1.2. Загальна характеристика функціональних стилів

Літературна мова поділяється на стилі. Поділ мови на стилі є наслідком її історичного розвитку: у процесі становлення і розвитку літературної мови частина її засобів набуває виразного стилістичного забарвлення і поступово закріплюється за певною сферою спілкування.

Для виконання різноманітних функцій у мові історично склалися окремі різновиди, які характеризуються наявністю у кожному з них лексичних, фразеологічних і, частково, граматичних засобів. Вони переважно використовуються у певній суспільній сфері функціонування мови. Ці різновиди здобули назву функціональних стилів.

Слово "стиль" – багатозначне, походить від латинської stylus – "паличка для письма", тобто письмове знаряддя, яке використовували в часи античного Риму і середньовіччя. У літературі, мистецтві стиль означає певну єдність художніх образів і форм їх вираження. Стиль означає спосіб, прийом, метод певної діяльності.

Мовний стиль – це різновид літературної мови (її функціональна підсистема), що обслуговує певну сферу суспільної діяльності мовців і відповідно до цього має свої особливості добору й використання мовних засобів (лексики, фразеології, граматики, фонетики). Мовний стиль – це сукупність мовних засобів вираження, зумовлених змістом і метою висловлення.

Кожен стиль має:

- сферу поширення (коло мовців);

- призначення;

- систему мовних засобів;

- стилістичні норми;

- підстилі;

- жанри реалізації.

В українській літературній мові виділяють п'ять функціональних стилів: науковий, офіційно-діловий, публіцистичний, художній, розмовний.

Кожен із стилів має свої характерні особливості і реалізується у властивих йому жанрах. Жанри – це різновиди текстів певного стилю, що розрізняються метою мовлення, сферою спілкування. Функціональні стилі не існують відокремлено один від одного, у будь-якому з них переважають загальномовні, міжстильові засоби, однак кожен з них вирізняється специфічними елементами, властивими тільки йому.

Отже, функціональний стиль – це різновид мовлення з властивими йому лексичними, фразеологічними, морфолого-синтаксичними, орфоепічними особливостями, які використовуються для реалізації однієї із функцій мови – спілкування, повідомлення та впливу.

1.3. Науковий стиль

Науковий стиль – функціональний стиль сучасної літературної мови, який обслуговує науку, освіту, техніку, виробництво.

Науковий стиль поділяють на такі підстилі:

- власне науковий, науково-технічний (реалізується в таких видах документів, як монографія, стаття, наукова доповідь, повідомлення, тези);

- науково-популярний (виклад наукової інформації для нефахівців в книгах, статтях в неспеціальних журналах);

- науково-навчальний (реалізується в таких видах документів, як підручники, посібники);

- науково-діловий (реалізується в таких видах документів, як патенти, основне призначення яких полягає у повідомленні про новини в науці і забезпеченні юридичного захисту прав винахідника).

Кожен з наведених підстилів відрізняється деякими особливостями: складом лексики, манерою викладу.

Усі різновиди наукового стилю об'єднує основна їхня функція – інформативна, основне завдання – передавання наукової інформації.

Мета наукового мовлення полягає у повідомленні про результати наукових досліджень, доведення теорій, обґрунтування гіпотез, класифікацій, роз'яснення явищ, систематизація знань.

Характерними ознаками наукового стилю с понятійність, предметність, об'єктивність, логічна послідовність, узагальненість, однозначність, точність, лаконічність, переконливість, аналіз, синтез, аргументація, висновки. Ці ознаки зумовлюють і відбір мовних засобів.

Об'єктивність зумовлює застосування неособової манери викладу: авторське "я" не використовують в наукових тексах; авторське "ми" має узагальнений, а часом умовний характер; широко подають цитати, посилання. Точність передачі інформації забезпечується використанням термінів, номенклатурних назв, символів, а також таблиць, схем, графіків.

Інформативна насиченість наукових текстів досягається добором спеціальних синтаксичних структур, небагатослівних і компактних, часто стандартизованих. Використовують складні синтаксичні конструкції, повні речення, часто ускладнені зворотами, вставними словами, вставними реченнями, нанизування іменних форм.

Спільною рисою, яка єднає всі різновиди наукових текстів є широке використання термінів, перевага іменників над дієсловами. Ці іменники називають абстраговані, узагальнені поняття, далекі від конкретних побутових предметів і явищ. Прикметники (дуже часто відносні) як означення теж типізують і узагальнюють. Дієслова вказують на чинність понять, а не на конкретні дії. Серед дієслів мало особових форм, частіше вживають безособові, неозначені форми.

Логічний характер наукового мислення зумовлює широке використання засобів логічного членування тексту і логічного виділення окремих слів або їх груп. До них належать такі прийоми зовнішнього оформлення тексту, як поділ його на частини, розділи, параграфи, часто з цифровими чи буквеними позначками.

Об'єднують різні типи наукових текстів їх композиційно-архітектонічні особливості: документування тверджень (цитати, посилання, підрядкові примітки), огляд досягнутого (з посиланнями), що найчастіше є вихідним пунктом роздумувань автора. Наукова праця повинна закінчуватися висновками і практичними рекомендаціями.