Розділ другий

Дійшовши висновку, що дитина матиме нещасливу долю, якщо її належно не підготувати до життя, дядько Максим узявся виховувати хлопчика на свій розсуд. Малий мав жваву, але нервову вдачу. Він швидко навчився розрізняти людей і предмети, світ пізнавав за звуками й на дотик.

Зовні Петрусь майже нічим не відрізнявся від однолітків. Він добре орієнтувався в будинку й на подвір'ї. Незнайомі люди з першого погляду навіть не помічали його вади.

Одного дня хлопчик почув, як слуга Йохим грає на сопілці, й був вражений чарівною й водночас простою мелодією. Відтоді Петрусь щовечора навідувався до Йохима, аби навчитися його мистецтва. Помітивши захоплення малого, мати придбала фортепіано і почала займатися з ним музикою. Селянська дудка Йохима подобалася Петрусеві більше, однак він виявив неабиякі здібності, опановуючи фортепіано.

Вирішивши, що це буде на краще, дядько Максим запропонував Йохимові заспівати Петрусеві українських пісень.

XI

(...) — А це буде «хлопська» пісня? — запитав хлопчик. — Я розумію «по-хлопському». Максим зітхнув. Він був романтик і колись мріяв про нову Січ.

— Ех, малий! Це не хлопські пісні... Це пісні дужого, вільного народу. Твої діди по матері співали їх на степах по Дніпру, і по Дунаю, і на Чорному морі... Ну, та ти зрозумієш це колись, а тепер, — додав він задумливо, — боюсь я іншого... (...)

XII

Максим з хлопчиком сіли на сіні, а Йохим приліг на свою лавку (ця поза найбільше відповідала його артистичному настроєві) і, подумавши з хвилину, заспівав. Випадково чи чуйним інстинктом він обрав пісню дуже вдало. Він зупинився на історичній картині: Ой, там на горі та й женці жнуть. Кожному, хто чув цю прекрасну народну пісню в належному виконанні, напевно запав у пам'ять її старовинний мотив, високий, протяглий, ніби повитий смутком історичного спогаду. У ній немає подій, кривавих січ і подвигів. Це й не прощання козака з милою, не молодецький наскок, не експедиція на чайках1 синім морем та Дунаєм. Це тільки одна миттєва картина, що спливла вмить у згадці українця як неясна мрія, як уривок зі сну про історичне минуле. Серед буденного й сірого теперішнього дня в його уяві постала враз ця картина, невиразна, туманна, повита тим особливим смутком, яким віє від зниклої вже рідної давнини. Зниклої, але ще не без сліду! Про неї говорять іще високі могили, де лежать козацькі кості, де опівночі загоряються вогні, звідки чути ночами важкий стогін. Про неї говорить і народний переказ, і, змовкаючи дедалі більше, народна пісня: Ой, там на горі та й женці жнуть, А попід горою, попід зеленою Козаки йдуть!.. Козаки йдуть!.. (...)

XIII

Хлопчик слухав з потьмареним і смутним обличчям. Коли співець співав про гору, на якій жнуть женці, уява тієї ж миті переносила Петруся на висоту знайомої йому скелі. Він пізнав її тому, що внизу хлюпотить річка ледве чутними ударами хвилі об камінь. Він уже знає також, що таке женці, він чує брязкання серпів і шурхіт зжатого колосся.

А коли пісня переходила до того, що діється під горою, уява сліпого слухача миттєво зводила його з вершин у долину... (...)