Розділ 2. Основні ідеологічні засади ваххабізму.

Ваххабізм не містив принципово нових догматів і був звернений у минуле, до витоків мусульманської цивілізації, до прикладів життя пророка Мухаммада і його перших ревних послідовників. Однак ваххабітська проповідь мала різку політичну загостреність. Релігійному різноманіттю, що панувало в Аравії, засновник ваххабізму протиставив доктрину суворого таухіду — єдинобожжя, яка розглядалася як вісь ісламу. Керуючись принципом «немає нікого, хто був би гідний возвеличення або поклоніння за винятком Аллаха», ваххабіти вважали Мухаммада звичайною людиною, який не може бути об’єктом обожнювання. До числа «неугодних Аллаху» релігійно-догматичних нововведень ваххабіти зараховували культ святих і паломництво до місць їх поховань, ідолопоклонство, магію, чаклунство та інші пережитки язичницьких вірувань. Відроджуючи в ісламі лінію крайньої непримиренності, вироблену ханбалітами, їх ідейні спадкоємці — ваххабіти — закликали повернутися до Корану і «закритої» Сунни, очистити первісну «істинну» релігію від подальших нашарувань. У європейській літературі ваххабітів нерідко називали пуританами» або «протестантами» ісламу. Подібне порівняння ваххабізму з європейськими течіями середньовічної Реформації здійснювалося за суто формальною ознакою, і можна говорити лише про зовнішню схожість двох явищ, абсолютно різних за своїм суспільно-політичним змістом. Ваххабіти засуджували розкіш, жадібність і лихварство, оспівували культ бідності і проповідували «братство» мусульман і їх єднання під прапором свого вчення. Ваххабізм закликав до «священної війни» проти невірних, оголошуючи відступниками всіх, хто не приєднався до них. Ваххабізм відрізняв крайній фанатизм в питаннях віри і екстремістський підхід до боротьби зі своїми супротивниками. Ваххабітська проповідь була передусім спрямована проти офіційного «отуреченного» ісламу, що уособлював панування турків-османів у споконвічно арабських землях. До числа своїх непримиренних супротивників ваххабіти відносили османських намісників-«узурпаторів» і їх султана, який незаконно привласнив собі титул халіфа, а також «відступників» персів-шиїтів. Антитурецька спрямованість ваххабізму мала своєю кінцевою метою вигнання турків і об’єднання всіх арабських територій під прапором «чистого» ісламу.

Однією з ключових засад ваххабітського віровчення є поняття джихаду. Грунтуючись на словах пророка «Ми повернулися з малого джихаду, щоб приступити до джихаду великого», сказаних після повернення з битви, більшість богословів оголошують великим джихадом духовне самовдосконалення, а боротьбу за віру зі зброєю в руках називають малим джихадом. Розрізняються чотири види джихаду:

• джихад серця (боротьба зі своїми вадами);

• мови (проповідь істини і заборона поганих справ);

• руки (безпосередню участь у боротьбі зі злочинцями і порушниками ісламських норм)

• меча (участь у збройній боротьбі за віру) [18].

Традиційне розуміння джихаду не передбачає застосування його четвертого виду проти мусульман, як це прийнято в ваххабітської концепції.

У концептуальному плані зміст (суть) сучасного екстремізму (фундаменталізму) ваххабітського спрямування як релігійно-політичного вчення зводиться до:

• невід’ємності релігії та суспільства;

• відродження ісламу в первозданній чистоті, його очищення від нововведень;

• пріоритет ідеології та духу панісламізму;

• відродження халіфату;

• утвердження в усіх мусульманських країнах ісламського правління [11, 566-567].

Необхідно відмітити ще один вагомий факт, що відрізняє його від так званого «простого» фундаменталізму: якщо стратегічною метою є побудова суто ісламської держави – встановлення мирними або насильницькими методами суспільної установи на принципах шаріату (в країнах, де переважає мусульманське населення), то кінцева мета – створення всесвітньої ісламської держави.

У відповідності до програмних настанов «Братів Мусульман», організація, яка поставила собі за мету створення ісламської держави, повинна пройти три стадії:

1) Стадія ознайомлення – «мархалят ат тааріф» – час напівлегальної діяльності, коли організація, не притягуючи до себе уваги, проводить серед населення просвітницьку діяльність, займається благодійністю подалі від міських центрів, у провінції.

2) Стадія структуризації – «мархалят ат так він» – період відбору найбільш відданих братів, здатних без сумнівів та страху в ім’я релігійних переконань приймати участь у джихаді.

3) Стадія реалізації – «мархалят ат тан-фіз» – коли пропаганда джихаду за віру переходить до фази «джихаду без поступок та поблажливостей» [18].

У питаннях суспільних відносин, ваххабізм стверджує, що простий народ повинен підкорятися владі, згідно первісному ісламу. За заколот, бунт проти емірів покладається жорстоке покарання від Аллаха і в цьому житті, і після смерті. В якості обов’язкової вимоги Ваххабізм ввів сплату закята і звів тим самим в незламний релігійний принцип централізовані податкові збори з населення, в тому числі кочівників. Ваххабізм пропонував досить тонку систему маскування своїх соціальних переваг, почерпнуту в більш ніж тисячолітніх традиціях ісламу. Так, він вимагав від емірів, знаті «справедливого» ставлення до підданих, тобто виступав за впорядковану дискримінацію за соціальною ознакою. Ваххабіти закликали проявляти турботу про рабів, слуг, найманих робітників. Вони підігравали почуттям незаможних, прославляючи бідність, засуджуючи жадібність, стверджуючи, що бідному легше потрапити в рай. У своїй практиці ваххабіти переслідували лихварство.

Спробуймо з’ясувати, яким було ставлення традиційних ісламських богословів до ваххабітів з точки зору релігійної догматики. Ваххабітському рухові дорікали в обмеженості думки і надмірному фанатизмі, які лякали не тільки «ортодоксальних» і побожних мусульман, але і прихильників ісламу з широкими і відкритими для «прогресу» поглядами. Ставлення до ваххабізму у мусульман було однозначним. Вони вважали, що ваххабізм – це своєрідний новий іслам, свого роду мусульманський протестантизм. Це єретичне вчення – спроба модернізації та прив’язки ісламу до сучасності, хоча іслам з точки зору мусульман, не потребує прив’язки до сучасності. Для будь-якого часу, для будь-якого місця, з точки зору мусульманської ідеології, Коран не вимагає ні змін, ні доповнень, він має бути таким, яким його було дано людині Всевишнім.

Для мусульман, як минулого, так і сучасності, принаймні, якщо судити за їхніми власними словами, ваххабізм – це модернізація і вихолощення ісламу саме тому, що вони зробили спробу переінакшити Коран на свій лад, тому що вони визнали, що той Коран, який був до Ваххаба недійсний і треба, щоб був інший Коран. І якщо в Новому Завіті Ісус Христос говорив про Старий Завіт, що Він прийшов не порушити закон, але виконати, то Ваххаб ламав всі старі закони і ставив свої власні, паплюжачи тим самим в очах ісламу священну книгу Коран.

Більш того, офіційний, ортодоксальний іслам вважає, що під виглядом очищення віри ваххабіти вчили людей не поклоніння Аллаху і поваги до Пророків, а служіння місцевій влади та грошам. Вільних людей вони звертали в рабство: одних – духовно, інших – фізично. Ваххабіти руйнували і грабували святині мусульман у всі часи. Під Джихадом вони розуміли лише руйнування, вбивство, кров, наживу, забуваючи, що головне – це внутрішній Джихад, боротьба зі своїми вадами. Головної шкоди, якої ваххабіти, на думку мусульман, завдали мусульманським народам полягає в тому, що потерпілі від них люди засумнівалися в ісламі і в тому, що іслам несе з собою мир і благоденство, а не кров і руйнування мусульманським народам. Іслам забороняє безпричинне насильство чи насильство в корисливих цілях. Історія ж ваххабізму – це історія, насамперед міжусобних воєн. Іслам забороняє обман в торговельних справах і підкуп у справах політичних, оскільки ці дії несумісні з мусульманської мораллю [13, 276].

Історію ваххабізму іслам називає історією політичного шантажу, корупції та обману. І підкреслює, що іслам забороняє примушення до прийняття віри. Такі теоретичні твердження, звичайно, не правомірні і багато раз порушувалися на практиці, причому не тільки ваххабітами, але і ортодоксальними мусульманами, проте в історії будь-якої релігії достатньо кількість релігійних воєн і насильства. Іслам ніколи не робив насильство своєю єдиною тактикою, не зводив вбивство в ранг релігійного подвигу, і в цьому ісламські дослідники і священнослужителі, відокремлюючи себе від ваххабізму і називаючи його релігією крові і війни – праві. Багато священнослужителів-мусульмани стверджують, що іслам – релігія Господа, а ваххабізм – думка простої людини, тому їх не можна рівняти.

Отже, основні віроповчальні засади ваххабізму суттєво відрізняються від традиційного ісламу, що дає підстави нам, вслід за рядом істориків та теологів, називати ваххабізм своєрідною реформаційною течією ісламу. З точки зору мусульманських богословів, ідеологія ваххабізму є дуже далекою від Корану та догм класичного ісламу, містить ряд хибних тлумачень, перекручень, захисту суто споживатських інтересів та інтересів влади. Саме така конфронтація на ідеологічному рівні вочевидь є однією з ключових причин наростання ваххабітського екстремізму в сучасному світі.