Розділ 4 катеринославщина та херсонщина: завершальний етап боротьби повстанства проти радянської влади (1921-1930)

Після розгрому основних ворогів радянської влади і ліквідації фронтів громадянської війни у листопаді 1920 року перед більшовиками постало нове важливе завдання: знищити широкий селянський повстанський рух на Україні. Найбільш загрозливих масштабів селянські заворушення та повнокровна партизанська війна набули в Київській та Катеринославській губерніях. Якщо повстанці Київщини перебували під організаційним впливом петлюрівців, то Катеринославщина характеризувалась складним сплетінням анархічної та національної ідеології.

Причинами селянських виступів, як свідчать документи, були: продрозкладка, мобілізації, протиправні і часто аморальні дії представників радянської влади. Крім того, значна частина повстанців боролась проти більшовиків, оскільки не визнавала їх влади, не вважаючи її народною.

Розгортанню партизанського руху сприяли об’єктивні умови Катеринославщини: наявність у губернії великих лісових масивів та переважання у соціальній структурі селянства прошарку заможних господарів. Саме їх співробітники Катеринославської губернської надзвичайної комісії характеризували «куркульськими» з «петлюрівським відтінком та махновським елементом» [див. про це 1]. Між тим, до «куркулів» органами радянської влади було зараховано на Катеринославщині 56% селянських господарств. А це понад 30% населення! До речі, саме заможні селяни, хуторяни були міцною базою для повстанців-петлюрівців. Петлюрівці в їх очах були захисниками майбутньої міцної української влади – УНР, альтернативою безглуздому більшовицькому режиму та махновській анархії. Цікавою особливістю петлюрівського руху на Катеринославщині та Херсонщині було те, що «націоналістів», «самостійників» активно підтримували колоністи – німці та меноніти. Жорстокі розправи над мешканцями німецьких колоній під час громадянської війни, які вчиняли «інтернаціоналісти»-махновці, зробили їх надійними союзниками петлюрівців. Отже, петлюрівський повстанський рух спирався на значні прошарки населення губернії (мешканців колоній, хуторян, заможні верстви селянства та українську інтелігенцію[ див. 1,117-119].

Радянська влада в 1921 році продовжувала у своїх відносинах із непокірним українським селянством використовувати терористичні методи. Широкого розповсюдження набуває система заручництва в разі невиконання селянами продрозкладки, а пізніше і продподатку.

Так, у Верхньодніпровському повіті на підставі наказу Катеринославської ГВН від 26 січня 1921р. було оголошено, що в разі не виконання до 1 лютого розкладки на сало і домашніх птахів, будуть братися заручники з-поміж куркулів по 20-30 осіб на волость [79]. На терор влади селяни відповіли наростанням повстанського руху. Лише протягом лютого на Україні ЧК зафіксувало «118 значних повстань»[130,60].

Серйозною загрозою для більшовиків на Півдні України були махновці. Ленін у своїх посланнях розгнівано шпетив Е. М. Склянського 06.02.1921р. “т. Склянський! Додаю ще одне “попередження”. Наше військове командування ганебно провалилось, випустивши Махна (незважаючи на гігантську перевагу сил і суворі накази піймати), і тепер ще більше ганебно провалюється, не вміючи роздавити жменьок бандитів”[90]. Проте, як засвідчували подальші події, радянське командування не могло покладатись навіть на власні війська. Так, у лютому 1921р. “бригада Першої кінної армії, що користувалася особливою ласкою Сталіна, на чолі зі своїм командиром Маслаком перейшла на бік Махна”[130,61].

Тим часом, у березні 1921 року, під чорним прапором Махна було вже 15 тис. бійців. Активізували свою діяльність і отамани пропетлюрівської орієнтації. Так, на початку березня, повстанці отамана Федора Іванова (100чол.) «здійснили напад на с. П’ятихатки…»[142,41]. Катеринославщиною рейдує загін петлюрівського комдива Хмари-Годзиківського (500-600 бійців).

Ленін з роздратуванням вказував на те, що « хліб і дрова, все гине через банди, а ми маємо мільйонну армію. Треба підтягти Головкома з усієї сили»[91,370].

На початку 1921 року спалахнули антирадянські «хлібні» заворушення серед робітників промислових центрів України: в Харкові та Катеринославі. Наслідком терору проти села став голод у південних губерніях України. У регіоні, що вважався у Російській імперії одним із найбільш хлібних, в результаті комуністичних експериментів від голоду протягом року загинуло близько 1 млн. чол..

Поступово до комуністичної верхівки прийшло усвідомлення, що самою лише жорстокістю та репресіями припинити антирадянський повстанський рух не можливо. У березні 1921 року на Х з`їзді РКП (б) було прийнято рішення про скасування військового комунізму та переходу до нової економічної політики (НЕП). Відтепер дозволялася приватна торгівля, ліквідовувалася система трудової мобілізації і, найголовніше, продрозкладка замінювалася фіксованим продподатком. Як влучно підкреслив Михайло Веллер у своєму творі «Махно»: «Ортодоксальні кремлівські комуністи під натиском озброєного народу та всезагального саботажу пішли на компроміс з народом, на угоду»[39,184-185]. Впровадженням НЕПу, на його думку, і було припинено громадянську війну. Реальне ж становище на місцях говорило про інше. Оголошена комуністами заміна “воєнного комунізму” на нову економічну політику не одразу почала втілюватися в життя, особливо в Україні. Саме тому до спаду селянського повстанського руху було ще далеко. До того ж саме на цей час припадає пожвавлення нелегального руху опозиційних комуністичному режиму партій.

Новим приводом для нової хвилі репресій проти опозиційних партій на Катеринославщині стали події, пов`язані з антибільшовицьким повстанням у Кронштадті (березень 1921р.). У Катеринославі було заарештовано більше сотні членів РСДРП. Меншовики, які залишилися на волі, проникали на заводи, активно агітували за встановлення дійсної демократії, і незабаром катеринославські робітники та залізничники почали страйкувати. Більшовики розпочали масові арешти також і серед пролетаріату.

Катеринославщина залишалася зоною діяльності антирадянського селянського повстанства. Особливу активність проявляють махновці. Регіоном їх діяльності стає Павлоградський повіт. У березні-квітні тут з представниками радянської влади ведуть боротьбу польові командири: Брова, Матвієнко, Сазонов [див.85]. Протягом весни-літа 1921 року загони отаманів А. Шевченка та П. Погорілого ведуть боротьбу в Новомосковському повіті. Стурбоване керівництво губвиконкому 8 березня оголосило губернію “внутрішнім фронтом ліквідації бандитизму і куркульського засилля на селі”. Великі повноваження надавалися репресивним органам: воєнним нарадам і надзвичайним комісіям [241,262-263].

Згідно з постановою РНК УСРР від 19 квітня 1921 року створювалися надзвичайні трійки при військових частинах, які брали участь у боротьбі з антирадянськими повстанцями. Саме на них покладалося завдання розправлятися із захопленими у полон «бандитами». Як зазначає дослідник Віктор Бушин: «Явочним порядком трійки розширили коло своїх обов’язків: проводили продрозкладку, виловлювали дезертирів, створювали сільради і комуни»[33,165]. Як і слід було очікувати, під час винесення вироків трійки не керувались буквою закону, а лише «…обставинами справи, велінням революційної совісті і тими обставинами, що переживає Радянська влада»[230,37].

20 квітня 1921 року Катеринославська губернська військова нарада видала спеціальну інструкцію про те, кого і як треба брати у заручники та як з ними поводитися [див. про це 230,41].

Для пограбування українського села радянський уряд і надалі залучав регулярні війська. В телеграмі від 5 травня 1921р. Ленін наказує К.Є. Ворошилову “дати розпорядження комскладові Кіннармії і перевірити спеціально, щоб під час переходу Кінармії подавалась всіляка допомога місцевим продорганам, зважаючи на необхідність екстренної і швидкої допомоги Москві хлібом”[229,399].

Продовжував непокоїти більшовиків «Батько» Махно, який оперував у першій половині квітня у Синельниківському районі. Хоча його армія дуже поріділа в боях із регулярними частинами червоних, а сам «Батько» був тяжко поранений, чекістські інформатори в цей час свідчать: “дисциплина в банде весьма суровая”, чисельність махновців складає “120 сабель, при 7 пулеметах”[107,51]. Проте вже у двадцятих числах травня 1921 р. Нестор Махно влаштував на теренах Кобиляцького, Костянтиноградського, Новомосковського та Павлоградського повітів огляд своїх сил, котрі на той момент складали майже дві тисячі вояків [54,69]. Продовжували воювати інші отамани. Так, більшовицька агентура повідомляла 26 травня, що «банда из Герасимовки под командыванием Маруси двигается по направлению Воскресеновки, что 35 верст северо-западнее Новомосковска. Численность банды 150 человек кавалерии, 250 пехоты и сорок тачанок с пулеметами»[106,55]. Катеринославщиною та Херсонщиною продовжували рейдувати групи загону Федора Іванова, знищуючи представників радянської адміністрації. Так, 7 червня «іванівці» захопили с. Булакове, що неподалік м. Кривий Ріг. 8 червня повстанці захопили с. Висульське. 20 червня об’єднані повстанські загони Ф. Іванова та Медведєва захопили с. Братолюбівку.

Між тим, наприкінці травня, у Катеринославі, як ніколи раніше, погіршилось продовольче питання. Заводами прокотилась хвиля страйків, активну участь в організації яких взяли меншовики та представники інших опозиційних партій. Поступово події почали виходити з-під контролю каральних органів.

1 червня у місті розпочалось короткочасне робітниче повстання проти комуністичної влади, що отримало назву “маленький Кронштад”. Проти комуністичного режиму виступили ті, від імені яких він узурпував владу в 1917 році! Ініціаторами повстання робітників Катеринослава стали залізничники, які оточили Управління залізниці, вимагаючи хліба. Незабаром до бунтарів приєдналися інші робітники. Страйкарі намагалися зупинити рух поїздів, постійно мітингували під будинком Залізничного Управління. Намагання більшовицького керівництва – Клименка, Ворошилова та інших – заспокоїти страйкарів привели до активізації дій останніх. У представників влади з юрби почали жбурляти каміння; чекістів, які намагались розігнати мітингуючих, забивали до смерті робочими інструментами; начальника залізничної міліції викинули з четвертого поверху Управління. Придушенням повстання зайнялись чекісти під керівництвом О. Трепалова. У місті було оголошено військовий стан. У середовище робітників направили 20 агентів ЧК, які повинні були виявити лідерів “заколотників”. Піші та кінні загони чекістів блокували бунтарів. Увечері 1 червня страйкарі розійшлися, плануючи наступного дня продовжити акцію протесту. Вночі ж люди О. Трепалова провели масові арешти. До застінків ЧК було кинуто понад 200 робітників. Наступного дня війська увійшли на територію залізничих майстерень, придушивши останні вогнища заколоту. За наказом губкому спеціальною трійкою була проведена переєрестрація залізничників та робітників міста. Наприкінці дня відбувся “суд” над заарештованими бунтарями, і “в ніч на 3 червня 51 робітника було розстріляно з кулемета на березі Дніпра”[13,31]. Пізніше чекісти розстріляли ще чотирьох робітників, а трьох засудили до 5 років ув’язнення.

Заміна продрозкладки продподатком і легалізація приватної торгівлі наприкінці літа 1921р. поступово переконала більшість повстанців скласти зброю і шукати порозуміння з владою. На кінець року середня чисельність партизанських загонів по Україні зменшується у середньому до 9-12 чол. Проте Катеринославщина продовжувала залишалатись проблемною для органів Радянської влади, оскільки за офіційними повідомленнями, на 7 липня 1921 року в губернії існувало 7 діючих партизанських загонів загальною чисельністю 650 чол. [див. про це245,,189]. На 1 серпня у губернії діяло вже шість «банд». Проте в середині серпня маємо відомості про 12 збройних загонів, чисельністю понад 900 чол.[див.181].

Зрозуміло, що справжню кількість селян, які брали участь у повстанських заворушеннях, підрахувати неможливо. Адже повстанські загони не мали сталого складу: повстанці по мірі необхідності виходили із них (для господарських робіт або під впливом репресій радянської влади) і знов поверталися до «партизанки».

Між тим, ЧК продовжувало свою успішну роботу з розгрому петлюрівського підпілля та ліквідації загонів повстанців. Завдяки співпраці з чекістами отамана Андрія Зірки, було виявлено місцеперебування впливового отамана, колишнього начальника штабу «Степової дивізії» Григорія Гниненка (Вовгури). Вовгура потрапив у полон і був розстріляний. Успіхом чекістів Катеринославщини 29 квітня 1921року була ліквідація при спробі арешту відомого отамана Костянтина Пестушка (Степового). Було заарештовано авторитетного в селянському середовищі отамана, що був начальником кавалерії «Степової дивізії», Іллю Тишаніна (Іванова)(На Катеринославщині та Херсонщині проте продовжували воювати повстанці-петлюрівці, на чолі яких стояли інші «Іванови» – брати Іванови Федір та Григорій). У криворізькому уїзді було ліквідовано 33 активних учасники українського підпілля. Чекісти розгромили розгалужену мережу петлюрівських підпільних організацій, які підпорядковувались Kиївському Всеукраїнському Повстанкому. Результатом вдало спланованої чекістами операції став розстріл у Жандармській балці, під Катеринославом (зараз м. Дніпропетровськ) 25 серпня 1921 року 51 підпільника. Серед них: «Юхим Ільченко, Олександр Микитенко-Огник, Оврам Огій, Марко Кікоть, підпільниці-зв`язкові Віра Бабенко, Паша Бабенко, Ганна Уманська, Тетяна Дядик, Агнія Євтушенко, Катерина Рибка, Надія Бардашіва, Поліна Калина, підпільники та партизани Максим Цибенко, Іван Георгійович Горобець, Іван Петрович Воробей (Горобець), Сергій Кордуян, Марко Целина, Пилип Щукін, Іван Бардашів, Іван Шпонько (він же Кочерга-Кочереженко-Печений), Андрій Калина, Микола Окатий, Кирило Чебаненко, Петро Величко, Микола Максименко, Дорофій Товмач, Лаврентій Гордієнко, Йосип Безрідний, Давид Межевецький, Яків Таран, Павло Мар’янченко, Катерина Мойсеєва, Олекса Литвиненко, Олександр Василенко, Олександр Смолій, Іван Гуртовий, Семен Коваль, Дмитро Васич, Григорій Тарасенко, Пилип Яровий, Олександр Запольський, Порфир Криволоцький, Михайло Кедровський, Георгій Горященко, Олекса Рибка, Іван Шабля, Федір Бузько, Михайло Яковенко-Яловенко»[123,164].

Тоді ж було розстріляно сотні повстанців і підпільників по всій Катеринославщині.

Роман Коваль повідомляє, що на той час підпільники-петлюрівці Катеринославщини мали тісні зв`язки з штабом Юрка Тютюнника у Тарнові. Симоном Петлюрою на Катеринославщину було направлено уповноваженого з організації майбутнього повстання доктора Н. Гелєва.

У. Н. Р.

Головний Отаман Військ У. Н. Р.

Уповноваження

7 січня 1921 р.

Явитель цього, доктор Н. Гелєв, до приходу влади і регулярного війська У. Н. Р. уповноважується моім персональним представником по справах політичних при повстанчеських організаціях Катеринославської губ. та північних повітів Херсонщини і Таврії, що працюють під прапором і по урядовій програмі У. Н. Р. Доктору Гелеву доручається вступити в зв'язок з иншими повстанчеськими організаціями, працюючими на сусідніх теренах У. Н. Р., та сприяти їх об'єднанню проміж собою в цілях: а) створення одної великої організації для акції проти окупаційної влади большовицької і б) для запровадження влади У. Н. Р. на землях Українського народу. В ствердження дійсности цього уповноваження власноручно його підписую и прибиваю печатку

/Петлюра/

Правдивість цього стверджую.

Начальник Військово-Похідної Канцелярії

Головного Отамана (Вшовський)

Підпільники готували повстання, яке мало розпочатись у Єлисаветграді під час першотравневої демонстрації 1921року. Керівництво повстанням доручалось Гулому-Гуленку. Вся Україна була розбита на п`ять груп: дві з яких знаходились на Правобережжі, три – на Лівобережжі. Групи розбивались на райони, райони – на сотенні дільниці. До теренів дії Першої групи (Південної) належали, між іншими, Катеринославський, Херсонський, Верхньодніпровський, Криворізький, Єлісаветградський, Олександрійський повіти. Через зраду Андрія Рибалко-Зірки було розкрито і Центральний Український Повстанський Комітет у Києві, все керівництво якого було заарештовано. Під час спроби арешту загинули в с. Солоне емісари С. Петлюри - Н. Гелєв, О. Белінський та місцеві повстанці, брати Чумаченки. У Солонянському районі було заарештовано командира партизанського загону К. Бондаренка.

Друга половина 1921 року була позначена значним спадом повстанського руху. Знекровлені голодом і продрозкладкою селянські господарства не могли, як раніше, бути продовольчою і матеріально-технічною базою повстанства. Більшість селян стали вважати збройну боротьбу з державою безперспективною, оскільки Червона Армія перемогла у громадянській війні, а, отже, швидкого повалення більшовицького режиму годі було чекати. Запроваджена більшовиками система заручництва реально загрожувала репресіями не тільки родичам повстанців, але й усім односельцям. Давалася взнаки фізична і моральна втома повстанців від безперервних бойових дій.   Крім того, ні Симон Петлюра, ні Юрко Тютюнник не спромоглися, як обіцяли, навесні 1921 р. повернутися з Польщі на чолі Української армії. Закордонні чільники українського руху відклали всенародне повстання на листопад, коли сили повстанців уже вичерпались. Таким чином, уряд УНР і українське військове керівництво згаяли час, і останній масштабний вибух українського повстанського руху був змарнований.

Великий агітаційний вплив на повстанство мало проголошення 5-м Всеукраїнським з’їздом рад амністії членам антиурядових збройних формувань. Масове дезертирство з повстанських загонів стало у 1921 році загальним явищем. Повстанці розраховували на амністію, оголошену радянською владою. Вони «просто губилися в “контроверсійних чутках” щодо свого майбутнього, від чого занепадав їх бойовий дух»[55,182-183;214-215].

Приблизно наприкінці липня – на початку серпня 1921 року в бою з червоними загинув Федір Іванов і загін «іванівців» очолив його брат Григорій. Краєзнавець Денис Красносілецький свідчить, що на другу половину 1921 року «чисельність загону (Іванова.)… коливалася від 45 до 120 осіб. Район бойових дій визначався трикутником м. Олександрія– Вознесенськ– Кривий Ріг. Прапор загону прикрашала назва «Сини ображених батьків»[142,42]. 10 серпня півсотня «іванівців» вступила в бій із ворогами у с. Мар`янівка, після чого пройшла рейдом до станції Долинська. Згодом повстанці зайняли хутір Пашківський Криворізького повіту Катеринославської губернії. Загальна тактика повстанців цього періоду полягала в тому, щоб уникати боїв з переважаючими частинами Червоної Армії, завдавати раптових ударів окремим її підрозділам, а в разі небезпеки розсіюватися на дрібні загони і відриватися таким чином від переслідування.

Добігала кінця махновська вольниця. Останній спалах активності махновських дрібних загонів на Катеринославщині спостерігається в серпні 1921 року. Пов'язаний він, насамперед, із переходом із Запоріжжя махновських груп, де в цей час радянські війська проводили масштабні каральні заходи проти повстанців. Махно вирішив пробитися до Галичини. 16 серпня у Мишуриному Розі (Верхньодніпровський повіт) махновці повинні були об`єднатися з загоном отамана Андрія Левченка. Але об`єднання не відбулося, тому що поріділий відділ Махна зазнав поразки у сутичці з місцевим загоном комнезаможників і змушений був відступити. (Для цього періоду громадянської війни характерний певний занепад бойового духу повстанців і взагалі селян. Посилились позиції люмпенізованих верств українського села, так званих «комнезаможників». Розраховуючи за допомогою нетрудових елементів українського селянства закріпити свої позиції на селі, Радянська влада активно займалась творенням «комітетів незаможних селян» (що часто об’єднували в основному сільських нероб, п’яниць). Так, лише на Криворіжжі протягом вересня 1920 року було організовано 52 комітети. Комуністи свідомо нацьковували люмпенів «комнезамівців» на «середняків» та «куркулів», роздаючи їм майно і худобу репресованих односельців. Комнезамівці озброювалися більшовиками, і фактично займались грабунками своїх більш працьовитих, а отже, і більш заможних односельців. Чинили самосуд над родинами «бандитів». До того ж амністовані повстанці, намагаючись вислужитись перед Радянською владою, зголошувались вступати в загони по боротьбі з партизанами. Так, 20 травня 1921 року Губчека приступило до формування Особливого загону з амністованих, кількістю в 80 шабель для боротьби з повстанцями. Заступником командира цього загону був колишній отаман повстанців Павлоградського повіту, Мирний. Загін полював за своїми колишніми побратимами до 14 червня. Згодом був розформований.( Див. про це Додаток №2 .)).

Після цього Махно 17-18 серпня повів своїх бійців у напрямку села Петрове на Інгульці, зустрічаючись на марші з загонами Григорія Іванова та Марусі (напевно, мається на увазі «Чорна Маруся») частково поповнючи за рахунок їх бійців свій відділ. Спроба залучити до свого загону повстанців с. Верблюжка (батьківщина отамана Григор`єва) не увінчалась успіхом. У цьому районі діяли партизанські загони петлюрівської орієнтації отамана Гнибіди. Їх опорним пунктом саме й була Верблюжка. Тут друкувались відозви та листівки, які потім поширювались по селах і в повітовому Кривому Розі.

25 серпня 1921 року загону особливого призначення Харківського військового округу, яким командував Петров, і міліцією з Новомосковського повіту під командуванням Мирошниченка, за півтора кілометри від Царичанки вдалося оточити близько 50 повстанців А.Левченка. Бій тривав до самої ночі. Повстанці понесли значні втрати, 26 із них загинули, було поранено отамана Левченка. Партизани вночі прорвали оточення і відірвались від переслідування, перейшовши на Полтавщину.

Між тим, Махно протягом свого останнього рейду “намагався знайти місцевих повстанців-махновців, колишніх вояків Кримського корпусу своєї армії і Таврійської групи, які тепер протистояли більшовицькому режимові”[11,34]. 28 серпня 1921 року махновці (близько сотні бійців), співдіючи з пропетлюрівським отаманом Лихом (120 шабель), перейдуть кордон, форсуючи річку Дністер, і знайдуть прихисток на території Румунії.

Наприкінці літа 1921 року представники радянської влади ведуть активні переговори з повстанцями, обіцяючи останнім амністію у разі припинення ними збройної боротьби. Вступив у переговори з більшовиками отаман Григорій Іванов. Не дивлячись на те, що деякі із повстанців склали зброю, Іванов боротьби на припинив. Чекісти повідомляють, що “2-го сентября сего 1921г. между нашими отрядами и бандой начались военные действия”[97].

У цей час інший загін петлюрівського спрямування, очолюваний Кругловим, з`являється на Нікопольщині [83]. 5 вересня загін Іванова на хуторі Петриковому, що біля Веселих Тернів, об’єднався з повстанцями Марусі Никифорової (напевно, мається на увазі «Чорна Маруся», загін якої рейдував Полтавщиною та інколи відвідував повіти Катеринославщини, так як Маруся Нікіфорова разом з чоловіком була страчена білогвардійцями у Сімферополі ще у серпні 1919 року, В.Д.). Чисельність загону досягла ста верхівців, озброєних трьома кулеметами [див.77,203]. 7 вересня біля станції Рядової партизани прийняли бій із 2-м батальйоном 133-го радянського полку. Загинуло 12 чоловік – по 6 з кожного боку. Після надходження підкріплень до червоних, повстанці відступили у напрямку Долинського. Протягом 12-23 вересня повстанці Іванова, маневруючи окремими загонами, вступали в сутички з загонами червоноармійців та міліції і зайняли с. Варварівку, Лихівку, Братолюбівку, Михайлівну, Спасове, Сергіївну, станцію Довгінцеве. Партизани тримали бій з переважаючими силами червоних 14 вересня під станцією Рядова, 24 вересня – біля с. Шестерні. «28 вересня загін Іванова зазнав поразки біля с. Новоселівка Криворізького повіту Катеринославської губернії у бою з 3-м полком Катеринославської частини особливого призначення»[142,42]. Рештки загону відійшли в Єлисаветградський повіт Миколаївської губернії. Проте 23-24 жовтня загін Григорія Іванова (40-50 чол.) знову повернувся на Криворіжжя, де спільно з повстанцями Лютого (15чол.) продовжували боротись проти радянської влади протягом жовтня-грудня 1921року.

Червоні карателі посилили терор проти селянства. Звичайною практикою стають публічні розстріли заручників. Так, революційна трійка Павлоградської повітової військової наради доповідала, що в селі Новопавлівка 9 вересня 1921 року «селянам було наказано здати всю зброю, а бандитам і дезертирам – з`явитися у розпорядження трійки. Коли наказ не виконали, трійка наказала розстріляти 7 заручників, вказаних у списку комітету незаможників. Майно розстріляних було розділено між членами Комітету»[230,41]. У селі Слов`янка уповноважений Павлоградської повітової ЧК, щоб налякати селян, наказав вирити у дворі виконкому велику яму, заарештовував заручників і вночі імітував їх розстріл. «Після того, як жителі села Дмитрівка не захотіли здати зброю за 24 години, за наказом трійки було розстріляно двох «бандитів» і двох «куркулів». Зброю понесли» [там же, с.40].

Незважаючи на всі зусилля влади, загін Іванова повністю не був ліквідований: 1 грудня було розбито лише групу повстанців на чолі з Лютим (загинуло 15 чоловік), а решта розсіялася у різних напрямках[83]. Проте, 8 грудня загін Іванова(40 чол.) здійснив вдалий напад на станцію Ерастівка на проміжку залізниці П`ятихатки-Катеринослав. І вже 10 грудня 1921 року Катеринославська губернська воєнрада на своєму засіданні зазначала, що «Найболее активным уездом на Катеринославщине является Криворожский, где оперирует банда Иванова. Банда оперирует двумя частями – Иванова, которая увеличилась в последнее время до 50 человек, и Лютого, имеющая до 15 человек. В последнее время банда Иванова произвела налет на станцию Эрастовка»[77,205] . Таким чином, керуючись цією інформацією, приходимо до висновку, що обидва отамани продовжували боротьбу. Усього ж, на 15 грудня 1921 року на Катеринославщині, за офіційною інформацією, діяло 5-6 повстанських загонів загальною чисельністю у 90-130 осіб [83, арк.97].

Секретар повіткому в грудні 1921 року зізнавався: «Тероризм в Криворізькому уїзді такий, що призупинилось все радянське будівництво….»[77,195]. Християн Раковський називав Верхньодніпровський повіт «самим бандитським та найбільш антирадянсько налаштованим»[див. там же].

Продовжують воювати з радянською владою партизани Чорного Ворона (Платон Черненко) – 90 бійців, 1 кулемет. Повстанці Гнибіди (Андрій Чорновус) та Григорія Іванова, понісши великі втрати, відчайдушно змагаються з радянською владою. У боротьбі з повстанцями було задіяно частини Першої кінної армії. 20-21 грудня 1921 року отаман Григорій Іванов загинув у бою з більшовиками поблизу с. Ерастівки, Криворізького повіту. У подальшому загін «іванівців» очолювали отамани Гнибіда, Медведєв, Яків Чорний, Свищ. Повстанці із завзяттям приречених продовжували боротьбу до останнього. «Основні рештки загону Іванова під командуванням отамана Медведєва були остаточно ліквідовані в січні 1922 року»[142,43].

Проте радянська влада на Катеринославщині та Херсонщині ще протягом тривалого часу відчувала «рецидиви бандитизму» з боку непокірного селянства. Так, за свідченнями ЧК села Діївка та Сухачівка, біля Катеринослава залишались “бандитськими” протягом 1921-1922рр. Наприкінці 1921 на початку 1922 р. на Катеринославській залізниці найнебезпечнішим відтинком вважався перегін між станціями Діївка та Сухачівка. У лютому 1922 року переслідувані 7-ю Володимирівською стрілецькою дивізією невеликі партизанські загони (10-20чол.) Якова Андрущенка (Андрушко) та Кіпріча перейшли з територій Кобеляцького повіту до Новомосковського повіту. Навесні ж 1922 року в Єлисаветграді, Криворізькому та інших районах знову посилилась повстанська діяльність. Причиною цього Роман Коваль вважає прибуття з-за кордону координаторів та організаторів підпілля, зокрема колишнього петлюрівського міністра Скляра-Сірко. Партизани готували повстання, участь в якому повинні були взяти отамани, які оперували у вищеназваному районі, зокрема отамани Лютий, Воїнов-Ґонта, Чорний Ворон (Платон Черненко), Здобудь-Воля… Отамани провели нараду, на якій ухвалили план майбутнього виступу. Проте ЧК через своїх агентів, колишніх петлюрівців – сотника Завірюху-Васильєва та Петра Трохименка-Гамалію дізнались про плани повстанців. Результатом став черговий розгром петлюрівського підпілля. У травні 1922 року чекісти заарештували в Катеринославі відомого повстанського отамана Андрія Левченка.

Придушенням селянських повстань займались регулярні війська. І хоча Постійна нарада по боротьбі з бандитизмом при РНК УСРР ухвалила 14 липня 1922р. Рішення про відміну в губернії воєнного становища, на Криворізький, Новомосковський та Павлоградський повіти це рішення не поширювалося, оскільки у зв’язку з активною діяльністю повстанських формувань там зберігалося воєнне становище [див. про це 82,арк.18]. Боротьбу в цих та інших повітах Катеринославщини ще в 1922 році продовжували загони отаманів Петраша, Голика, Начиненого, Свища [див. про це 20].

Складається таке враження, що поверхова лібералізація радянського режиму, пов’язана з впровадженням НЕПу, абсолютно не стосувалась репресивних органів. Продовжували діяти «трійки». Про те, як відбувалось провадження ними «судових справ», на практиці можна дізнатись, наприклад, з протоколу засідання Павлоградської трійки від 27 лютого 1922 року, проведеного в селі Кочережки: «…Ухвалили: примусово привести селян на збори і вимагати від них список куркулів, дезертирів і бандитів. У разі відмови застосувати вищу міру покарання до кожного п’ятого в лаштунки з конфіскацією майна. Голову виконкому сільради Волосюка за невиконання бойового наказу розстріляти….» [230,38].

На 1923 рік повстанський рух втратив масовість 1918-1920рр., проте боротьбу продовжили ідейні повстанці, на яких не поширювалися урядові амністії, і їм втрачати не було чого. І хоча таких було вже небагато, все-таки до примирення було ще далеко. Є відомості, що на території Єлисаветградщини у 1923 році діяв партизанський загін отамана Петра Кучми (з с. Аджамка). В селі Комісарівці Криворізького повіту на Катеринославщині (с. Лозуватка П`ятихатського району Дніпропетровської області) в січні 1923 року при Ерастівському технікумі виник петлюрівський осередок, що ставив собі за мету повалення існуючого ладу. Членами осередку було 18 осіб. Як зазначає Ринат Польовий, “спочатку організація мала характер “нелегально-літературного” гуртка з вивчення української літератури” [193], головними ініціаторами його створення були студенти технікуму Лаврентій Малий та Іван Котляров. Вони залучили до організації інших студентів технікуму: Олексія Косяненка, Костянтина Дехту, Конона Малого, Василя Полового, Олексія Бугаєнка, Миколу Жука. До організації вступила також студентка Глафіра Литвин, яка у свій час разом із сестрою Мариною були розвідницями у загоні Степового (Пестушка). У березні Малий та Котляров вирішили роззброїти КСМ (Комуністична спілка молоді) та КНС (комітет незаможних селян) і виступити проти радянської влади. Проте Криворізьке ДПУ розгромило організацію, заарештувавши всіх підпільників. Лише Лаврентію Малому вдалося зникнути. В лютому 1923 року органи ДПУ під час операції проти підпільників зліквідували залишки загону отамана Іванова. У непокірних «бандитських» селах радянське командування розміщало чисельні гарнізони. Так, на батьківщині Нестора Махна «в Гуляйполі стояв постоєм гарнізон російської армії у складі: одного піхотного полку, одного кавалерійського полку, одного артилерійського дивізіону»[132].

Партизанська боротьба в Україні точилася ще тривалий час. Так, у Лебединському повіті Сумської губернії аж до 1928р. активно діяв повстанський загін”[130]. Дмитро Архієрейський вказує на той факт, що повстанці на Чернігівщині діяли ще у 30-ті роки. “На Чернігівщині, на території Городнянського району… у 1930 році спалахнуло селянське повстання на чолі з Рябченком, колишнім червоноармійцем, й братами Зубами, без сумніву, викликане процесами колективізації та так званого розкуркулення. Повстанців підтримали курсанти полкової школи 21-го чернігівського територіального полку під керівництвом командира Горбенка, виступ було жорстоко придушено”[17,44].

Згортання політики НЕПу, впровадження колективізації, антицерковні акції радянської влади та розкуркулення спонукало селянство знову відстоювати свої права. Так, у квітні 1929 р. відбулись масові заворушення в м. Гуляйполі, у яких взяли участь 800 осіб. Вони звільнили кількох заарештованих. Лише застосувавши зброю, міліція розігнала натовп. 28 квітня відбулися селянські заворушення в Новомосковську Дніпропетровської округи. Натовп у 300 осіб чинив опір міліції, що намагалась заарештувати селянина. Викликаний властями міліцейський загін придушив стихійний виступ селян. Було заарештовано 11 осіб.

Незадоволення викликало у селянства заходи радянської влади, спрямовані проти Церкви та духовенства. Селяни активно захищали свою Церкву. Так, у Березівці Долинського району Криворізької округи селяни вперто боронили церкву, вимагали під час заворушень звільнити заарештованих – дяка та регента церковного хору. На початку травня 1929 року сутички під час антирелігійних демонстрацій відбулися в с. Нова Прага Зінов`ївської (Єлісаветградської) округи. “Геть комуністів, вони прийшли забрати останній хліб!” – вигукували тоді селяни біля Успенської Церкви. Загалом, за даними ГПУ, з 1 травня по 15 грудня 1929р. було зафіксовано 32 випадки заворушень, пов`язаних із закриттям храмів, зняттям дзвонів та інших виявів глуму над Церквою”[101].Газета “Червоний шлях” від 14 грудня 1929 року повідомляла, що “В селі Андріївці Овсяниківської сільради Великовисківського району (Кіровоградщина) куркулі організовано виступили проти колективізації” [34,19].

Не припинялась і збройна боротьба, яка виявляла себе як терористичні акти проти конкретних активістів колгоспного руху. У телеграмі на адресу окружкому партії від 13 лютого 1930 року повідомлялося: “11 лютого 1930 року в с. Красносіллі Єлісаветградківського району загинув від рук куркульської банди робітник заводу “Червоний профінтерн” т. Будзинський, який добровільно поїхав на село працювати у колгоспі”[34,19].

Антиколгоспні виступи навесні 1930 року, зазначає Арсен Зінченко, “були продовженням народного протесту проти режиму, його жорстокої, грабіжницької, антиукраїнської, антихристиянської політики” [102].

У Малинівському районі Дніпропетровської округи, за даними ГПУ, селяни, невдоволені податками, говорили, що “доведеться відокремитися від Москви”[101].

Проте справжньою несподіванкою для комуністичного режиму стало велике повстання у квітні 1930 року на території сучасних Петропавлівського, Павлоградського, Близнюківського, Красноармійського районів, до Ясиноватої включно. У повстанні взяли участь селяни та робітники. В Павлоградському повіті керівниками повсталих селян були К.С. Глібов, М. І. Пуц та Воробйов. Загін Глібова за короткий час зріс з 80 чол. до 800. Повстанці вийшли зі слободи Осадчої та хуторів Вербський і Путятин. Вранці 5 квітня 1930 року загони селян, рухаючись на Павлоград, прийшли в села Богданівку та Тернівку. У кожному селі повстанці знищували активістів колгоспного руху: так, в Осадчому було вбито 30 чоловік, у Тернівці – три чоловіки. У Богданівці Глібов організував мітинг, на якому виступив та пояснив всім селянам, що вони виступають за Ради без комуністів. Прямо на мітингу було повішено комуністичних активістів: Суворкіна, Беспалого, Григорія Стащикова, Іллю Лєшньова, убито місцевих партійних активістів: братів Григорія та Василя Чеснокових. Колони повсталих селян рушили на Павлоград. Влада вирішила використати для придушення повстання кавалерійський полк, розташований у Павлограді. Проте комполка Мєдвєдєв відмовився віддати наказ про придушення подібних виступів у селі Дмитрівка. Непокірний командир був заарештований ГПУ і розстріляний. Для придушення повстання були задіяні військові частини ГПУ із Харкова та Дніпропетровська, комуністи та комсомольці Павлограда. 5 квітня 1930 року повстанські колони (3-4 тис. чоловік), рухаючись із Богданівки у напрямку Павлограда, потрапили на засідку відділів ГПУ. Озброєні холодною зброєю, наганами та куцаками (обрізами), повстанці були буквально викошені щільним кулеметним вогнем карателів. Після розстрілу повстанців війська ГПУ та комуністи влаштували «зачистки» Богданівкою та Тернівкою. Знищували всіх, хто навіть підозрювався у приналежності до повстанців. Людей знаходили й вбивали по горищах й погребах.

Таким чином, селянський повстанський рух на Катеринославщині не завершився 1921-1922 роками. Цей повстанський рух являв собою особливе соціальне явище, яке мало політичний характер та національні особливості. Особливістю повстанського руху Катеринославщини та Херсонщини (1917-1922) також були часті контакти, а інколи тісна взаємодія польових командирів махновців і самостійників. Останній факт обумовлювався однаковою соціальною базою вказаних політичних рухів, що були сформовані під прапором боротьби з гетьманом, білогвардійцями та більшовиками. Повстанський рух 1922-1930 рр. характеризувався складним переплетінням ідеологічних напрямків та загостренням широкого спектра соціально-економічних чинників і був викликаний нелюдською політикою радянської влади стосовно українського села. Репресії, терор, розкуркулення, Голодомор 1932-1933 року, здавалося остаточно зламали антирадянський рух. Проте події ІІ Світової війни показали, що сподівання радянських окупантів були марними. Так, на території Дніпропетровської та Кіровоградської областей похідні групи ОУН за широкої підтримки місцевого населення створили свою мережу організацій та загонів. Дніпропетровські історики, краєзнавці Д. Куделя, П. Хобот, Г. Сахаров у своїх історичних розвідках наводять промовисті факти участі наших земляків в УПА. [206;207].

Сотник Григорій Ільченко («Степовий»), який був керівником ОУН Широківського району, згадує, що з початком 1942 року підпілля ОУН на Дніпропетровщині було не лише численне, а й розгалужене, діяло професійно. Сотні націоналістів за завданням ОУН працювали в різних німецьких установах. Варто зазначити, що чверть членів ОУН була у Дніпропетровській області. Майже 2 тис. наших земляків поповнили загони УПА. Найбільша частина військ УПА в просторі від Збруча до Інгульця («УПА-Південь») мала чисельний склад понад 30 тис. бійців. 90% з них були «східняками» (для порівняння чисельність радянських партизан на Україні – близько 40 тис.). Командиром «УПА-Південь» був О. Грабець (псевдо Батько), начальником господарської – сотник «Матвій» із селища Солоного, начальником охорони штабу і командира був В. Синчевський (псевдо Запорожець) із селища Широкого, начальником Червоного Хреста – Ліда Дудка (Веселка) із Дніпропетровська. Яскравою постаттю оунівського руху нашої області був Василь Худенко – референт дніпропетровчан у центрі. Він діяв не лише на Дніпропетровщині, а й у Холодному Ярі та на Волині. (Навіть після арешту, перебуваючи на Колимі (табір №3 копальня Горького), Худенко створив табірне підпілля ОУН, до складу якого, до речі, увійшло й 4 оунівця із Дніпропетровщини. Підпільники роззброїли роту конвою і прийняли бій з підрозділами НКВС. Всі оунівці, разом з Худенком, загинули в бою).

У 1942 році німці активно зайнялись ліквідацією оунівського підпілля. Було ліквідовано організацію в Божедарівці (тепер Щорськ), яку очолював директор школи Микола Ласкаржевський. Його разом з 13 підпільникам розстріляли окупанти.

На зиму 1942 року припадає розгром німцями оунівського підпілля на Криворіжжі. Було розстріляно міського голову Кривого Рогу, окружного провідника ОУН інженера Сергія Шерстка, члена ОУН, головного редактора газети «Дзвін» Михайла Пронченка, оунівців Анатолія Зайка, Антона Шавру та інших. Не дивлячись на репресії, оунівці продовжували нарощувати свій вплив у регіоні. У лютому 1943 року, коли в м. Павлоград вибухнуло повстання, яке охопило майже всю частину Дніпропетровської області і у відкриті бої з німецькими військами вступили місцеві радянські партизани, проти німців виступили бійці гарнізону української залізничної поліції, котрий перебував під впливом ОУН. Повстанці були розгромлені, керівники страчені.

Після приходу радянських військ, оунівські організації продовжували свою діяльність. За даними НКВС організації українських націоналістів діяли в Широківському, Магдалинівському, Софіївському районах та на рудниках Криворіжжя.

Лише за квітень 1944 року органами НКВС на Криворіжжі було виявлено та заарештовано 52 оунівця, ліквідована підпільна друкарня. Особливо відзначався у звіті НКВС той факт, що із 52 арештованих «двоє оунівців повернулись із УПА» [див. про це 206]. Як бачимо, національний опір комуністичному режиму у нашому регіоні не припинявся протягом тривалого часу і охопив не лише період 1917-1921 рр. Але це тема іншої книги…