52. Свобода як умова буття вартостей. Проблема ієрархії вартостей.

Однією із найвищих людських (суспільних) цінностей є свобода - особливий стан зумовленості духовної реальності; універсалія культури суб'єктивного ряду, що фіксує можливість діяльності і поведінки за відсутності зовнішнього примусу. Філософія народжувалася як свободомислення. Якщо філософія є квінтесенцією (найголовнішим, найсуттєвішим) культури, то свобода - душею філософії. Смислоутворювальною основою реального людського буття є аксіологічні чесноти, вони визначають характер світо-ставлення особистості, зумовлюють його оптимістичну чи песимістичну спрямованість, що на сьогодні має важливе значення. Невипадково чимало сучасних філософів вважають, що проблематика цінностей виходить на передній план серед всіх філософських напрямів XX-XXI ст.  53. Праця як вартість. Теорія "сродної праці" як самоствердження особи: Г.Сковорода. 

Досліджено й осмислено соціально-філософські аспекти концепції "Сродної" праці Г.Сковороди, розглянутої як одну з найважливіших передумов досягнення людиною щастя, реалізації людського способу життєдіяльності, самоствердження, самопізнання. Необхідність самопізнання зумовлено потребою усвідомлення змісту, напрямку та мети своєї діяльності, бажанням проникнути у таємниці природи і закономірності суспільного буття. "Сродну" працю представлено як основу діяльності, спрямованої на користь суспільства, що є визначальним фактором для відродження національних коренів та морального закону "всередині нас". Розкрито сутнісні особливості "сродності" та форми її вияву - здібності, нахили, що дозволяє визначити її ("сродність") як внутрішній стимул, потребу у виявленні та реалізації своїх сутнісних сил. "Сродна" праця допомагає людині знайти форми індивідуального вираження своїх думок і почуттів. Уміння виплекати свій задум і втілити його на відповідному матеріалі шляхом засередженості та напруженості душевних сил, бажання вираження вселюдського у кожному одиночному є лейтмотивом становлення особистості.

Історична своєрідність розв'язання основного питання філософії Сковородою полягає в тому, що воно не постає для нього у вигляді «чистої» онтології чи гносеології, а насамперед як методологічна основа розв'язання проблем філософії моралі. Питання про відношення матерії і духу, буття і свідомості не знімаються ним, а органічно сполучаються з ученням про людину, а гносеологічні завдання змикаються з концепцією самопізнання... Обгрунтування потреби людини в сродній праці є одним з найважливіших висновків концепції сродності. Згідно з твердженням Сковороди, сродна праця є водночас і потребою людського тіла, і потребою духовною, оскільки вона звеселяє дух, приносить задоволення і насолоду. Сродна діяльність характеризується тим, що вона однаково корисна й для того, хто знайшов своє покликання, і для суспільства. Цією єдністю суспільного і особистого інтересу сродна праця відрізняється від випадкової праці, обраної з міркувань користі, слави чи гордості. Тому уважне ставлення до самого себе, турбота про власний духовний світ матиме значення для інших людей. Сковорода закликає працювати заради власної користі, дбати про потрібне для себе і тим самим про досягнення свободи. Де міркування важливе для розуміння філософії і моралі Сковороди в цілому. Проте було б помилковим вважати, що ця заслуга належить винятково Сковороді. Вже в «Діоптрі», що користувалася значною популярністю, говориться про величезне значення праці в житті людини. Там знаходимо такі думки) «Как птица рождена летать, так й человек работать», «Человек живет лишь тогда, когда занят трудом», «Праздность єсть нечто иное как смерть й погребеніе человека живого». Подібні думки висловлювали й інші українські попередники Сковороди, які обстоювали погляд на працю як на одне з джерел моралі. Новим у поглядах Сковороди була не вимога праці взагалі, а вимога «природної» праці.

Значення цієї ідеї в тих історичних умовах, коли через соціально-історичні обставини розвитку відбувався процес інтенсивного закріплення привілеїв паразитичної верхівки суспільства, було вельми актуальним. Участь у процесі праці є не тільки виразом суспільної корисності людини, а й найголовнішою умовою, за якої людина тільки й може досягти щастя. Те, що в сродності філософ насамперед ставить питання про працю, надає його вченню соціального звучання, бо воно спрямовувалося проти паразитизму панівних класів, що живуть за рахунок привласнення наслідків праці трудящих.

Сковорода симпатизує передусім таким видам праці, як землеробство та ремесло, які в його очах мають більшу моральну цінність, ніж, наприклад, деякі науки. Він всіляко підкреслює переваги цих видів праці перед іншими, наголошуючи на тому, що вони суспільству потрібніші за інші. Землеробство в очах Сковороди має ту привабливість, що воно не веде до згубного відриву людини від природного середовища і дає міцну насолоду землеробам.

.54.Місце добра в структурі людських вартостей

Добро є фундаментаментальною категорією етичної аксіології.

Поняття "добро" пов'язане з поняттям "благо" (у багатьох мовах — латині, німецькій, англійській та ін. — ці поняття позначаються одним терміном). Обидва вони є ціннісними уявленнями про світ, які відображають позитивне трактування чогось щодо певного стандарту. Проте є між цими поняттями й істотна відмінність.

Благо — це позитивна здійсненність для людини буття загалом. У буденному житті "благо" вживається, переважно, в множині — "блага", — де воно засвідчує матеріальні достатки, різноманітні сприятливі для життя умови (економічні, технічні, технологічні, культурні та духовні). Благом є талан, сприятлива погода, добра дорога, вчасна зустріч, потрібна ситуація тощо — тобто все те, що робить життя людини вдалим, успішним і, зрештою, щасливим, хоча часто все це не залежать від самої людини.

Сутнісний зміст поняття "добро" випливає з протиставлення такій важливій етичній категорії, як моральне зло. Проблема співвідношення добра та зла цікавила людство віддавна і була однією з ключових у філософській традиції. Аналіз різних концепцій визначив кілька підходів до вирішення цієї проблеми.

Перший підхід абсолютизував природу добра та зла. Ці категорії мають власну природу, що заперечують одна одну. Добро та зло ніколи не можуть переходити одне в одне, вони є однопорядковими категоріями. Так усвідомлювали співіснування добра та зла зороастризм, маніхейство та ін.

В історії етичної думки цього підходу дотримувалися давньогрецькі філософи Сократ і Платон. Наприклад, за Платоном Добро існує в світі ідей (всесвітньої душі, Бога); зло — у світі чуттєвих речей. Природа людини поєднує два начала — безсмертну душу, причетну до всесвітньої Душі, та тіло як частину загального тілесного. Душа людини в результаті тертя з недосконалим матеріальним тілом, забуває про сутність вищої Ідеї — добро. Пригадати це вона може через відречення від тіла, від плотських насолод.

Другий підхід вирішує проблему співвідношення добра та зла в дусі світових релігій. Він абсолютизує природу добра. Зло ж визнається завжди як відносне. Так, у християнстві абсолютним світовим началом є божественне добро, чи абсолютно добрий Бог. Зло — це результат помилкових або порочних рішень людини (вільної в своєму виборі), провокованих Дияволом. Диявол (або Сатана) — це не однопорядкова Богові сила. Це заблудлий син Божий. Отож перед людиною завжди стоїть проблема вибору не між абсолютами добра та зла, а між добром, яке потенційно абсолютне, і злом, котре завжди відносне.

Недоліками обох підходів є онтологічний розгляд природи добра та зла, тоді як природу потрібно досліджувати аксіологічно.

Поняття "добро" — це етична категорія, що містить нормативно-ціннісний елемент і характеризує найвищу духовну цінність. В історії філософської думки спроби дати змістовно-ціннісне визначення добра зводилися до кількох підходів.

Гедонізм (від грецьк. Hedone — насолода) — це філософсько-етичне вчення було засноване давньогрецьким мислителем, учнем Сократа Аристіппом з Кірени. Відповідно до цього вчення, найвищим або єдиним добром є задоволення (насолода). Принцип задоволення досягається розважливістю.

Утилітаризм (від лат. utilitas — користь, зиск) — учення, котре вбачало сутність добра в зиску. Представники цього напрямку: англійські філософи І. Бентам, Дж. Мілль, російський мислитель М. Чернишевський. Зокрема, М. Чернишевський дав таке визначення добра: "Добро — це нібито найвищий ступінь користі".

Евдемонізм (від грецьк. Eudemonia — щастя, блаженство) — учення, засноване Епікуром. Прихильником цієї позиції був і мислитель Нового часу Б. Спіноза. Сутністю добра й вищим принципом моральної поведінки, за Епікуром, є щастя. Справжнє щастя полягає в незалежності, внутрішньому спокої, безтурботності, атараксії (з грецьк. аtaraxia — незворушність) індивіда.

Прагматизм (від лат. pragma — справа, дія) — філософський напрямок, що зародився в 70-х рр. XIX ст. у США й набув поширення у XX ст. напередодні Другої світової війни. За прагматизмом, добро — це відповідні обставини, що сприяють дії, тобто основою добра є практична ефективність.

Еволюціонізм (від лат. evolutio — розгортання) — напрямок, згідно з яким моральне добро є проявом "більш високого" ступеня розвитку людства, представник цієї філософсько-етичної позиції англійський філософ-позитивіст Г. Спенсер.

Метафізична концепція. Одним з представників цієї концепції був німецький філософ І. Кант, який розробив учення про категоричний імператив. За І. Кантом, добро має позаемпіричну, надчуттєву природу та є атрибутом автономної моральної волі. Добро є суттю виконання морального закону (категоричного імперативу).

Нині єдиного підходу до пояснення категорії добра не існує та не може існувати. Адже його визначеність залежить від суб'єктивних факторів. Наполягали на цьому ще як представники давньої філософської думки — софісти (Протагор, Горгій, Гіппій), скептики (Піррон, Енесідем, Секст Емпірик), так і філософи Нового та Новітнього часів — Т. Гоббс, неопозитивісти (А. Айєр, Б. Рассел, Р. Карнап, X. Рейхенбах. Так сформувався релятивістський підхід до потрактування природи добра (і зла також). Приміром, скептики твердили, що існує стільки рівноцінних моральних суджень, скільки є народів і осіб; а неопозитивісти зазначали, що моральні судження не можна перевірити за допомогою досвіду, оскільки вони не є ні істинними, ні хибними. Англійський філософ-етик Дж. Мур у трактаті "Принципи етики" (1903) стверджував: визначити власне добро в принципі неможливо, добро ґрунтується на інтуїтивній природі, а всі спроби визначити добро є натуралістичною помилкою.

Проте релятивістська позиція не має бути остаточною. У крайньому своєму прояві вона може призвести до того, що людина завжди зможе виправдати свої діяння чи ситуацією, чи її суб'єктивним баченням. У результаті ми отримаємо те, чим закінчилася антична філософська думка – всеохопний скептицизм, згідно з яким наука взагалі не потрібна, оскільки пізнати нічого неможливо Тема 10. Філософія культури.  55.Етнолого-історичні теорії культури. Тайлор. Фразер.

Етнологія — наука про пізнання народів, прогресу і цивілізацій. Першим, хто започаткував етнологічні теорії (біологічний дифузіонізм та культурний еволюціонізм), був Хосе де Акоста.

Еволюціонізм — перша етнологічна теорія, формування якої почалося в середині 19 ст. Джерела її — у принципі розвитку в природознавстві, що завершився появою теорії еволюції. Свою основну задачу прибічники еволюціонізму в науці про культуру бачили в тому, щоб відкрити й пояснити загальні закономірності розвитку культури, у зіставленні рівнів розвитку культури різних народів. Представники еволюціонізму в Великобританії — Герберт Спенсер, Едвард Тайлор, Джеймс Фрейзер, у Німеччині — Адольф Бастіан, Теодор Вайц, Генхір Шурц; у Франції — Шарль Летурно; у США — Льюїс Генрі Морган. Завдяки їх дослідженням культура, що раніше являла собою сукупність окремих типів і форм, набула цілісність, її було систематизовано.

Засновником еволюціонізму в етнології вважають Едварда Тайлора (1832 — 1917). Вважав, що всі культури проходять однаковий шлях еволюції від дикості до цивілізації; різні рівні розвитку культур різних народів не залежать від расових відмінностей. Теорії виродження Ж. де Местра Тайлор протиставив ідею прогресивного розвитку культури. При цьому він допускав можливість деградації культур в окремих випадках. У своїх роздумах він спирався на те, що людина — частина природи, що розвивається у зв'язку з її закономірностями. Всі люди однакові за своїми психологічним й інтелектуальним потенціалом. Він стверджував, що еволюція культуриіманентна.

Герберт Спенсер запропонував концепцію еволюції як особливого типу послідовних змін культурних феноменів від однорідних (гомогенності) до узгодженої неоднорідності (гетерогенність). Проводив аналогію суспільства й організму. Культури (або суспільства) розвиваються під впливом зовнішніх (географічне середовище, сусідні культури) й внутрішніх (фізична природа людини, розбіжності психологічних якостей) факторів. «Відсталі» культури були створені фізично, інтелектуально й морально нерозвинутими людьми. Із ранніх стадій людської передісторії продовжується повільна адаптація людьми природи.

Виділив два боки історичного розвитку суспільства — диференціація та інтеграція. Розвиток починається з кількісного зростання, збільшення кількості елементів, що складають культуру. Кількісне зростання веде до диференціації цілого на окремі частини.

Адольф Бастіан вважав, що всі люди на ранньому етапі розвитку людства мали однакову психічну структуру — систему адаптації до історично-географічних умов. Це підтверджується тим, що елементарні ідеї багатьох культур схожі між собою. Розвиток суспільства відбувається в формі кругообігу. Цикл розвитку може продовжуватися, якщо для цього є стимули. Чим більше народ пов'язаний із географічним середовищем, тим менше він піддається історичним змінам.

Льюїс Генрі Морган досліджував місто й роль родового строю в історії людства, історію формування сімейно-шлюбних відносин, періодизація історії людства.

Усю історію він поділив на два періоди: ранній — організація, що базується на родах, племенах; пізній — політична організація, що заснована на різних відношеннях людей до території та власності.

Зробив спробу періодизації первісної культури. Це дозволило об'єднати етнографічні, історичні й археологічні факти.

Із теорій еволюціоністів було зроблено ідеологічний висновок: якщо всі народи розвиваються за єдиною схемою і верхівкою в цій схемі вважають європейське суспільство, то імперії, що захоплюють нові колонії, допомагають їм таким чином пришвидшити розвиток.

Проте представники еволюціонізму не намагалися пояснити причину виникнення культури.

Фрезер (Frazer) Джеймс Джордж (1854-1941) - шотландський антрополог, представник еволюціоністської школи. Займався антропологією, до якої його привернула методологія еволюціонізму. Найбільшу популярність Ф. принесла публікація фундаментального 12-томного праці «Золота гілка» (1914), який вважається найбільш масштабним прикладом застосування порівняльно-історичного методу, здійсненим окремим автором. Спираючись на величезний фактичний матеріал, Ф. доводив, що в своєму інтелектуальному розвитку людство послідовно проходить три стадії розвитку: магії, релігії, науки. Всі ці три феномена він розглядав як «ідеї про ідеї», «теорії про мислення». Розвівши поняття магії і релігії, Ф. пішов далі Тайлора в розробці теорії еволюції свідомості. Ф. представляв магію в якості ранньої форми наукового знання, заснованого на хибному уявленні про послідовність причини і наслідку. Релігія на цьому тлі представлялася більш складним явищем, компенсуючим стан непевності. Наука, що приходить на зміну релігії, повертає, по Ф., людську свідомість до розуміння причинно-наслідкових відносин, заснованому на осмисленні їх справжніх кореляцій. Процес переходу від магії через релігію до науки, по Ф., породжений виключно однією причиною - вродженим прагненням мислення до самовдосконалення.