12. Історичні типи і традиції філософування

Філософія в Давніх Індії, Китаї та Греції: Давньоіндійська філософія; Давня китайська філософія; Філософія Давньої Греції.

Філософія середньовіччя та епохи Відродження: Філософія середньовіччя; Патристика; Схоластика; Філософія епохи Відродження .

Західноєвропейська філософія Нового часу (XVII—XVIII ст.): Емпіризм; Англійська філософія XVII—XVIII ст.; Раціоналізм; Філософія Просвітництва.

Німецька класична філософія: Критична філософія І. Канта; Суб'єктивний ідеалізм І. Фіхте; Об'єктивний ідеалізм Ф.-В.-Й. Шеллінга; Система ідеалістичної діалектики Г.-В.-Ф. Гегеля; Філософія Л. Фейєрбаха; Філософія марксизму.

Сучасна світова філософія: Позитивізм; Прагматизм;Ірраціоналізм у сучасній філософії;«Філософія життя»;Феноменологія; Екзистенційна філософія

Українська філософія: Дохристиянські витоки української філософії;Філософська думка часів Київської Русі;Філософія українського Відродження та бароко; Філософія Г. Сковороди; Філософія Просвітництва й романтизму в Україні; Філософія української національної ідеї.

Становлення філософії як принципово нового способу пізнання дійсності відбувалось на тлі міфологічного типу світогляду в добу Античності.

Класична парадигма включає в себе хронологію Середньовіччя, Нового часу та Просвітництва, Німецьку класичну філософію. На першому плані в класичній парадигмі філософії виступає індивід, суб'єкт і його влада, його самопочуття. Суб'єкт постає над об'єктом, людина проголошена царем природи. Цього немає в античній культурі; особистість там не має такого колосального й абсолютизованого значення, як у новоєвропейській культурі. В основі класики – монотеїзм, що виходить із визнання божественної особистості (Абсолюту, Абсолютного Духа та ін.).

Традицією вважають поєднання процесів успадкування певних культурних здобутків з оновленням, включаючи створення радикально нового. Просторова віддаленість, а отже, відносно ізольоване існування спільностей (культурно-релігійних, економічних, політичних) зумовлюють появу відмінних традицій філософського мислення. При цьому ширші культурні цілісності (цивілізації) потенційно здатні породжувати більші відмінності у традиціях. Тому є сенс вести мову про найбільші чи найважливіші філософські традиції. Дотепер історики філософії виокремлювали дві такі традиції: західну і східну. Однак деякі філософи вважають, що найважливіших філософських традицій є не дві, а три — західна, китайська та індійська. Є підстави для виокремлення арабської філософії, можна знаходити певні спільні ознаки в інтелектуальній культурі, джерелом яких є православне християнство. У західній традиції очевидними є відмінності між англо-американською і континентальною філософіями, попри те, що їх об'єднує. У межах цих ширших філософських традицій співіснують вужчі традиції, у т. ч. національні, що дає право стверджувати про наявність національних традицій у розвитку філософської думки.

13. Характерні риси філософії Стародавньої Греції.

Антична — означає «давня». Тривав вiд 6 ст. до н. е. по 6 ст. н. е. Спочакту розвивалась

греками, потiм римлянами. Бiльшiсть школ, iдей та проблем зародились та були поставленi

там. Термiн «фiлософiя» був запропонований Пiфагором й означав «любов до мудростi». Тодi

фiлософами називали людей, що прагнули до мудростi та шукали iстину. Їх метою було

зрозумiти цiле, тобто що об’єднує цей свiт. Вони казали, що єднiсть задається тим, що вся

рiзноманiтнiсть виростає з єдиної субстанцiї, першопричини, яку вони й шукали спираючись

на розум, аргументацiю, логiку, досвiд.

Греки вважали, що фiлософiя виростає зi зданостi дивуватись, тому кожна людина може

фiлософствувати. Негативно ставились до письмових текстiв. Пiфагор: якщо вчитель може

вибирати собi ученiв сам, то книжка вибрати читача не може, а її може прочитати зла, дурна

людина й використати знання не за напрямком. До 3-го сторiччя iснувала норма, що всi

письмовi тексти читались в голос й тiльки в голос. Мислителі давньої Греції ввели у

філософію і культуру загалом поняття «логос» як розумного упорядковуючого космічного

начала, яке згодом переростає в таку рису менталітету західноєвропейського етносу як

раціоналізм.

Філософія античного світу виростає із міфології та епосу греків, що відбилося на її розвитку.

Основні характерні риси філософії цього періоду такі: 1) наявність в ній значної кількості

міфологічних та епічних образів; 2) присутність елементів антропоморфізму; 3) наївний

пантеїзм тобто ототожнення богів з силами природи; 4) пов'язування природних процесів з

моральною проблематикою і оцінка їх в категоріях «добра», «зла», «справедливості», «блага»

і т.п. 3) в цій філософії основна увага звертається на пошуки першоначала всього існуючого,

що пізніше в новоєвропейській філософії постане як проблема субстанції. Перших західних

філософів, на відміну від східних, цікавила, насамперед, природа як єдине закономірне ціле.

У Стародавній Греції вперше в історії людства виникла теоретична ідея природи,

сформувалося ставлення до світу як до "природи", були закладені основні принципи

наукового природознавства.

Найважливіші питання античної філософії:

1). Питання про буття, про суще, про "архе", тобто про єдину першооснові, першооснову,

першопричину всіх речей, а також про головне законі, "Логос" світу; інакше кажучи, пошук

єдиного в різноманітті світу, незмінного у всякому виникненні, знищення та зміні;

2). Питання про істину - "Алетейя", або про розкриття буття в мисленні людини, про його

пізнанні і "спогляданні" ("Феоре") людиною;

3). Питання про людину, про його місце в космосі, про властивості і будову душі -

"евдемонія" (блаженства, щастя) або "атараксії" (безтурботності, мудрого незворушного

спокою).

Скептицизм (грец. skeptikos — той, що розглядає, досліджує) — філософські погляди, які сповідують сумнів у можливості осягнення істини, здійснення ідеалів. пропонували атараксію — стан незворушності й незатьмареності душі.

Неоплатонізм — напрям античної філософії, який систематизував учення Платона, поєднавши їх з ідеями Арістотеля щодо єдиного абсолюту та ієрархічної будови буття.

Християнство внесло дві невідомі античності принципові ідеї — ідею любові як засади моральних відносин між людьми та ідею моральної рівності людей (перед Богом усі рівні незалежно від стану, нації чи статі).