Інфляційний розрив

Тепер розглянемо протилежну ситуацію, коли економіка знаходиться в стані повної зайнятості, а заплановані сукупні витрати є надмірними порівняно з потенційно необхідними сукупними видатками. Графічна інтерпретація цієї ситуації подається на рис. 9.6.

Згідно з рис. 9.6 для закупівлі потенційного ВВП економіка має спрямувати сукупних витрат на суму 200 од., у складі яких автономні витрати дорівнюють І₀. Але в дійсності її заплановані сукупні витрати складають 280 од., а заплановані автономні витрати також більші. Рис. 9.6 показує, що за таких умов в економіці має місце надлишок запланованих сукупних витрат, який викликається надлишком запланованих автономних витрат. Тому фактичний ВВП перевищує потенційний ВВП.

Враховуємо, що економіка знаходиться в стані повної зайнятості і повністю використовує свої наявні виробничі потужності. За таких умов реалістично припустити, що фактичний ВВП може перевищити потенційний ВВП лише номінально, тобто виключно за рахунок зростання цін. Це означає, що:

ВВПф=ВВПп.∙Іц,

ВВПф>ВВПп.

Таке явище дістало назву «інфляційний розрив», який ми позначаємо символом ∆Ваі.

Графічно інфляційний розрив - це відрізок, який відображає відстань по вертикалі між лініями потенційно необхідних автономних витрат і запланованих автономних витрат. Він являє собою таку величину, на яку заплановані автономні витрати перевищують потенційно необхідні автономні витрати, тобто:

∆Ваі = І₀₂-І₀₀.

Такий розрив називається інфляційним тому, що в умовах повної зайнятості він викликає таке зростання запланованих сукупних витрат, яке повністю трансформується у приріст цін і не збільшує обсяг виробництва. Цей приріст цін можна визначити так:

∆Іц=ВВПп∙Іц-ВВПп.=ВВПп.∙(Іц-1).

Інфляційний розрив викликає інфляційне збільшення фактичного ВВП порівняно з потенційним ВВП на мультиплікативній основі. Звідси можна зробити висновок, що потенційний ВВП номінально менше за фактичний ВВП на величину інфляційного розриву, помножену на мультиплікатор витрат:

ВВПп.=ВВПп.∙Іц-∆Ваі∙k, звідси:

∆Ваі∙k=ВВПп(Іц-1),

∆Ваі=(ВВПп.(Іц-1))/ k. (9.6)

Врахуємо, що згідно з рівнянням вираз ВВПп(Іц-1) відображає величину, на яку фактичний ВВП перевищує потенційний ВВП за рахунок інфляції. Це дає підстави стверджувати, що інфляційний розрив є такою величиною скорочення запланованих автономних витрат, яка на мультиплікативній основі здатна забезпечити номінальне зменшення фактичного ВВП до потенційного рівня лише за рахунок зменшення цін.

Інфляційний розрив, визначений за формулою (9.6), відповідає умовам повної зайнятості. За таких умов сукупний попит, що перевищує потенційно можливу сукупну пропозицію, тобто потенційний ВВП, не збільшує обсяг виробництва, а викликає лише зростання цін, тобто інфляцію. Але ми знаємо, що інколи зростання сукупного попиту в умовах повної зайнятості може викликати не лише інфляційне зростання, а й надмірну зайнятість, тобто тимчасовий вихід фактичних обсягів виробництва за межі потенційного ВВП. Це дає підстави стверджувати, що в економіці з надмірною зайнятістю може виникати інфляційно-експансійний розрив, який ми позначимо символом ∆Ваіе. В цьому разі фактичний ВВП перевищує потенційний ВВП як інфляційно так і реально, тобто:

ВВПф.=(ВВПп.+∆ВВПф.)∙Іц

Звідси потенційний ВВП визначиться за такою формулою:

ВВПп. = (ВВПп.+∆ВВПф.)∙Іц - ∆Ваіе∙k.

Після перетворень отримаємо:

∆Ваіе∙k=(ВВПп.+∆ВВПф.)∙(Іц-1)+∆ВВПф. (9.7)

В правій частині рівняння (9.7) вираз (ВВПп.+∆ВВПф.)∙(Іц-1) відображає приріст цін в економіці, тобто приріст фактичного ВВП лише за рахунок інфляції, а вираз ∆ВВПф показує приріст фактичного ВВП лише за рахунок збільшення обсягів виробництва. Отже, в умовах надмірної зайнятості надлишок запланованих автономних витрат - це інфляційно-експансійний розрив. Його відмінність від інфляційного розриву полягає в тому, що певна частка надлишку запланованих автономних витрат трансформується у зростання обсягів виробництва.

Спираючись на рівняння (9.7), можна визначити інфляційно-експансійний розрив:

∆Ваіе =((ВВПп.+∆ВВПф.)∙(Іц-1)+∆ВВПф)/ k.

Інструментарій рецесійного та інфляційного розриву є важливим елементом кейнсіанської теорії. Його використання дозволяє обґрунтувати певні висновки для макроекономічної політики, спрямовані на усунення рецесії в економіці або інфляційного зростання.