24. Шістдесятники в історії Українського Руху Опору. Хроніка протистояння влади й інтелігенції.

Демократизація суспільно-політичного життя в період так званої хрущовської “відлиги” в кінці 50-х – на початку 60-х рр. сприяла відродженню підпільних форм діяльності українського руху та розвитку національно-культурного життя в Україні, носіями якого стало нове покоління української інтелігенції, назване за часом своєї діяльності шістдесятниками. У їхньому середовищі набули розвитку ідеї відродження національної культури, гуманізму та індивідуалізму, підвищення статусу загальнолюдських цінностей, зростання зацікавлення до надбань власної історії, культури і традицій українського народу. Шістдесятники у своїй творчості і громадській діяльності зверталися до реальних життєвих проблем тогочасного українського суспільства, до внутрішнього світу людини, вимагаючи права на вільне вираження думок і почуттів. Використання терміну “рух опору” доцільне трактуючи його не у широкому контексті як масовий рух із окресленою політичною програмою і чіткою організаційною структурою, а радше як про еволюцію духовного світогляду національно свідомої української інтелігенції, моральне, а вже потім політичне протистояння радянській системі. На середину 60-х рр. результати діяльності шістдесятників впродовж першої половини десятиріччя набрали загрозливих форм для подальшого функціонування радянського режиму. Це зумовило хвилю політичних арештів. З кінця серпня до початку вересня 1965 р. у Києві, Львові, Одесі, Івано-Франківську, Тернополі, Луцьку, Феодосії було затримано понад два десятки осіб, однією з причин арештів яких була самвидавська діяльність або причетність до неї більшості затриманих. Судові процеси над ув’язненими відбулися весною 1966 р. Чи не найбільшою (налічувала 10 осіб) була група заарештованих у Львові: Степан Батурин, Іван Гель, Богдан і Михайло Горині, Мирослава Зваричевська, Михайло Косів, Михайло Масютко, Ярослава Менкуш, Михайло Осадчий, Ганна Садовська. Судовий процес у справі М. Масютка, І. Геля та Я. Менкуш відбувся у березні 1966 р., підсудних звинуватили у веденні антирадянської агітації і розповсюдженні антирадянських матеріалів. У квітні 1966 р. у Львові пройшов наступний судовий процес у справі Б. Гориня, М. Гориня, М. Осадчого і М. Зваричевської. Для підтримки підсудних з акціями протесту до Львова приїхали Ліна Костенко, Іван Драч, В’ячеслав Чорновіл, Микола Холодний, Іван Дзюба. На захист заарештованих виступили депутат Верховної Ради України А. Малишко і Г. Майборода, депутат Верховної Ради СРСР М. Стельмах, кінорежисер С. Параджанов, авіаконструктор О. Антонов. Партійні догани отримали члени Львівської організації Спілки письменників України, що звернулися з листом-клопотанням про взяття на поруки заарештованого літературознавця Б. Гориня. Протести, пікетування приміщення Львівського обласного суду, підготовлені клопотання не дали результатів. Затриманих засудили до ув’язнення у таборах суворого режиму. У 1965 р. припинив свою діяльність Клуб творчої молоді “Пролісок”, створений у Львові в грудні 1962 р. за прикладом київського клубу “Сучасник”. Відновити проведення семінарів творчої молоді у Львові вдалося лише наприкінці 60-х рр. Внаслідок арештів у 1965 р. були ув’язнені викладачі Валентин Мороз і Дмитро Іващенко, художник Опанас Заливаха, інженери Іван Русин і Олександр Мартиненко, працівниця хімічного факультету Київського університету Євгенія Кузнєцова, вчитель Михайло Озерний, робітник Анатолій Шевчук. Репресивні дії влади в 1965–1966 рр. зумовили наростання хвилі протестів серед однодумців заарештованих. З осудом арештів й акцією протесту проти дій влади під час прем’єрного показу фільму С.  Параджанова “Тіні забутих предків” у київському кінотеатрі “Україна” в 1965 р. виступили І. Дзюба, В. Стус, В. Чорновіл. У квітні 1968 р. представники української інтелігенції звернулися з листом-протестом проти арештів діячів української опозиції і рішень судових процесів 1965–1966 р. до вищого державного керівництва – генерального секретаря ЦК КПРС Л. Брежнєва, голови Ради міністрів СРСР О. Косигіна, голови президії Верховної Ради СРСР М. Підгорного. Лист-петицію підписали 139 осіб, переважну більшість яких складала наукова і творча інтелігенція: М. Брайчевський, І. Заславська, Л. Плющ, В. Бондарчук, З. Франко, М. Білецький, М. Коцюбинська, І. Драч Л. Ященко, А. Горська та ін. Прорадянська спрямованість звернень і скромні вимоги прохачів не дозволили їм уникнути звільнень з місць праці і навчання, виключень з партії і подальших переслідувань. Відлунням арештів 1965 р. у Львові було позбавлення місця праці художника і викладача Інституту прикладного і декоративного мистецтва І. Остафійчука, бібліографа Інституту суспільних наук Я. Дашкевича.  У другій половині 60-х рр. відбувся розквіт самвидаву, утвердження його як однієї з форм існування українського дисидентського руху. Поява самвидаву була зумовлена цензурними заборонами на публікацію літератури з будь-якими ідейними відхиленнями від офіційно встановленого політичного курсу. Спочатку самвидав виник як суто літературне явище з метою розповсюдження неопублікованих творів українських літераторів Л. Костенко, М. Холодного, Василя Симоненка, І. Драча, Ірини Стасів-Калинець, Ігоря Калинця, Миколи Вінграновського, Тараса Чубая та ін. Зі середини 60-х рр., з публікацією праць І. Дзюби, Івана Світличного, Євгена Сверстюка, В. Мороза, самвидав набуває рис політичної публіцистики, спочатку анонімної, а з другої половини 60-х рр. відкритої. Політизації самвидаву сприяла поява у 1964–1965 рр. низки публіцистичних статей: “Націоналісти?”, “Про сучасне і майбутнє України”, “З приводу процесу над Погружальським” (відгук на пожежу в Центральній науковій бібліотеці у Києві). Відомими творами українського самвидавського руху були “Інтернаціоналізм чи русифікація?” І. Дзюби (1965 р.); “Правосуддя чи рецидиви терору?” (1966 р.), “Лихо з розуму” (1967 р.), “Як і що обстоює Богдан Стенчук” (1969 р.) В. Чорновола; “Репортаж із заповідника імені Берії”, “Серед снігів”, “Хроніка опору”, “Мойсей і Датан” В. Мороза; “Собор у риштуванні” Є. Сверстюка та ін. Серед праць львівських авторів самвидаву слід виділити поетичні збірки І. Стасів-Калинець та І. Калинця, книги М. Осадчого “Більмо” (1968 р.) та І. Геля “Грані культури”, статті “Сучасний імперіалізм”, “Класова та національна боротьба на сучасному етапі розвитку людства”, “Література і псевдолітература на Україні” М. Масютка. Самвидавом оприлюднювалися також невеликі літературно-художні твори, публіцистичні розвідки, листи протесту. Основні питання, що піднімалися у публікаціях самвидаву стосувалися національної політики в Україні, демократизації радянського суспільства, протестів проти арештів і переслідувань української інтелігенції.

25. Культурософські засади шістдесятництва.

У прозі українських шістдесятників досвід війни осмислюється як антитеза до мілітарної свідомості, що була складником мистецької доктрини соцреалізму. Конкурентоспроможність канону підтримувалась ідеологемою героїзму, на утвердження якої мобілізувалися всі ресурси офіційних мистецьких інституцій. Героїзм як найвища моральна чеснота і показник політичної відданості сталінському режиму мав на меті закріпити гомогенність совєтської ідентичності у повоєнному просторі. \"Загальний тон воєнного мистецтва мав бути дотепним і оптимістичним; треба було наголошувати, що \"український народ разом із своєю партією живе, бореться, працює...\" [9; 35]. Конфлікт поколінь як засадничий для європейського культурного досвіду в українських проекціях оприявнює себе через творення паралельних субкультур. Таким чином реміфологізація мілітарного досвіду виявляється в центрі художніх шукань українських шістдесятників. Яскравим її репрезентантом виступив Григір Тютюнник.  Творчість Гр.Тютюнника акумулювала кілька моделей деканонізації офіційних мистецьких доктрин. Перша і найвиразніша стосується осмислення війни як загибелі селянської культури, що спиралася на ритуально-обрядове буттєве наповнення. Увага до ритуально-обрядового чинника у художній версії письменника була спрямована на відтворення екзистенційного виміру буття індивіда, пошуку відповіді на питання: \"як жити, коли життя стає нестерпним\" [7; 39]. Війна в інтерпретації митця постала не лише явищем, що несе загрозу людському життю, а як потужний фактор, що прискорює знищення усталених культурних практик. Не випадково ключовою у художній системі митця стає формула \"народження - одруження - смерть\" з естетичними акцентами на останньому компоненті (\"Три зозулі з поклоном\"). Смерть традиційного світу, закоріненого у трансцендентні координати, письменник осмислює як особисту драму й оголює ситуацію наслідків колоніальних чинників української культури, яка перебуває у стані глибокої кризи. Символом її є міфологема роздоріжжя. її генеалогію письменник досліджує через профанацію ритуально-об-рядового буття. Ритуал, за Тютюнником, обростає дедалі неорганічнішими, неприродними функціями, однак руйнування його сакрального виміру не привносить катарсису, а лише посилює стан тривоги й невизначеності (\"Оддавали Катрю\", \"Поминали Маркіяна\", \"Три плачі над Степаном\"). Профанація ритуалу засвідчує факт входження нової свідомості, що залишила на узбіччі зовнішню наповненість культу. Та водночас нова свідомість позбавила себе й духовної основи, що увібрала ірраціональний бік ритуалу.  Конфлікт між традиційною (звичаєво-обрядовою) і псевдоурбаністичною культурою в Тютюнника осягається через ключову міфологему передмістя. За допомогою символу духовного передмістя письменник відтворив усю українську художню свідомість часів тоталітаризму. Україна і її духовна практика постають як маргінеси великої імперської культури. Це й зумовлює творення міфу українського села, зруйнованого досвідом тоталітаризму, воєн, репресій, знищенням громадянського суспільства. Мілітарний вектор у культурософії Тютюнника означив онтологічний вимір українських пошуків загубленої ав-тохтонності, тому мікросвіт родини, яка зазнає найбільших випробувань під час війни, визначає рух авторських проекцій у рецепції духовних потрясінь українського соціуму. Родинна стратегія стає засадничою в авторській розбудові мілітарного міфу. Така локалізація досвіду війни накладається на загальну настанову художніх шукань шістдесятників. Традиційні цінності культури, які всіляко применшувалися та маргіналізувалися ідеологією совєтського тоталітаризму, у поколінні \"дітей війни\" набули нової актуальності. Відповідно війна крізь призму драматичних потрясінь конкретної родини визначає напрям письменницьких досліджень. Як переживає пересічна українська сім\'я воєнні випробування і якою з них виходить - ця тема розгортається під пером Тютюнника у множинних варіантах.