3.2. Смерть останього князя Юрія та правління Любарта.

Виснажлива боротьба із зовнішніми воргами, гострі внутрішні конфлікти князів з боярами і війни князів між собою ослаблювали сили Галицько-Волинського князівства, і цим скористувалися сусідні держави Після смерті останнього Галицько-Волинського князя Юрія II польський король Казимир III напав на Львів, пограбував княжий палац на Високому Замку (звідки вивіз «дві корони величезної вартості, оздоблені дорогими каміннями і перлами, а також мантію і трон»), але скоро був змушений відступити Правителем Галицької землі став боярин Дмитро Детько, натомість на Волині укріпився князь литовського походження Любарт (Дмитро) Гедимінович, який прийняв мову і звичаї місцевого населення.

В боротьбі за галицькі землі, яка йшла із змінним успіхом, симпатії більшості галичан були на боці Любарта. Все ж сили були надто нерівними. В 1349 р. Польща знову захопила Галицько-Холмське та Перемишльське князівства, а король польський Казимир проголосив себе «правителем Королівства Русі», тобто Галичини Великий князь литовський Альгірдас (Ольгерд Гедимінович) у 60-х рр. XIV ст підпорядкував собі інші українські землі — Поділля, Київщину, Переяславщину Галицьке князівство з 1370 р. опинилось під владою Угорського королівства, причому в 1372-1378і 1385-1387 рр. тут правив як васал угорського короля онімечений князь із Сілезії Володислав Опольський.

Він прагнув незалежності від Угорщини і навіть почав карбувати у Львові монету з гербом Галичини і власним ім'ям. Однак 1387 року Галицька земля і західна частина давньої Волині (Холмщина) були надовго захоплені Польським королівством. Належні раніше до Галицько-Волинського князівства землі між Дністром і Прутом, в тому числі територія сучасної Буковини, опинились у складі Молдавського князівства, яке сформувалось саме в цей час.

Поряд з румунською більшістю, значну частину населення цього князівства становили українці, а деякі волості були цілком українськими В устрої і правовій системі Молдавського князівства було чимало рис, які сформувались у Галицько-Волинському князівстві навіть грамоти господарів (князів) Молдавії протягом тривалого часу укладались українською мовою.

3.3. Культурне життя Галицько-Волинського князівства.

У культурному житті Галицько-Волинської землі, як і всюди у той час, велику роль відігравали церковні установи — монастирі, єпископії, парафії. Про існування шкіл на Волині можна зробити висновок з житія іконописну Петра, згодом митрополита, волинянина родом.

Коли досяг семи років «віддали батьки книг учитись» Освічені люди, знавці іноземних мов працювали в князівських і єпископських канцеляріях. Вони готували тексти грамот, вели дипломатичне листування Збереглись, зокрема латиномовні грамоти галицько-волинських князів і скріплений печаткою лист ради м. Володимира раді м. Штральзунда (Німеччина) з вимогою повернути володимирським купцям сукно з розбитого корабля.

У Галицькій області створена найдавніша східнослов'янська редакція тексту Нового Заповіту, яка помітно відрізняється від першої редакції, запозиченої від південних слов'ян Ряд давніх пам'яток (Христинопольський апостол XII ст. , Бучацьке євангеліє ХІІ-ХІІІ ст. та інші) збереглись у монастирі південноволинського села Городище (поблизу сучасного Червонограда), що був в ХІІІ-ХІV ст. великим культурним центром.

В Холмі за Льва Даниловича переписано два Євангелія, в яких типово народні українські мовні риси чітко проступають крізь церковнослов'янську основу тексту літургійних книг.

Велика книгописна майстерня була при дворі князя Володимира Васильковича. Він «був книжник і філософ, якого не було у всій землі, і опісля нього не буде» Як розповідає літопис, князь зробив щедрі пожертви церквам у своїх містах (Володимир, Бересття, Більськ, Кам'янець, Любомль) і єпископським кафедрам інших князівств — Луцькій, Перемишльській, Чернігівській.

Серед дарів літописець описує 36 книг Шкіряна оправа найдорожчих книг оздоблювалась золототканими тканинами (оловір), металевими накладками із зображенням в техніці перегородчатої емалі (фініптом). Всі ці розкішні оправи виготовлялись місцевими ремісниками Деякі книги прикрашались чудовими мініатюрами.

  Літописання в Галицькій землі з'явилось рано «Повість про осліплення Василька», яка ввійшла в «Повість временних літ», — винятково талановитий твір Простота і безпосередність викладу вміло поєднується з реалістичними штрихами.

Першу (життєпис Данила Галицького) написано високоосвіченим книжником у Холмі, в основному з метою звеличення політики Данила — спадкоємця і продовжувача справи давніх володарів Києва. Він — «князь добрий, хоробрий і мудрий», його славу можна зрівняти лише зі славою Святослава Ігоревича та святого Володимира Великого. На повний голос звучить у літописі патріотичний заклик «Краще на своїй землі кістками лягти, ніж на чужій славним бути».

Волинська частина літопису починається 1261 роком. В основі вона писалася при дворі володимирського князя Володимира Васильковича в останні роки його життя.

Можливе місце  перебування літописця — містечко Любомль, де любив бувати володимирський князь. З приводу смерті князя в текст включено написану іншою особою похвалу Володимирові, значна частина якої — переробка «Слова о законі і благодаті» митрополита київського Іларіона. Якщо холмський літописець писав з точки зору вірних князю бояр, то волинський більше враховує опору князівської влади і на «простих людей» — «містичів», селян. Описуючи подвиг одного з воїнів, автор літопису підкреслює, що то був «не боярин, ані знатного роду, а простий муж».

Відзначено, що Володимир Ва- силькович «світився правдолюбством» також і «щодо простих людей», те саме пов- торено і про Мстислава Даниловича. У мові волинського літописця порівняно багато елементів, які ставали характерними для тодішньої української народно-розмовної мови.

У літописі згадані і частково переказані окремі «слави» — величальні пісні, з якими мають спільність обрядово-величальні колядки, що становлять один з найдавніших пластів української народно-поетичної творчості. Напевне подібні пісні співав славетний перемишльський співець Митуса, покараний за непокору князю.

Яскравий вияв високого рівня культури — архітектура краю. Будували переважно з дерева, кам'яними спершу були лише храми, рідше князівські палати. Збережений (в реконструкції) володимирський Успенський собор, будівництво якого було завершене 1160 р., повторює план Успенського собору Києво-Печерської лаври. У містах Галичини — Перемишлі, Звенигороді, Василеві, Галичі започатковано білокам'яне будівництво церков. У одному лише Галичі відомо розташування не менше 30 мурованих монументальних споруд, однак лише частина їх вивчена археологами. Спорудження найбільшого в Галичині храму — Успенського собору пов'язують із створенням тут єпископії в 1157 р. Це — яскравий зразок галицької архітектури. Про чудові храми Данила Галицького в Холмі ми знаємо з літописної розповіді. Особливою красою відзначалась церква Івана. Різьба на них настільки вразила літописця, що він повідомив ім'я скульптора — «хитреця» Авдія. На головних дверях «був зроблений Спас, а на північних святий Іван, так що всі, хто дивився, дивувалися...» За князя Василька і його сина Володимира Васильковича працював видатний спеціаліст в галузі містобудування «муж хитр» Олекса, який спорудив низку дерев'яних міських фортифікацій. Яскравим виявом майстерності галицьких будівничих була п'ятиповерхова дерев'яна наскельна фортеця ІХ-ХІV ст.Тустань поблизу села Уріч у Карпатах.

Місцевий іконопис розвивався в Галицько-Волинській землі під впливом київського. З робіт художників високого професійного рівня збереглась ікона богоматері-Одигітрії кінця ХІІІ-ХІV ст. з Покровської церкви м. Луцька (нині у Київському державному музеї українського мистецтва). Галицьке образотворче мистецтво гідно представляє відома ікона святого Юрія-змієборця на чорному коні (зберігається у Львівському державному музеї українського мистецтва). Ряд українських ікон залишаються в руслі художніх традицій Галицько-Волинської землі. їм, попри індивідуальні манери окремих майстрів, властиві лаконізм і цілісність композиції, стриманість колориту і одночасно вміння користуватись контрастами барв, емоційна насиченість образу-символа.

Ці особливості, органічно зливаючись в ході подальшого розвитку з новими рисами, стали в майбутньому одним з компонентів національної своєрідності українського образотворчого мистецтва. Також у багатьох творах народного декоративного мистецтва Західної України (килими, вишивки, писанки) справедливо вбачають використання і дальший розвиток мотивів, які існували ще в середньовіччі.

У культурі галицько-волинської доби ще виразніше, ніж раніше, спостерігається оригінальне поєднання слов'янської спадщини і нових рис, зумовлених зв'язками з Візантією, Західною і Центральною Європою, країнами Сходу.

Князівству належить почесне місце в формуванні української культури, в зміцненні її зв'язків з культурами інших народів. Протягом століть у важкі часи панування іноземних держав українські діячі літератури, мистецтва, освіти звертались до спадщини минулих епох, в тому числі і до доби Галицько-Волинського князівства.

Спогад про його колишню велич підтримував дух визвольної боротьби українців. Державницькі традиції доби Київської Русі і Галицько-Волинського князівства мали велике значення для збереження і зміцнення історичної самосвідомості українського народу.

ВИСНОВОК

Протягом ста років після занепаду Києва Галицько-волинське князівство

слугувало опорою української державності. У цій ролі обидва князівства

перейняли велику частку київської спадщини й водночас запобігали захопленню західноукраїнських земель Польщею.

Тим самим у переламний момент історії вони зберегли в українців, чи русинів, як їх тепер називали, почуття культурної та політичної ідентичності.

Це почуття матиме вирішальне значення для їхнього існування як окремого національного утвору в лихі часи, що насувалися.

Могутність Галицько-Волинської держави визначалась перш за все її збройними силами. Військо у Галицько-Волинській державі було організоване, як в інших землях Русі, але відзначалось деякою місцевою специфікою.

Основними формами військової організації були «дружина» і «вої». Княжа дружина складалася з бояр, які добровільно служили князю. Належність до дружини являлася родовим правом бояр. Князь надавав боярам землі і ряд привілеїв, а за те вони мали обовязок виконувати військову службу, яка полягала переважно в участі у воєнних походах князя. Належність до дружини була спадковим правом бояр.

Із літописів знаємо цілі династії бояр, що з роду в рід займали вищі державні уряди й були членами княжої дружини. У війська Василька Романовича були бояри Вячеслав Товстий, Мирослав, Воротислав, Демян та «багато інших бояр». Багатші бояри йшли на війну не тільки самі, а й водили з собою і свої прибічні дружини. «Великі» бояри держали на утриманні цілі полки. Галицький боярин Володислав мав своє наймане військо.

У дворі Судислава знайдено цілий арсенал зброї, списів і стріл, що служили його воїнам. Середні бояри були зобовязані йти у похід з одним-двома воїнами. Людям, що не належали до боярської верстви, доступ до дружини був закритий. Тільки дуже великі заслуги могли людину з низького роду вивести в ряди дружини.

Ведучи довголітню боротьбу проти засилля галицьких бояр захищаючи своє князівство від нападів ординців, Данило приділяв особливу увагу поліпшенню військової справи. Нове військо було княжим військом. У походах Данила 1240-х років немає згадок про боярські полки.

Всім військом порядкував сам князь. Князі вважали за свій обовязок дбати про добробут і вигоди війська. На утримання війська йшли різні державні доходи. Назначали деколи податок грішми. Княжа дружина діставала на утримання й цілі міста та землі.

З доходів міста і цілої округи утримувались і князь, і вся дружина. Коли Данило у 1234 році зайняв Галич «прийняв землю Галицьку й роздав городи боярам і воєводам, було корму в них багато».

Учасники походів діставали від князя платню, але передусім військо мало право на воєнну здобич, і це найбільше приваблювало населення до воєнних походів. Пізніше у Галичині військову службу почали нерозривно позвязувати з посіданням землі. Хто ходив на війну, той мав право на земельний наділ. Князь міг покарати непокірного дружинника тим, що відбирав його землю. Прибутки від прикарпатських солеварень князь Василько призначав на плату оружниками.

Усе військо Галицько-Волинської держави поділялось на важко озброєних «оружників» та легко озброєних «стрільців», причому і ті, й інші могли бути і пішими, і кінними. Спочатку піхота утворювала головне військо. Вона вела боротьбу найчастіше під охороною города.

У дальших походах піхота рідко брала участь. Зростає роль піхоти в Галицько-Волинській державі у ХІІІ ст. Тут утворено більші відділи піших військ.

Піхота була під особливою опікою князів. Ця піхота складалася з селян та з міщан. Але були це не слабо озброєні вої, як у попередніх століттях, а сильна формація і добре озброєна. Про це свідчать слова з літопису 1231 р. На укріпленнях міста Володимира «стояли оружники, блищали щити і оружники були подібні до сонця».

Кіннота за своїм озброєнням і тактичним завданням поділялась на важку та легку. Важкоозброєна кіннота - це оружники у важких бронях, у шоломах, зі щитами й списами або мечами.

До легкої належали стрільці, без важкої зброї, з луками. До складу стрільців входили теж степовики. Організаційно військо поділялось на полки по 100-200 чоловік у кожному.

Вони, у свою чергу, ділились на знамена, або заступи. Ці підрозділи мали свої бойові прапори, бубни, труби. Князь Данило Галицький постійно удосконалював організацію свого війська. Проведена ним реорганізація у війську сприяла введенню міцної єдиноначальності, більш чіткого розподілу війська на оружників і стрільців, міста поділялись на сотні та вулиці, які виставляли певну кількість воїнів.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ТА ДЖЕРЕЛ

1. Арциховский А.В. Оружие. История культуры Древней Руси. Т. І. - М., 2012. - С. 407.

2. Бережинський В.Г. Теорія держави і права. - К., 2014. - С. 252.

3. Бережинський В.Г. Озброєння війська Київської Русі. Облогова техніка. - К., 2014. - С. 158.

4. Грушевський М.С. Історія України-Русі. Т. ІІ. - К. : Наукова думка, 2014. - С. 171.

5. Денисова М.М., Портнов М.Е. Русское оружие. - М., 2013. - С. 71.

6. Крипякевич І. Галицько-Волинське князівство. - Львів, 2014. - С. 236.

7. Кармазин Н.М. Предания веков. - М.: Правда, 2014. - С. 308.

8. Лапин Н.А. Военное и военно-морское искусство Киевской Руси ІХ-ХІІ в. - М., 2014. - С. 365.

9. Попенко Н.В. Теорія держави і права. - К., 2014. - С. 174.

10. Павлов В. Теорія держави і права // Львів, 2013. - С. 368.

11. Рочняк В. Збройні сили Галицько-Волинського князівства // К., 2015. - С. 382.

12. Тарасенко И.В. Збройні сили Галицько-Волинського князівства // К., 20215. - С. 412.

13. Історія українського війська. - Львів: Світ, 2014.

14. Ющук В.А. Збройні сили Галицько-Волинського князівства // Львів, 2013. - С. 412.

15. Брайчевський М. Конспект Історії України. - К.: Видав. поліграфічний центр "Знання", 2013.

16. Грушевський М. С. Історія України-Руси В ІІ т., Т. 2 ХІ-ХІІ вік. - К.: Наукова думка, 2014.

17. Давня Історія України: Навч. посібник для вищ. навч. закладів. У 2 кн. П. П. Толочко, Д. Н. Козак, С. Д. Крижицький та ін. - К.:Либідь, 2014.

18. Історія України: Курс лекцій. У 2 кн. Кн. 1 Від найдавніших часів до кінця ХІХ століття / Л. Г. Мельник, В. Д. Баран, О. І. Гуржій та ін. - К.:Либідь, 2014.

19. Давня Історія України: Навч. посібник для вищ. навч. закладів. У 2 кн. П. П. Толочко, Д. Н. Козак, С. Д. Крижицький та ін. - К.:Либідь, 2014.

20. Історія України: Курс лекцій. У 2 кн. Кн. 1 Від найдавніших часів до кінця ХІХ століття / Л. Г. Мельник, В. Д. Баран, О. І. Гуржій та ін. - К.:Либідь, 2014.

21. О.Д.Бойко. Історія України, посібник. - Київ, 2014 р. - С. 77.

22. Курс лекцій. Історія України. - Київ, 2014 р. - С.69.

23. Відп. ред. Ю.Сливка. Історія України -Львів, 2013.-С.84

24. Курс лекцій. - Історія України. - Київ, 2014 р.

ДОДАТКИ

РОДИНА

Батько

• Роман Великий (*бл. 1150, † вбитий біля м. Завіхоста 19 червня 1205) — князь Новгородський (1168–1170), Волинський (1173–1187, 1188–1205), Галицький (1187–1188,1199–1205), Великий Київський (1203–1205).

Мати

• Анна († після 1219) — ймовірно, візантійська дворянка, Велика княжна Київська (1203–1205).

Дружини

• Анна Мстиславівна Новгородська († до 1252) — дочка Мстислава II Удатного, дружина Данила з 1218 р.

• Племінниця литовського короля Міндовга I — ім'я невідоме, дружина Данила не пізніше 1252 р.

Брати

• Василько Романович (*1203 — †1269) — князь Белзький (1207–1211), Берестейський (1221–1231), Волинський (1231–1269).

Сестри

• Федора Романівна († після 1200), одружена з Васильком Володимировичем з 1187 (1188).

• Олена Романівна († після 1241), одружена з Михайлом II Чернігівським не пізніше 1200 р.

Сини

• Іраклій Данилович (*бл.1223, †бл.1240)

• Лев I Данилович (*бл.1228 — †бл.1301) — князь Белзький (1245–1264), Галицький (1264–1301); переніс столицю до Львова

• Роман Данилович († після 1300) — князь Луцький (1265–1289), Волинський (з 1289)

• Шварно Данилович (†1269 — похований у місті Холм), Король Галицький і Великий князь Литовський, 1264–1267 (1268–1269)).

• Мстислав Данилович

Дочки

• Переяслава Данилівна (†12 квітня 1283), одружена з князем Мазовії Земовитом I

• Устинія Данилівна, одружена з князем Андрієм Ярославичем з 1250 (1251).

• Софія Данилівна, одружена з Генріхом V, графом Шварцбург-Бланкенбургським^[6].