1.3. Історія становлення й розвитку педагогічної науки

Потреба передавати досвід від покоління до покоління з'явилася разом з іншими потребами людини на ранньому етапі виникнення суспільства. Тому практика виховання спочатку визначалася як передача життєвого досвіду людини від старшого покоління до молодшого. Виховання було таким же суспільним явищем, як і будь-яка діяльність людини: полювання, збирання, виготовлення знарядь праці. Людина зростала як особистість, ускладнювався її соціальний досвід, і разом з ним ускладнювалися цілі і процес виховання.

Спочатку педагогічна думка оформлялася у вигляді окремих думок і висловів – своєрідних педагогічних заповідей. Їхньою темою були правила поведінки й відносини між батьками і дітьми.

До того як зародилася писемність, ці думки мали усне існування і до нашого часу дійшли у вигляді прислів'їв, приказок, афоризмів, крилатих виразів. Витоки народної педагогіки, як першого етапу розвитку педагогіки взагалі, ми знаходимо в казках, бувальщинах, піснях, частушках, дитячих примовках, прислів'ях, приказках, колискових піснях, загадках, скоромовках, лічилках, колядках, історичних переказах, народних прикметах.

Представляють інтерес різні інститути виховання й навчання, що існували в той період на Русі.

Наприклад, «годувальництво» – своєрідна форма домашнього виховання дітей феодальної знаті. У віці 5-7 років малолітній княжич віддавався годувальнику, якого князь добирав з числа воєвод, знатних бояр. При цьому годувальник виконував декілька функцій. Він був не тільки наставником-вихователем, але й розпоряджався справами в дорученій йому окремій волості від імені вихованця. До обов'язків годувальника як наставника входило розумове, етичне і військово-фізичне виховання, раннє залучення княжича до державних справ.

Інший інститут виховання й навчання в Стародавній Русі – «дядьки». Діти виховувалися у брата матері, тобто в рідного дядька. У свою чергу батько дитини приймав на виховання дітей рідної сестри. У результаті створювалися оригінальні сім'ї, в яких «дядьки» виховували племінників і племінниці. «Дядьки» були наставниками племінників, а ті – першими їх помічниками.

Інститут «кумовства» – трансформація «дядька» з вихователя племінників в своїй сім'ї в духовного і етичного наставника дітей в сім'ї батьків. З прийняттям християнства «кум» і «кума» стали хресними батьком і матір'ю.

Пізніше з'явилися інститут «майстрів грамоти»-одинаків і школи «майстрів грамоти». Майстри грамоти були головними особами народної освіти і підготовки духівництва, що зробили промисел з навчання грамоті. Як правило, вони засновували школи: у сім'ї, в будинках вчителів, при монастирях і церквах. Навчання дітей було важкою справою, що вимагала часу і великої витрати сил, щоб навчити небагато чому – читати і писати.

Витоки педагогічної думки як віддзеркалення практики навчання й виховання виявляють у різних народів, зокрема, у стародавніх пам'ятниках писемності. Наприклад, у таких творах давньоруської літератури, як «Слово о пользе учения», збірка афоризмів «Пчела», «Послание» Климента Смолятича, «Слово о законе и благодати», «Повесть об Акире Премуд­ром» та ін., можна отримувати знання про особливості освіти й виховання освіченої Стародавньої Русі X-XIII ст.

Питання освіти й виховання завжди привертали до себе увагу письменників, філософів і учених. Не випадково витоки теоретичної педагогічної думки відкриваються в роботах великих стародавніх філософів –Платона й Аристотеля. У межах становлення філософської парадигми вони сформулювали основи вікової періодизації й розкрили етапи освіти й виховання людини.

Педагогіка знайшла статус науки завдяки працям і авторитету видатного чеського педагога Яна Амоса Коменського (1592-1670 рр.). Він виклав свої основні ідеї в праці «Велика дидактика», який одержав світове визнання.

Проте в Європі вживання слова «дидактика» (від греч. didaktikos – той, хто навчає, didasko – той, хто вивчає) спочатку було введено в Німеччині. Уперше термін «дидактика» ввів в науковий обіг німецький педагог Вольфганг Ратке (1571-1635 рр.), що назвав свій курс лекцій «Короткий звіт з дидактики, або мистецтво навчання Ратихія». Нині дидактика (теорія й методика навчання та освіти) визначилася як самостійна галузь загальної педагогіки.

Інтенсивний розвиток педагогічної теорії і практики (в межах різних освітньо-виховних установ) в XVIII ст. привів до заснування спеціальних навчальних закладів з підготовки педагогів. Таким чином, педагогіка сформувалася як навчальна дисципліна. Перші навчальні заклади з професійної підготовки вчителів з'явилися в Німеччині.

Упродовж століть педагогіка розвивалася як практика навчання й виховання дітей. Тому спочатку як наукова галузь виділилися напрями дошкільної і шкільної педагогіки. Професійна педагогіка з'явилася з виникненням педагогічної спеціальності.

У сучасних умовах педагогіку розглядають як науку і практику навчання й виховання людини на всіх вікових етапах її особистого і професійного розвитку, оскільки:

1) сучасна система освіти і виховання стосується практично всіх людей;

2) у багатьох країнах створена система безперервної освіти людини;

3) педагогіка включає всі ланки – від дошкільної установи до професійної підготовки і курсів підвищення кваліфікації.