2.3. Розуміюча соціологія м. Вебера

Макс Вебер (1864-1920 рр.) – один з класиків соціологічної думки. Його система належить до гуманістичного напрямку в соціології. Гуманістичний характер вчення М. Вебера виявлявся передусім у двох основних положеннях. По-перше, він рішуче відмежовується від позитивістського тлумачення методів соціологічного пізнання – особливий статус соціальної дійсності (в порівнянні з природною) вимагає застосування і своїх власних, не природничо-наукових методів пізнання. По-друге, для гуманістичної соціології Вебера характерною є концентрація уваги на індивіді, на цілях його поведінки і діяльності, на його інтерпретації світу в цілому і конкретних ситуацій. В противагу Е. Дюркгейму Вебер вважає, що лише індивідуальна осмислена дія і осмислення відношення до інших людей є головним об'єктом соціологічного пізнання і водночас основою для створення істинної соціологічної науки. Поведінка і вчинки людини, якщо їх розглядати лише в зовнішніх проявах без врахування внутрішніх мотивів, оцінок та переконань індивіда, не дають нам можливості зрозуміти зміст і смисл людської взаємодії і діяльності, а, отже, і смисл соціального життя загалом. Тому-то в соціології Вебера надзвичайно важливе місце належить сферам смислів і цінностей, а процедура розуміння виступає одним із найефективніших засобів пізнання. З його погляду, цінності і смисл дають індивіду можливість вибрати той чи той напрямок соціальної дії. Вебер пояснює це на прикладі Нагорної проповіді, в якій Ісус говорить: «Я вам кажу не противитись злому. І коли вдарить тебе хто у праву щоку твою, – підстав йому й другу». Якщо на це твердження поглянути з житейської позиції, то воно вимагає відмови від почуття власної гідності. Чоловіча етика проповідує дещо зовсім інше: «Протився злу, інакше ти будеш нести свою частку відповідальності, якщо воно пересидить». В залежності від світоглядно-ціннісних установок одна з цих заповідей йде від Бога, а інша – від чорта. І тільки індивід повинен вирішати для себе, хто для нього Бог і хто чорт. І так буває, за Вебером, в усіх життєвих ситуаціях.

Важливим методологічним принципом соціології Вебера є метод віднесення до цінностей, запозичений ним в неокантіанців (Г. Ріккерта). Його суть, в тлумаченні Вебера, полягає в тому, що саме реальні, історично сформовані цінності культури певного соціуму, визначають науковий інтерес дослідника, зумовлюють вибір того фрагмента соціальної дійсності, який здається йому найбільш вагомим для наукового пізнання. З цим принципом тісно пов'язана також інша методологічна установка – свобода від оціночних суджень в науці. Наукове дослідження повинне давати об'єктивне, правдиве знання про дійсність і не залежати від оцінок та уподобань вченого. Ці два методи поєднані в соціології Вебера досить оптимально, і кожен з них виконує свої функції. З одного боку, неупередженого, цілком об'єктивного знання в соціології бути не може: воно завжди опосередковується і спрямовується цінностями культури; саме культура окреслює предметне поле соціального пізнання. З другого ж боку, в ході наукового пошуку індивід повинен відкинути свої особисті уподобання, мрії, свою сваволю, тобто наукове пізнання повинне бути незалежним від особистих оцінюючих суджень індивіда. Звісно, висуваючи цю вимогу. Вебер розумів, що вчений не може не ставитися позитивно чи негативно до тих чи інших соціальних явищ. Однак він повинен залишити власні переконання поза наукою, «для себе». В іншому разі вони будуть впливати на об'єктивність наукового пошуку та його результати, і в підсумку ми отримаємо спотворене уявлення про дійсність.

Концепція ідеальних типів є ще однією фундаментальною засадою методології. М.Вебера. На думку Вебера, ідеальний тип – це теоретична конструкція, продукт мислення, який створюється шляхом загострення, абсолютизації окремих властивостей дійсності, які вважаються істотними, і відкиданням тих властивостей, що є неістотними. Інакше кажучи, дослідник створює нібито ідеал якогось соціального явища, а потім вияснює, в якій мірі, наскільки реальні явища відповідають цьому ідеальному образу. Ідеальний тип - це еталон певного класу предметів. Звісно, реальні явища ніколи не можуть відповідати повністю еталону, але в залежності від того, наскільки вони наблизилися до нього, можна робити висновок про ступінь їх розвитку, відповідності ідеальному типу. Поняття ідеального типу має виключно пізнавальну значимість; воно допомагає глибше осягнути об'єкт дослідження.

На цих вихідних методологічних засадах побудовано вчення Вебера про релігійні вірування, про генезу і суть капіталізму, про соціальні інститути і соціальну структуру, форми правління, бюрократію та ін. проблеми соціології. При цьому важливо уяснити, вихідним і останнім елементом соціології е індивід. Тому завдання соціології полягає в тому, щоб будь-які соціальні інститути і відношення («держава», «влада», «капіталізм», «релігія» і т.д.) звести до усвідомленої поведінки окремої людини, яка бере участь в функціонуванні цих інститутів і продукує ці відносини.

Чималий інтерес і сьогодні являє вчення Вебера про соціальні дії. Соціальною дією є не будь-який вчинок людини, а лише той, який свідомо орієнтований на інших людей, Не буде соціальною дією і поведінка, дія індивіда, коли вона орієнтована виключно на предмети, речі. Застосувавши до аналізу соціальної дії концепцію ідеального типу, Вебер виділив чотири основні типи соціальних дій: традиційні, афективні, ціннісно-раціональні та ціле-раціональні.

Традиційні соціальні дії ґрунтується і спрямовуються звичками людей, історично сформованими традиціями, груповими (кастовими) нормами. Афективні дії зумовлені емоціями індивіда. Ці дії, як правило, смислове не орієнтовані і раціонально не осмислені. В цілому традиційні та афективні дії включають соціальні дії індивіда в традиційних (докапіталістичних) суспільствах.

Ціннісно-раціональною є така діяльність, яка-зумовлена й спрямовується певною цінністю – економічною, релігійною, моральною. Ця діяльність завжди підпорядкована настановам, вимогам, заповідям. Особливістю ціле-раціональної дії є те, що вона передбачає наявність усвідомленої мети, включає осмислення засобів її досягнення та побічні результати, котрі можуть виникнути при досягненні мети. Виділивши зазначені типи соціальних дій. Вебер надавав особливого значення моменту раціональності в них і вважав, що соціальний розвиток суспільства пов'язаний із зростаючого інтелектуалізацією та раціоналізацією соціальної діяльності.

Особливе місце в творчості М. Вебера займає праця «Протестантська етика і дух капіталізму» (1903-1905 рр.), яка принесла йому світове визнання. В цій праці Вебер обґрунтовує думку, що дух капіталізму, його етичні Цінності сформувалися під впливом раціонально-аскетичної етики протестантизму. Розглядаючи працю як соціальну цінність, протестантизм наголошує, що свідченням обраності індивіда Богом є лише та праця, котра приносить економічний успіх. В етиці протестантизму, зазначає Вебер, «корисність певної професії і, отже, її бажаність Богові у першу чергу визначаються з моральної точки зору, а потім уже тою значимістю, котру мають блага, що виробляються в її рамках для «всього суспільства, нарешті третім і практично, звичайно, найважливішим критерієм виступає «прибутковість професії». Бо коли Бог, волю якого пуританин вбачає у всіх обставинах свого життя, надає комусь в своїх обранців певний шанс для здобуття прибутку, він робить це, керуючись цілком певними намірами». Цим самим протестантизм виправдовує і освячує зусилля, спрямовані на накопичення багатства, а, отже, і капіталістичну підприємницьку діяльність, тобто ті види діяльності, які в традиційному християнстві були гріховними. На цій підставі Вебер робить висновок, що в епоху Відродження і нового часу духовно-етичні фактори відіграли вирішальну роль у формуванні капіталістичного господарського укладу, І хоча Вебер неодноразово наголошував на рівноцінності впливу економічних і етичних чинників в утворенні певного типу господарства, все ж з його творчості витікає, що визначальними факторами торгових, аграрних і промислових переворотів в період від епохи Відродження до XIX ст. були зміни в релігійній і загалом в суспільній свідомості. Таким підходом до аналізу соціального поступу Вебер відкрив нові перспективи вивчення не лише західноєвропейського капіталізму, а будь-яких суспільств і цивілізацій. Після Вебера стало цілком очевидним, що неупереджене дослідження генези і розвитку соціуму потребує врахування комплексу матеріальних і духовних факторів, які тільки в єдності й зумовлюють соціальні зрушення.