 69. Інститут апеляції в цивільному процесі.

Інститут апеляції у цивільному судочинстві сучасної України був запроваджений Законом України «Про внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України» № 2540-ІІІ від 21 червня 2001 року. Свого подальшого розвитку інститут апеляції набув у новому ЦПК України, що набрав чинностіз 1 вересня 2005 року.

Досвід роботи апеляційних судів України свідчить, що інститут апеляції виявився найбільш дійовим способом перевірки законності й обґрунтованості судових рішень судів першої інстанції.

До безумовних переваг інституту апеляції слід віднести динамічність процесу, невеликі строки розгляду справи, негайне набрання рішенням законної сили. Усі ці обставини сприяють своєчасному захисту порушених чи оспорюваних прав сторін у цивільному процесі.

Суд апеляційної інстанції, переглядаючи справу в апеляційному порядку, наділе ний широкими повноваженнями. Згідно зі ст. 307 ЦПК України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції апеляційний суд має право:

1) постановити ухвалу про відхилення апеляційної скарги ізалишення рішення без змін;

2) скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове рішення по суті по- зовних вимог;

3) змінити рішення;

4) постановити ухвалу про скасування рішення суду першої інстанції ізакриття провадження у справі або залишення заяви без розгляду;

5) постановити ухвалу про повне або часткове скасування рішення суду першої інстанції і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Таким чином, суд апеляційної інстанції, переглядаючи справу в апеляційному порядку, має право ухвалити нове рішення. І лише у виняткових випадках, вичерпний перелік яких визначений ст. 311 ЦПК України, 70. Поняття і види апеляцій.

Апеляційний перегляд — це новий (повторний) розгляд та вирішення справи судом апеляційної інстанції.

Апеляція (лат. "appellatio") в перекладі означає "скарга", "звернення". Загальний зміст, вкладений у правове визначення апеляції у цивільному судочинстві, полягає в оскарженні у вищу судову інстанцію не вступив в законну силу рішення суду першої інстанції з метою виправлення судових помилок. Цим далеко не вичерпуються ознаки даного поняття. Однак найбільш істотні з них, що характеризують апеляцію, тут містяться.

Апеляція є одним із способів перевірки судового акта в повному обсязі, тобто що стосується як встановлення фактичних обставин, так і правильності застосування закону. Така перевірка проводиться за наявними в справі матеріалами, а також за додатково поданими (і прийнятих при дотриманні відповідних умов) доказам.

Щодо моделі апеляційного провадження у цивільному судочинстві, в теорії цивільного процесуального права виділяються, як правило, 2 види апеляції — "повна" і "неповна" (обмежена).

За "повної" апеляції особам, що беруть участь у справі, дозволяється пред'являти в апеляційних судах разом із фактами і доказами, які вже були предметом розгляду суду першої інстанції, нові факти і докази. В такій ситуації апеляційні суди, що діють за принципом повної апеляції, не вправі повертати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, а зобов'язані самі ухвалювати рішення по суті.

За "неповної" (обмеженої) апеляції суд апеляційної інстанції розглядає справу на підставі тільки тих фактичних даних, які були предметом дослідження суду першої інстанції або на які вказували сторони в апеляційній скарзі чи в поясненнях на неї. При цьому він вправі, крім права на залишення рішення суду першої інстанції без змін або його скасування і постановлення нового рішення, скасувати рішення суду першої інстанції і направити справу на новий розгляд для винесення рішення судом першої інстанції.

Існування такого повноваження пояснюється тим, що в умовах "неповної" (обмеженої) апеляції справа по суті фактично не розглядається. Апеляційний суд у цьому випадку лише перевіряє, чи були судом першої інстанції здійснені всі передбачені процесуальним законом дії для постановленим законного і обґрунтованого рішення. За загальними правилами "неповної" (обмеженої) апеляції під час розгляду справи в апеляційному суді не допускається посилання на нові факти, обставини, докази, які не були предметом розгляду суду першої інстанції та не були зазначені в апеляційній скарзі і поясненнях на неї. Якщо у сторін виникає необхідність у посиланні на нові факти і докази, котрі необхідні для нового дослідження справи, суд апеляційної інстанції вправі в такому разі скасувати рішення суду першої інстанції, а справу повернути на новий розгляд. Наявність такого повноваження унеможливлює перетворення апеляційних судів на суди першої інстанції, дисциплінує сторони й інших учасників судового розгляду, змушуючи їх надавати всі докази, які мають значення для справи, до суду першої інстанції, і слугує гарантією послідовного розгляду справи у 2 судових інстанціях.