12.3. Походження та основні типи глобальних проблем

Однією з характерних особливостей сучасної епохи, активно досліджуваних як у науці, так і в різних напрямах соціальної філософії, є феномен глобалізації. Коріння і передумови глобалізаційних процесів йдуть у глиб історії, проте реальний їх вплив на темпи і характер соціокультурного розвитку світової спільноти починає виявлятися лише до кінця ХХ ст. До цього часу складається така система цінностей і імперативів розвитку, в якій домінують такі установки:

• права людини мають основоположне значення;

• демократія сильніше і переважніше тиранії;

• ринок ефективніший за планову командну економіку;

• відвертість перспективніше національної ізоляції та ін.

Ця сукупність цінностей і соціальних установок, активним генератором і пропагандистом яких виступив Захід, покликана була затвердити в світовій громадській думці безумовну пріоритетність неоліберальної стратегії розвитку. У певному значенні глобалізація була формою здійснення основних ідей і цільових установок даної стратегії.

Термін «глобалізація», що епізодично застосовувався з кінця 1960-х рр. вперше був використаний американським соціологом Дж. Макліним у 1981 р. як концептуально-теоретичний конструкт, покликаний виразити характерні особливості соціодинаміки світової спільноти в останній чверті ХХ ст. Ще не отримавши системного обґрунтування і концептуально-теоретичної розробки, ідея глобалізації набула статусу широко поширеною пояснювальної моделі, покликаної виправдати експансію західних стандартів розвитку й уніфікованих соціальних форм життєдіяльності в ареали проживання інших культур і цивілізаційних спільнот.

Глобалізація розуміється Р. Робертсоном як становлення світу у вигляді єдиного або загального соціального простору, що виявляє себе в різних культурно-ідеологічних конструкціях або дискурсах. Пояснюючи це достатнє випадкове визначення, Р. Робертсон стверджує, що процес становлення глобального світу явно виявляє себе з другий половини XV ст., коли складаються базисні передумови капіталістичної системи і відбувається розпад традиційних соціальних спільнот (церква, імперії та ін.). На другому етапі цього процесу (починаючи з 1870 р. і до середини ХХ ст. відбувається цивілізаційний прорив, у результаті якого виникають національні держави і виробляються юридично закріплені принципи міжнародних відносин. Нарешті, третій етап, символізуючи стадію глобалізації в точному сенсі цього терміна, характерний тим, що національні системи та ідентичності вимушені пристосовуватися до глобальних обставин, незахідні суспільства – інтегруватися до структури світових відносин і взаємодій. На цій третій стадії формування соціальної «глобальності» різко зростають екологічні ризики та небезпеки соціальної дезінтеграції, розпадається біполярна структура світової спільноти, розмиваються економічні та політичні компетенції держав і національних структур управління.

Глобалізація, як історично тривалий і хронологічно значущий процес, центрує багато сучасних концепцій і теоретичних моделей соціодинаміки. Так, наприклад, П. Бродель і Д. Дельфюс трактують глобалізацію як один із етапів розвитку саме капіталістичної системи. І. Валлерстайн вважає, що вона триває вже 500 років і охоплює історію всієї «капіталістичної світ-економіки».

Більшість дослідників розділяють точку зору щодо багатовимірності і хронологічної тривалості процесу глобалізації, який тільки у другий половині ХХ ст. виявляється якнайповніше і наочно. Як найважливіші етапи цього процесу зазвичай виділяють такі періоди історичного розвитку європейського та світового співтовариства:

• епоха Відродження як етап своєрідної протоглобалізації, що зумовив становлення міжнародного ринку, основ правових відносин між народами, ідей гуманізму, що сприяли затвердженню єдиного секуляризаційного уявлення про людину;

• рубіж XIX – XX ст., коли капіталістична система господарювання відбувається в імперіалістичній фазі та здійснюється реальна інтернаціоналізація капіталів;

• середина ХХ ст., коли підсумки Другої світової війни закріплюються у ряді найважливіших політико-правових документів і угод, що зумовили фронтальну інтеграцію зусиль різних країн і регіонів світу в політичній, економічній і соціокультурній сферах (створення ООН у 1944 р., Міжнародного валютного фонду у 1944 р., ухвалення Загальної декларації прав людини у 1948 р. та ін.);

• остання третина ХХ ст. знаменує собою епоху справжньої глобалізації світового розвитку, для якої характерні процеси фронтальної транснаціоналізації економіки, створення глобальних фінансових і торгівельних мереж і корпорацій, інтенсивного розвитку інформаційних і комунікаційних технологій, тотальної масовізації та уніфікації культури, регіоналізації світової спільноти й утворення різних союзів і міжнародних об'єднань.

Проте більшість експертів погоджуються з тим, що найважливішими передумовами глобалізації в її сучасному варіанті стали:

інформаційна революція, що забезпечила технічну базу для створення глобальних комунікаційних мереж|;

інтернаціоналізація капіталу і посилення конкурентної боротьби на світових ринках;

дефіцит природних ресурсів і загострення екологічної ситуації у всьому світі;

демографічні проблеми і хаотична урбанізація;

інтенсивний розвиток високих технологій і антропологічні ринки постіндустріальної цивілізації.

Виходячи з цього, суть глобалізації зазвичай трактується як процес формування світового ринку капіталів, товарів, послуг і робочої сили, планетарного інформаційного простору, єдиного для більшості країн і регіонів світу.

Глобалізація – це зростаюча економічна взаємозалежність країн всього світу в результаті зростаючого об'єму й різноманітності трансграничних трансакцій товарів, послуг і міжнародних потоків капіталу, а також завдяки все більш швидкій і широкій дифузії технологій.

Для того щоб експлікувати феномен глобалізації і здійснити його комплексний, системний аналіз у традиції категоріально-методологічної реконструкції суті й функціональних характеристик даного явища, необхідно, хоч би на рівні первинної апроксимації, зафіксувати найбільш значущі його параметри. Мова йде про вичленовування основних вимірів або граней глобалізації, у сукупності яких виявляється її складна та діалектично суперечлива природа.

Перш за все, необхідно розрізняти глобалізацію як об'єктивне явище, обумовлене реальною трансформацією інформаційно-технологічних і виробничих процесів у сучасному суспільстві, і політику неоліберального глобалізму, яка базується на принципах «Вашингтонського консенсусу» і орієнтована на універсалізацію практики ринкової експансії поверх національних меж і державних інтересів. Ідеологи неолібералізму охоче використовують поняття глобалізації з метою доказу природності й безальтернативності тих соціальних змін, які реалізуються в рамках неоліберальної трансформації технологій, що склалися, і форм виробничої діяльності. Проте ця стратегія соціодинаміки все більш відчутно виявляє свою глибинну суперечність і цивілізаційну безперспективність. Вона не лише консервує глобальну нерівність як атрибут сучасного світу, але й стимулює його прогресивну динаміку.

Жахлива поляризація багатства і бідності, непримиренна боротьба за ресурси і ринки збуту, небачена за своїми масштабами і цинізмом культурна експансія із Заходу – ці та інші атрибути політики неоліберального глобалізму викликають цілком з'ясовний протест у різних країнах і регіонах сучасного світу, сприяють розростанню найрадикальніших форм соціального екстремізму та фундаменталізму.

І все-таки глобалізація – це, перш за все, об'єктивний процес формування кардинально нової людської спільності, що базується на інтеграції і транснаціоналізації економічної, інформаційної, політичної та соціокультурної діяльності різних країн і етнотериторіальних комплексів сучасної світової спільноти. Сьогодні наслідки цього процесу проявляються навіть у відчутних трансформаціях соціальної структури різних суспільств і національно інтегрованих державних утворень. Так народжується суспільство другого порядку, або мегасуспільство, яке, зберігаючи формальні характеристики національних об'єднань, разом із тим створює наднаціональні корпоративні системи і форми особової ідентифікації в них. Транснаціональні корпорації з їх поліетнічним персоналом, міжнародні професійні співтовариства, неурядові організації, неформальні групи за інтересами, що виникають на базі Інтернету, починають відігравати все зростаючу роль у світовій політиці та економіці.

Об'єктивний вимір глобалізації найбільш рельєфно та переконливо виявляє себе в розвитку світової економіки. Сьогодні навряд чи кому потрібні особливі аргументи, щоб довести пріоритетність глобальної економіки на просторі постіндустріального світу.

Результати та наслідки глобалізаційних змін у сучасному світі вельми суперечливі й неоднозначні. Сьогодні вже абсолютно очевидно, що вони можуть не лише сприяти позитивній інтеграції світової спільноти з метою подолання викликів і загроз техногенній цивілізації, але й створювати передумови для їх подальшого загострення.

Своєрідною реакцією на можливість такої глобальної соціокультурної мутації став антиглобалізаційний рух, який сформувався в середині 90-х рр. ХХ ст. і з того часу активно розвивається в США, Німеччини, Англії, Франції та інших країнах Заходу і Сходу.

Одна з проблем, яка повсюдно привертає увагу антиглобалізму, пов'язана з суперечностями, що загострюються, у сфері взаємодій людини і природи, з необхідністю формування адекватної сучасності екологічної свідомості на принципах коеволюції людини і біосфери. У зв'язку з цим особливої актуальності у сучасній науці та філософії набула проблема стійкого розвитку, безпосередньо пов'язана з пошуком і обґрунтуванням конструктивної стратегії подальшого розвитку техногенної цивілізації і подоланням тих соціально-екологічних аномалій, які вона ініціювала і породила на попередніх етапах свого формування та розгортання.