Тема 2. Історична думка епохи середньовіччя

1. Головні ідеї християнської історіографії. "Град Божий" Августина Блаженного.

2. Західноєвропейська латиномовна історична література.

3. Візантійська історіографія.

4. Західнослов’янська історіографія.

Джерела:

1. Григорий Турский. История франков. – М., 1987.

2. Гельмольд. Славянская хроника. – М., 1963.

3. Гальфрид Монмутский. История бриттов. Жизнь Мерлина. – М., 1984.

4. Лев Диакон. История. – М., 1988.

5. Иордан. О происхождении и деяниях готов. – М., 1989.

6. Константин Багрянородный. Об управлении империей. – М., 1989.

7. Прокопий из Кесарии. Война с готами. – М., 1950.

8. Прокопий из Кесарии. Тайная история. – М., 1993.

9. Рихер Реймсский. История. – М., 1997.

10. Памятники средневековой латинской литературы 4-14 вв. – М., 1970-1972. – Кн. 1-2.

11. Памятники византийской литературы 4-14 вв. – М., 1968-1969. – Кн.1-2.

12. "Великая хроника" о Польше, Руси и их соседях в 11-13 ст. – М., 1987.

13. Галл Аноним. Хроника и деяния князей и правителей польских. – М., 1961.

14. Козьма Пражский. Чешская хроника. – М., 1985.

15. Длугош Ян. Грюнвальдская битва. – М., 1962.

Література:

1. Средневековая Европа глазами историков. – М., 1993. – Т.1-3.

2. Вайнштейн О.Л. Западноевропейская средневековая историография. – М., Л., 1964.

3. Вайнштейн О.Л. Истрия средних веков в связи с развитием исторической мысли от начала средних веков. – М., Л., 1940.

4. Косминский Е.А. Историография средних веков. – М., 1963.

5. Удальцова З.В. Византийская культура. – М., 1988.

Методичні рекомендації

Відповідь на перше питання доцільно розпочати з визначення місця історичних творів в культурі середньовіччя, що були чисельними і різноманітними за своєю тематикою і жанрам: аннали, хроніки, біографічні та автобіографічні твори, історії окремих світських і церковних співтовариств, генеалогії правлячих і аристократичних династій, агіографічні твори тощо. Слід зауважити, що середньовічні автори, наслідуючи античних, сприймали минуле як скарбницю прикладів, що демонстрували зразки гідної або іншої поведінки і виявляли типові ситуації трагічного чи щасливого ходу подій; минуле переосмислювалося в категоріях моралі та етики, слугувало джерелом повчання. Зазвичай, історичне оповідання мало свого роду хронологічний каркас, в середині якого довільно групувалися факти минулого. Слід пам’ятати, що основи християнської богословської історії були закладені головним теологом латинської церкви Аврелієм Августином, єпископом Гіппонським. Тут також слід зупинитися на творчості першого англійського історика Беди Досточтимого, який ввів в історіографію відлік часу від Різдва Христового, що почав широко застосовуватись в ХІ ст.

Друге питання слід проаналізувати хронічки «Діяння саксів» німецького історика Відукінда Корвейськогою Намагаючись прославити подвиги саксів та їх королів, він на основі саг, пісень, переказів, античних і середньовічних джерел, власної поінформованості описав історію саксів і королів Саксонської династії (Генріха І і Оттона І). При характеристиці праці Відукінда доцільно наводити цитати із її тексту. Також варто охарактеризувати життя та діяльність Тітмара Мерзебурзького – німецького хроніста і церковного діяча, та наголосити на його праці «Хроніки» над якою він працював у 1012 – 1018 рр. Хроніка насичена багатим фактичним матеріалом, який стосується, в тому числі, німецько-слов’янських взаємин. Варто також проаналізувати історичні погляди італійського ченця Іоахима Флорського ,який у своїх творах «Вічне Євангеліє», «Вступ до апокаліпсису» та ін. стверджував, що після послідовної зміни ряду царств, чи «станів», настане тисячолітнє царство Христа на землі. Також необхідно зупинитися на історичних поглядах Гвіберта Ножанського – відомого середньовічного хроніста, що належав до французької знаті. Він був автором ряду творів, серед яких: «Діяння Бога через франків», автобіографічної праці «Про моє життя» та ін., що служать блискучим зразком критичного налаштування середньовічних хроністів. Варто звернути увагу на єпископа м. Тур у Галлії Григорій Турський (бл.540-593), який походив з галло-римської аристократії, котра захопила в свої руки усі вищі церковні посади у меровінзькій Галлії. У праці "Десять книг історій" (відомої також під назвою "Історія франків") він подав всесвітню історію згідно з августинською схемою, протиставивши церковні і світські справи. Будучи підданим франкських королів, він не піддавав сумніву їхнє право на правління, а закликав слідувати догматам віри.

Щодо третього питання варто з’ясувати особливості культурного розвитку Візантії, в тому числі й у сфері історіописання, зумовлених низкою чинників. На основі аналізу творів авторів початкового періоду візантійської історіографії (пізньоантична історична проза, церковні історики, Прокопій Кесарійський) потрібно довести, що для них було характерним збереженнм традицій античних оповідань про історію, а домінуючими рисами були виняткова увага до світських і політичних подій, спадщини Римської імперії, моральна риторика і дидактичний пафос творів, турбота про літературну виразність і драматизм оповідань. Щодо історичної думки класичного періоду

практично припинилося створення історичних творів світського характеру. Головним жанром стає всесвітньо-історична хроніка, зорієнтована на біблійну модель історії людства, починаючи від створення світу. Автори цього періоду широко використовують легенди і казкові оповідання, не відокремлюючи їх від достовірних відомостей. При характеристиці праць візантійських авторів доцільно наводити цитати із текстів їх творів. Завершальний період візантійської історії, що характеризувався розвитком попередніх тенденцій і не був відзначений новими оригінальними явищами. Історіографічна продукція цього періоду відображала співіснування двох достатньо відособлених традицій: світської і церковної. Представники світської традиції належали до кола ерудитів і прихильників класичної освіти.

Даючи відповідь на четверте питання слід вказати, що не менш значущим є також той факт, що візантійська цивілізація багато в чому визначила специфіку формування суспільної свідомості і, відповідно, форм соціальної організації багатьох східноєвропейських народів від Балкан до Кавказу, насамперед слов'янських.

Яскравим прикладом візантійських культурних впливів була Давньоруська державність —Київська Русь. Виникнення і зміцнення Давньоруської державності покликало до життя запровадження літописання — запису найважливіших подій по роках на зразок візантійських хронік і бревіаріїв, які складалися освіченими ченцями монастирів. Давньоруська історіографія від початків створила ряд крупних історичних творів, серед яких "Повість минулих літ" (або "Літопис Руський"), що був написаний ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором на початку XII ст. і увійшов складовою частиною у численні літописні зведення пізнішого періоду (XIV-XV ст.). Заслуговує на увагу той факт, що церковнослов'янська мова, якою складалися літописи, залишалася доступною і зрозумілою для більш широких соціальних прошарків, ніж латинська у Західній Європі.