46. Сторони у зобов’язанні.

Давньоримське зобов’язання мало суворо особистий характер, стосувалось тільки тих осіб, які його укладали.

Це був персональний зв’язок між кредитором і боржником, а на третіх осіб він не поширювався.

Персональний характер зобов’язання виявлявся в тому, що правовідносини виникали лише між кредитором і боржником.

Спочатку зобов´язання було невідчужуваним. Кредитор не міг передати свої права, а боржник перевести свої обов´язки на інших осіб. У зв´язку з суворо особистим характером зобов´язання в нього не можна було вступити через представника. Права й обов´язки, встановлені зобов´язанням, не стосувалися третіх осіб, що не брали участі в зобов´язанні.

Отже, в зобов´язанні виступають дві сторони — кредитор і боржник. Іноді виникали зобов´язання багатосторонні, в яких брали участь більше двох осіб (наприклад договір про сумісну діяльність). Однак переважали двосторонні зобов´язання.

Наявність у переважної більшості зобов´язань тільки двох сторін (кредитора і боржника) зовсім не означає, що в кожному з них беруть участь тільки дві особи. Можуть бути й зобов´язання, в яких беруть участь більше осіб, багато осіб.

47. Ознаки юридичної особи.

Це союзи з релігійною метою, професійні союзи ремісників, державна казна та ін.

Ознаки юридичних осіб:

1) в галузі приватноправових відносин корпорації осіб прирівнювалися до фізичних осіб;

2) вони є суб’єктом прав і обов’язків; несуть відповідальність за себе;

3) вихід із складу об’єднання окремих осіб не впливає на юридичне становище корпорації (universitas);

4) майно корпорації було відокремлене, не є ні спільною власністю всіх членів корпорації, ні її окремих членів. За особисті борги своїх членів корпорація відповідальності не несе. А члени її не відповідають за борги корпорації;

5) корпорація від власного імені може вступати в будь-які приватноправові відносини як з фізичними, так і з юридичними особами. Це здійснювалося через фізичних осіб, уповноважених на це у встановленому порядку.

Для утворення досить було трьох осіб.

Для виникнення юридичної особи потрібно:

1) дозвіл державного органу (сенат, імператор);

2) виділення самостійного майна;

3) наявність установчого акту, де зазначалася мета корпорації, союзу.

Правоздатність юридичної особи обмежувалася тільки майновими правами, які не для всіх були однаковими.

48. Види права власності.

Римському праву в його історичній перспективі єдиного поняття права власності відомо не було. Самим першим архаїчним правом власності в Римі була квирітська власність (dominium ex jure Quiritium), яка регулювалась і захищалась цивільним правом (ius civile).

Квирітській власності були притаманні наступні ознаки: 1) вона була доступна виключно римським громадянам (cives) і звужувалась територіально землями, які знаходились в Італії; 2) матеріальними об'єктами права власності могли бути тільки манципні речі (res mancipi); 3) все, що включалось в res чи давало їх приріст, було звільнено від любих податкових платежів; 4) єдиним можливим способом набуття права власності була манципація, а проста передача речі не створювала квирітської власності.

По мірі територіального розширення Риму, поряд з квірітською власністю, почала розвиватись провінційна власність. Землі, які були набуті за межами Апенійського півострова, не включались до об'єктів квирітської власності і не регулювались італійським правом (ius italicum). Вважалось, що власність на такі землі належала римському народу (populus romanus) або пізніше імператору (princes). Ті особи, які отримали відповідні наділи землі, мали тільки право відповідно до цих земельних ділянок користуватись ними, вживати плоди та інше, а також були зобов’язані сплачувати за це відповідні податкові платежі, які називались відповідно до сенатських провінцій – поземельний податок в сенатських провінціях (stipendium) і поземельний податок в імператорських провінцій (tributum).

Третім видом права власності в Римі є так звана преторська або бонітарна власність (лат. in bonis habere – мати в складі майна). Вона виникала на підставі відсутності хоча би однієї із ознак, притаманних квирітській власності, а саме, якщо набувач не був римським громадянином, або хоча і був римським громадянином, але набував неманципні речі, або набував манципні речі шляхом простої традиції. Ця власність розвивається на основі преторського захисту покупця при абсолютному невизнанні з боку цивільного права. Враховуючи те, що римському праву був відомий інститут набувальної давності (usucapio), відповідно до якого претор, захищаючи права покупця, що придбав річ з порушенням норм квирітського права, застосовував фікцію – сплив строку набувальної давності. Це дозволяло претору визнавати покупця власником.

Внаслідок злиття цивільного і преторського права преторська власність остаточно злилась з квирітською. Поступово зникли відповідні відмінності в правовому режимі квирітської, провінціальної, преторської (бонітарної) власності, в результаті чого власність починаючи з кінця ІІІ ст. н.е. зазначається терміном proprietas і характеризується головним чином її належністю відповідним суб'єктам права.