2.3. Ідея соціальної солідарності

Центральної соціологічної ідеєю, яка практично проходить через усю творчість Дюркгейма, є ідея суспільної солідарності. Її рішення пов'язане, перш за все, з відповіддю на питання: «Які ті зв'язки, які об'єднують людей один з одним?» Дана проблема розглядається Дюркгеймом у роботі «Про поділ суспільної праці» (1893 р.).

У поясненні цієї проблеми Дюркгейм відштовхується від типової для соціології 19 століття ідеї двох типів суспільства: традиційне і сучасне. Звідси він виділяє два типи соціальної солідарності. По-перше, механічну солідарність, яка була типова для традиційного, архаїчного суспільства і грунтувалася на нерозвиненості та схожості складових суспільство людей. Індивід у такому суспільстві не належить сам собі, а колективна свідомість майже цілком покриває індивідуальні особливості, тобто відсутня власне «Я» - «Я це тільки МИ». Як відомо, соціальне примус виражалося тут в строгих репресивних законах, що карають за найменше відхилення від норм колективної поведінки [9].

По-друге, органічну солідарність, яка породжується поділом суспільної праці і яка заснована не на схожості, а на відмінності індивідів. І якщо механічна солідарність передбачає поглинання індивіда колективом, то органічна солідарність, навпаки, передбачає розвиток особистості. Саме завдяки розподілу праці індивід усвідомлює свою залежність від суспільства, яка раніше підтримувалася репресивними заходами. Як підкреслював Е. Дюркгейм, «оскільки розподіл праці стає важливим джерелом соціальної солідарності, то вона (поділ праці) разом з цим стає підставою морального порядку». Тому перехід від механічної солідарності до органічної він вважає не тільки історичним законом, а й головним показником прогресу.

Розглядаючи солідарність як вищий моральний принцип, вищу універсальну цінність, Дюркгейм визнавав моральним і розподіл праці. Однак не можна не помітити, що суспільство, в якому домінує органічна солідарність, створює умови для розквіту індивідуалізму. Разом з тим, в суспільстві, де поважається особистість для підтримання мирного співіснування диференційованих індивідів необхідні спільні цінності і важливо надати колективної свідомості достатній авторитет і досить широкий зміст.

Тим не менш, будь-яке сучасне суспільство, в якому панує органічна солідарність, загрожує небезпекою роз'єднання і аномалії. Дюркгейм бачив наявність соціальних проблем і конфліктів. Однак він вважав їх просто відхиленням від норми, викликаним недостатньою отрегулірованностью відносин між головними класами суспільства. У цьому плані Дюркгейм розвивав ідею створення професійних корпорацій як нових органів громадської солідарності. Вони повинні, за його задумом, виконувати широке коло суспільних функцій - від виробничих до морально-культурних, виробляти та впроваджувати в життя нові форми, які будуть регулювати відносини між людьми, і сприяти розвитку особистості.

3. Соціологічні погляди м. Вебера

3.1. Методологія соціологічного пізнання м. Вебера

Вебер вважав, що абстрагуватися від того, що людина є істота свідома, не може ні історик, ні соціолог, ні економіст. Але керуватися при вивченні соціального життя методом безпосереднього вживання, інтуїції Вебер рішуче відмовлявся. Бо було ясно, що результат подібного способу вивчення не має загальзначимість, він занадто суб'єктивний [10].

За Вебером, замість того, щоб досліджувати світ переживань історика, необхідно вивчати логіку утворення тих понять, якими при цьому оперує історик.

Логічно виникає питання: якщо основу науки складають поняття, за допомогою яких узагальнюється різноманіття емпіричного світу, то який принцип утворення, а головне критерій істинності культурно-історичних понять? Тим більше, що на відміну від природничих наук, які мають на меті встановлення загального закону, культурно-історичні ставлять метою пізнання приватного, індивідуального. Тобто ще раз ставимо питання, яким чином можливе логічне, загальнозначуще пізнання індивідуального, де критерій виділення головного - в індивідуальному?

Таким критерієм, за Вебером, є «віднесення до цінності». Завдяки «віднесенню до цінності» утримуються саме ті моменти з неозорого різноманіття емпіричних даних, які мають значення з точки зору певної цінності. Отже, за Вебером, «віднесення до цінності» є тим актом, який конституює загальнозначуще судження.