Закінчення

"В першім томі альманаху "Рада" (1883), - пише М. Г., - при бібліографії нової української літератури Комарова я знайшов в статистиці українських видань - скільки котрого року вийшло українських видань, рік свого народження 1866. Се був чорний рік української літератури: того року, за відомостями Комарова, не вийшло ні одного українського видання. Я дав собі, як то кажуть, "Ганнібалову" присягу: своєю працею нагородити сей прорив, і мріяв, як то колись, підсумовуючи інтенсивну працю мою в українській продукції, відзначать мій реванш тим рокам, що прийшовши на світ в рік нулем, я своєю працею встократ виголив сю прогалину" 87.

Свою присягу М. Г., очевидно, гідно додержав. Ніхто з українських вчених не дорівняв йому числом своїх публікацій (майже 1800; в тому числі близько 180 книжок) 88. Ледве чи багато є вчених у світі, що могли б з ним рівнятися.

Це він завдячував - як сам підкреслював своєму психічному складові, успадкованому від матері: "Певна психічна неурівноваженість в моїй вдачі, ся прикмета, що я в кожній хвилі, в кожній стадії мого життя мушу мати перед собою якусь мету, котрій мушу віддатись ціло і без останку, доводячи свої сили до крайнього напруження, до самозабуття, і тільки тоді чую себе нормально, коли можу без перешкоди віддаватися досягенню свого завдання" 89. 

Своє завдання, як історика свого народу, він розумів дуже широко, і його сумлінно і талановито виконав.

Передмову до першого тому ІУР (1898) він закінчує словами євангеліста Іоанна (VII, 32); "У весте истину, и истина свободить вы". Цей пафос звіщати істину перейняли французькі філософи-просвітителі, такі як Вольтер, а від них Костомаров та кирило-мефодіївці, духові попередники М. Г-го. Про свою місію пише М. Г.: "як історик (я є) сторож наших державних, національних і соціальних традицій, як чоловік, котрий так довго працював над історією політичної і соціальної мислі України" (Праці, 154).

* * *

Михайло Грушевський не тільки довго працював над українською історією на рівні світової науки. Він вдосконалив існуючу до нього схему її розвитку, виповнив її фахово підібраним фактажем і тим самим створив солідну базу як для науки історії України, гак і для дослідження її історіографії, а також і для історіософії.

Примітки

1 Див. про нього: Марков П. М. О. Максимович - видатний історик XIX ст.-К., 1973.

2 Відоме Баадерове твердження: "Nіhil еst іn іntelсtu, guіd nоt fuеrіt рrіus іn hіstоrіа" ("немає нічого в розумі, чого б раніше не було в історії"), див: Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. - Прага, 1931. - С. 77.

3 Пріцак О. Чому катедри українознавства в Гарварді? - Кембрідж, Масс., 1973. - С. 96 - 97.

4 Див : "Автобіографію" Костомарова у вибраних творах (К., 1989); див. вступну статтю В. Замлинського у кн. Костомаров Н. І. Исторические произведения. Автобиография. - Киев, 1990. - С. 441, 442, 446, 451, 460. Про Луніна, див. ще: Очерки истории исторической науки в СССР / Под ред. М. Н. Тихомирова. - М., 1955. - Т. 1. - С. 420 - 423.

5 "La mеіllеurе раrtie dе nоs аnnаlеs, lа рlus grаvе, lа рlus іnstruсtіve, rеstе a есrir. Il nоus mаnguel'hstоіrе. dи реорlе,. Unе vеrіtаblе hstоіrе dе Frаnсе dеvrаіt rасоntеr lа dеstinее dе lа nаtіоn frаnсаisе" ("краща частина наших літописів, більш важлива, більш інструктивна залишилася ще не написаною: нам бракує історії народу [а не держави. -О. П.]. Дійсна історія Франції повинна розповідати про долю французького народу") // Dіх апs (d'еtudes hstоіrіguеs. - Брюссель, 1825.

6 Цитую в українському перекладі М. Грушевського з його статті "Костомаров і новітня Україна" // Україна. - 1925. - Кн. 3. - С. 19.

7 Там же. - С. 5-20.

8 Див.: Дорошенко Д. Володимир Антонович. Його життя й наукова та громадська діяльність. - Прага; 1942. Див. ще: Грушевський М. Володимир Антонович. Основні ідеї його творчости і діяльности // Записки Українського Наукового Товариства у Київі.-К., 1909. -. Т.3. - С.5 - 14.

9 Антонович В. Костомаров, как историк // Киевская Старина. - К., 1885, - Кн. 5. - С. XXVI - ХХХТV.

10 Антонович В. Твори. - К., 1932. - Т. 1. - С. 102,

11 Антонович В. Погляди українофілів // Твори, - Т. 1 (див. прим. 10). - С. 244 - 246.

12 Драгоманов М. Літературно-публіцистичні праці. У 2 т: Упоряд. І. Романченко.- К., 1970.

13 Драгоманов М. Автобиографическая заметка // Літературно-публіцистичні праці. - Т. 1. - С. 40 (прим. 12).

14 Драгоманов М. Вольний Союз. - Женева, 1884.

15 Див. спеціально: Пизюр Є. Конституційна програма і теорія М. Драгоманова. Листи до приятелів, рік 14, ч. 160-162. - Нью-Йорк, 1966. - С. 1 - 11.

16 Грушевський М. Спомини / Видав С. Білокінь // Київ. - 1988. - N 9. - С. 115 - 149; N 10. - С. 131 - 138; N 11 - С. 120 - 137; N 12. - С. 116 - 139, 1989. - N 8. - С. 102 - 154. Грушевський "робив плани, коли мені мине сорок літ (мовляв, оброблюся вже тоді, буду мати Історію (в шести томах), на укінченню і т. д.), написати мої мемуари. Сеї осени мине мені сорок літ, але час, коли я "о6роблюся" і зможу взятися до писання тих мемуарів, відсувається все дальше, а життя й робота забирає все більше" (15; див. прим. 17). Він зміг (хоч тільки крадькома) працювати над своїми споминами в 1918 - 1922 рр. На жаль, вони не дійшли до нас повністю.

17 Грушевський М. Автобіографія (приватний друк, 50 прим.). - Львів, 1906; перевидання А. Григоровича (Торонто, 1965); Його ж. Автобіографія. Друкується як рукопис. - К., 1926; Автобіографія Михайла Грушевського з 1926 року // Перевидання Л. Винара. - Нью-Йорк; Мюнхен; Торонто, 1981. Там же перевидані спомини (з року 1928) М. Г. "Як я був колись белетристом" (с. 42 - 47). Див. прим.32

18 Улюбленими авторами художньої літератури у М. Г-ого були такі письменники: Іван Нечуй-Левицький (1838 - 1918), Іван Тургенєв (1818 - 1883), Шпільгаген (Frіеdrіch vоn Sріеlhаgеn, 1829 - 1911), Доде (Аlрhоnsе Dоdеl. 1846 - 1897) та Золя (Еmіlе Zоlа, 1840 - 1902) // Київ. - 1988. - N 12. - С. 117. Цікаво, що найпізніше народжений автор був із 1846 р. Зачаровувала його "Ася" Тургенєва, "але моя внутрішня установка була, - лише він, - на сильну і незалежну індивідуальність, з твердо усталеною метою, що йде до неї непохитно, не звабляючись на плиткі примани життя, ні на опінію світу, так щось - середнє між тургенєвським Базаровим і Соломіним, щось твердіше і міцніше, мовляв, від нечуевого Радюка (з "Хмар")" // Київ. - 1988. ~ N 12. - С. 126. З великим зацікавленням м. І. читав збірники українських пісень М. Максимовича (1827) та А. Метлинського (1854), "Сербські пісні, наподні думи і пісні" в українському перекладі Михайла Старицького (1876), "Історію слов'янських літератур" Ол. Пипіна та Вл. Спасовича (перше видання. 2т., 1879- 1881), та "Російсько-український словник" Михайла Левченка С874) // Київ. - 1988. - N 12. - С. 117, 122, 124, 125. У ті часи він дуже серйозно працював над своєю українською мовою, виробленням свого літературного стилю, і навіть почав з 1884 р. писати белетристичні твори, із яких найбільш цінним є оповідання "Бех-аль-Джугур" (1885) Першою українською книжкою, що з явилася в домі родичів Грушевського у Сестринівці (1870-ті рр ), була "Хата" П. Куліша, "которою я, одначе признаться, не був дуже захвачений" (Київ, - і 988 - N 2, - С. 126).

19 Київ" - 1988 - N 12. - С. 121, Там же він пише: "в мені був якийсь природжений журналістичний, публіцистичний нерв. Я незвичайно любив критику, особливо літературну. залюбки читав всяку дискусійну, полемічну літературу, але сучасна журналістика не попадала мені до рук". На жаль, за своє життя М. Г. не мав щастя знаходити серйозних критиків своїх творів.

20 Там же. - N 11. - С. 122; N 12. - С. 119, 121, 122, 125, 129.

21 Там же. - N 12. - С. 119, 121.

22 Автобіографія, 1906. - С. 2.

23 Київ.- 1988.-N 11.-С. 119-120.

24 Там же. - N 12. - С. 121.

25 Там же. - С. 120.

26 Там же. - С. 124. Робота Драгоманова вийшла у Київі у 1876 р. ("Повісті Осипа Федьковича").

27 Кримський А. Твори. У 5 т. - К., 1973. -Т. 5, ч. 1. - С. 65.

28 Київ. - 1988. - N 12. - С. 122 - 123.

29 Там же. - С. 120.

30 Грушевський М. "Малороссійскія песни Максимовича" і століття української наукової праці // Україна. - 1927. - Ч. 6. - С. 3.

31 Київ. - 1988. - N 12. - С. 121.

32 Грушевський М. Під зорями. - К., 1928. - С.5 - 18. Передрук: Вибрані праці, зібрав Микола Галій. - Нью-Йорк. 1960. - С. 170 - 177; Винар Л. Автобіографія Михайла Грушевського. - С. 42 - 47 (див. ще прим. 17 цієї передмови).

33 Київ. - 1988. - N 12. - С. 122.

34 Там же. - С. 120.

35 Див. напр.: Нечкина М. Василий Осипович Ключевский. История жизни и творчества. - М., 1974. - С. 261; Чирков С. В. Н. П. Павлов-Сильванский и его книги о феодализме, у перевиданні Н. П. Павлов-Сильванскии. Феодализм в России. - М., 1988. - С. 602.

36 М. Г. дуже ясно з'ясовував ідею загальнолюдського вічного поступу у своїй збірці ессеїв "Наша політика" (Львів, 1911): "сі національні змагання і потреби справити до поступових течій життя загальнолюдського, не ламанням і розриванням, а культурною еволюцією в нерозривнім контакті з поступовим походом людства. Винахід середньої лінії для заховання національної тяглості при вічнім поступі наперід (курсив наш. - О. П.), рівно з темпом загальнолюдського походу - річ, яка вимагає великого такту і розваги." (С. 97).

37 Див., напр.: Грушевський М. З біжучоі хвилі. - К., 1906. - С. 29.

38 Мешканець Кавказу, М. Г., пише про Лєрмонтова як про "улюбленого поета тої доби"; він теж тоді захоплювався "Кавказом" Т. Шевченка // Київ. - N 12.-С. 128.

39 Там же. - С. 127.

40 Там же. - С. 120, 130 - 132.

41 Там же. - С. 125.

42 Автобіографія, 1906. - С. 2 - 3.

43 Багалій Д. Нарис історії України на соціально-економічному грунті. - ДВУ, 1928.

44 Автобіографія, 1906. - С. 3.

45 Там же.

46 Чикаленко Є. Спогади (1861 - 1907), 2-е вид. - Нью-Йорк. 1955. - С. 301. Лучицький називав В. Антоновича "хитрий лях" - С. 320. В наші часи М. Н. Петров та В В. Бауер дають високу оцінку працям Лучицького, Див. : Очерки истории исторической науки в СССР. - М., 1960. - Т. 2. - С. 426 - 445.

47 Вступний виклад з давної історії Руси, виголошений у Львівськім університеті 30 вересня 1894 р // Записки Наукового товариства у Львові,- Львів, 1894 - Т. 4.- С. 140 - 150.

48 Див., напр.: Д. Боглій. Нарис з історії України (прим. 43). - С. 335 - 336.

49 Про Болохівську дискусію див: Матвій Стахів у Михайло Грушевський у 110 роковини народження 1876 (так!) - 1976 // Записки Наукового Товариства ім. Шевченка, - Нью-Йорк, 1978. - Т. 197.- С. 223 - 227.

50 Автобіографія, 1906, - С. 9.

51 Грушевский. М., Барское староство. Исторические очерки (XV - XVIII в.). - К., 1894, - С. III.

52 Автобіографія, 1906. - С. 9.

53 Там же. - С. 11

54 Грушевский М. Очерк истории Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV столетия. - К., 1891.

55 Автобіографія, 1906. - С. 11, 15.

56 Витанович І. Уваги до методології і історіософії Михайла Грушевського // Український історик, рік 3, ч. 1 - 2 (1 - 10). - Нью-Йорк, 1966. - С. 36 - 37. Це мабуть досі найкраща робота про ІУР.

57 Жерела до історії України-Руси. - Львів, 1900. - Т. 3. - С. 2.

58 Витанович І. Уваги. (див. прим 56). - С. 41.

59 Проблемі тої "звичайної схеми " М.Г. присвятив спеціальну увагу і піддав її своїй переконливій критиці у роботі "Звичайна схема "русскої" історії й справа раціонального укладу Східного Слов'янства" // Статьи по славяноведению - Спб., 1904 - Вып.1. - С.293 - 304. Ця стаття була багато разів передруковувана (головно на еміграції), а також перекладена на західноєвропейські мови. Про Карамзіна писав М. Г. таке: "Були там (у Ставрополі. - О. П.) історичні книги - в тім "Історія" Карамзіна, але мені не подобалися рішучо: їх риторика викликала в мені якусь відразу" (Київ. - 1988.- № 9.- С. 127.).

60 Про неї див.: Ковалевский М. и др. Русская высшая школа общественных наук в Париже. Лекции профессоров. - Спб., 1905, спеціально с. І - VII.

61 М. Драгоманов, що включав книги М. Ковалевського "до праць європейської важности", писав про него "Українець з роду, але не українофіл" див. його Літературно-публіцистичні праці. У 2т., - К., 1970. - С. 350.

62 Рецензії М. Г-го в Україні.- К., 1924. - Кн. 4. - С. 148 - 149; Його ж Відродження французької соціологічної школи: Первісне громадянство. - К. 1926. - С. 112 - 113.

63 Рецензія М. Г-го в Україні. - К., 1924. - Кн. 4. - С. 149 - 150.

64 Автобіографія, 1906. - С. 12.

65 Див. рецензію М. Грушевського на томи 7 - 10 головного твору Вундта / Україна. - К., 1924. - Т. 1 / 2. - С. 180.

66 М. Грушевський присвятив Потебні важний розділ своєї історії літератури, а саме: "Старші верстви української устної традиції" // ІУЛ. - Львів, 1923. - Т.1. - С. 85 - 137.

67 Грушевський М. Початки громадянства. Генетична соціологія. - Відень, 1921, Див. рецензію М. Сумцова // Україна. - К., 1925. - Кн. 3 (12), - С. 152 - 155.

68 М. Грушевський готував свою талановиту дочку Катерину (1900 - ?) на продовжувача своїх соціологічних дослідів. Вона студіювала соціологію в Женеві (19І9 - 1920), знала багато європейських мов. У 1928 р. Катерина була в науковому відрядженні від Української Академії наук у Відні, Лондоні і Парижі. Вона мала особливо добрі наукові зв' язки з французькою школою соціології. Катерина, творець корпусу українських народних дум, була заарештована в 1937 р. як "японський (так!) шпіон", побувала у Нагаєвській бухті над Охотським морем (Магаданська область). Дата і обставини її смерті невідомі.

69 Україна. - К., 1924. - Кн. 4. - С. 153.

70 ІУР, 1,2, вид., 16.

71 ІУР, 1,2, вид., 16.

72 Тепер Княжа доба (Київська Русь) і козаччина сприймалися М. Г-им як найважніші епохи історії України. Тому він вирішив опублікувати результати своїх дослідів іншими мовами. У своїй "Автобіографії" з 1926 р. він пише так: "Помічаючи, що його українське видання не поширюється в наукових кругах російських і всіх тих, що звикли черпати свої відомості тільки з російських видань, Гр [ушевський] почав видавати а перекладі поодинокі частини "Історії України". 1910 р. випустив кн. 3 "Киевская Русь", частину першу І тому, далі в 1913 - 1914 рр. два томи "Истории украинского козачества" (переклади з VII і VIII томів, до 1632 р.) // Винар Л. Автобіографія. - С. 26.

73 Мирон Кордуба у своїй широкій і діловій рецензії на VIII і IX томи ІУР, віддаючи належне подвигові М. Г-го, звернув увагу на його нераціональне вживання джерельного матеріалу, коли він (М. Г.) цитував обширні пасажі із відомих джерел, рядом із невиданим, причому, не подавав тексти дослівно, а довільно переповідав. Див.: Коrdubа М. Dеr Ukrаіnе Niеdеrgаng und Аufsсhwung // Zеіtсhrіft fuor Оstеurораіsсhе Gеsсhісhtе. - Веrlіn. 1932. - Т. 6. - 5. 36 - 60, 193 - 230, 358 - 385.

74 Це сьомий том ІУР, який своїм характером стоїть посередині. Крім політичної історії, там подається також суспільний і культурний розвиток, але все ще бракує економічного.

75 Як мене поінформували в Київі, місцезнаходження рукописної другої половини десятого тому на сьогодні встановити не вдалося. Зате в Інституті літератури АН УРСР у Київі зберігся рукопис тому шостого ІУЛ.

76 В "подяку" Катерина була заарештована; див. прим. 68.

77 Щоб стимулювати досліди над 19 ст. (властиво над діями інтелігенції), М. Г. заснував спеціяльний журнал "За сто літ"; появилося його 6 томів (К., 1927 - 1930). В доповненні до ІУР та загальних оглядів історії України, виконаних М. Г-им, Олександр Оглоблин запропонував свою вичерпнішу схему для 19 ст. Див.: Оглоблин О. Проблема схеми історії України 19 - 20 століття (до 1917 року). - Мюнхен; Нью-Йорк, 1973.

78 У своїй ювілейній промові (1926) М. Г. називає українську культуру Драгомановим терміном "наша мужицька культура" (передрук у Вибраних працях. Вид. М. Галія. - Нью-Йорк, 1960; далі - Праці, сторінка через кому. - С. 231).

79 Тим-то М. Г. назвав свій твір в українському тексті від назви території (Україна-Русь), а не від народу, як це зробив у своєму російському "Очерку".

80 Борітеся - Поборете. - Відень, 1920. -Т. І. - С. 12.

81 Свій огляд української літератури Драгоманов назвав у 1881 р. "La Lеttеrаturа dі unа nаzіоnе ріеbеa" ("Література одної плебейської нації")

82 Тому не диво, що М. Г. обминув мовчанкою і не оцінив державницьку історіографію високо освічених кроків "Малоросійських просвітителів", таких як Яків Ковельський (1729 - 1795), Федір Туманський (п. 1805), Василь Капніст (1758 - 1823), князь Микола Рєпнін-Волконський (1778 - 1845), Ілля Тимківський (1772 - 1853), ВасильЛукашевич (1783 -1886) та ін. (про них див: Оглоблин Ол. Люди Старої України. - Мюнхен, 1959), які відродили ідею "Малоросійської держави". Їх історіософія подана в "Історії Русов", що була створена біля 1818 - 1822рр. таємничим патріотичним гуртком. Оці державко думаючі нащадки козацької старшини перестерігали перед романтичним захопленням селянською "Україною" харків'ян. Тому у своїй ювілейній промові (1926) М. Г. писав: "Відродження XIX віку цілком ясно орієнтується на верству селянську - йде під знаком культу української народності, представленої селянськими верствами, які зберегли святиною української культури, і під шум хвиль сього народницького романтизму зав'язуються перші початки української науки з таким же народницьким ухилом. В сих обставинах формується наша нова українська історіографія, в перших початках ще закрашена романтизмом козакофільства, але в другій половині століття - в добі селянської реформи, ставши на грунт позитивного методичного студіювання української історії в аспекті вивчення соціяльно-економічних обставин життя селянських мас" (перевидано у Праці, 229).

83 Про цю соціологічну школу див. працю російсько-американського соціолога: Рitirіт А. Sоrоkіп. Соntеmроrаrу Sосіоlоgісаl Тhеоrіеs. Наrреr Тоrсhbоок. - New Yоrk, 1964. - S. 262 - 308.

84 В томі першім своєї ІУР М, Г. присвятив соціальний екскурс "Норманській теорії" (ІУР, І, 3 вид., С. 602 - 624).

85 Український історик. - 1966. - № 9/10. - С. 42.

86 Михайло Сергійович Грушевський (1866 - 1934) // Там же. - С. 9

87 Київ. - 1988. - № 12. - С. 126.

88 Винар Л. Найвидатніший історик України Михайло Грушевський (1866 - 1934)//Сучасність. - Нью-Йорк, 1985, - С. 109- 113. В наші часи професор Винар найбільше займається біобібліографією М. Грушевського у своїх численних публікаціях.

89 Київ. - 1988. - № 9. - С. 120.

МИХАЙЛО ГРУШЕВСЬКИЙ ЯК ІСТОРІОГРАФ

І

ІІ

-1

-2

-3

-4

-5

І

Історія — це вимірювана лінеарним часом багатоперспективна об'єктивна візія минулого свідомих себе і доку­ментуючих свій досвід на письмі людських спільнот.

Історик перед тим, як братися писати історію, мусить добре запізнатися з історією історичних досліджень та іс­торичними джерелами. Наука, що спеціально цими дисцип­лінами займається, називається історіографією, а вчений, що віддався цій науці, — історіографом. Слово історіограф грецького походження і означає буквально «описувач істо­рії». Давніше це слово вживалося не раз для означення «історика», переважно офіційного історика, покликаного до праці державною владою. Таким історіографом у Ро­сійській імперії був Микола Михайлович Карамзін (1766— 1826), призначений на цю посаду царем Олександром І.

Оволодівши джерелами та досвідом своїх попередників, історик, щоб дійти до візії минулого, повинен також про­йти історіософічний вишкіл. Історіософія — це теорія істо­рії, філософське розуміння історичного процесу.

Як історіографія, так і історіософія не тільки себе допов­нюють, але перебувають у діалектичному діалозі між собою.

Історіографія як самостійна наука має такі п'ять завдань:

1)        вивчення і аналіз теоретичних та методологічних принципів усіх напрямків історичної думки, цебто про­відних вчених історичних шкіл та їх напрямків, включно з увагою до стану споріднених з історією наук — таких, як філологія, археологія, економія, соціологія та політологія;

2. вивчення і аналіз проблематики історичних дослідів;

3. вивчення і аналіз джерелознавчої бази історичних досліджень (археографія);

4. вивчення і аналіз стану допоміжних історичних дис­циплін, необхідних для оцінки правдивості інформацій та передачі джерел;

5. вивчення і аналіз організації та форм інституцій, що фахово займаються історією.

Оскільки всі ці завдання тісно пов'язані між собою, май­бутній історіограф повинен розвинути в собі високий рі­вень загальноісторичної культури, здобути ерудицію у сво­єму фахові та мати до дцспозиції глибоке, всебічне володіння конкретним історичним матеріалом досліджуваної проблеми як у синхронному, так і в діахронному вимірах.

Михайло Грушевський якнайкраще підходив під цей ідеальний «портрет» історіографа. Він був від природи та­лановитий, допитливий, але заразом і обережний дослід­ник, що дуже багато працював над собою, систематично читав та писав, згідно з латинською максимою Nulla dies sine linea («не залишати жодного дня без рядка»).

У своїй автобіографії він писав: «У мене був якийсь журналістичний, публіцистичний нерв. Я надзвичайно любив критику... залюбки читав всяку дискусійну, полемічну лі­тературу»1.

За підрахунками Любомира Винара, Грушевський на­друкував у 1885—1928 pp. 1779 праць, які поділялися на такі три розділи: 

книжки та відбитки — 207; 

статті — 806; 

рецензії — 701; 

белетристика —  65.2

Характеризуючи в 1928 році творчість М. Грушевського львівського періоду (1894—1914)*, академік Дмитро Бага-лій (1857—1932) писав: «Тут... очевидно, нема випадково­сті: це пояснюється як особистою вдачею самого Михайла Сергійовича, так і умовами його галицького життя. З од­ного боку, в нього самого був великий нахил в українській історії до критики, критичної оцінки джерел і розвідок, а з другого — до цього спонукало його особливе становище в Галичині, де він був для маси галицького громадянства першим науковим авторитетом у галузі історії України, а почасти і українства взагалі, що прийшов з Великої Ук­раїни в Галичину й приніс із собою не лише розвинену ук­раїнську науку з її досягненнями і методологічними вимо­гами, а також і російську науку і, нарешті, європейські способи наукового дослідження та ерудицію в європей­ській науковій літературі в таких суміжних з українознав­ством галузях, як українська етнологія, етнографія, історія українського письменства.

Не було, здається, такої нової книжки, розвідки, а то на­віть і часопису, а іноді й окремої статті про історію України й близькі до неї дисципліни різними європейськими мо­вами, щоб на них не відгукнувся Михайло Сергійович. А коли до цих власних критичних заміток додамо ще бібліо­графічні замітки його учнів (цю роботу проводила органі­зовано і об'єднавчими силами галицька і наддніпрянська українська молодь), то, справді, треба було погодитися з тим, 

________________________

* Його характеристику треба також поширити і на київський період (1924— 1931).

 що бібліографічний відділ у «Записках Наукового то­вариства» був поставлений зразково».3

Я навмисне навів довгу цитату-оцінку творчості М. Гру­шевського, бо вона походить від іншого великого історика, власне Дмитра Багалія, який з перспективи своєї Хар­ківської науково-дослідної кафедри історії української культури (кафедру історії в Харківському університеті він очолював від 1887 р.) мав усі дані подати фахову оцінку творчості М. Грушевського свого молодшого колеги по Київському університету. Причому, між цими двома учня­ми Володимира Антоновича ніколи не було близьких осо­бистих стосунків, наприклад, М. Грушевський ніколи не рецензував робіт Багалія.

II

1

Неможливо, очевидно, в рамках святкової доповіді на­звати та оцінити всі твори М. Грушевського разом з його вкладом до української історіографії. Тому я обмежуся де­якими вибраними прикладами, причому наведу менш ві­домі навіть дослідникам статті та рецензійні огляди автора і тільки, як виняток, деякі його монографії. Не буду тут та­кож торкатися окремо «Історії України-Руси» та «Історії української літератури».

Почну з першого розділу, аналізу шкіл і напрямків. М. Грушевський подав блискучу оцінку творців секуляр-них «козацьких літописів» XVII—XVIII ст. їх середовище він влучно назвав «сословием войсковых канцеляристов».4 Одному такому авторові, так званому «Самовидцеві», М. Грушевський присвятив окрему розвідку.5

Як усі народники, М. Грушевський виводив українську наукову працю від Михайла Максимовича (1804—1873),6 а нову українську історичну думку від кирило-мефодіївців. Він видав працю, присвячену зізнанням братчиків на слідстві,7 а також займався в різні часи головними діячами Братства.

Очевидно, в центрі його уваги був Микола Костомаров (1817—1885), що, за визнанням самого М. Грушевського, був його основним духовним батьком.

Заголовки розвідок говорять про проблематику: «Ук­раїнська історіографія і М. Костомаров»,8 «Костомаров і новітня Україна»9, «З публіцистичних писань Костомаро­ва»10, «Етнографічне діло Костомарова»11.

Цікаво, що М. Грушевський, який був великим любите­лем і цінителем Тараса Шевченка (1814—1861), його ідей та творів, крім коротких принагідних святкових «слів», ні­коли не обирав пророка України темою своєї студії. Пань-кові Кулішеві (1819—1897) присвятив М. Грушевський ро­боту про соціально-традиційні підоснови його творчості12, а Миколі Гулакові (1822—1899) посмертну згадку зі своїми кавказькими спогадами про нього та своєю інтерпретацією Гулакового «залишення українства»13.

М. Грушевський завжди підкреслював, що він продовжу­вав діло народників. Їм присвятив він 1927 р. вартісну оцінку — «Сто літ українських народників»14, а також обрав темою своїх декількох робіт народника і свого учителя Во­лодимира Антоновича (1834—1908)15.

У народницькій школі спеціальне місце зайняв про­грамний твір Антоновича — Драгоманова про історичні пісні українського народу. Важливість цього твору обґрун­тував М. Грушевський у спеціальній ювілейній розвідці16.

Сам Михайло Драгоманов (1841 — 1895), цей теоретик та практик української громадськості, що в далекій Женеві старався розв'язати українське питання, належав до улюб­лених героїв М. Гру шевського. Йому він присвятив де­кілька студій, з яких найважливіші: «Місія Драгоманова»17, «З початків українського соціалістичного руху: М. Драго­манов і женевський соціалістичний гурток», «Драгоманов в політичнім і національнім розвитку українства»19.

Тут треба додати, що М. Грушевський написав змістов­ний некролог визначного галицького драгоманівця, істо­рика і економіста Остапа Терлецького (1850—1902)20 з до­датком21.

Хоч М. Грушевський не поділяв гіперкритицизму «доку-менталіста» Олександра Лазаревського (1834—1902) щодо «малоросійського дворянства» та їх предків, він високо цінив праці цього провідного дослідника Лівобережної Гетьманщини, присвятив йому некролог22 та свою безсто­ронню розвідку23.

М. Грушевський пильно слідкував за працями російських істориків, але не присвятив жодному з них окремої студії.

Із західноєвропейських шкіл М. Грушевського цікавила французька соціологічна школа (особливо Emile Durkheim, 1858-1907; та Lucien Levy-Brьhl, 1857—1939)24 та ні­мецька психологічна школа (Wilhelm Wundt, 1832—1920; Moritz Lazarus, 1824—1903; Heymann Steinthal, 1823—1899; Олександр Потебня, 1835—1891)25.

Закінчуючи цей розділ, треба згадати «Первісне грома­дянство» М. Грушевського, в якому він підсумовує і оці­нює досвід західноєвропейської науки в ділянці «генетич­ної соціології» (Відень, 1921). Ця наука мала поглибити знання початків української історії, одначе аналіз даних примітивної культури був настільки ще непевний, що не можна було його використати для початків українського громадянства.

2 

Переходячи до другої історіографічної категорії, треба зазначити, що в «Історії України-Руси» є вбудована до кожного тому серія приміток (поміж 5 і 49), в яких М. Гру-шевський у стислій формі, але дуже прецизійно подає ха­рактер сюжету та тогочасний стан досліджень. Таких при­міток у томах І — VIII є 153. В останніх двох томах подані лише тексти цитованих в «Історії України-Руси» (головно не виданих) документів: у першому томі додані два широ­ких екскурси.

Як ілюстрацію сказаного, подаю заголовки кількох та­ких приміток із перших чотирьох томів:

Том І: «Література Геродотової Скитії»; «Непевні або хибні до Руси прикладані звістки з VII—IX століть»;

Том II: «Література до історії Київської держави XI—XIII в.»; «Література Галичини XI—XIII в.»; «Неволя Володи­мира і галицькі звістки Длугоша»;

Том III: «Польські і інші звістки про смерть Романа»; «Спишська умова і коронація Коломана»; «Політичні уст­рої давньої Руси»;

Том IV: «Джерела і література, сформована у Великому князівстві Литовському»; «Література боротьби за Галиць-ко-Волинські землі»; «Ханський ярлик на Руській землі, виданий великим князем литовським»; «Повстання Глин-ського»; «Література по історії Кримської орди».

Тепер перейду до історіографічних екскурсів, що вийш­ли окремо і не стали складовою частиною «Історії Ук­раїни-Руси». Хронологічно вони доходять до 50-х pp. XIII століття. Ось їх список (вибірково):

«Нові конструкції початків слов'янського і україноруського життя: Пайскерова теорія одвічного слов'янсько­го поневолення і викликана нею дискусія»;26

«Спірні питання староруської етнографії»;27

«Східнослов'янські народності та їх дослідження»;28

«До питання про розселення Вятичів. Кілька заміток з приводу новійших праць»;29

«Нові розвідки з історії давньої Руси» (Праці Самоква-сова, Fr. Rawity-Gawronski-го, М. Філевича, В. Сергієвича, П. Голубовського, В. Данилевича);30

«Нові гіпотези з історії староруського права. Критичні замітки з приводу праці К. Л. Геца (Goetz)»;31

«Початкові сторінки слов'янського письменства»;32

«Нововидані пам'ятки давнього письменства Руського». Тут ідеться про такі твори: «Слово о погибели Рускыя зем­ли»; «Послание митрополита Клима Смолятича»; «Слово в «суботу сыропустную» і «в недЬлю всЬх святых»; «Слово о перенесеніе мощей Бориса и ГлЬбa»; "Слово в великую суботу Кирила Туровского";33

«Впливи чеського національного руху XIV—XV вв. в ук­раїнськім життю і творчості — як проблема досліду»;34

«Нові розправи про внутрішній устрій Великого князів­ства Литовського»: аналіз праць В. Владимирського-Буда-нова, В. Любавського, Т. Леонтовича і J. Wolff-a;35

«Праці про Литовський Статут»: С. Бершадського, С. Пташицького, Т. Леонтовича;36

«Байда-Вишневецький в поезії і історії»;37

[Праці П. Жуковича про релігійні відносини в Україні в другій половині XVI — першій половині XVII ст.];38

«Сполучення України з Московщиною в новійшій літе­ратурі. Критичні замітки»;39

«Сулимине військо в 1654 p.»;40

«З приводу листування Б. Хмельницького з Оттоманською Портою».41

Тут бачимо наочно на повний зріст широту зацікавлень М. Грушевського, як і його подиву гідну ерудицію, про яку згадував Багалій.

3

Зокрема, була плідною творчість у третьому розділі історіофафії, в археофафії, цебто у вишукуванні та публікації історичних джерел, своїх і чужих42. Можна ризикувати твер­дженням, що власне М. Грушевський був найбільшим ук­раїнським археографом. Ще як магістр Київського універ­ситету, він видав дуже важливі для історії українського Правобережжя XV—XVII століть акти Барського староства43.

Як самостійний науковець М. Грушевський творив і очо­лював археофафічні комісії у місцях своєї діяльності, спер­шу у Львові (від 1895 p.), а пізніше (від 1913 р.) у Києві.

Не входячи в подробиці, я назву його славні археогра­фічні серії. У Львові це були «Жерела до історії України-Руси» (22 томи) та «Українсько-руський архів» (15 томів). Тут вартує додати, що в системі «Жерел» М. Грушевський видав надзвичайно цінні люстрації королівщин в Руських землях XVI ст. (4 томи). В Києві М. Грушевський встиг у 1912—1931 pp. видати три серії: «Український архів» (4 то­ми), «Український археографічний збірник» (3 томи), «Іс-торично-геофафічний збірник» (4 томи) та «Матеріали для культурної і фомадської історії Західної України» (1 том).

Нижче подаю перелік двадцяти більших і менших архео­графічних праць М. Грушевського, зокрема, таких, що містять унікальні документи від XV по XVIII ст.:

«Похвала великому князю Витовту. Кілька уваг про склад найдавнішої русько-литовської літописи»;44

«До питання про правно-державне становище київських князів XV в. Дві фамоти великого князя Казимира з часів Київського князя Олелька»;45

«Королівський дозвіл на викуп Кам'янецького староства 1456 p.»;46

«Козаки в 1470-х pp.»;47

«Запись руська 1473 p. (Данила Дажбоговича)»;48

«Опис подільських замків 1491 p.»;49

«Описи Перемишльського староства 1494—1497»;50

«Опис львівського замку 1495 p.»;51

«Описи Ратенського староства з 1500—1512 pp.»;52

«Кілька документів з життя Забузької Руси XVI в.»;53

«Сторінки з історії сільського духовенства по самбірськими актам XVI в.»;54

«Документ 1586 р. про козацький промисел»;55

«Матеріали до історії козацьких родів 1590-х pp.»;56

«Листи короля Стефана Баторія до Калги з p. I577»;57

«Надання Магдебурзького права містечку Відову (в Київщині) 1596 p.»;58

«Матеріали до історії суспільно-політичних і еконо­мічних відносин Західної України» (XVI ст.);59

«До історії Острянинської еміграції. Пострижения вдо­ви Острянина в Москві»;60

«Український рух на Схід. Розселення за Московською границею до 1649 p.»;61

«Господарство польського магната за Задніпров'ю перед Хмельниччиною»;62

«Історія Хмельниччини, списана Силуяном Му-жилівським в лютім 1649 p.»;63

«Переяславська умова України з Москвою 1654 р. Статті і тексти»;64

«Кілька документів до історії сільського духовенства в Галичині XVII-XVIII вв.»;65

Дві групи матеріалів: «Матеріали до історії Коліївщини» і «Василіянські записки й листи про Коліївщину»;66

«Оповідання очевидця про смерть Ґонти»;67

«Секретна місія Українця (Василя Капніста) в Берліні року 1791».68

Коротку історію археографічних установ в Україні, а та­кож плани і візію дальшої роботи подав М. Грушевський у «Переднім слові» до першого тому «Українського архео­графічного збірника» (Київ, 1926).

4

Переходимо до четвертого розділу історіографії, до до­поміжних наук. Тут М. Грушевський також залишив у всіх галузях свій вагомий доробок.

Археологія: «Похороннє поле в Чехах»69, «Звенигород га­лицький. Історико-археологічна розвідка»70, «Молотківське срібло»71.        

Архівна справа: «Архів скарбу коронного у Варшаві»72.

Бібліографія: М. Грушевський усе своє життя був практикуючим бібліографом і рецензентом. Кожна його робо­та в цих ділянках приносить нові малі відкриття, що само­зрозуміло при його ерудиції та працьовитості.

Починаючи з 1895р. М. Грушевський, перебравши ре­дакцію «Записок НТШ», створив там обширний бібліо­графічний відділ, вище згадуваний Багалієм, де, крім ре­цензій, був огляд наукових журналів та статей. Таким спо­собом наукова продукція в ділянці історії України була не тільки зареєстрована, але й фахово оцінена. Велику части­ну рецензій та оглядових статей писав сам редактор — М. Грушевський.

Після повернення на Україну М. Грушевський пробував продовжувати таку ж роботу у керованій ним Історичній секції УАН. В журналі секції «Україна» появився від 1927 р. відділ: «Науково-дослідний і науково-видавничий рух Ра­дянської України в 1926 році. Бібліографічний огляд» з пе­редмовою М. Грушевського. На жаль, та дуже потрібна ро­бота була насильно перервана в 1929 р.73

Геральдика: «Український герб»74, «Український держав­ний герб»75.

Генеалогія: «Дрібничка до генеалогії Шевченка»76, «При­чинки до історії роду Бибельських, зібрані арцибіскупом Яном Прохніцким»77.

Мова: «Про мову»78, «Про українську мову і українську школу»79.

Нумізматика: «Про монетну українську одиницю»80.

Палеографія і дипломатика: «Чи маємо автентичні гра­моти князя Льва?»81, «Еще о грамотах князя Льва Галицко-го. По поводу статьи профессора Линниченка»82, «Лист Володимирської громади з 1324 р.»83, «Коли сфабрикована гра­мота Любарта луцькій катедрі»84.

Портретознавство: «Портрет Хмельницького з вид. 1638 p.»85, «Ще до портрета Мазепи»86.

Сфрагістика: «Печатка міста Константина з Звенигоро­да»87, «Печатки з Ступниці під Самбором»88, «Печатки з око­лиць Галича»89.

Хронологія: «Хронологія подій Галицько-волинської літописі»90, «До справи хронологічної зв'язи в Галицько-во­линської літописі. Кілька заміток до статті Б. Барвінського»91.

5

Протягом майже всього свого зрілого життя (1895— 1931) М. Грушевський керував українським науковим жит­тям — чи він резидував у Львові, чи у Києві. Він дуже ціка­вився своїми науковими попередниками і історія україн­ської науки була його улюбленим сюжетом. Але маючи вроджений талант організатора, він творив свою візію майбутнього розвитку і вміло використовував нагоди, щоб цю візію проводити в життя.

Подаю спочатку загальні огляди: «Три академії»92, «Ост­розька академія»93, «Призабута справа. Справа Української академії наук»94, «Развитие украинских изучений в XIX в. и раскрытие в них вопросов украиноведения»95.

Як відомо, від 1861/1876 pp. діяв указ про заборону ук­раїнського друкованого слова, що був скасований у 1905 р. Про початок і кінець того періоду М. Грушевський видав свої розвідки: «Ганебній пам'яті»96 та «Заборона українсько­го слова в Росії»97.

Візія розвитку української науки подана в роботі: «Пер­спективи і вимоги української науки»98 та «Для ювілею Іва­на Котляревського. Desiderata»99. Тут ще треба назвати до­повідну записку М. Грушевського: «Про потребу утворен­ня Інституту української історії в складі Академії наук СРСР»100.

До 1918 р. не було українського університету в Україні, а у Львові діяли (від 1849 р.) тільки поодинокі кафедри. За збільшення числа українських кафедр та за український університет М. Грушевський не раз виступав у своїх про­грамних роботах: «Українські кафедри»101, «Вопрос об укра­инских кафедрах и нужды украинской науки»102, «Справа ук­раїнських катедр і наші наукові потреби»103. І ще його робо­та: «Береження і дослідження побутового і фольклорного матеріалу як відповідальне державне завдання»104.

М. Грушевський писав огляди робіт та планів на май­бутнє керованих ним інституцій:

Про НТШ: «Львовское ученое общество имени Шевчен­ко и его вклады в изучение Южной Руси»105, «Ювілей львів­ських «Записок» і постулату української Академіії Наук»106.

Про український Соціологічний інститут: «В справі ук­раїнського Соціологічного інституту»107.

Про історичні установи УАН: «Історичні установи Ук­раїнської Академії наук»108.

Про Історичну секиію: «Діяльність Історичної секції Все­української Академії наук та зв'язаних з нею історичних установ Академії. Деякі звіти про діяльність»109.

Про науково-дослідну кафедру історії України: «Науково-дослідча кафедра історії України»110.

Порайонне історичне дослідження України: «Порайонне історичне дослідження України і обслідування Київського вузла»111.

*  *  *

Підсумовуючи сказане, треба підкреслити, що таких «дрібних» праць М. Грушевського цілком би вистачило, щоб запевнити йому почесне місце провідного історіографа України, навіть якби він ніколи не подарував своїх двох епохальних творів: «Історію України-Руси» та «Історію ук­раїнської літератури».

Примітки

¹ Київ. - 1988. - №12 - С.121.

² Винар Л. Найвидатніший історик України Михайло Грушевський (1866-1934) - 1985. - С.110-111.

³ Багалій Д. Нарис історії України на cоціологічному грунті - 1928 - Т.1. - С 79-80. 

⁴ Об украинской историографии ХУІІІ века Несколько соображений // Известия АН СССР. Отд. обществ. наук - 1934. -С.2І5-233.

⁵ Самовидец Руины и его позднейшие отражения //Tpvды Института славяноведения АН СССР. - Л. - Т.1. 

⁶"Малоросійскія пЬсни Максимовича" і століття української наукової праці" // Україна. - 1927. -  Кн.6. - С.1-ІЗ.

⁷ Матеріали до історії Кирило-Методієвського брацтва. Признання Кирило-

Мефодіївців / Збірник пам'яти Тараса Шевченка (1814 1914). - К., 1915. - C. 99-256; див. також: Вісімдесяті роковини Кирипо Мефодіївської справи //ЛНВ. -  1917 . Кн. 1. - С.8-13. 

⁸ ЛНВ - 1910.-С209-225 

⁹ Україна - 1925- - Кн.3. - СЗ-20.

¹⁰      Науково-публіцистичні і полемічні писання Костомарова - К.. 1928

¹¹ Етнографічні писання Костомарова / Під peд. М.Грушевського -К., 1930. - С. ІХ - 

XХІV.

¹² В тридцяті роковини Куліша. Соціально-традиційні підоснови Кулішевої творчості // Україна. - 1927 -Кн.1-2 - С9-38.

¹³Гулак Микола, посмертна згадка // ЛНВ. - 1899. -Кн. 8. - С.131-135. 

¹⁴ первісне громадянство -1927 -Кн. 1-3. - С4-8

¹⁵ З них називаю тут такі Володимир Антонович. основні ідеї його творчості і діяльности // Записки УНТ. - 1909. - Кн.3. - С.5-14; і З соціально-національних концепцій Антоновича // Україна. - 1928. - Кн.5 -СЗ-16, 

¹⁶ П'ятдесят літ "Исторические пЬсни Малорусского народа" Антоновича і Драгоманова // ' Україна. - 1924 Кн. 1-2 · С.97-109; див. також змістовний некролог, присвячений першому учневі В.Антоновича - знаменитому історикові Орестові Левицькому: Україна. - 1924. - Кн.1-2. - С.199-202.

¹⁷Україна. -1926. - Кн.2-3. - СЗ-28.

¹⁸Український Соціологічний. Інститут. - Відень. 1922 - 212с 

¹⁹Борітеся - поборете - Відень. 1920. - Кн. 5. - С1-15. 

²⁰Терлецький Остап. Некрологічна замітка // Записки НТШ. - 1902. - Т.48. - (Misc.). с.1-15.

²¹До некрологу Остапа Терлецького //Записки НТШ. - 1902. -Т.50. - (Misс.), с. 1З-15. Тут треба ще назвати дуже теплу оцінку праці його близького галицького учня-економіста Івана Джиджори, як вступ до виданої Грушевським книги останнього: "Україна в першій половині XVІІІ віку" (Київ. 1930;

²²Пам'яти Олександра Лазаревського //Записки НТШ. - 1902. -Т.47. -С.І-10. 

²³Кілька слів про його (Лазаревського) і наукову спадщину та її дослідження //Україна. 1927 -КН.4.-СЗ-І7.

²⁴ Відродження французької соціологічної школи //Первісне громадянство - 1927. -Кн. 1-2.-С. 12-117: див. також рецензії в "Україні": 1924. - Кн.1-2. - С179-190; 1924.-Кн.4. - С.145-153.

²⁵ Див. рецензії в "Україні": 1924. - Кн.1-2. - С.179-180; 1924. - Кн.4. - С.145-153.

²⁶ 3аписки НТШ - 1911.-Т.103, кн.З.-С.527.

²⁷ Сборник по славяноведению- - СПб.. 1904. - Т.1. - C.1-17.

²⁸ 3 приводу книги"Russische (ostslawische) Volkskunde von Dmitrij Zelenin" //Первісне громадянство. -1903. - Кн.3. - СЗ-13,

²⁹ Записки НТШ -1910, -Т.98, кн. 6. - С.5-9.

³⁰ Там же -1897. -Т.18. - (Наук .хр.). С.1-24.

³¹ Український науковий збірник. Українське наукове фовариство у Києві. М.,1915. - С.1-20.

³²      Україна. - 1930 - Kн.1-2.-C.3-3I.

³³      Записки НТШ - 1895. - Т.5. - (Наук. хр.). с.1-18.

³⁴    Там же. -1925. - Т.141-143. - С.1-13.

³⁵ Там же. - 1896. .Т.9. (Наук.хр.).с.1-32. 

³⁶      Там же. -1894. -Т.4. - С.172-176.

³⁷ Записки УНТ. - 1909. Кн.3. -С108-139.

³⁸     Записки НТШ. - 1907. - T.80, кн.6. -С.219-220; 1909. -T.67, С.182-185; 1910 Т.94. Кн.2. - С.202-204; 1913. Т.113. - C.160-167.

³⁹     Україна. - 1917. - Кн.3-4. - С91 -108.

⁴⁰     Записки ІФВ. -1929. -Ф.24.

⁴¹      Україна. -1930. -Кн.7-8. - С.З-7.

⁴²Тут годиться пригадати, що на самім початку своєї викладацької  кар'єри у Львівському університеті М.Грушевський видав в українських перекладах свої "Виїмки з жерел до історії України-Руси до половини XI в." (Львів, 1895. - 123 с), які до сьогодні не стратили своєї актуальності і заслуговують на перевидання. 

⁴³     Акти Барського староства XV-ЧХІІЙ ст.(АЮЗР, част. 8, 1-2 -К.. 1893·- 1894). 

⁴⁴     Записки НТШ. -1895. -Т.8. - C1-16. 

⁴⁵      Там же   1899. -Т.21-22.-С.1-4 

⁴⁶      Там же. - 1897. - Т.20. - (Misс.), с.1-2. 

⁴⁷     Там же - 1903.-Т.56. - С.1-6.

⁴⁸     Там же. - 1895. - Т.5. - (Misс.), с.2-3.

⁴⁹    Там же. 1896. - Т.12. - С.1-12.

⁵⁰      Там же - 1897. - Т.19. - С.1-24.

⁵¹      Там же. -1895. - Т.7. - С1-18.

⁵²     Там же. -1898. -Т.26, - С.1-40.

⁵³     Там же -1899. - Т.38. - (Misc.),c.1-10.

⁵⁴      Там же. - 1899 - T.21-22. -С.7.

⁵⁵      Там же. - 1897. -Т.19. - С8-10.

⁵⁶    Там же. - 1899. -Т.21-22. - С. 1-30.

⁵⁷      Там же. -1906. - Т.44. · (Misc.), с.1-2

⁵⁸      Там же. - 1898. - Т.25. - (Misc.).с.З-5. _

⁵⁹      Дві серії, перша вийшла як видання Археографічної комісії НТШ (Львів, 1906. XIV,

181 с.; друга друкувалась - Записки НТШ -1906, - Т.69. -С.84-166.

⁶⁰      Записки УНТ. -1914. - Км.13. - C4S-48

⁶¹      Україна. -1914. - Кн.1. - С.20-53.

⁶²      Записки УНТ. -1908 - Kн.1. - С.25-43.

⁶³      Україна. - 1914. - Кн2. - С29-39.

⁶⁴ Накладом автора, 3 вид. (Київ, 1918). 63, 1. 

⁶⁵ Записки НТШ. - 1903. - Т.51. (Misс.),с.1 12. 

⁶⁶ Там же-1904 - Т.57.-С.1-24. 

⁶⁷Там же, -1907. - Т.79. кн.5. -С.94-96. 

⁶⁸Там же.   1896. - Т.9. - (Misс.), с.7-9. 

⁶⁹Там же. - 1899. - Т.31-32. -C.1-27. 

⁷⁰Там же.-С.1-28.

⁷¹Записки НТШ. -1898. -Т.25. - (Misc.), с.1-6; див. також: "Новини археології"//Записки НТШ. - 1894.-T.3.- С .230-231. 

⁷²Записки НТШ. - 1895. - Т.6. - С.І 4.

⁷³Україна. -1927. - Кн.З; 1927. - Кн.4; 1927. - Кн.5; 1927. -Кн.6; 1928. - Кн.З; 1928. - Кн.4; 1928. - Кн.5; 1928. - Кн.6; 1929. - Кн.9; 1929. -· Кн.І2. 

⁷⁴Народна воля. - К., 1917. - Ч.153. 

⁷⁵Народна воля. - К., 1918. - Ч.19. 

⁷⁶Записки НТШ. - 1895. - Т.5. - (Misc.), с.3-4. 

⁷⁷Там же. -1902. -Т.48. - С.І-12.

⁷⁸Серія статей у київській "Раді" за 1907 р.: ЧЧ.6,8, З1, 51,59,83,89. 

⁷⁹З вид. Київ. 1917,61с.

⁸⁰"Народна воля", (Київ), ч. 19. Див. також рецензію М. Грушевського на працю А.В. Орешникова "Классификация древнейших русских монет по родовым знакам"// Изв. АН СССР. ОГН -1930. - №№ 2,87,112), Україна. -1930. - Кн.5.-6. - С.173-І74. 

⁸¹Записки НТШ. · 1902.   I 45. -С.1-22. 

⁸²Известия ОРЯС -1904. - Т.9.- С.268-283.

⁸³Записки НТШ. -1906. - Т.74, кн.4. - С58. де дане факсиміле листа і печатки. 

⁸⁴Там же.-1906. -Т.70. кн.2. - С.7І-72. 

⁸⁵Там же. - 1898. - Т.23-24. - (Misc.), с. 18-20. 

⁸⁶Там же. -1910. - Т.94, кн.2. -С. 162. 

⁸⁷Там же. -1898. - T.22 - (Misc.), с.1-2. 

⁸⁸Там же. - 1899- Т.31-32. -С.1-4. 

⁸⁹Там же. -1900. - Т.38. - C.1-4. 

⁹⁰Там же. -1901. - T.4I. - С.1-72. 

⁹¹Там же. - 1903. - Т.52. - С, 1-5.

⁹²Київські збірники історії і археології, побуту і мистецтва. - К.. І930.-Кн.І.-С І-14

⁹³ В книзі: Крушельницький Антін. Вибір з українського народного письменства. -Київ-Відень-Львів, 1922. - Т.2. - С 387-398

⁹⁴ЛНВ.-19І1.-Т.56.-С285-289.

⁹⁵ У творі: Украинский народ в его прошлом и настоящем. - СПб, 1914. - Т.1. - С.1-37.

⁹⁶Україна  1926. - Кн. 4. - С.46-51.

⁹⁷ Реферат Петербурзької Академії Наук в справі значення заборони українського слова. - Скрентон, 1916. - С.3-7.

⁹⁸Україна. 1926. - Кн.1.-С.3-15.

⁹⁹ Записки НТШ. - 1983. - Т.2. - С.147-161 (Стаття підписана псевдонімом М.Сергієнко).

¹⁰⁰Україна. - 1929. - Кн.5-6. 

¹⁰¹Громадська думка. -1906. - Ч.23. - С.І-2

¹⁰² В своїй книзі: Освобождение России и украинский вопрос. - СПб., 1907. С.І49-194.

¹⁰³ ЛНВ. - 1907. - Т.32, кн.1. - С.213-220; Т.32,кн.3. - С.408-418

¹⁰⁴ Україна. - 1925. - Кн.5. - С.4-14.

¹⁰⁵ ЖНМП. - 1904. - Кн.3. -С.117-148.

¹⁰⁶ Україна. - 1930. - Кн.3-4. - С.3-8.

¹⁰⁷ На переломі. - Відень, 1920. - Ч.З.-С.11-12

¹⁰⁸ Україна. - 1927. - Кн.4. - С.191-194.

¹⁰⁹ Записки ІФВ. - 1928. - Кн.20. Див. також: Археографічна експедиція Історичної 

секції Української Академії Наук // Україна . -1927. - Кн.1-2.

¹¹⁰ Студії з історії України. - 1926. - Кн.1. - С.ІІІ - ХУІІ.

¹¹¹ Київ та його околиці в історіїі пам'ятках. - К., 1926. - С.1-24.

МІЙ ШЛЯХ ІСТОРИКА

Мій шлях сходознавця-тюрколога описаний у моїй"Apologia pro vita sua", що вийшов у турецькім ювілейнім збірнику в мою честь: "Journal for Turkish Studies" (1979), 

Два ювілейні збірники в мою честь видали мої учні, колеги і приятелі: один під заголовком "Eucharisterion" (2 томи; Harvard Ukrainian Studies, 1979-1980;; українознавчі та сходознавчі праці); другий під заголовком "Adelphotes" (Harvard Ukrainian Studies, 1991, праці тільки моїх українознавчих учнів) В обох гарвардських ювілейних збірниках подана бібліографія моїх праць; в другому вона доведена до 1991 р.

1

Автобіографічні нотатки треба очевидно починати від народження. І тут зразу проблема: я народився три рази, якщо вірити тогочасним документам (я ж репрезентант - як побачимо - т. зв. "документальної школи" історіографії). До осені 1928 р. мої доку мети мають як дату мого народження 14 травня 1919 р. Зате за документами поміж 1928 та 1936 р., я народився 7 квіти 1918 р. Документи після 1936 р. мають дату - якої я й спер тримаюся, цебто 7 квітня 1919 року.

Як оці дата повстали? Справа в тому, що після того, як я склав іспігш до Першої Державної Гімназії в Тернополі (весна 1928) я мусів подати свідоцтво народження, якого в мене не було. Моя мати поїхала до містечка Лука біля Самбора (тепер Озірне) де і вона і я народилися, щоб дістати мою "метрику". Справа ускладнювалася чим, що я був замолодий, щоб вступати до гімназії. Треба було просити священника, тоді давнього приятеля родини, прискорити на один рік мою дату народження, при тому виявилося, що я народився 7 квітня, а 14 травня був день моїх хрестин. Очевидно, це родинне свято в пам'яті моєї мами зійшлося з днем народження. Але на тому не кінець. Коли мені було 13-14 років, і я переживав свою кризу, про яку подаю нижче, мені випадково потрапило на очі свідоцтво вінчання моїх батьків, де була дата 29 червня 1918. Значить я народився чверть року до їх вінчання. Це була дуже важна справа, і я рішив її дослідити. На найближчі канікули я сам поїхав до Луки і зайшов до парафіального управління.. Старого священика вже не було і його молодий

наступник не хоті в мене допустити до метрикальних книг, мовляв, вони  писані латинською мовою. Я надаремне запевняв його, що я студент клясичної гімназії і знаю латину. Прийшлося прости помочі моєї ближчої родини, місцевих нотаблів. Нарешті відкрилися мені двері ДО бажаної інституції, із книгами народження 1918 та 1919 років.

Як тільки я сам остався в архіві, почав від книги за 1918 р. Наперед провірив, чи не має там вирваних чи доданих сторіно (їх не було!), а тоді простудіював місяці квітень і травень. Вийшло, що мене там під 1918 роком не записано. Тоді тремтячими руками відкрив 1919 рік, і без ніякого труду найшов там під 7 квітнем моє ім'я. Честь моєї мами була врятована і дата мойого народження усталена. Крім того, тоді я пережив пробудження своєї національної свідомості, і тому дата 7 квітня 1919 року була дуже важна. Це був доказ, що я народився вільним громадянином Західньо-Української Народної Республіки. Між іншим, це була моя перша спроба працювати в архіві з оригінальними документами.

Мій ба гько Йосип (1893 і919) був залізничником, мешкав в Самборі (сам родоміз Підмонастирка біля Підбужа), і як мені було 2 тижні с гав вояком Української Галицької Армії; він загинув у страшних умовинах, хворий на  тиф в польському таборі полонених Бугшюпи біля Берестя Литовського у вересні 1919 спкн. Мені було тоді 5 місяців.

Рік пізніше, моя мати Емілія (з дому Капко, 1897-1971) вийшла вдруге заміж за купця Павла Сарамагу (1873-1934) і ми переїхали до його дому ·в Тернопіль. Мій вітчим у 1917 p., коли - як у нас казали "вибухла Україна", взяв свій рухомий маєток з собою та перейшов Збруч. Два роки пізніше повернувся хворий на тиф і заразив свою жінку та улюбленого сина, які скоро померли. Мої батьки (мій вітчим мене все трактував як рідною сина) рішили, що я повинен мати кращу долю. Тому посилали мене тільки до польських шкіл і я до 13-14 року свого життя виховувався як поляк. В ті часи я був захоплений польською романтичною літературою, зокрема Міцкевичем. Під впливом недоговорень моїх батьків (я дізнався, що мій батько вмер в польському полоні, а він мусів би бути поляком, як я), а теж як наслідок знущань надо мною, поляк а-вчителя математики й фізики за те. що я кабан-гайдамака і готую ніж, щоб різати поляків (це ж були часи т. зв. пацифікації 1930-1931), а теж відкриття припадково в одній книгарні польською мовою "Фонетичний опис української мови" Івана Зілинського, що якраз тільки що появився (1932), я зрозумів, що "Україна" не вибуховий матеріял, а назва країни з окремим народом і мовою. Деякий час пізніше я вперше познайомився з першими томами "Історії України-Руси" Михайла Грушевського.

Вже бувши у 2-ій клясі гімназії я виявився як найкращий знавець географії та історії на всю гімназію. Навіть поважні матуристи (випускники) приходили до мене з питаннями. Хоч я ще був поляком, але батьки оставили мене греко-католиком. Для небагатьох учеників-греко-католиків трьох польських гімназій влаштовувалися спільні лекції Закону Божого. Наш священник (о. Тома Бородайкевич), який чув від своїх колег похвали відносно моїх історичних знань, намовив вдову одного лікаря (д-ра Вітошинського), який колись був звичайним членом НТШ передати мені з бібліотеки небіжчика перші видання томів 1-5 Історії України-Руси Михайла .Грушевського. Я був невимовно щасливий із-за того Цінного подарунку, але були дві труднощі : по-перше, я гільки недавно почав самотужки вивчати літературну українську мову (після підручників, журналів і словників проф. Івана Огієнка, що виходили у Варшаві); по-друге, мій вітчим заборонив мені приносити додому українські книжки, і я мусів їх зберігати у своїх польських та  єврейських колег. Була ще третя трудність. Після остаточного усвідомлення своєї національної приналежності (в 13 день народження, у таємній приватній церемонії  взорованій на одній сцені із 3-ої частини "Дзядів" А.Міцкевича: "Ніс obiit Emil, natus est Omeljan")  - я кинувся в першу чергу на спомини учасників Визвольних Змагань, праці з історії УГА і т.п. Все, що мало який небудь зв'язок із справою, за яку мій мені незнайомий батько загинув, було надзвичайно важне і цікаве. Але через якийсь рік я повернувся до читані, я Грушевського і був цілком під його впливом. Це знали мої колеги (в мі ж часі я не був більше одинокий українець в моїй клясі: число їх побільшилося студентами розв'язаної Української Державної Гімназії) І дехто з учителів. Коли у грудні 1934 дійшла до Тернополя сумна вістка про трагічну смерть великого історика, була влаштована врочиста панахида а по ній академія (урочисте засідання) із моєю промовою. Чув я, що дехто з присутніх професорів віщував мені, що я колись стану наслідником великого вченого.

Дещо раніше (березень 1934 р.) помер мій вітчим, і я заставив мою маму повернутися до українства. Моє "підпільне" українство тил закінчилося.

Коли я тепер з перспективи часу, споминаю польський період мого життя, я не жалію. По-перше, я боровся за право бути українцем. Це не приходило легко, але воно мене гартувало. По-друге, я від свого польського оточення навчився двох цінних прикмет, які так бракують нам, українцям: почуття людської гідності і почуття української національної гідності.

Як я став істориком? Я дуже рано навчився читати й писати (біля 3 1/2 років). Рано теж відкрив пасію для колекціонування. Спочатку це були державні флаги в красках, які для кращого збуту фірма Anglas вкладала до шоколадок свойого виробу. Опісля прийшли поштові марки, врешті портреті: володарів світу Їз газет. Я старався встановити синхронність моїх збірок. Нарешті, коли мені було десь 8 років, я відкрив географічні атласи та карти. Вродилася тоді в мене ідея для кожної держави нарисувати окрему карту із основними статистичними даними (територій, населення, столиця, ім'я володаря, президента тощо).

Коли мені було 10 років і вміжчасі володарі чи президенти мінялися, я рішив поощрити діяхронно мої колекції, а крім того почав для кожної

збирати листи пануючих, а опісля генеалогічні таблиці усіх династій. Мені дуже пригодилася учительська бібліотека гімназії. Вона  в своїй основі була успадкована по австрійській Єзуїтській школі і мала багато історичних творів польською, німецькою та латинською мовами. Учителі  мойого часу нею не цікавилися, і я маючи добрі зв'язки з інтендантом гімназії, міг там пересиджувати усі пополудні та свята. Першими книжками, які я там відкрив і в яких була маса хронологічних та географічних даних - були Теодора Mомзена "Римська icтopiя", Фердинанда Юсті "Давня перська історія" та Жоржа Маснеро "Історія давнього Єгипту'';"ІсторіюТуреччини" А..Кримського я дістав дещо пізніше від одного старшого приятеля дому. Але попри мої таблиці я почав заглиблюватися у теорію історії (М.Ганделемана) та у джерельні тексти так, що коли, довчивши  українську мову, взявся читати наново Грушевського -  я його уже розумів.

В тому ж часі я почав цікавитися східними мовами. Першою була іранська (новоперська) мова, бо склалося так. що у 3-ій клясі гімназії наш новий польоніст  був властиво іраністом, який одначе не мав можливості остатися в університеті. Його ім'я Францішек Махальський (1904-1979), після війни він став добре відомим іраністом у Ягайлонському університеті. Я вивчав ту мову самотужки із німецькомовних підручників, які Махальський мені позичав. Склав навіть по-українськи коротку перську граматику, яка одначе зі .всіма моїми збірками і великою україністичною бібліотекою десь під кінець 1940-х  років була забрана владою з дому моєї мами в Тернополі.

Наступна мова була турецька. Тепер також склалася в мене теорія чому я повинен вивчати східні мови. Студіюючи в Грушевського різні періоди, часи хозарські, печенізькі, половецькі, турецько-татарські - я уважав, що в творі мого улюбленого автора (ведучого представника київської "документальної" школи) є засадничий брак — він, що так точно вивчав епохи за джерелами, якщо це були грецькі, латинські чи староруські, цілком був безпомічним коли йшлося про джерела східніх народів. А прецінь до 18 ст. майже половина української національної території - це степ, в якому творили свої держави та культурні структури т. зв. кочові або пів-кочові народи, звичайно тюркські. Я рішив, що моїм завданням буде виповнити прогалину у творі Грушевського.

Коли осінню 1936 р. я, закінчивши гімназію, переїхав до Львова на університетські студії, моїми основними предметами були світова (та українська) історія і сходознавство (арабська, перська, турецька, монгольська мови та літератури).

Тому що історія і проблеми Визвольник Змагань, в яких загинув мій батько, були для мене основним стимулом мойого вибору, і я вирішив, що історія (а не фізика, ділянка мого батька) буде моєю життєвою професією, я спочатку вибрав новітню історію як мою спеціалізацію. В той час керівником кафедри новітньої Історії був професор Адам Щельошовський (1873-1961) і я зголосився в його асистента магістра А.Дигдали, щоб записатися на семінарій професора. Асистент заявив, що я не можу бути учасником семінарія, бо я ще не відбув просемінарій. Я почав його переконувати, що він мусить зробити вийняток, бо я тільки що записався на університет, отже не міг пройти просемінарій, але я вичитав в каталозі викладів, що це останній рік професора Шельонговського, бо він переходить у відставку, а я хотів ще від нього дещо навчитися. Коли ми так переговорювали, відчинилися двері від кабінету практикуючий христіянин-католик, і мимо своєї тяжкої недуги (рак кості), був тайно висвячений митрополитом Андрієм Шептицьким на священника (1940 р.). Коротко перед своєю смерт'ю він зміг ще скласти чернечі обіти і став Василіянином о.Теодозієм. Політично - він був монархіст. Це була свята людина, сердечний приятель і я дуже багато йому завдячую. Як всяке ремесло, ремесло історика вимагає набуття вже існуючого досвіду. Не все записано в книжках, бага го фахових порад передаються усно. Молодому студентові ніяково звертатися до професора, а то й до асистента із запитаннями, які могли б уважатися тривіальними. Але не було ніякого навіть примітивного питання, яке я боявся б поставити моєму приятелеві Теофілеві, який дуже спокійно і навіть сердечно усе задовільняв мої потреби. Тоді він працював над курсом середньовічної іс торії України. Йому потрібно було подати там також аналіз давньо-арабських джерел, а він не знав арабської мови, хоч добре читав давньо-єврейські тексти. В той час я що раз більше почав увіходити в османські джерелу але під впливом Теофіла я почав вглиблюватися одночасно в середньовічні арабські тексти, та спільно аналізувати їх з моїм приятелем.

Коструба увів мене до бібліотеки НТШ, представивши мене обом директорам (Володимирові Дорошенкові та   Іванові Кревецькому)  та пояснявши мені як користуватися каталогом та як находити періодику у магазині. Вій теж порадив мені переглядати серії журналів "від дошки до дошки". Тоді я запізнався із всією "Київською Стариною", "Записками НТШ", виданнями УВАН і т.д.

Крім того, Коструба впровадив мене до "Історично-джерелознавчої Комісії", якої він був ініціатором та душею. Після того як Поляки зайняли Львів у 1919р., вони зліквідували в університеті всі українські кафедри, крім філології. Також після арештів у Таємному українському університеті у Львові Поляки заборонили його ініціаторові НТШ влаштовувати публічні курси. Тільки засідання наукових комісій НТШ не були заборонені. Власне історично-джерелознавча Комісія НТШ давала можливість українцям-студентам Львівського університету дістати основи методології, джерелознавства та історіографії української історії. Перший мій реферат в Комісії був звіт про мою улюблену тоді книжку Івана Крип'якевича "Українське життя в давні часи. І.Княжа доба" (Львів, 1934). Десь в половині моєї доповіді увійшов до залу старший лан, гарної постави із гарним обличчям та хвилястим сивим волоссям на голові, і уважно прислухувався до мойого реферату. Після засіданні він підійшов до мене і назвав своє прізвище. Це був якраз Іван Крип'якевич, колишній ученик М.Грушевського. Він відповів мені на деякі мої запитання та побажання, у нас зав'язалася цікава дискусія - і з того часу я став його учнем і приятелем. В міжчасі - це був мій другий академічний рік (1937- 1938: - проф. Крип'якевичу вдалося здобути на третьому поверсі будинку НТШ кімнату для роботи нашої комісії. Я завідував тою кімнатою. Цe було дуже зручно,бо можна було книжки і періодику, потрібні для моєї праці та моїх колег, діставити без труду з бібліотеки НТШ до нашої домівки.

В міжчасі я вже написав позитивну оцінку дисертації пані Клайппетер -з нею погодився проф. Шельонговський - і почав опрацьовувати свої власні сюжети мазепинської доби. Мені вдалося віднайти в костьолі св. Атонія на Личакові тогочасні портрети княгині Анни Дольської та її першого чоловіка Костянтина Вишневецького, а в міському архіві приватну кореспонденцію цієї посередниці у переговорах Лещинського з Мазепою. Професор Крип'якевич кожного другого дня заходив до моєї робітні, усе приносив якийсь подарунок (я тоді працював теж над бібліографією доби Мазепи), і він - „Johannes de Fabulis" ("Pan Jas z bajek") або передавав мені декілька невідомих мені бібліографічних карток, або навіть публікації, що відносилися до "моєї" доби. (М. ін. проф. Крип'якевич добре знав латинську мову і охоче уживав її у своїй кореспонденції). Крім того, я мив можливість звітувати професорові про мої відкриття. Коли вже на моїм письмовім столі появилася скирта виписок на яких гав метра, Іван Крип'якевич сказав мені, що вже пора закінчувати збирати матеріал, та почати його вивчати. Спочатку я не розумів про що йдеться. Я ж кожну сторінку сам власноручно переписував і знав усю ту "скирту" майже напам'ять. Але мій професор не звернув увагу на мою оборону, а просто сказав, що перша засада в історичному досліді це відділити що є центральне до даної теми від маргінального. Протягом двох тижднів я повинен був зредукувати мої матеріали до одної десятої, тоді тільки я— на його думку - зрозумію проблематику. Пройшли страшні два тижні. Я прочитував кожну виписку декілька разів, старався оцінити на скільки інформація там вміщена центральна чи маргінальна для теми, і через деякий час установив шкалу вартостей, ідо означеного дня зредукував свою"скирту" до розміру, наказаного мені професором.

Моя розвідка про княгиню Дольську появилася за рекомендацією проф. Крип'якевича у 2 томі збірника Мазепи, що видавався Українським Науковим Інститутом у Варшаві у 1938р. Моя велика "Мазепинська бібліографія" мала вийти як третій том збірника у слідуючім році, але прихід Червоної Армії до Львова перешкодив.

Наша Історично-джерелознавча Комісія рішила створити підручну бібліографію для історії України. Як базу ми взяли бібліографічні інформа­ції, поміщені у десятитомній "Історії України-Руси" Михайла Грушевського. Нас, студентів, було біля 20-ти, що приступили до праці. Проектом керували Іван Крип'якевич та Теофіл Коструба, при моїй співпраці . Ми розписали тисячі карток. Що з ними сталося після 1939р. - досі не вдалися мені вияснити.

В 1938 р. на пропозицію Крип'якевнча мене обрали членом двох основних історичних комісій НТШ: Комісії давньої історії України та Комісії нової історії України. Там я запізнався з провідними українськими істориками (Мирон Кордуба, Ярослав Пастернак, о.Петро Табінський. Василь Герасимчук, Іван Карпинець, Микола Андрусяк та ін.) і поволі діставав їх визнання як (хоч молодого) рівного з ними. В Комісії нової історії, її голова др. Іван Карпинець, запросив мене на посаду наукового секретаря.

Після приходу Червоної Армії до Львова було засновано там філіал» інститутів Київської Академії Наук, між ними — Інституту Історії України.. Мій учитель Іван Крип'якевнч став директором філіалу, а мене зробив виконуючи обов'язки наукового секретаря, що затвердивкиївський директор

С.Белоусов. На тому оставався до мого переїзду до Києва в аспірантуpy у акад. Агатангела Кримського.

Хоч українське політичне життя в Галичині було під керуванням демократичних партій (УНДО, "Радикали"), вони - як  ті, хто програли українську державність у 1918-1923 pp. - не мали ніякого впливу на політичну орієнтацію українського студентства, яке було скрайних напрямків. Більшість мали тоді "інтегральні націоналісти"; після 1933-1934 pp., колись сильні комуністи були у меншості Там тепер вели перед інтелектуально живі сполонізовані евреї Своєю «дачею я завжди був проти всякого тоталітаризму, крім того проти літературщини в політиці. Волюнтаристичний "Націоналізм" Дмитра Донцова та інші його писання були власне літературщина, демагогія та засіб на приспання інтелекту. Вони мене не вполонювали. як теж і твори К.Маркса та В.Леніна, якими мене засипували два мої єврейські приятелі, з якими, мушу признатися було дуже цікаво дискутовати на філософічні теми. Вони були начитані у філософії та соціології, і не їх вина, що продавали мені продукти не цікаві для мене. Це був власне мій приятель Теофіл Коструба, який запізнав мене із соціологічно-політичними та історичними творами В'ячеслава Липинського (1881 -1930). Ясність думки, інтелектуальна чесність, демагогії, добре оволодіння предметом досліду - вполонили мене. Хоч я не став апостолом  його  класократії - лектура творів   Липинського осталася на все моє життя улюбленим джерелом надхнення. Ота лектура (як і творів М,Драгоманова) допомогла мені зберігти духовну рівновагу у бурхливі тридцяті роки.

Якраз у мої львівські роки (1937) закінчувалася пристрасна дискусія про початки української нації на сторінках львівської преси та на засіданнях (і в публікаціях) Українського Історично-філологічного Т-ва в Празі. Дискусію викликала стаття проф. Мирона Кордуби п.н. "Найважніший момент в історії України" (ЛИВ, - 1930. - Кн.6. - С 439-546), де він ствердив, що рішаючим чайником у творенні української нації було відірвання північно-західних , руських територій від зв'язку з іншими руськими землями і об'єднання їх в Литовській державі в другій половині 14-го ст.

Празька дискусія вийшла окремою брошурою р .н. "Откоуду есть пошла Руская земля" (1931). Як основний доповідач акад. Степан Смаль-Стоцький, так і майже всі учасники празької (і львівської) дискусії, стали на становищі, що початків української нації (не етносу!) треба шукати як не в доісторичну добу, то принаймні в Київській державі, що об'єднала українські племена в один спільний політичний, етнічний, культурний і економічний організм. З іншими думками виступили тільки др. Симон Наріжний, др. Панас Феденко та Микола Чубатий. На думку першого переломовим моментом був 1917 p., а другий визнав такою подією створення Козацької Держави Богданом Хмельницьким. Чубатий доказував, що пронес творення української нації почався після смерті Ярослава Мудрого (1054), а закінчився з моментом утворення Галицько-Волинської держави (1199).

На жаль дискусія велася в стилю догматичних спорів, без вияснення спільного знаменника (подання дефініції, що таке нація) і не переконала проф. Кордубу в тім, що його теза неправдива.

Коли мені попала в руки в 1937р. празька брошюра, я старався вияснити в першу чергу питання, що таке нація взагалі і як сусіди - поляки, німці, французи і т.д. розв'язують питання про початки своїх націй. Я дуже серйозно вглибився у фахову патологічну літературу починаючи від Е.Ренана (1882), А.Кірхгофа, М.Гандельсмана, В Левківського, Володимира Старосольського і т.д., а також провіряв дані джерел різних епох. Питання податків української нації стало моєю пасією, я продовжував ним займатися в різних обставинах, навіть в часи мого побуту в Червоній Армії (зима 1940 - літо 1941 p.); тоді я старався зрозуміти питання повстання російської нації. Моя більша правд на оту гему загинула в часи війни. Але збереглася коротка версія, яку я виголосив в Літературно-Мистецькому Клубі у Львові в 1943 р. і яка викликала другу Дискусію про походження української нації. Після п'ятого засідання німецька окупаційні, влада насилию припинила дискусію.

Стоючи на позиції, що "нація" — це дитище французької революції (1789) і що розвинулася вола в Західній Європі протягом 19-го ст, як свідоме бажання спільності жити спільно у майбутньому, я дійшов до висновку (у 1942/43 pp.), що процес формування української наші почався також у тому столітті. Вихідною точкою були Кирило-Мефодіївське братство, прозово-поетична пророча творчість Тараса Шевченка, відкриття української проблеми як політичної Михайлом Драгомановим та реалізація політичної думки його галицькими учнями (Іван Франко, Остап Терлецький, Михайло Павлик), та врешті Визвольні Змагання 1917-1923 pp.

Моя тодішня дефініція нації була така: нація - це спільнота людей, що свідомо живуть тепер почуттям свого спільного зв'язку в минулому (асеолне чи реального чи фіктивного) та свідомо хочуть стильно жити в майбутньому, реалізую чи свої ясні спільні політичні цілі того майбутнього.

5

Як згадано повище, з деякими працями Агатангела Кримського я почав знайомитися ще в Тернополі, але вглибився в них тільки після мого переїзду до Львова осінню 1936 року. Мені дуже імпонували і стали у великій потребі його знамениті бібліографічні екскурси у його творах з історії Арабії, Османів, Персів, Хозарів та Кримських татар. Зокрема було для мене відкриттям широке притягнення до вивчений середньовічної історії Близького Сходу західньо-європейських та слов'янських джерел, яке типічне для творчості Кримського. Великий вплив на мене мала дві праці Кримського; "Мусульманство і його будучність" (Львів, 1904); та "Тюрки, їх мова та література" (Київ, 1930).

Короткий час, який я мав щастя перебувати в аспірантурі у Кримського в Києві (квітень-жовтень, 1940), дав меніл змогу познайомитися з його лабораторією-бібліотекою, методом праці та таланом аналізувати Східні джерела. Нашi наукові зустрічі  заторкалися головно історії Хозарського каганату, який Кримський слушно уважав прямим попередником Київської держави. З того часу ще на сьогодній день (зокрема в останні рокн) ябагато часу присвячував — і присвячую icтopiї Хозар, і в такий спосіб віддаю данину свому учителеві -  який мене ввів у ту дуже цікаву царину Історії України.

6

Мій приїзд до Берлінського університету пізньої осені 1943 р. влаштував мені відомий німецький арабіст Ріхард Гартман. Він сподівався, що я працюватиму на долі ісламо-арабської історії і велів мені читати - тоді вже досить перестарілу. але все ще неперевершену працю "Іслам на Сході і Заході", в 2 т. (1885-1887) Августа Мюллера (1848-1892). Через кілька місяців Гартман захворів і передав мене під опіку своєму колезі Гансу Гейчріху Шедерові (1896-1957). Важко собі уявити більших антиподів як Гартман та Шедер, Перший був добрий спеціаліст, ведучий в проблемах ісламу як релігії, але інші ділянки, напр. тогочасна соціологія, література, теорія історії і т.д. його не цікавили. Він був дуже ввічливий, але закритий у собі страшний формаліст, який не звав жартів і навіть сміятися принехтував. Хоч на його курсі з арабської граматики, яку він дуже скучно проводив, читаючи і дещо коментуючи стандартний наручник Карла Брокельманна, я деякий час був одинокий слухач, все таки, сівши за кафедру, він розпочинав лекцію неодмінною формулою "Мої пані і панове!'

Зате Шедер був людиною Ренесансу.. Я був його учеником в Берліні (194-45) та в Геттінгені (1946-1948). Хоч його головна спеціальність була іраністика, він дуже добре знав семітські мови, тюркські, був не тільки першорядним філологом, знавцем світових літератур (відомий як дослідник Старого Заповіту. творчості Гетe, Г.фон Гофманшталя і Данте), але істориком, філософом, релігознавцем і концертовим піаністом. Дуже відкритий, темпераментний, жив постійно в екстремах. відзначався знаменитою пам'ятю та інтелігенцією. Реагував на думку співбесідника поки цей закінчив її формулювання. Кожна розмова з ним це була духовна "оргія", говорячи словами Лесі Українки. Тільки він, Шедер. міг дешифрувати закодовану догматичну суть релігії Маніхейців, відрізнити їх logos від mythos-y.

Кожна його релігіознавча лекція притягала сотні с гудентіву Геттінгені, куди я прибув весною 1946 р. Промовець він був знаменитий, блискучий, його знання було глибоке; візія, яку він передавав своїм слухачам, була філософічно і  логічно добре  обгрунтована  і відзеркалювала його прекрасне ознайомлення з різномовними першоджерелами. Крім того, він мав талан відтворювати дух кожної епохи якою займався. Із кожної зустрічі з ним, чи на його лекціях та семінарах (на яких він "тероризував" студентів питаннями усяких можливих дисциплін), чи з ним приватно (своїх близьких студентів та докторантів він приймав вдома при каві і тістечках) - виходили ми збагачені новими ідеями та стимулами. Це власне Шедер познайомив мене із творчістю англійського всесвітнього історика Арнольда Тойнбі (1889-1975). соціолога Макса Вебера (1864-1420) та істориками Сходу Йосипом Марквартом (1864-1930) та Васілієм Владиміровичем Бартольдом (1869·- 1930).

Власне лектура твору останнього ("Туркестан в эпоху монгольского нашествия", 1900), мене вполонила (у відміну від твору Мюллера, рекомендованого Гартманом); я найшов там стимул зайнятися першою ісламського кагансько-тюркською династією Карахапідів, що в pp. 840·- 1212 володіла обома Туркестанами, а це в результаті дало мою докторську дисертацію "Караханідські студії", яку я захистив у Геттінгені в 1948 р.

Я дуже багато навчився від Шедера. Перш усього, що є тільки одна історія, один процес світового розвитку - світова історія. Хоч неможливо одній людині повністю оволодіти усіма джерелами світової історії, все таки студіюючи історію однієї країни, не можна трактувати її в Ізоляції. Власна "національна" історія - це складова частина всесвітнього історичного процесу. Шедер перестерігав перед небезпекою індоктринізації, яку приносить зі собою школа, зокрема у трактуванні історії своєї країни. Молодий хлопець дістає у початковий школі вінок патріотичних аксійом, які в дещо іншій формі подаються у середній школі, і взрешті в університеті від "патріотичних" професорів, так  то майбутній історик не може пробити собі перспективи, яка власно є підставою його фаху.

В часи моїх львівських студій я концентрував свою думку на історичні, філософські та соціологічні дисципліни. Я старався уникати свідомо філології, щоб не відволікати своєї уваги "дрібницями". Ще Крип'якевич мене навчив, як це згадано вище, що в історії основним є виробити собі вмілість виділяти центральне від маргінального. А власне в філології кожна кома є важна (тям немає нічого маргінального). Але Шедер мене переконав, що Історик середньовіччя - а таким а тепер ставав, хоч в центрі моєї уваги не була виключно Україна, а й Середня Азія з її пів-кочовими імперіями - мусить бути заразом філологом. Бо тільки уважний філологічний аналіз джерела відкри­ває. - навіть якщо на невеликі фрагмента - код думок тих, хто залишили свої писані свідоцтва. А крім того - сама мова є дуже важне джерело для пізнання оригінальності даної культурно-політичної спільності.

7

B p. 1951 я габілітувався на доцента історії Євразії та алтайської філо­логії в Геттїнгенському університеті. На слідуючий рік (1952) я переїхав до Гамбургу, де в 1957 р. став професором названих фахів. Після нової о переїзду до США на запрошення Гарвардського університету в 1960/61 pp. я спочатку викладав там тюркологічні дисципліни. Один із моїх гарвардськая колег, які мене запросили переїхати з Німеччини до США був Роман Осипович Якобсон (1896-1982). Ми скоро стали близькими приятелями. Я не буду задержуватися над тим, щоб подати тут портрет того великана науки, одного з творців празького лінгвістичного кружка і лінгвістичного структуралізму. Згадаю лише що як Шедер, це був універсальний мислитель і творець. Два сюжети нас зв'язували. Редагуючи лінгвістичну частину своїх "Вибраних творів", Якобсон просив мене допомогти в деяких складних питаннях тюрко-монгольської порівняльної граматики. Другий сюжет був зв'язаний із Якобсонівським хрестоносним походом в обороні автентичності "Слова о полку Ігоревім". Спочатку він просив мене опрацювати орієнтальні елементи "Слова", а опісля подати істоичний коментарій до запланованого ним видання того знаменитого твору. Я з великим запалом кинувся до праці, але виявилося, щоб зики взятися до історичності "Слова" я мусів вияснити початки Русі, цебто повернутися до невиконаних через смерть   планів мого львівського друга Теофіла Коструби.

Праця затяглася - я мусів вивчити старо-ісландську мову. навчитися вживати наукову літературу новими скандинавськими мовами і т.д. Мій друг Роман Осипович зневірився в мені і помер, не побачивши нової версії моєї монографії про '"Слово", яка осталися в снкописі.

Але я завдячую Якобсонові стимул повернутися всеціло до історії України, а також впровадження мене (у частих дружніх розмовах) до суті структуралізму - йому (як теж Юрієві Куриловичеві, моєму львівському учителеві, а пізніше гарвардському колезі). Так повстала моя структурально-функціональна теорія історичної візії на базі встановлених дихотомним аналізом історичних фактів у структурах закінчених історичних циклів.

8

Усе своє науі;ове життя я ділив поміж українською історією та сходознавством. з тим. що до 1968 р. сходознавство було моєю офіційною дисципліною, і с;илою факту я йому більше приділяв уваги. Другий стимул до вмоєї концентрації на українській історії був викликаний потребами української науки. . 1960 ті роки мають спеціяльне місце в історії України. З одної сторони - це "вибух" шестидесятників", плеяди високоталановитих поетів. прозаїків, есеїстів (Ліна Костенко, Іван Драч, Дмитро Павличко, Василь Стус, Вячеслав Чорновіл, Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Віталій Коротич, щоб назвати кілька ведучих імен), а з другої - безмилосердне давлення усіх виявів українського талану "застійним" режимом "прекрасного" Льоні Брежнєва. Це давлення органами КҐБ, посилялося плановою русифікацією всевладного "сірого кардинала" - Суслова. Виглядало, що українству - незважаючи на творчий рух "шестидесятників" - прийшов остаточний кінець.

"Шестидесятники" звернули на українську справу увагу усього культурного світу, а зокрема академічної молоді діаспори.

Це якраз був час. коли я переселився на схід США. де проживає більшість. українського населення. Мене обрала Українська Вільна Академія Наук в Нью-Йорку своїм віце-президентом - і мені прийшлося задумуватися над засобами рятування українства через створення сильної, атрактивної вихідної бази - вільної науки.

В марті 1967 р. я представив на "Круглому Столі" в Нью-Йорку такий план:

Треба створити в одному з найкращих університетів США (найбільш побажаним був би Гарвард, найбагатший університет світу, а заразом найстарший - американський сучасник Київської Могилянської Академії і найвпливовіший) український науковий центр. який складався б із серії  постійних українських кафедр - в першу чергу трьох "національних"' дисциплін: мови,

літератури ( МИСТеЦЬКІ ВИЯВИ мови) та історії (пам'яті народу).  Разом з тим треба

б поширити українські відділення наукової бібліотеки даного університету, щоб можна було опрацьовувати докторантам свої наукові сюжети. Це до деякої міри заступало би національний університет. До того долучувався б Науково-дослідний інститут, який був би мініатурною Академією українознавчих наук, із своїм кожнотижневим семінарієм, міжнародним науковим журналом українознавства та серіями монографій.  Кафедри повніше б включалася до відповідних відділів (департаментів) факультету гуманістичних наук (Faculty of Arts and Sciences); їх головне завдання було б педагогічне: продукувати молодих талановитих дослідників, які сполучували б досвід західного світу із здобутками української науки.

Інститут повинен би бути автономною частиною факультету, де кілька генерацій вчених - професори аспіранти, стажисти, як українського походження, так і чужинецького, iз Гарварду, інших університетів США ї Канади, Европи і Азії - привикали б працювати над українськими сюжетами і в той спосіб першорядні солісти виконували б спільно великі "симфонії" українознавства,

Щоб цей план виконати, треба було найти спосіб його фінансування. На початок треба було приблизно три мільйони доларів. Це головне на встановлення фундації (endowment) для трьох кафедр, які в той час в Гарварді коштували по 600.000 доларів. Установивши фундацію для нової науки, університет зобовязується до кінця свого існування запевнити платню для керівника кафедри та на інші видатки, призначаючи на те 5% від прибутків. Решта йде на посилення капіталу та охорону перед інфляцією. Отже мій план передбачував зібрати серед української громади Північної Америки три - до п'яти мільйонів доларів.

Ця  сума  застрашила    більшість "батьків народу" приявних на "Круглому столі". Але там були присутні також представники студентства. Вони ще в 1957 p. (тоді я ще  працював в Німеччині) самі прийшли до рішенн, що треба заснувати в якомусь університеті кафедру українознавства, щоб там студенти українського походження могли б дізнатися про свої "коріння" - Україну. Вони навіть заснували спеціяльну збіркову організацію "Фонд Катедри українознавства" (який діє по сьогодні) і в час мойого виступу на "Круглому столі" зібрали вже понад 300.000 доларів. Голова ФКУ п. магістр Степан Хемич передав як початок реалізації мойого плану оту суму. Тепер у справу включилася українська преса, головно "Свобода", якої редактор бл. п. Антін Драган зробив справу реалізації мойого плану своєю власною. Маючи оті осяги, я звернувся до президента гарварду проф. Н.Пюзія,

до декана гуманістичного факультету проф. Ф.Форда і до своїх інших впливових колег. Після деяких дискусій вияснення деяких закидів (головно відносно т.зв. українського "антисемітизму"), університет погодився прийняти мій план, під умовою, що українська громада запевнить фінансування.

I так, 22січня 1968с . у 50-ліття проголошення Української Народньої Республіки, був підписаний  договір про створення українських студій в Гарвардському університеті поміж президентом Гарварду та головою ФКУ.

22 січня 1973р. було передано Гарвардові 1.800.000 доларів потрібних на створення трьох постійних кафедр. Згідно з  Гарвардською практикою, кожна із тих нових постійних кафедр дістала ім'я свою "патрона". І так постали: Kaфедра історії України ім. Михайла Грушевського, Кафедра української літератури ім. Дмитра Чижевського та кафедра української філології імені Олександра Потебні.

Мій час в рр. 1967-1989 я головно присвячував поширенню "катедральної релігії", цебто поїздкам організованим президією ФКУ, де я подавав свої обгрунтування, чому потрібні українські кафедри в Гарварді (вибірка моїх промов вийшла 1973 р. окремою книжкою: "Чому катедри українознавства в Гарварді?").

Мої головні аргументи були такі. Після 1861 та 1876 pp. не можна було в Російській імперії розвивані незалежне українознавство як національну науку. Тому при фінансовій та людській співпраці українців із усіх земель, було створено у Львові (на клаптику України, де була конституційна свобода) НТШ,. а пізніше кафедри в Львівському    університеті, зокрема першу кафедру історії України, яку обняв Михайло Грушевський. Тепер, коли Львів попав у таку саму неволю, як Київ, треба було десь у світі, де є найкраще поставлений університет, створити "новий Львів". Такою новою намісткою Києва власне став Гаргард.

Другий аргумент був, ідо якою ми не встановимо механізму для постій­ною допливу свіжої крови для українознавчих наук, які закостеніли на Батьківщині, цебто не створимо можливості виховувати одно за одним покоління висококваліфікованих україністів - українство піде з нами до могили.

Понад 10 років я об'їздив українські громади в США та Канаді, посвячуючи на те до 4 днів у тижні. Було так, що одного дня я говорив в Нью-Йорку, другого в Чікаго, а третього десь у Сан-Франціско, або Лос Анджелес.

Великим святом було для мене, коли в  1973 р. відбувся публічний захист дисертації мого першого докторанта з історії України - Ореста Субтельного    в приявності президента університету Д.Бока, декана Г.Росовського, десятків професорів та більше тисячі членів української громади. Тема була про діяльність гетьмана Пилипа Орлика (на базі його щоденних записок), наслідника Мазепи, а промоторами крім мене були б. професор Київського університету Олександр Оглоблин та ректор Ягайлонського університетy Андрій Гєровський.

Ця загальноуніверститетська подія поживила нашу збіркову кампанію- і вміжчасі Український Науковий Інститут із своїм будинком дістав забезпечення свого майбутнього завдяки власній фундації (endowment) системі Гарварду. Очевидно, що збірка надалі продовжується, бо науковій інституції усе потрібні нові видатки.

9

У 1980-х pp. було ясно, що Україна не зможе гідно відсвяткувати своє  Тисячеліття, цебто Tисячеліття Християнства Русі. Знов Київ мусив дістати заступника.

Провідні круги української діаспори звернулися до мене із проханням виробити план святкування на світовому рівні. Я подав свій план досить коштовний (біля 10-ти мільйонів доларів), якого фінансування перебрав на себе громадський Комітет Тисячеліття в Нью-Йорку, очолюваний лікарем-дантистом др. Степаном Ворохом. План передбачував чотири складові частини:

Міжнародний Науковий Конгрес в 1988 р.. в Равенні (Італія); місце те вибране тому, що це була добра замістка Києва, бо хоч Равенна лежить в католицькій Італії, протягом існування Візантійської імперії в Равенні  резидував егзарх царгородського патріарха. Я був дуже щасливий, що із кількох запрошених українських вчених, професор П.Толочко з Києва міг прибути до Равенни і взяти активну участь у працях Конгресу. Праці Конгресу появилися у 1990 р.. товстою книгою.

Друга складова частина мого проекту (відомого тепер як "Гарвардський проекг Тисячеліття") це Корпус української творчості від початків аж до "Енеїди" Котляревського (1978). Корпус "Гарвардська біблійіотека давньої української літератури" запланований у 150-ти томах у трьох серіях: факсімілє оригіналів, англійський переклад та український переклад. Тут знов Гарвар­дові пришилось перебрати роль Української Академії Наук. При активній співпраці вчених цілого світу досі видано  10 томів оригіналів та 4 томи перекладів на англійську мову. Вміжчасі у роботу включилася також ваша Академія Наук, якої відділ старої української літератури (проф. О.Мишанич) перебрав на себе переклади на українську мову.

Третій компонент проекту - це велика трьохчастинна енциклопедія українського християнства. Перший том, присвячений історії християнства на Україні, мабуть у двох томах, зараз у стадії редакції. Другий (теорія і догма) та третій (мистецтво та адміністрація) ще у стадії підіготовки.

Четверта частина - це створення кафедри української релігійної думки у системі Гарвардської Теологічної Школи. Під цю пору в даній ділянці уже працюють два докторанти: один православний і один католик.

"Гарвардський проект" дуже підняв повагу української науки в науковому світі. Тепер можна було легко створити те, що було заплановано ще у 1968 році (теоретично у Празі). Повстала в Геркуланумі (Італія) "Міжнародна Асоціація україністів" (МАУ), якої зачинателями стали Гарвардський Український Науковий Інститут, Університетський Східний Інститут в Неаполі та Академія Наук УРСР у Києві.

Свою працю над створенням українського наукового центру у системі Гарварду та названі розгалуження я важаю більшим вкладом в українську наукv, завершенням мого шляху історика України, як усі мої понад 800 наукових праць (книг, статей, рецензій) із різних ділянок історії і філології України та всієї Євразії

***

На жаль я не можу відтворити тут стимули усіх тих, від яких я найбільше навчився, навіть більше чим від своїх учителів та колег. Я маю на увазі сотні моїх студентів, істориків і сходознавців, які своїми не раз на перший погляд невинними (а то на їх думку "дурними" питаннями), заставляли мене повсякчасно бути на сторожі та оставатися інтелектуально живим до мойого тепер уже все таки заавансованого віку. Їм я найбільше остався в довгу, і їм присвячую оті вибрані короткі спогади-етюди.