4. Розвиток цивільного та шлюбно-сімейного права у Литовсько-Руській державі

Право власності. Статути детально регламентували інститут приватної власності. Власниками землі могли бути лише “вільні люди шляхетського стану”. Землі шляхти поділялись на родові (переходили в спадщину тільки за законом) та вислуги (землі, які з часом прирівнювали до інших видів земельної власності, а їхні власники отримували право вільного розпорядження ними). Статути проголошували недоторканість права власності. Шляхетська власність, зокре­ма, не могла бути конфіскована без рішення суду.

Зобов’язальне право – отримало значний розвиток. В ньому детально регламентувались права і обов'язки за договорами купівлі-продажу, обміну, застави, покладу, найму майна тощо.

За­ставлений маєток переходив у володіння та користування кредитора до по­вного його викупу боржником. Широке застосування та регламентацію отримав договір оренди.

Договір купівлі-продажу маєтків оформлявся тільки у письмовому вигляді в присутності свідків шляхетської належності з обов’язковою реєстрацією в судах.

Інститут спадкового права фіксувався як за законом і заповітом. За законом спочатку спадкували діти, потім онуки і правнуки. За відсут­ності таких, спадкове майно переходило до бокових родичів (братів, сестер тощо). Міщани міст, що не мали права на самоврядування, могли передавати за заповітом тільки одну третину майна, дві третини переходили до дітей, а при відсутності дітей – у власність власника міста.

Шлюбно-сімейні відносини регулювались нормами Київськіої Русі, які знайшли своє відображення у Статутах.

Характерні риси шлюбно-сімейного права

• підви­щення шлюбного віку за Статутом 1566 року, для жінок – 15 років, для чоловіків – 18;

• шлюбу передувала змова та згода батьків сторін та вступаючих у шлюб;

• внесення чоловіком (вена) та дружиною приданого. Веном називалась час­тина майна, яку виділяв чоловік своїй майбутній дружині, сума вена повинна бути подвійною у відно­шенні до приданого;

• в придане входило як рухоме, так і нерухоме майно;

• у ви­падку розірвання шлюбу, з вини дружини, вона позбавлялась приданого і вена;

• якщо шлюб визнавався недійсним – придане та вено залишались у подружжя;

• дружина відповідала за борги чоловіка, батьки зберігали за собою право покарання дітей і не відповідали перед судом за їхніми скаргами.

5. Злочини та покарання у Литовсько-Руській державі

Кримінальне право носило становий характер: життя, честь, гідність, майно привілейованих станів захищалися посиленими заходами кримінальної репресії, а злочини, вчинені феодалами, карались м’якше або зовсім не карались.

Злочином називало – “кривду” або “шкоду”. Поняття злочину все більше зміщується в сферу порушення правової норми. Злочин став зва­тись “виступом”, а злочинець - “виступцем”.

Суб'єктом злочину визна­валась вільна або напіввільна людина, яка досягла 14 років за II Статутом і III Статутом – 16 років. Не завжди притягувались до відповідальності ду­шевнохворі.

Необхідна оборона або стан крайньої необхідності визнава­лись обставинами, які звільняли від покарання.

Розрізняли злочини скоєні умисно, з необережності та рецидив злочинів. Злочини ділились також на закінчені і незакінчені, вчинені особисто і у співучасті.

За злочини проти держави і релігії, глави держави, бунт чи зрада, віровідступ­ництво, вихід з християнства, чаклунство, язичництво – передбачалася смертна кара. Додатковими покараннями були конфіскація майна та позбавлення честі. Однак діти та дружина злочинця переслідувань не зазнавали.

Норми кримінально-правового характеру передбачали складну систе­му злочинів, яка поділялась на шість головних видів.

Злочини проти релігії – богохульство, відступництво, підбурю­вання до переходу в нехристиянську віру тощо.

Політичні злочини – втеча до ворога, бунт, зносини з противником, здача йому замку.

Державні злочини – злочини по службі і проти порядку управління. До останніх належали: хабарництво, підробка документів, са­мочинне карбування монети тощо.

Злочини проти особи – вбивство, тілесні пошкодження, образа.

Майнові злочини – крадіжка, незаконне користування чужим майном, пошкодження та знищення чужого майна, підпал, знищення межових зна­ків з метою оволодіння чужою землею, заподіяння шкоди чужому майну.

Злочини проти моралі та сім'ї – двоєженство, викрадення чужої дитини, образа дітьми батьків, зґвалтування тощо.

Особлива увага приділялась злочинам проти особи та май­на. Так, за крадіжку коня, челяді, у випадку підпалу, винний карався на смерть. А у випадку таємного і навмисного вбивства шляхтичем – шляхтича, закон передбачав четвер­тування чи посаження на палю, а ро­дині вбитого сплачувалась головщина у подвійному розмірі.

При звинуваченні кількох панів у вбивстві шляхтича смертній карі піддавався лише один із них – той, на кого присягнуть інші. Співучасники повинні були виплатити головщину у розмірі 100 коп грошей і відбути тюремне ув'язнення тер­міном півтора року. Коли ж такий злочин вчинили особи “простого звання”, всі вони карались на смерть.

За вбивство дітьми своїх батьків, навмисне позбавлення батьками життя своєї ди­тини, вбивство пана слугою, зґвалтування – злочинець позбав­лявся честі, його майно передавалось родичам, а сам він піддавався га­небній кваліфікованій смертній карі.

Дрібні злочини проти особи та її майна здебільшого карались гро­шовим штрафом на користь казни і компенсацією потерпілій сторо­ні.

Головною метою покарання було залякування. До мети покарання відноси­лась також ізоляція злочинця, відшкодування збитків, використання зло­чинців як робочої сили.

Найбільш тяжким покаранням була смертна кара. За І Статутом вона передбачалась у 20 випадках. За II – у 60, за III – у 100. Вона по­ділялась на кваліфіковану та просту. До кваліфікованих видів відносили: спалення, посадження на палю, закопування живим в землю тощо. Проста смертна кара здійснювалась шляхом відрубання голови або через повішення.

У Статутах простежується складна систему майнових покарань. Головним з них була вина грошова, що складалась із “накладу”, який надходив у скарб­ницю держави, “шкоди” – винагороди за вчинену шкоду потерпілому, “головщини”, яку отримували родичі вбитого.

Болісні покарання застосовувались, головним чином, до селян (биття кнутом, палкою тощо). До шляхти переважно – покарання у вигляді позбавлення прав і честі, і називалось “виволанням”. (конфіскація майна, вигнання з міста).

У другій половині XVI ст. поширилося покарання тюремним ув’язненням, яке застосовувалося за незначні злочини. Термін такого ув'язнення міг бути від 3 тижнів до декількох років.