3. Суспільний лад у роки визвольної війни

Народно-визвольна війна проти Речі Посполитої, практично, об’єднала всі соціальні верстви України. У ній брали участь представники 23 націй і народностей. На зміну польській еліті прийшло козацтво, козацька старшина злилася у правах із українською шляхтою та духовенством.

Революційні події, що відбувалися протягом 1648-1657 рр. значно вплинули на соціальну структуру українського суспільства та правове становище окремих соціальних груп. За незначним винятком, були ліквідовані феодальна велика й середня земельна власність, фільварково-панська система господарювання і кріпацтво; основна частина земель стала власністю української держави, якою розпоряджався гетьман; зміцнилися землеволодіння православних монастирів; почало складатися гетьманське і старшинське землеволодіння. Останнє існувало у двох формах: ранговій (тимчасовій) і приватній (спадковій); аграрна політика Б.Хмельницького сприяла завершенню процесу утворення козацької земельної власності фермерського типу; значна частина земель перейшла у володіння селян.

Панівний клас козацької України істотно відрізнявся від попереднього державного періоду. Польських магнатів і шляхту замінили козацька старшина, заможне козацтво, дрібна шляхта, верхівка православного духовенства та міський патриціат.

Зросла роль дрібної (української) шляхти. Суттєво змінилося становище козацтва, воно стало привілейованим станом. Верхівка козацтва відігравала провідну роль у формуванні політики уряду, керівництві армією та функціонуванні адміністративного апарату. Козацтво, як привілейований стан, звільнялося від податків та низки повинностей, мало ряд привілеїв. Наприклад, козацькій старшині передавалися землі, фільварки та хутори; “ісстаринні” землі і передані “у вічність” перебували у повній їх власності, ними можна було розпоряджатись на власний розсуд; козацька старшина не залучалася до “стації” (податок на утримання війська), не вносила подат­ків за володіння будинком, “мостового” (грошових зборів на утримання доріг, користувалася пільгами при укладенні орендних договорів на промисли) тощо; правовий статус козацької старшини закріплювався у гетьманських універсалах і підтримува­вся військово-адміністративною владою. Крім того, привілейований стан козацтва регулювався Зборівським та Білоцерківським договорами, королівськими грамотами, “Березневими статтями” 1654 р.

До козацтва входили як заможні, так і рядові козаки. Заможні козаки (реєстрові), вони склали основу козацької старшини. Колишні “випищики” та драгуни – виключені рішенням уряду Речі Посполитої з козацьких реєстрів. Рядові коза­ки – “робітні люди”, які обслу­говували Військо Запорізьке (ковалі, слюсарі, стельмахи (виготовлення коліс, возів, саней), теслярі (майстри з обробки деревини), шабельники, пороховики та ті що займалися ремеслами.

Православне духовен­ство. У ході народно-визвольної війни його права були повністю відновлені та розширені. Духовенство стояло поряд з козацькою старшиною і шляхтою. Церква продовжувала залишатись великим землевласником, регулювала шлюбно-сімейні та спадкові відносини населення, карала за проступки проти віри, була вотчинним судом для людей, які проживали на її зем­лях. Селянам церковних земель заборонялося переходити у козаки.

Інтереси духовен­ства захищались так само, як і шляхти. За порушення прав і приві­леїв духовенства, винні суворо карались. Верхівка духовенства – мит­рополит, єпископи, ігумени монастирів, які ставили у залежне ста­новище низове духовенство (сільських священиків і монахів). Це призводило до загострення протиріч у самому стані і було причи­ною переходу багатьох з них у козацтво.

Міське населення за соціально-економічним і правовим становищем не було однорідним. Його верхівку складали купці, цехові майстри ремісники і чиновники, а основну масу – дрібні ремісники, торговці та міська біднота.

Представники міського управління були – війти та бурмістри (очолювали магістрат у містах з магдебурзьким правом, обиралися із заможного населення, війта у містах затверджував Гетьман, а у селах – обирала сільська громада. Ці посади на Україні проіснували до ХVIII-XIX ст.ст.), радники і лавники (судова колегія, що розглядала карні та цивільні справи у великих містах з магдебурзьким правом. Сьогодні лавників можна порівняти із судом присяжних). Всі вони прирівнювалися до козацької старшини і шляхти.

Мешканці міст визнавалися вільними; поряд із чисельними правами (переходу в коза­цтво, займатися ремеслами, промислами і торгівлею, орендувати землі) на них поширювалась досить різноманітні податки (подимний, мостовий, яр марочний), забезпечували військові постої тощо; за свій рахунок утримували мі­ську адміністрацію і забезпечували охорону міста.

Селяни домоглися особистої волі, вільної зміни місця проживання, право вступу до козацтва, спадкоємного володіння землею та сільськогосподарськими угіддями. Однак і в Козацько-гетьманській державі селянство несло на собі основний тягар податків і повинностей. Наприклад, вони зобов’язані були платити стацію (грошові і натураль­ні платежі на утримання війська, виконання господарських повинностей); сплачували щорічний “подимний податок” (дим – одна хата, на дворищі могло існувати декілька хат; сплачувався натурою чи грошима), його розмір залежав від наявності будівель, розміру і характеру господар­ства селянина).